Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: діла душевні (список заголовков)
18:34 

У мене зараз дуже багато чого нового.
У мене нове (старе місто). Мені все ще не віриться, що я сиджу в Луцьку ось уже більше місяця, я так довго тут не була чорт зна з якого часу. Жити в Луцьку дивно. Тут тихо і тухло, дуже розмірено і дуже насичено водночас. Зараз у мене час для себе, коли роботи не дуже багато, і робити особливо нічого. Зараз час попідтягувати усі хвости, для яких не було часу увесь останній рік. Зараз час спокою і меланхолійної нудьги, але і це час до часу потрібно, правда?
У мене нове прізвище. До нього важко звикається, я постійно перечіпляюсь через нього, коли мені треба десь представлятися. Тому в документах я уже Білявська, у лікарняних картках ще Димарчук, а за відчуттями зависла десь посередині. Мені дивно підписуватися по-новому і дивно заповняти анкети, але мама впевнює, що це минеться через рік-два.
У мене нове відчуття часу. Я рік жила тим, що буде "після весілля". І от "після весілля" настало, і тепер треба зібратися і вирішити усі заплановані справи.
У мене нові плани. У кінця серпня я їду тестити безвіз до Австрії, Словаччини і Угорщини, у кінці вересня, сподіваюсь, полечу на Тенеріфе (і це дуже дивно, бо я ніколи не мріяла про Канарські острови), а уже після Тенеріфе вирушу в Індію. Нарешті.
У мене нова зачіска. На весільних фото я все ще маю кучері, але фактично через день я обстригла все коротко-коротко, так коротко, як не було, здається, ніколи. Для 38-градусної спеки саме те, що треба.
Я звільнилась з однієї роботи і, швидше за все, через місяць звільнюся з іншої. Зараз мені хочеться трохи відпочити, полежати в ліжку і поплювати у стелю, спакувати наплічник і гайнути в гори, взяти кілька євро і поїхати до Відня попити кави. Я менш за все хочу зараз писати щось робоче, я явно відчуваю, що втрачаю так час і що воно того не варте. Це був хороший і зручний варіант для того, щоб заробити гроші, проте зараз я вже маю того досить. Я хочу перерву. Хоча б на півроку-рік.

Дуже дивні відчуття. Літо вже закінчується, а у мене все тільки починається.


@темы: ...висновків: життя минає..., вєчная молодость, витинанки власних думок, діла душевні

18:41 

Це може звучати до шалу дико, але мені подобається мій тперішній режим.
Дві роботи, один університет, один репетитор і жодних вихідних.
І в той же час - насичені, насичені, насичені дні. Я, врешті, теж дійшла до моменту, коли хочеться попросити, щоб у добі було більше 24 годин. Бо хочеться встигнути більше. Бо треба було би записатись у спортзалу (вперше в житті. цієї осені у мене багато чого вперше), і більше читати художньої літератури, і більше переміщатись по країні, і частіше бачитись з друзями, і більше писати, і...
Попереду така яскрава ціль, що хочеться віддавати їй себе усю, до останку.
І я фізично відчуваю, що росту. Можливо, не зовсім так, як я хотіла, та все ж - росту.
У мене зараз чітке розуміння того, що все реально, і я все встигну, і все зроблю, і мій план спрацює.
І може зараз я надто мало сплю, може часом втомлююсь від напружених буднів, може у мене зараз надто багато "треба", але уже через рік я буду далеко звідси, і мої очі будуть широко розплющені, і життя більше не буде таким, як було раніше.
І це надихає.

@темы: дихаю, діла душевні, відчувати життя на дотик, ...висновків: життя минає...

12:50 

lock Доступ к записи ограничен

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
17:36 

Новий рік зустріла вся у сльозах, у Франику дуже дешева їжа і вино, надворі страшний мороз. Сиджу у Львові, нічого не роблю - у мене період реабілітації і відпочинку, дні тюленя, коли можна просто лежати в ліжку й дивитися серіали. Їм хурму, мені не подобається.
Все дуже дивно, і я не знаю, як ставитися до всього, що відбувається в моїй голові. Женя пропонує роз’їжджатися, я шукаю нову роботу, завтра треба їхати додому на Різдво. Дивлюсь "Человека в высоком замке", там жуть всяка. Нічого не читаю.
Вирішила, що пора таки прокачувати фріланс, але поки нічого для цього не роблю. у мене вихідні, я тюлень, ідіть в пєнь.
Тяжко трохи. Хочу прокинутися у квітні.

