Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: з україною в серці (список заголовков)
02:40 

Він такий безмежно музичний.
І через три роки я знову в Києві.
І в цю ніч мені дуже хочеться слухати оце. Мені здається, їм би сподобалось.



А на Майдан завтра. Тихенько. Помолитися.
Подумати тільки - три роки минуло, а все ще болить, ніби вчора.

@темы: з Україною в серці, біль, ...висновків: життя минає..., опівнічне, музика

14:18 

НАДЯ!!!

@темы: з Україною в серці

20:41 

У мене півдня не було інтернету, тому я пропустила весь галас щодо Фестивалю Рівності у Львові, пацанчиків, що ганялися за лгбт-активістами з палицями й камінням біля Собору Юра, бучу в соцмережах, групки гопніків, що ходять проспектом Свободи і намагаються вирахувати потенційних геїв. Я все пропустила, а зараз пірнула у фейсбук, передивилась усі відео, і захотілося терміново пакувати валізи і валити з цього прекрасного міста високої християнської духовності і моралі якомога швидше.
Я не хочу жити в місті, де любити - найбільший гріх.
І в такі моменти жарти про календарик, у якому я закреслюватиму червоним маркером дні до завершення львівського періоду, здаються не такими уже й жартами.

@темы: з Україною в серці, біль, ...висновків: життя минає...

13:29 

-Анечка!!! - кричить Маша через увесь конференц-зал. - Анечка, с годовщиной спасения от бандеровцев-гомосєков тебя!!!
Маші двадцять два роки, вона виїхала з Сімферополя півроку тому, і коли вона розмовляє українською я, україномовна з діда-прадіда, тихенько заздрю.
-Машенька!!! - кричить їй у відповідь Аня, усміхаючись широко на усі свої білосніжні зуби. - Машенька, ведь два года уже в великой стране живем, слава Тебе, Господи!
Аня живе у Львові уже півтора роки, їй за кілька місяців захищати диплом і проходити практику в омріяній "Радіо Свобода". Десь там, на берегу моря, у далекій Керчі, живуть її батьки й бабуся. Вона дуже за ними сумує.
-Вовка же приедет, не бросил же нас, грешных!
-Обнимемся же, сестра!!!
-Обнимемся!!!
Вони обіймаються так міцно, як можуть обійматися тільки дівчата у двадцять з гаком.
-Блядство какое-то, - тихенько каже Маша. - Пошли покурим, а?
Ніярє проводжає дівчат сумними карими очима. Її батько дуже пишався, що хоч одна з його дітей народилася у Криму, а не у вигнанні в Сибіру. Їхня сім’я повернулась до Сімферополя у 1991 році, у 2015 змушена була знову пакувати валізи.
У Львові яскраво сяє сонце і пахне справжньою весною.
Я уже і забула, що минуло два роки з того часу, як.

@темы: ...висновків: життя минає..., вєчная молодость, з Україною в серці

13:57 

У мене є друг. Його звати Вова Стальний, та ми, здається, ніколи його так не називали. Сталік - та й все.
Два роки тому ми жили разом. Я, Сталік і його дівчина. У нас була прекрасна трьохкімнатна квартира поблизу метро "Берестейська", старий єврейський дім, високі стелі, піаніно у вітальні, великі ліжка, здоровенна кухня. Вечорами ми дивилися серіали й кіно, готували їсти і багато сміялися. Ми назагал любили сміятися - у нас трьох на диво схоже почуття гумору.
У Сталіка був автомобіль. Кожної неділі ми виїжджали рано з дому і їхали на Майдан, такий однаково важливий для нас. Коли 18 лютого на Шовковичній почали вбивати людей, ми обоє були на роботі. Не працювали метро і мобільний зв’язок, до Майдану кожен добирався на перекладних, місто завмерло в колапсі - нажахане, здивоване, зболене.
Ми дісталися Майдану й зустрілися там. Обійнялися з усієї сили. І сіли в автомобіль.
Ми, насправді, обоє не були створені для війни. У мене надто мало фізичної сили, Сталік - переконаних пацифіст. Але у нас був автомобіль, який у ті часи значив більше, ніж будь-коли.
За ту ніч ми проїхали 400 кілометрів. Гасали Києвом, збирали шини на шиномонтажах, підвозили додому Майданівців, возили поранених з однієї лікарні в іншу. Коли ми вчергове заїжджали на Майдан з порцією покришок, виявилось, що горять Профспілки. Серце на мить завмерло - шпиталь! Сталік ринувся туди, проте на другому поверсі його відкинули назад афганці: "Ты куда, блядь, прешь?! Нам еще трупы не нужны!!!"
Ці три дні були схожі на затягнутий кошмар. Але Сталік завжди був поруч. Коли ми привезли додому трьох поранених хлопців (які, насправді, були не найкращими представниками Майдану), коли пили з ними втомлено коньяк о сьомій ранку, коли тривожно вдивлялися у нічну трасу почервонілими від втоми очима. Коли я плакала й майже билась в істериці, коли закривали очі вбитим хлопцям.
З усіх моїх друзів він єдиний, хто пройшов зі мною хрещення воєнним станом. На Майдані було багато моїх друзів - ледве не всі, але тільки він завжди був зі мною, був зі мною для того, щоб заспокоїти, щоб відбити ногою світлошумову гранату подалі від мене, щоб повалити мене в потрібний момент на землю й накрити своїм тілом. Щоб захистити.
Ми обоє, насправді, не були створені для війни. Але обоє були там, не зважаючи ні на що.
Дякую, що ти в мене є. Цей день мені би хотілося зустріти з тобою.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, з Україною в серці

