Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
17:42 

Дивлюся пресуху Януковича з Ростова. Взагалі, багато всякого крутиться на язику й у голові, але зібрати все докупи якось не можу.
Залишається лише єдине, напівздивоване-напівобурене, приправлене трошки істеричним сміхом:
ЇБАТЬ ЯНИК ЖЖОТ.

@темы: біль, з Україною в серці

01:20 

І знову, не зовсім у тему, проте...
Пише Сергій Миронович на фейсбуці:

Serhiy Kvit
Києво-Могилянська академія відкриває постійно діючий психологічний кабінет для людей, які пережили травмуючу подію

Перш за все:
Студенти, які потрапили в ситуацію, що становила загрозу вашому життю, або життю близьких
Медики та волонтери, які надавали першу медичну допомогу пораненим
Журналісти, які стали свідками насильства над іншою людиною

БЕЗКОШТОВНА КВАЛІФІКОВАНА АНОНІМНА психологічна консультація ВИКЛЮЧНО за попереднім записом ТЕЛ. 066 0 30 40 20
Богданов Сергій Олександрович, психотерапевт, Dr.scient.med, співробітник НАУКМА
або 044 463 71 13, Бондаренко Наталія Борисівна, психолог НаУКМА
Зверніть увагу, СИМПТОМИ можуть виникнути внаслідок травмуючої події одразу або, наприклад, через місяць:
нав’язливі спогади, фантазії, уявлення про пережите, що постійно повторюються
нічні кошмари, пов’язані з психотравмуючою подією, що постійно повторюються
спалахи негативних емоційних станів, спровокованих якими-небудь подіями, що асоціюються з обставинами «події»
прагнення уникати будь-яких думок або ситуацій, які пробуджують спогади про травму
нездатність відтворити в пам’яті основні, важливі елементи травмуючої ситуації
помітна втрата колишніх інтересів і захоплень
відчуття відчуженості


Я ніколи в житті не була у психотерапевта, хоч пережила дуже багато травматичних ситуацій.
Я, здається, вперше цього потребую.
І якщо чесно, я навряд туди піду, бо дуже боюся.

@темы: з Україною в серці, біль

01:10 

Коли ректор твого університету стає раптом міністром освіти, не залишається нічого, як тільки з широченною усмішкою на обличчі жартувати про те, що "а в мене міністр у друзях у фейсбуці! і я його знаю особисто! тепер можна дітей у найкращий вуз по блату влаштовувати!"
Президент Могилянки у міністерському кріслі. Здається, вперше за добрий десяток років Україна матиме міністра освіти, який не матиме жодних претензій до моєї Академії))
Освіту в моїй країні чекає справжній переворот, чує моє серце!
Як влучно підмітила Іванка Войцехович: "Це як Дамблдора Міністром Магії зробили!"

@темы: vivat akademia!, з Україною в серці

21:35 

Взагалі, оці двоє мене сьогодні добряче демотивували.
Ну бо як можна працювати, коли з одного боку тебе міцно обіймає коханий чоловік і так миленько сопить тобі в шию, а з іншого так мирно-мирно муркотить любий кіт, ще й потягається так солодко-солодко??
Провокатори!
Зе бест воркінг дей евер.