@темы: подорожую, діла душевні, витинанки власних думок, біль, ...висновків: життя минає...

16:11 

Ми дружили довгих вісімнадцять років.
Він рівно на два місяці старший за мене, він жив у четвертій квартирі, я - у другій. Ми разом зростали, вчилися ходити й вимовляти свої перші слова. Він стягував з мене шапку, коли ми обоє ще сиділи у візочках. Він був задиркуватим, самозакоханим і дуже розумним. Він завжди хотів перемагати і зовсім не вмів програвати. Я завжди була єдиною дівчинкою на його Днях народженнях, він - єдиним хлопцем на моїх. Він міг мене образити, але ніколи не дозволяв ображати мене чужим. Ми гралися у дворі - у війну й сніжки. Ми разом пішли до школи і десять років сиділи за одною партою. Він завжди переганяв мене у всіх рейтингах, хоча час до часу списував у мене на контрольних. Він закінчив школу з золотою медаллю, я - без. Я поїхала вчитися в Києво-Могилянську Академію, він лишився в Луцьку.
Ми майже перестали спілкуватися після мого першого курсу, хоча ще за мій перший рік у Києві ми передзвонювались доволі часто. Кожен з нас пішов своїм шляхом, ми обростали іншими друзями, іншими зацікавленнями. Ми дорослішали - окремо, й бачились вже швидше випадково. Хоча справно вітали один одного з Днями народження й Новими роками.
Він написав мені сьогодні. Ми не бачились уже кілька років, усі новини з його життя я дізнавалась швидше від своїх батьків, і я поняття не маю, з ким він зараз зустрічається, де працює і чи вступив до аспірантури, як хотів колись. Він написав мені сьогодні, бо в його родину прийшла біда. Його бабця, що бавила нас обох у дитинстві, потрапила до реанімації. Йому дуже боляче, і він написав мені, бо йому просто немає кому більше написати. Бо більше - ніхто не зрозуміє. Бо ніхто з його сучасних друзів не знає, яка Галина Василівна світла, тепла, щира людина. Бо ніхто не зрозуміє, чому йому так важко. Бо лишилася тільки я. Бо, можливо, для нього я все ще лишилась дівчинкою, що ділить з ним четверту парту біля вікна. Дівчинкою зі збитими колінами, що супроводжує його на велику битву з сусіднім двором. Дівчинкою у жахливенній зеленій формі, що робить домашнє завдання у нього вдома.
І мене ніби вогнем обпекло. Бо я ота маленька дівчинка з недолугими хвостиками, а він - отой маленький хлопчик, схожий на розтріпаного горобця. Бо покроєні, напівзабуті частинки нашого дитинства під час біди тягнуться один до одного у пошуку розуміння і підтримки.
Він ніколи не дозволяв обіймати його, кого ми були маленькими - звісно, "круті" семирічні хлопці не знаються з дівчатками! - але мені дуже хочеться обійняти його зараз. Думаю, він обійняв би мене у відповідь.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, діла душевні

23:38 

Что делать, когда все плохо?

@темы: ...висновків: життя минає..., діла душевні, біль, опівнічне

09:26 

Я погуляла на мега-крутому гавайському весіллі, проїхала автостопом 1000 кілометрів, познайомилась з кльовими поляками і провела тиждень на безлюдному острові. А ще прийняла ряд важливих рішень.
Я врешті у Львові, я дуже хочу спати і в душ, але я обіцяю про все розповісти трохи згодом.

@темы: то всьо журавлікі!, подорожую, дихаю, діла душевні, відчувати життя на дотик, ...висновків: життя минає...