00:25 

Очень-очень зла.
Я в январе еду на освобожденный Донбасс писать материал, и как-то грустно осознавать, что мне некого позвать с собой. Оля меня бросила (и с этим тоже нужно как-то учиться жить), а больше и просить некого - у кого кишка тонка, кто занят, кто плохая компания в дороге, а кому просто плевать. Мне очень не хотелось бы сидеть в Славянске, Краматорске или Бахмуте в одиночестве.
А еще меня пытаются заставить написать обзорный текст с конференцию, на которой я вообще не совсем собиралась быть (во всяком случае - все два дня - так точно).
И завтра очень рано вставать.
И к стоматологу в пятницу.
Я надулась и сижу злая.

@темы: ...висновків: життя минає..., вєчная молодость, з Україною в серці, опівнічне

15:26 

Двадцять три роки я жила з упевненням, що в Україні немає вартісного кіно.
Ну, не те, щоб зовсім немає, але в українського кінематографу так мало грошей і так багато проблем, що все прогресивне, красиве і вартісне знімається в гаражних умовах, і від того стає менш якісним - як мінімум з технічної точки зору. Фестивалі українського кіно проводились, і я навіть деякі з них відвідувала, але якось воно мені не йшло - було далеким і якимось незрозумілим.
Лише двічі яскраво спалахувало для мене - екранізацією "Украденого щастя" і "OrangeLove". Ці речі змусили мене тремтіти у свій час. Але ж то було уже так давно...
А за останні два роки стільки всього крутого зняли! Щемливий такий "Поводир" - для того, щоб потрапити на стрічку потрібно було брати квитки в кінотеатр сьогодні на завтра - я навіть не пам’ятаю, коли таке було востаннє. Жорстке, колюче таке "Плем’я" Слабошпицького - розмазало мене вчора, аж не могла зібрати думок до купи, не могла зрозуміти, де я і що відбувається.
У квітні виходить у прокат "Незламна". І це для мене теж дуже важливе кіно, бо воно про Другу світову, про ту війну, яку ми мусимо сприйняти як свою трагедію - а не як битву окупанта з окупантом. Я ще не знаю, що з цього вийде, але дуже хочеться, щоб вийшло красиво і болюче.



А ось кілька днів тому був презентований тізер до екранізації "Солодкої Дарусі", і це так сильно, що мурахи по всьому тілу, трем у руках і розпач, розпач, розпач - майже такий, який був при прочитанні.