@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, діла душевні

20:44 

Я не піду більше на Майдан.
Відставка Януковича і звільненн Тимошенко. Усунення від влади Рибака, Азарова й Захарченка. Амністія всіх, хто брав участь у "масових заворушеннях". Тепер все? Можна стрибати під океанівську "Вставай", розливати шампанське прямо посеред згарища у центрі столиці й кричати "Героям слава!"?
Стрибайте, пийте, кричіть. У вас свято - у мене горе. Чорне, безпросвітне горе. У мене в душі - жалоба.
150 життів. 150, ви чуєте?! Цифри приблизні, їх цілком може бути й менше, проте й більше може бути також.
Хлопці, чоловіки, дідусі. Ще зовсім юні, що й не побачили в цьому світі ще нічого. Вже дорослі й зрілі, що встигли покохати й народити дітей. Досвідчені й зморшкуваті, які вже тримали на колінах внуків. Їх немає, ви розумієте? Їх немає. І ніколи вже не буде.
Мій розлючений Майдан, що не міг вчора дати загиблим хвилину тиші. Мій переповнений ненавистю Майдан, що розривав жалобну тишу криками "Герой!!" і "Банду геть!!". Мій Майдан... мені так за тебе болить!
Вони пішли з життя тоді, коли небо вже почало синіти. Я плачу.
Жодне рішення в цьому світі не варте навіть одного невинного убієнного. Ми маємо сьогодні 150. Перемога!!! (?)
Я прийшла на Майдан 21 листопада, тоді, коли нас там було від сили півтисячі. З того самого дощового дня я була там постійно, я жила майданом постійно. Я щаслива - мене не зачепило побиття студентів у ніч на 30 листопада, мене не ув'язнили після подій на Банковій, машина, на якій ми зі Стальним роз'їжджали по Києву, перевозячи шини, досі ціла й неушкоджена. 19 січня на Грушевського мені лиш розірвало гранатою джинси, а не відірвало руку. Я щаслива - я жива.
Я була з Майданом від самого початку до самого кінця. Але святкувати "перемогу" я туди не піду.
Господи, дай нам жити під мирним небом! Господи, зроби так, щоб ніхто більше не помер!

@темы: біль, з Україною в серці

01:49 

Сьогодні я вдома - і абсолютно одна.
Це нестерпно.

@темы: з Україною в серці, біль

20:36 

"Не стріляй у спину, я - поет" (с.)
Нам було по вісімнадцять, ми були майже-на-кордоні, і надписи на футболках "Останньої барикади" були для нас тільки дуже і дуже яскравою метафорою. Ми не підозрювали, що колись слово "барикада" у нас асоціюватиметься зовсім не з ніччю поезії під час Форуму видавців і Олесем Донієм. Ми тоді і уявити не могли, що оце "не стріляй у спину" сприйматимемо буквально.


Останні дні мені більш за все хочеться прокинутися.
Натомість - майже не сплю.
Я жива, я все ще жива. Я, здається, ніколи так близько не підходила впритул до смерті.
Нічні порожні вулиці Києва викликають асоціації з постапокаліпсисом. Нічний Київ з вікон машини здається на диво спокійним, якби не радіо 24, що щоп’ятнадцять хвилин повідомляє про загибель ще однієї людини. У Михайлівському пахне кров’ю і спиртом і там безліч прекрасних мужніх жінок у медичних халатах і не менш прекрасних і мужніх чоловіків з перебинтованими головами й ногами.
Ми їздимо Києвом. Лікарня на бульварі Шевченка, лікарня на Дружби народів, лікарня у Лабораторному провулку. Яких треба ліків? Кого можна забрати додому? Кого відвезти у травмпункт? Запишіть наш телефон, ми не спатимемо, дзвоніть!
Ми їздимо Києвом. Он, Стальний, дивися, тут ще один шиномонтаж, лежать покришки, грузим!
Ми їздимо Києвом. Володимирська перекрита, патрулі ДАІшників стоять на кошжному перехресті й світофорі. "Дайте проїхати до Михайлівського!" - "Двіженіє пріостоновлєно" - "Чому?!" - "Потомушо двіженіє пріостановлєно" - "Хлопці, ми веземо теплі речі, дайте проїхати, там люди мерзнуть!" - "Ніхто там не мьорзнєт, заварачівай". Стальний спересердя стукає по керму - "Та ви заїбали вже!", на що отримує не менш щире: "Да пошел ти нахуй!". Я - жінка, я можу дозволити собі тремтіння в руках, сльози на очах і розпачливе "мені страшно!", у нього ж усе виходить нервами, похмурою складкою між брів і таким важким поглядом, якого я ще й не бачила у нього ніколи, напевно.
Ми їздимо Києвом. Стальний паркує машину майже на Львівській площі, коли вкотре вже піднімаємося до машини з Майдану по Великій Житомирській, минаємо гурт молодих хлопців спортивної зовнішності. "Гиги, кажу я, цікаво, це тітуні чи нє? Вони ж зараз всі якось однаково одягаються, не відрізниш навіть.." Через годину по радіо чуємо, що там з вогнепальної зброї вбили людину.
Горять Профспілки, і те, що відбувається всередині зовсім не схоже на евакуацію, швидше на паніку й хаос. Вова намагається сунутись на третій поверх, допомогти винести з палаючої будівлі поранених, за що ледве не отримує по обличчю: "куда сунєшь?! нам єщьо трупи нє нужни!"
Хитке перемир’я наступної ночі, впродовж якої все ще де-не-де чуються вибухи. На ранок - відновлені позиції і відвойовані Український дім і Жовтневий палац. Ціна - за різними даними від 67 до 100 життів. Переможний наступ (?)
Дні, наповнені гарячковістю й тривожними дзвінками від усіх знайомих й ледь знайомих - ти жива? ти ціла? з тобою все добре? Дні, повні новин, фотографій і кривавих відео. Дні, коли мені ледь не щогодини хочеться плакати.
А потім ночі, у яких немає місця сну. Ночі на колесах. Ночі в намаганні хоч чимось допомогти, зробити хоч щось.
У Києві пів на сьому вечора. Я трошки подрімаю, добре? За три години - в дорогу.