16:25 

Я дійшла до того, що жутко не люблю свою роботу.
Одеса була тепла і ніжна, вона обійняла нас справжнім літом, запахом полуниць і стиглих яблук. В Одесі все здавалось таким простим і легким - є море, є сонце, є теплий вітер - чого тобі іще треба? Одеса огорнула розпеченим піском і солоною водою, торкнулась першою нерівномірною засмагою плечей. В Одесі хотілось довго-довго гуляти зеленими вулицями, вдивлятися у вікна невисоких будинків, хотілося пірнати в синє море й стрибати в синє небо. В Одесі хотілося цілуватися - ледь не на кожному перехресті, хотілося носити легкі сукні і підставляти сонцю уже поцятковане ледь помітними веснянками обличчя. В Одесі хотілося жити. Там глибоко й добре спалося.
В Одесі ми слухали "Пятніцу" наживо, і музика творила дива - перетворювала совковий і затхлий Палац спорту на диво-острів Ямайку, сонячну і теплу, і хвилі музики котилися-котилися і накривали нас з головою. Від тієї музики хотілося плакати. Він тієї музики хотілося сміятися. І обіймати його - сильно-сильно-сильно, шепотіти у вухо - ми разом три роки, чуєш? це ж так багато для нашого такого ще молодого життя! Стукати легенько долонькою по грудях навпроти серця (Спроси меня: Кто ты? - Никто. Но я здесь навсегда). "Пятніца", моє одеське щастя!
В Одесі було багато друзів. Багато сміху й галасу, багато піших прогулянок - через місто навпростець. В Одесі було багато простоти і не треба було тримати обличчя, і можна було бути собою і відпочити - від себе ж.
Одеса - це відчуття якогось безперервного карнавалу, і робота там зовсім не сприймалась як щось обтяжуюче. Вона була просто прикрим дрібним обов’язком. Але тут, у Києві, все інакше. Тут мене все еще обіймають мої друзі, і місто моєї молодості тримає у своїх великих теплих долонях - мені тут добре. Але робота тисне на плечі з величезною силою, з такою, що лінь прокидатися вранці.
Завтра вранці мені до Львова, і мені хочеться вити від думок про те, як мені буде працюватися там. До відпустки ще місяць і три тижні.
Згорнутися б калачиком у Жені на колінах і розповідати б йому казки про пісні цвіркунів за нашими вікнами.


Cкачать 5'nizza Але бесплатно на pleer.com

@темы: подорожую, музика, дихаю, діла душевні, відчувати життя на дотик, ...висновків: життя минає...

01:54 

Рано чи пізно, це мало вилитись на поверхню.
Я говорила про це давно - і дуже давно це мене лякало. Ми з ним надто різні, світоглядно різні, і живемо ми з ним на різних планетах.
Колись десь чула, що справжні закохані повинні дивитися не один на одного, а в одному напрямку. Ми з Женею не дивимось в одному напрямку, ми не дивимось один на одного, ми дивимось кожен у свій бік, і тільки любов змушує нас досі триматися один за одного. Так же не може бути вічно, правда?
Я встигла зненавидіти ведичну культуру за час зустрічання з ним. Він каже - щоб все врятувати, ми повинні ділитись нашими світами, давай я дам тобі якусь свою книжку - ти прочитаєш, зрозумієш і приймеш. А мені гидко її до рук взяти.
Я жалюгідна, заплакана і розтоптана. Кожна наша розмова про серйозне призводить до того, що мені не хочеться жити.
Нам по 24, ми три роки разом, і ми дуже один одного любимо. Ми постійно завдаємо один одному болю.
Це все якась затягнута дурна мелодрама, без сюжетних поворотів і з відкритим кінцем.
Мені чомусь здається, що скоро ми дійдемо до межі. І дуже боюсь цього.
Ми за 400 кілометрів один від одної, ідемо спати в розбурханих почуттях і з купою питань, які не мають вирішення.
Мені дуже важко, мені дуже гірко, мені дуже хочеться втекти кудись подалі. Бажано - від себе самої.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, діла душевні, опівнічне