а може ви ще щось цікаве хороше бачили? я впіймала хвилю)

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, з Україною в серці

17:06 

Дзвінки з війни лунають в моєму дому приблизно раз на два тижні.
Єфремов дзвонить - просто так. Найчастіше - спитати, які новини в світі, чи правда, що уклали перемир’я, чи правда, що Нємцова вже немає. Там, на передовій, проблеми з Інтернетом, і він дзвонить мені - йому так простіше. Він хоче мене чути.
Він колись любив мене.
А голос, здається, зовсім не змінився. Такий же оптимістично-глузливий, такий же бадьорий, як завжди. Ніби й не було у нього оцих восьми місяців серед смерті й крові.
Він родом з Горлівки, він, здається, на 10 років старший за мене, він переконаний атеїст і цинік, у нього чудове почуття гумору. Колись, бувало, ми випивали з ним не одну гальбу пива, ледь не до хрипу сперечаючись про якісь дурниці. Ми слухали одну музику і читали одні книжки. Ми дивились одні фільми і працювали в одному виданні. Він був моїм начальником і прикривав мій зад від Тані, поки я тягала в робочий час тіла на Майдані. Одного разу він пропонував мені вийти за нього заміж, одного разу я дала йому справжнього жіночого ляпаса - мабуть, єдиного ляпаса, якого я колись дала чоловікові. Він ніколи не вважав, що на фронті жінкам не місце, хоч і був трохи сексистом. Він чудовий. Мені його не вистачає.
Повертайся, друже. Повертайся живим.

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

00:56 

Я зовсім не можу спати через цю гарячку.
Температура чомусь зовсім не хоче опускатися нижче 38 - голова, мов величезний казан. А спати не можу.
Всі пишуть про Майдан. Від цього дуже боляче. Пережите уже ніби трохи заснуло в душі - люлі-люлі, моє лихо, спи собі тихо. А оце тепер знову розколупуємо старі свої рани.
далі - не публіцистика, просто дуже багато слів про те, що болить
Я була на Майдані з самого початку. З 22 листопада - тоді йшов дощ.

@темы: опівнічне, з Україною в серці, діла душевні, біль, ...висновків: життя минає...

18:45 

Ну, хто у нас що сьогодні п’є, признавайтесь! Шоколадний лікер? Самогон "Граблі"? Горілку "Фронтову"? Чи вирішили по-старінкє бахнути вина "Молоко берегині" й водкі "Лєнін"? Чи елєгансько поцідити лікер "Старий Львів"? Чи коньяк "Старий полковник"?
Не соромтеся, я нікому не скажу. Сама уже під шофе - шоколадний лікер пішов як пісня!

@темы: з Україною в серці

19:36 

А я рішуче проти повалення пам’ятників Леніну. У всякому разі, проти таких, як оце вчора сталося в Харкові.
Це, вибачте, нецивілізовано.
Ленін для мене не є героєм, я не вважаю, що цій людині треба ставити пам’ятники. Але зривати уже існуючі з постаментів, а потім стрибати навколо уламків й розбирати вічноживого на сувенірні каменюки, мов представники дикого племені - хіба це лиш мені нагадує варварство?
Ви говорите про звільнення від ідола. На жаль, дикунським поваленням пам’ятника ви показуєте лише свою патологічну залежність від нього. Свого страху перед ним. Визнаєте його владу над вами. З тиранами не борються так. З тиранами борються освітою і сміхом.
Не хочете, аби Ленін стояв у центрі вашого міста - окей, ініціюйте громадський рух, знайдіть потрібних людей у місцевій владі, зверніться до влади центральної. Культурно зніміть Леніна і вивезіть його за місто чи в якийсь музей радянської історії під відкритим небом. Зробіть це по-європейськи.
Я брала активну участь у Євромайдані. Але київського Леніна я не валила.
Для мене він був нічого не значущим привидом комунізму, привидом і лишається.

@темы: з Україною в серці

00:23 

Постійне відчуття того, що я не на своєму місці. Постійна думка про схід.
Думка про те, що там же не тільки вбивати треба. Що там треба ще й їсти варити, і зашивати одяг, і лікувати - і мінімально дезинфікувати й перев’язувати рани і максимально ті ж рани зашивати. Думка про те, що я там потрібна набагато більше, ніж у Києві, Луцьку чи Львові. Думка про те, що вся моя журналістика на даний момент скочується в профанацію, і що я повинна бути завтра о дев’ятій ранку зовсім не онлайн, а деінде, на 700 кілометрів східніше.
Думка про те, що мушу навчитися стріляти, і цього разу - не з лука. У лютому я відстояла свій Майдан і свій Київ. Відстояла, можливо, з непоправними втратами для психіки, бо й досі не певна, чи відновилась повністю. Чи не час мені відстоювати мою країну. Хто, як не я?
У Луцьк масово приходять похоронки. Жалобні прапори тут не знімають в принципі - ледь не щодня до міста доставляють цинкові труни.
Можливо, це так помітно тому, що рідне місто зовсім невеличке, а в багатомільйонному Києві це все розчиняється.
Я, здається, знову готова бачити смерть на власні очі. Мені, здається, пора робити щось більше, окрім перерахування коштів на армію.
Путін напав на мою країну уже відкрито, і мені треба з цим щось робити.
А я переїжджаю до Львова. І це якось зовсім недоречно.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, з Україною в серці, опівнічне

23:44 

У мене є маленька мрія. Мрія про те, що опів на дев’яту ранку на вході до метро роздають не газету "Вєсті", а книги. Просто хороші книги хорошим людям.
Люди, що читають, набагато менше схильні до жорстокості й насильства.