@темы: з Україною в серці, біль, ...висновків: життя минає...

16:18 

Мне очень сложно, правда.
Обнимите меня, возьмите на руки, отгоните от меня эти ночные кошмары.
Помогите.
Мне тяжело.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, діла душевні

14:59 

Про сакральне, давнє, вічне. Про минуле, ностальгічне і гостре. І швидше за все, незрозуміле жодному моєму читачу на дайрі.

я: спілкуюся з колегою про зарплату. пишу їй: "долар виріс".
і автоматично додаю - "російським рублем не торгували". )) видно, вони таки глибоко всоталися в мене, досі пам'ятаю напам'ять все їхнє,
хоч і слухала їх востаннє кілька років тому. Увімкну-но. Я б заборонив би дням, щоб минали без тебе.
Тетяна: Я деякі речі подумки прокручую. А говорити цитатами зручно, але небезпечно
я: мені не так небезпечно, як сумно - ніхто не зрозуміє ж)
Тетяна: Мені то більше небезпечно, ніж сумно. Хоча суть та ж


І мені захотілося написати якийсь гострий такий, сильний ностальгічний текст. Про Мертвого півня, мелодії і тексти, про Ходосіївку і стрибок через багаття майже-на-Купала, про вірші, які так тоді читалися вголос, про зачитаний томик Грицька Чубая, який я вкладала у руки кожному, хто міг його зрозуміти - Тетяні, брату, Стасу, Ліні, про те, як читала його "Вертеп" вголос при мерехтінні свічок, давлячись словами-сльозами, про Львів, тоді ще не попсовий, а піднесенно-натхненний, про кілька днів майже-на-кордоні, які вилилися у багатомісячне натхнення. Тоді, знаєте, взагалі все спліталося в одне: музика й література, наша молодість, навіть не молодість ще - юність, й жага пригод, потягів, пилу, гір, рок-н-ролу, пошук справжнього. А справжнє сипалося на нас раптово - так і недописаним Тетянчиним Декадансом, одну з редакцій якого я досі бережно зберігаю у глибинах свого жорсткого диску, смсою про цукерку, поїздом Київ - Запоріжжя, якимось алкоголем, ніччю без сна, Сашою Очман ("Очман! Мені потрібна Очман! Вона врятує мою грішну (Грішину?!) душу!"). Справжнє накривало нас хвилями - "втікаймо з Дзиґи! - а заплатити? - сьогодні за все платить Доній!!". Справжнє затоплювало нас - світлинами Ліни, новою книжкою Андруховича/Винничука/Жадана/Карпи, особливими запахами Академії, так щиро і так палко коханої. У нас тодішніх було стільки всього намішано - Києва, Луцька, Хмельницького, України, ефемерної на той час полоністики. Дощів, спальників, наметів, істерик, смсок, Інтернету, обіймів, мого хворого кохання, Тетянчиного хворого натхнення. Ми могли всю ніч слухати малозрозумілі і далеко не найкращі вірші у центрі вереснево-теплого Львова у впертому бажанні виловити щось по-справжньому сильне серед цього всього. Ми так яскраво мріяли тоді! Видива мерехтіли перед очима: квартира-напівмайстерня, писання, фотографія-музика-література-розмальовані стіни-алкоголь-вічна молодість. Ми були зелені, вісімнадцятирічні і безмежно щасливі під своїм синім небом.