01:36 

Мені оце щойно стукнуло 24.
Для мене завжди так - справжній підсумок, це не новорічна ніч, а семе День народження. Стаю старіша з кожним роком.
У прийдешньому році я з’їжджу у Чехію або Грузію (або і Чехію, і Грузію), втечу на кілька днів до Одеси, вступлю до Українського католицього університету на магістратуру медіакомунікацій, визначусь з напрямком журналістики, прочитаю 50 книжок, постараюсь частіше бувати в Києві, побуваю мінімум на одному рок-концерті, відправлю батьків на відпочинок до моря, не завагітнію, не вийду заміж, постараюсь не розгубити тих друзів, яких ще маю, завершу переклад "Джеймі...", з’їжджу до Криму і напишу про це статтю, таки попрошу когось про фотосесію...
Я зроблю ще багато чого.
А зараз у мене всередині уже звична пустка, яка буває лиш у День народження. Цей буде дуже самотнім.
уже минуло 36 хвилин з того моменту, як.

@темы: опівнічне, діла душевні, витинанки власних думок, відчувати життя на дотик, ...висновків: життя минає...

01:17 

Я давно не писала. Не те, що є, про що написати зараз, просто...
Просто уже 23 грудня, а у Львові дощ. У Львові холодно й гидко, ми з Тігрою ховаємося у своїй квартирі й закутуємось у ковдри. Женя поїхав до Києва, тепер можна пити пиво прямо в ліжку і заїдати його сосисками, можна запрошувати подруг і пити з ними вино, можна нічого не готувати й вести типовий холостяцький спосіб життя. Можна слухати рок-н-рол на всю гучність моїх колонок, і не зважати на чиїсь протести. Можна курити й не чистити гарячково після того зуби. Можна от хоч зараз встати і піти в магазин за м’яском)
Але краще б він таки нікуди не їхав. Без нього усе не так.
Я була в Луцьку, була в Києві, бачилась з друзями й подругами, гуляла рідними вулицями, вкотре відчула, на скільки столиця - моє місто. От те саме "моє", в якому так легко дихається і думається. В якому відчуваєш, що ти на своєму місці.
У Львові встановили новорічну ялинку, і ми з Женею вирішили, що вона схожа на ЯЙЦО. Але ярмарок на проспекті Свободи гарний, і навіть трошки того настрою новорічного додає.
Цього тижня приїде брат. І я вже з нетерпінням чекаю на його приїзд.
Коли мене питають, що нового в моєму житті, я відповідаю - заставка на робочому столі і зачіска. Так, я тепер майже постійно схожа на Герміону Грейнджер і страшенно з того задоволена.
А ще мені потрібна страшенно сексуальна вечірня сукня на один вечір.
А ще сьогодні помер Джо Кокер. І від цього страшенно сумно.
Таке. А як справи у вас?

@темы: подорожую, опівнічне, музика, діла душевні, ...висновків: життя минає...

00:56 

Я зовсім не можу спати через цю гарячку.
Температура чомусь зовсім не хоче опускатися нижче 38 - голова, мов величезний казан. А спати не можу.
Всі пишуть про Майдан. Від цього дуже боляче. Пережите уже ніби трохи заснуло в душі - люлі-люлі, моє лихо, спи собі тихо. А оце тепер знову розколупуємо старі свої рани.
далі - не публіцистика, просто дуже багато слів про те, що болить
Я була на Майдані з самого початку. З 22 листопада - тоді йшов дощ.

@темы: опівнічне, з Україною в серці, діла душевні, біль, ...висновків: життя минає...