П.С. Ми знайшли житло. Женя впевнює, що це геніально, і що мені дуже сподобається. Чекай нас, вулице Джерельна!
П.П.С. І є ще одне, що дуже мені болить.

@темы: опівнічне, з Україною в серці, діла душевні, ...висновків: життя минає..., витинанки власних думок

22:38 

Період радянщини багато в нас вкрав. Усі зазвичай починають говорити про самосвідомість, мову й літературу, але мені здається, що головне навіть не це. Я, звісно, дуже шкодую, що Стус помер у таборах, а Хвильовий вчинив із розпачу самогубство, тут мені ідеться про те, що їхні тексти до нас дійшли. Не одразу, окей, але ми мали змогу їх читати, їх вивчати, ними захоплюватись.
Роки в Радянському Союзі вкрали у нас архітектуру.
Як не крути, але українські міста переважно лишаються потворними. Поруйновані під час Першої та Другої світових воєн, спалені й всипані віспами від бомб, вони молили про відбудову. І їх було забудовано хрущовками.
Врешті, це рішення було мудрим - з економічної точки зору. У Хрущова була бідна країна, де 80 відсотків населення не мало, де жити, і цю проблему треба було вирішувати. Хрущовки вирішували її блискавично - це був цілком прийнятний варіант. Однотипні забудови заполонили міста великої і такої різної країни, люди радісно вселялися у нові помешкання, втрачаючи голови від такого простого щастя, як власний туалет. Хрущов був певний, що це - тимчасовий захід, треба було трошки почекати - рівно до того моменту, коли прийде світле комуністичне майбутнє - і радянська влада забезпечить своїх громадян комфортрнішим і зручнішим житлом! От тільки роки йшли, а комуністичне майбутнє лишалось десь далеко-далеко попереду.
Люди жили, народжували дітей, діти виростали і народжували своїх... Я також виросла у двокімнаткій хрущовці - нас жило там п’ятеро. Це були дивовижні часи, коли у двох сусідніх будинках ти знаєш абсолютно кожного мешканця, коли через тонку стінку ти чуєш, як дядя Валєра у сусідній квартирі розказує тьоті Галі про свій робочий день, коли ти серед ночі з усіх сил намагаєшся ігнорувати шурхіт і скрегіт батьківського ліжка - мама не раз сміялась, згадуючи оте саме "життя на сцені". Коли мені було чотирнадцять і я поверталась з невдалого побачення, я лягала у ліжко і чекала, поки заснуть батьки - і лиш тоді могла дозволити собі таку розкіш, як сльози. мій двадцятирічний брат неперестанно сварився з бабцею, якій заважало світло його монітору вночі. Це були дивовижні часи - і я згадую їх з надзвичайною теплотою. Але я не хотіла б знову жити там, на Грушевського, 27.
Українські міста перетворились на одноманітну протяжність спальних районів, обшарпаних стін, панельних стін. Це як у Гришковця, знаєте? "Даже если ты не был ни разу в Челябинске или Омске, а побывал в Перми, или живешь в Новокузнецке… ты знаешь ВСЕ и про Челябинск, и про Омск… Подробно!"
Саме тому в українців є міф Львова. Місто Лева, що зберегло хоча б у центрі середньовічність, притягує жителів моєї країни з невимовною силою. УЛьвові все інакше. Там, звісно, усі без виключення розмовляють українською. Львів зберіг атмосферу іншої культури, яка не має нічого спільного з СРСР. Кожен пересічний львів’янин за замовчуванням є інтелігентом, розмовляє з легким польским акцентом і в будь-яку мить готовий пригостити тебе, заїжджого туриста, філіжанкою найсмачнішої у світі кави або келішком червоного вина, що з 1896 року зберігалося у дубовій діжці в просторому погребку. У Львові не може бути несмаку, бо Львів сам по собі - еталон вишуканості. Львів’яни абсолютно точно розуміються на музиці, літературі, геополітиці й економіці. Вузенькі вулички, мощені бруківкою, приховують безліч таємниць. Будиночки пригортаються один до одного, збиваються в купочку і дивляться на тебе, приховуючи мудрість століть. Львів вражає, бо він не такий. Він інший. Він - як Рівенделл у Толкієна, а львів’яни - як його ельфи. У них усе найкраще, тому вони завжди виглядають трохи пихатими.
Львів, звісно, також на 80 відсотків складається з тих самих хрущовських і пізніших забудов, львівські гопніки не відстають від київських, а слухають там ту саму попсу, що і в Донецьку, але це нікого не цікавить. Львівський залізничний вокзал переносить тебе у інший світ, як тільки зіскакуєш зі свого поїзда.Львів - це маленька українська європейська мрія. Він дарує надію на інше життя. і ми з радістю цю надію приймаємо.
Я поки не знаю, як мені житиметься у цьому місті-музеєві, де туристи безперестанно бігають групками, де спалахи фотоапаратів можуть засліпити того, хто до нього не звик, де у кав’ярнях ціни доволі таки київські. Я ще поки взагалі мало що знаю - можливі варіанти крутяться в моїй голові, не бажаючи впорядковуватись у який-не-який каталог.
Мій Львів наздожене мене уже за два тижні. Починається моя двадцять третя осінь.