І я страшенно, до стискання серця рада, що це було. І я до запаморочення, до шалу й мурашок по шкірі щаслива, що хай зовсім по-іншому, але це триває й досі. Що триває діалог.
Ми дуже змінилися, нас переламало безліч разів з того часу. Змінилися мої хворі кохання, змінилися Тетянчині хворі натхнення. Змінилися мрії-видива, та і музику ми слухаємо зараз далеко не ту, що слухали тоді. А коли востаннє сідали вдвох у потяг - я взагалі не пригадую. Але випливає часом щось у підсвідомості - і згадується, накриває, огортає усю мене дивовижним м'яким теплом. Мені страшенно пощастило, тоді, на нашому першому ще курсі ми так сплелися пальцями й душами. Так сплелися, що написане тоді мною таке банальне "Назавжди разом" досі не втрачає актуальності. Маю щиру надію, що й не втратить уже ніколи.


@темы: відчувати життя на дотик, діла душевні, дихаю, музика

17:10 

В моїй країні відбувається щось дуже нехороше.
Цей закон мене лякає.
w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=4...

@темы: з Україною в серці

19:22 

Ну, власне, мені через місяць двадцять три. І на свій День народження я хочу подарунків.
Ні, не отримати (хоча отримати, звісно, я теж була би дуже нєпрочь). Хочу подарувати вам щось.
Тому присилайте заявки - і 9 лютого матимете від мене подарунковий текст. )
Я можу і хочу написати українською.
Я можу і хочу написати щось російською.
Я можу і хочу написати будь-який гетний орідж чи фік по гп. Будь-які пари, ну?)


Замовлено:
1. Роміона, поствар, постхог, тепло, світло, романс для in.the.clouds
2. Джинні-Блейз, 7 курс для super-kaktus
3. ТедоРоза з пєчалью і болью для Юти. Не знаю, чи палучіцця з печаллю і болью, але я спробую.

А щодо того, що хочу отримати я, то
дуже мені би хотілося малюнків/артів/колажів по своїх роботах. у мене завжди були проблеми з візуалізацією. (((

запись создана: 09.01.2014 в 19:52

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу, пишу

01:13 

А написана для Юти ТедоРоза "Колекціонер" внєзапно переросла в міні-енцу (!!!) російською у співавторстві)))
вот так вот)))

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу

01:14 

Мірка-зірка прокидається рано вранці й вважає своїм обов’язком сповістити про це всіх, хто живе у цій квартирі.
Мірка-зірка плаче і вередує, Мірка капризує і дується, заснути вранці знову - то майже нереально. Вона буде вперто стояти на своєму, допоки мама з татом не здадуться і не зроблять так, як вона хоче. "Вона трошки вредна", - проноситься у мене в голові думка, поки я роздратовано перевертаюся на інший бік. "Щось я не дуже хочу мати дітей", - блимає у сонному мозку наступна думка, поки я накриваю голову подушкою. "Ваш рібьонак монстр", - думається мені, коли я приречено бреду вмиватися.
А потім Мірка-зірка підходить до мене, хапає мене своєю крихітною долонькою за палець і тягне за собою гладити кота. І усміхається своїми синіми-синіми оченятами - мені.
Моя племінниця. Моя хресна донечка. Моє крихітне вередливе диво.
Я дуже тебе люблю.