01:01 

Я люблю і не люблю суботи.
Субота - мій теперішній найдовший робочий день, 13 годин без обіду з 9 ранку до 22 - новини-новини-новини-новини. Це втомлює. Після цього очі печуть від напруження, а плечі зводить від багатогодинного сидіння в одній позі. В суботу я не маю часу нормально поїсти, і вся внутрішньо тремчу - за сайт, новинну стрічку, сюжети, картину дня й сторінку на фб відповідаю лише я і Мирослав. А знаючи його, якщо щось піде не так, відповідати все одно доведеться мені... Я не люблю суботи.
Після закінчення робочого дня звалюється неймовірне відчуття вихідних. Це відчуття що попереду в мене - шість днів висипання, купа часу для себе й просто приємна тягучість нічогонеробіння. Це відчуття легкості й свіжості затоплює мене з головою.
Я встаю з дивану й розминаюсь - ану, дотягнись, дівчинко, кінчиками пальців ноги до голови, ти вмієш, я знаю! Я наповнюю собі ванну й заливаю її всякими пахнючими пінами-маслами. Це, мабуть, єдиний день на тиждень, коли я собі дозволяю розкіш ванни - не швидкого й метушливого душу. Я виринаю з гарячої вони й обтираюсь жорсткими рушниками. Я така вільна-вільна, і це страшенно п’янить.
"У Львові треба слухати "Мертвого півня", - думала я колись. І я слухаю. Не просто з ноута - підключаю колонки, і музика лине-лине-лине... Я лежу на підлозі зовсім гола під двома коцами й почуваюсь якоюсь умиротворенною, Мабуть, я вже починаю відчувати цю квартиру - як свою.
Моє житло - мої правила. Моя ніч. Мої вихідні.
Можливо, я колись зможу сказати про Львів - моє місто. У такі моменти я дуже в це вірю.
Я тут живу.


@темы: опівнічне, музика, діла душевні, відчувати життя на дотик, ...висновків: життя минає...

01:38 

lock Доступ к записи ограничен

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
00:09 

Ми разом два роки й три місяці. За цей час ми встигли один раз серйозно посваритися, так що навіть до майже-розриву дійшло, безліч разів сперечатися на найрізноманітніші теми, кохатись багато й всюди, трохи подорожувати, з’їздити за кордон і придумати, як зватимуть наших дітей. Ми встигли вивчити один одну ледь не напам’ять і кожного разу завмирали від здивування, коли відкривали ще щось нове. Ми разом. Ми щасливі.
Це рішення - а давай просто кинемо все, давай просто все з чистого листа, давай у інше місто, давай, врешті, разом жити - не було легким ні для мене, ні для нього. Але ми це зробили.
Він дихає глибоко в мене під боком. Я сьогодні врешті перетягла до Львова левову частку своїх речей, разом з персональним рудим лево-Тігрою.
Ми провели разом свій перший день спільного життя.
І сьогодні він вперше за два роки й три місяці видихнув, дивлячись мені в очі, те, чого ніколи не казав.
"І я тебе".

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, діла душевні, дихаю, опівнічне

23:44 

У мене є маленька мрія. Мрія про те, що опів на дев’яту ранку на вході до метро роздають не газету "Вєсті", а книги. Просто хороші книги хорошим людям.
Люди, що читають, набагато менше схильні до жорстокості й насильства.

П.С. Ми знайшли житло. Женя впевнює, що це геніально, і що мені дуже сподобається. Чекай нас, вулице Джерельна!
П.П.С. І є ще одне, що дуже мені болить.

@темы: опівнічне, з Україною в серці, діла душевні, ...висновків: життя минає..., витинанки власних думок

02:18 

В Антверпені було сьогодні вітряно.
Насправді, дуже багато є чого розповісти про мою Бельгію. Насправді, я не певна, коли зберусь з думками.
Я могла би загрузити сюди триліон фотографій, але це не передасть і сотої частини всього відчутого і передуманного.
Моя відпустка - це полуденний сон на зеленій траві навпроти королівського палацу у Варшаві. Це перший в житті політ у літаку. Це міцні обійми брата і радісний сміх такої дорослої майже дворічної Мірки-зірки. Це Вітерфел посеред середньовічного Ґенту, тихе шелестіння червоного листя чар-дерева і холодне ледь відчутне дихання камінних стін, яким уже кількасот років. Це натовп туристів у Брюгге, це дощі і канали, відшукування кадрів з "Залєчь на дно в Брюгге" і музей Сальвадора Далі, звідки не могла вийти, де не могла відірватися від його робіт, де не могла втихомирити себе - Далі! Слони! Оригінал! Моя відпустка - це тисяча сортів бельгійського пива і чорний шоколад. Це середньовічний фестиваль у Бульйоні, вогкі підземелля найкращого і найдивовижнішого з замків, що я бачила. Це стріли і лук. Це волинки й струнні, барабани й полум’я. Це вітряний такий Антверпен. Це Мадонна з немовлям Мікелянджело. Це полотна Рубенса, що просто розтерли нас сьогодні в порошок. Це смачнюча італійська піца і червоне вино. Це поцілунки - багато поцілунків і гарячкових обіймів. Це гарні звістки і майже повна відсутність новин. Це Європа - у всіх сенсах цього слова.
Завтра мене чекає Брюссель, післязавтра - Іпр і Лілль, у п’ятницю - Роттердам. У суботу я знову гулятиму Варшавою.
Я ще напишу про свою Європу. Колись трохи пізніше, коли все побачене і відчуте вляжеться в голові й свідомості. Про це варто написати.
Мені, мабуть, трохи сумно буде повертатися до Києва, що смажиться зараз на пательні серпня. У Бельгії +25. Тут є чим дихати.