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці, подорожую

00:43 

дегуманізація неодмінна на війні. Ми теж дегуманізуємо ворога. Але якось без чорнухи. І в межах можливого. Ми не вигадуємо розіп'ятих дітей. Ми не вигадуємо літаків, набитих трупами. Вони думають, що ми інопланетні монстри. Триголові жидобандерівці. Кінокефали, канібали, епіфаги та госдепи. Ми ж думаємо, що вони просто дебіли.
(c.) Володимир Єрмоленко

@темы: з Україною в серці, читаю

12:34 

11:42 

...І тут заходить хтось із наших і починає говорити про політику. Мовляв, усі ми різні, в нас різні погляди, але всі ми любимо цю країну, ну і так далі. І все закінчується. Себто, починається. Починається політика. З усіх нас лізуть наші гасла, стереотипи, страхи та образи. Такі речі важко зупинити, вони виходять із тебе, наче біси, говорять тобою, керують твоїми рухами, проступають в твоїх очах. Не певен, що такими розмовами можна когось у чомусь переконати, не певен, що вони можуть заспокоїти чи врівноважити. Скоріше, це таке постійне занурення всередину себе, видобування власних аргументів, демонстрація власної правди, покладання на емоції, нерви та розпач. Розпач від неможливості переконати всіх у своїй правді, розпач від власної безпорадності, розпач від неможливості порозумітись. Завжди так і буває – поєднує музика, поєднує поезія, а ось політика не поєднує. Навіть якщо ти переконаний, що правда на твоєму боці.

(с.) Сергій Жадан

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці, читаю

00:44 

Доступ к записи ограничен

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
11:33 

Щастя — це коли в тебе не стріляють

Євген Шибалов


Ми швидко звикли жити серед війни. Так швидко, що аж страшно.

Наші діти більше не прокидаються ночами, якщо чути стрілянину. Навіть не здригаються. Звикли.

Зате прокидаємося ми. І відразу роззираємося — чи свої всі вдома. Всі. Можна спати далі.

І провалюємося у тяжке каламут-не забуття без сновидінь. Наш сон — не для картинок. Наш сон — відпочинок перед новим важким днем. Можливо, останнім днем нашого життя.
читать дальше

@темы: біль, з Україною в серці, читаю

18:46 

ностальгічне

Трошки про юність, школу й Україну. Зі сльозами зворушення на очах.
Севастополь
Дніпропетровськ
Марш у Дніпрі


Де мої сімнадцять, де мій останній дзвоник? Шість років тому, а здається - цілу вічність.
Ми тоді також одягли свої вишиванки і пов'язали синьо-жовті стрічки.
Чому ж зараз мені так хочеться плакати від захвату й розчулення, коли я дивлюся на це торжество юності й гордо піднятих голів - "ми українці!"





@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

Рок-н-рол як стиль життя

главная