@темы: Мірка-зірка, відчувати життя на дотик, дихаю, опівнічне

21:10 

У мене питання до Вакарчука.
Чуваааак, чого так дорого? ОЕ і Аеросміт - в одну ціну? Ну це ж гон якийсь(((

@темы: музика

14:19 

Для ефемерно присутньої Петренко.
Мені би дуже хотілося писати для тебе твіттер, проте 150 символів мені завжди було замало для вираження думки.
Я читаю твій фейсбук, і мені хочеться завести свій.
А ще я зловила себе на тому, що в мене немає жодного євромайданівського фото.

@темы: діла душевні, витинанки власних думок

00:22 

Я дивлюся на себе в дзеркало і думаю, що я справді дуже гарна.
Відчуття своєї повної досконалості, відчуття своєї повної довершеності, відчуття повної врівноваженості і того, що в моєму житті все йде так, як треба.
У мене є зараз багато відпочинку і багато здорового сну без страшних снів і гарячкових прокидань о четвертій ранку. У мене є зараз робота, яка саме зараз не напружує. У мене є просторе житло і свій куточок, у мене є спогади про навдивовижу теплий новорічний період, коли нам так і не вдалося відчути отого самого свята, проте відчути тепло - вдалося на всі сто. У мене є друзі. Вони чудові.
У мене є чоловік. Я вже й не пам’ятаю, коли перестала називати його "хлопцем", ні, це трошки не те - він і справді мій чоловік, моя опора і моя допомога. У мене є дивовижні спогади про ванну, гарячу воду, піну, відблиски свічок, холодне шампанське і палаючі зелені очі навпроти. Відчуття того, що ти бажана, відчуття власної дивовижної досконалості, краси свого тіла, відчуття того, що він ніколи не проміняє мене на жодну іншу. Бо такої, як я, йому вже більше не знайти.
Мій брат в Україні, і вже завтра він буде у Луцьку разом з дружиною і донькою. У нашій вітальні блимає вогнями ялинка, що змушує забути про те, що надворі у Луцьку - справжнісінький тобі березень. Мені, зрештою, пишеться. Я закінчую "When the Levee Breaks".
У Луцьку тепло, я чекаю на брата, я чекаю на Женю, я чекаю на Різдво і на зустріч зі своїми найкращими в світі друзями, яких не бачила уже дуже давно.
Я дивлюся на себе в дзеркало і думаю, що я дуже гарна.
У мене все добре. Все іде так, як треба.

@темы: діла душевні, опівнічне

14:43 

"Немає майбутнього" - і заплющити очі, стиснути руки в кулаки, закусити губу: витримаєш, витримаєш, витримаєш.
Два слова - а ніби голки в серці. Два слова - а в горлі застрягає якийсь слизький і холодний клубок - ні проковтнути, ні викашляти.
Ти ж знаєш свою мантру. Повторюй її про себе частіше, добре? "Життя триває завжди. І коли тобі дуже погано, воно триває теж. Просто все, що тобі в цей час потрібно – це трішки підтримки. Трішки терпіння. Трішки надії. Трішки любові. І трішки іронії." (с.)
Можливо, це зараз так гостро, бо втома накочується хвилями, солоне море виснаженості захлинає тебе, і замість повітря в легенях - його гірка вода. Можливо, ти відпочинеш - і буде легше.
Це, можливо, тільки зараз ти зовсім не хочеш рятуватися, боротися з цим, боротися з собою, ти тонеш - і хочеш на дно. Там тихо. Там спокійно. Там не треба буде робити вигляд, що все окей.
Невимовлені образи стискають горло зимними слизькими долонями. Хмуришся роздратовано, видихаєш з останніх сил: стримаєш, стримаєш, стримаєш.
Шкода тільки, що тебе знову лишили з цим всім одну, але, зрештою, хіба було колись інакше?
Дихай. Просто дихай.
І про мантру не забудь.