Уже за кілька тижнів я переїду жити до Львова, і усвідомлення цього також прийшло якось раптово.

Я точно знаю, що вже не зможу зупинитись. Побувавши тут, дуже важко сюди не хотіти. Узимку буде Угорщина і термальні купальні. Наступного літа, швидше за все, буде Італія. Восени, мабуть, Грузія. А коли мені виповниться 26, я поїду в Індію. Тепер я знаю це точно.

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, діла душевні, дихаю, опівнічне, подорожую

10:51 

Просто похвастаюсь. Мала щойно секс у Ботанічному саду на метро Університет.
Привіт, Київ! Давно не бачились!

@темы: ...висновків: життя минає..., подорожую, дихаю, діла душевні

00:53 

Це були такі моменти, коли дуже різно, дуже чітко і дуже яскраво розумієш, для чого живеш.
Сосновий ліс шумів десь над нашими головами, перегукувались птахи, щасливо і збурено стукотіли наші серця.
Вогнище палало, кидаючи відблиски на наші обличчя. І нікуди не треба було спішити, і не було в головах і думки про набридливу роботу, до якої треба повертатися уже в понеділок. Київ, війна гроші, робота і її метушня - це все було дуже несправжнім. Цьому тут не було місця.
Натомість, було місце сміхові. Попелу і сажі. Долоням, перемазанним соком ожини. Подряпанним ногам. Запаху шашлику. Музиці. Склянці віскі. Нашому маленькому кінотеатру під відритим небом. Пробіжкам босоніж до води. Друзям.
У такі моменти дуже чітко відчуваєш єднання. У такі моменти радості стільки, що забуваєш про образи.
Ти живеш.
І коли промені сонця будять тебе, пробиваючись у намет, ти прокидаєшся з посмішкою, не зважаючи на недосипання.

Я ніколи не погоджуся з тим, що гроші дають свободу. Вони, навпаки, роблять тебе залежним.
Свобода в твоєму серці. Чуєш, воно стукотить у твоїх грудях?
Тук-тук.

@темы: відчувати життя на дотик, діла душевні, опівнічне, то всьо журавлікі!