@темы: діла душевні, біль

01:37 

Милий хлопчик з Туреччини попросив мене на Каучсьорфінгу про прихисток у Києві на кілька днів, а я тут сиджу вся в соплях і кашлях(((
Абідно, не зможу чуваку допомогти(

@темы: ...висновків: життя минає...

02:16 

Від нема чого робити вирішила пошукати в мережі фанфіки з пейрінгом Джинні-Сіріус.
І... ААААА!!! АААА!!!! ААААА!!!
Знайшла фанфік. Польською. Судячи з саммарі, сюжет майже один в один з моїм "When the Levee Breaks". Ну, ви шарите, да?)))
По-перше, польські фанфіки - це щось! О_О Так дивно мені читати цією мовою про Гаррі, так дивно! Але і класно водночас.
По-друге, хочу написати автору, але щось ніяк не второпаю, де її імейл.
По-третє, а якою до неї писати? Польську граматику я майже всю забула вже, а хто зна, чи розуміє вона українську-російську-англійську?)

Поціновувачі, дивіться!
Текст називається Dwadzieścia lat wcześniej, автора звуть Elleen.

Summary:

Podczas sprzątania starego mieszkania Łapy Ginny znajduje zegarek, który przenosi ją w czasie dwadzieścia lat wcześniej, do czasów pierwszej wojny z Voldemortem, prosto w ramiona młodego Syriusza. Jak uda jej się pogodzić świadomość nienegocjowalności przeznaczenia z coraz większym przywiązaniem do nowych przyjaciół?

@темы: читаю, фанфи, обогі, я тоже це пишу

01:05 

Знаєте, в дитинстві я дуже не любила хворіти. Мої батьки були доволі суворими, і температура у 37 градусів ще не вважалась причиною не іти в школу, тому у мене ніколи не було такого, як у моїх однокласників - коли лежиш вдома тиждень, спиш скільки завгодно і при цьому не дуже-то і погано себе почуваєш. Тому коли я хворіла, то мені і справді було дуже погано і ніякого задоволення мені мої пропуски школи не приносили.
Коли я вчилася в університеті я завжди умудрялась захворіти у такі періоди, коли хворіти не можна. Під час залікового тижня сесії, наприклад. Коли тобі треба здати за тиждень 3 письмові роботи, коли в тебе все ще ідуть семінари, але уже почалися заліки, і всім абсолютно насрать, що у тебе 38.3 і ти не дуже-то на очі бачиш)) Просто збиралися всі сили, просто я закидувалась фервексом і йшла все здавать, бо іншого вибору просто не було. А на другому курсі я злягла з важкою формою ангіни у перший день зимових канікул, шарите?) І всі ці зимові канікули з Новим роком влючно пролежала у лікарні, де мене тричі на день кололи якимись дуже болючими ліками.
Останні шість років я хворію на ногах - або ж у гордій самотності. Я ненавиджу хворіти, бо ж відчуття того, що ти не можеш зробити всього, що хочеться - вбиває. І відчуття непотрібності теж злітає до захмарних висот.
До чого це я... Хворію, власне)) а надворі ж - Євромайдан і революція, і роботи ж з головою і хворіти аж ніяк не можна, та все ж... Температурю другий день.
А ще я знову одна у своїй хворобі і від того сумно.
Зате у мене в голові з’явилась картинка у дев’ятий розділ, де Сіріус несе хвору Джинні на руках до її кімнати з вітальні, де та заснула. А Джинні насправді ніфіга не спить :))))
а як ваше здоров’я?)

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне

Рок-н-рол як стиль життя

главная