12:15 

Нерозділені кохання - це завжди гірко.
Я, знаєш, завжди закохуюсь з першого погляду. От, буває, побачу - і розумію, все пропала, у мене дуже великі проблеми. Так було і з Києвом.
Я закохалась у нього в день свого шістнадцятого дня народження. З низького темного неба падав мокрий сніг, погода була просто бридотна - а я дивилась на це місто широко розплющеними від захвату і якогось дивовижного відчуття піднесеності. Для мене Київ завжди був одним - свободою. Смак Києва - смак свободи, і це найсмачніше з усього, що я пила за все своє життя.
Я прожила в Києві шість років. Важких, часами - просто нестерпних. Проте деколи - піднесених, щасливих, усміхнених. Я любила його, а на взаємність тоді було плювати. Мені не потрібен був ніхто, крім мого великого, мого надійного, мого вільнолюбного такого міста. Я так любила його, як вміють любити тільки жінки - самозречено й захлано, віддаючись місту доостанку, і вимагаючи від нього мінімум. Чи то лиш мені здавалось, що мінімум?
Коли в закоханих починаються відкриватися очі? Мабуть, з початку отого самого "справжнього подружнього життя". Мій Київ, так трепетно і так палко коханий, почав викидати коники, боляче б'ючи мене своєю байдужістю. Усе навалювалось заразом, та зазвичай все мало одну і ту ж причину - мені вічно не було де жити. З житлом катастрофічно не щастило усе моє київське життя, за шість років я змінила 7 помешкань, постійні переїзди виснажували, проте я судомно хапалася за руку Києва, вперто не бажаючи помічати, що він роздратовано висмикує свою долоню з моїх побілілих пальців.
З часом він почав бити ще сильніше - постійно не вистачало грошей. Постійні розтягування двадцятки до стипендії/зарплати, постійні думки про те, що треба заплатити за світло і воду, постійні пошуки додаткових халтур, недосипання - і відчуття самотності, те, що переслідує мене ще, мабуть, з дитинства. Після смерті бабушки і від'їзду з Києва брата це стало чи не лейтмотивом, одинокість жила в мені - і я нічого, зовсім нічого не могла з цим зробити. Мені було важко.
Рік тому все, здається. почало налагоджуватись - з'явилась добре оплачувана робота! Проте я все одно встигла змінити два помешкання - одне навесні, інше - на початку літа. З житлом нещастило й далі. Але я кохала. У мене ще були сили думати про те, що все якось налагодиться, все якось зв'яжеться, все рано чи пізно буде добре, я ж сильна, я витримаю, а разом з Києвом ми зможемо все!
Взимку почав дертися вгору долар - у мене нарешті з'явились вільні гроші! З'явились думки про Грузію чи Європу влітку, з'явились можливості думати і відчувати все інакше, життя налагоджувалось - аж поки Аня зі Стальним не сказали в травні, що збираються з'їжджати - а ти, люба, шукай нову квартиру.
Я борсалась в пошуках житла місяць. Квартири на Сландо пропонували мені які завгодно варіанти, але розпач хапав за душу все сильніше й сильніше - дорого! Знову треба буде заплатити за два місяці наперед, та ще й комісію агентству відгрохати. Долар тримається на стабільних 11 гривнях - дешевшого житла за 2,5 тисячі+ комунальні - у межах більш-менш близького району міста знайти нереально. Сім з половиною тисяч заплатити одразу. І ще три - щомісяця. Про якесь там відкладання можна забути. І про Європу разом з Грузією теж.
Знаєш, будь-яке кохання, навіть найбільше і найщиріше, яке тільки може бути, завжди висушує душу. Коли це кохання нерозділене, душа в'яне швидше. Нав'язливе з Земфіри стукає в голові - я стала старше на жизнь, наверно, надо учесть...
Я втомилась. Це місто, так щиро і так безнадійно мною кохане, зовсім не хоче, щоб я в ньому жила. Воно відштовхує мене, повертається спиною, втомлено кривиться на будь-яке проявлення ніжності з мого боку.
Це, знаєш, як Герміона з Драко у "Громах". Мабуть, брехати собі, що це буде вічно було неправильно. Мабуть, треба набратися сили і припинити це все. Я і будь-яка закохана жінка, я не можу терпіти зневажливе ставлення до себе вічно.
Ми думаємо переїхати до Львова. Я не люблю міста Лева, ти ж знаєш. Але моя мама колись казала, що треба жити не з тим, кого любиш ти, а з тим, хто любить тебе. Бо той, хто любить тебе, ніколи не завдасть тобі болю, а той, кого любиш ти, тільки тим і займатиметься. Моя мама мудра жінка. А Львів мене ніби любить. Хоч теж, на жаль, нерозділено.
Якщо вся наша чудо-ідея вигорить, якщо Женя знайде роботу в Львові, якщо йому вдасться вступити на магістеріум до Львівської політехніки, якщо у на все вдасться, і наприкінці серпня ми почнемо пакувати клунки для переїзду на 500 кілометрів західніше, Марічко, люба моя, допоможеш нам знайти якесь страшенно концептуальне житло в старому районі з ідеальним поєднанням ціна/якість?
Закохана жінка, доведена до відчаю, здатна до доленосних рішень.

@темы: діла душевні, відчувати життя на дотик, біль, ...висновків: життя минає...

Рок-н-рол як стиль життя

главная