• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: біль (список заголовков)
00:46 

Тігра пішов.
Він був теплим, світлим і радісним. Він голосно мурчав у мене на колінах, коли я чухала його за вухом. Він ганявся за мухами по всій квартирі, незадоволено нявчачи. Він грів мене взимку і піднімав настрій, коли мені сумно. Тігра пішов. Я його не врятувала.
Ми прожили разом чотири роки, поміняли шість квартир і три міста. Тігра був другом. Він не давав мені спати вночі, голосно вимагав їжі вчіплявся своїми пазурами мені в ноги кожного разу, коли йому щось не подобалося.
Тігра пішов, і мені жахливо пусто без нього.
"Він буде з нами довго-довго. Він навіть побачить наших дітей, уявляєш?" - шепотіла я колись Жені. Він зробив ще більше. Він сам став моєю дитиною. Може навіть єдиною.
Зараз ніч. У мене гора роботи, і міцна-міцна кава. У мене неспокійна душа.
Тігра пішов, змахнувши на прощання своїм рудим хвостом, пішов у дощову вересневу ніч, залишивши мене сам на сам із собою.
Пробач мене, котику. Пробач, що не вберегла.
Ця зима без тебе буде дуже холодною.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, опівнічне

02:40 

Він такий безмежно музичний.
І через три роки я знову в Києві.
І в цю ніч мені дуже хочеться слухати оце. Мені здається, їм би сподобалось.



А на Майдан завтра. Тихенько. Помолитися.
Подумати тільки - три роки минуло, а все ще болить, ніби вчора.

@темы: з Україною в серці, біль, ...висновків: життя минає..., опівнічне, музика

09:54 

Вбивство Павла Шеремета - це жахливий удар. Для України, для української журналістики, для мене особисто.
Він був в гостях в УКУ лише кілька місяців тому, він відсмалив прекрасний майстер-клас про інтерв’ю, він сипав жартами, і переходив з російської на українську, з української на білоруську, з білоруської на англійську. І був таким повним життя... І ми стояли на курилці, і я дивилась на нього майже зачаровано, він захланно й захоплено розповідав якісь байки, перемелюючи їх дотепами й кпинами з приводу того, що я "дівчинка, а дівчаткам-журналсткам можна вдавати дурочок, щоб серйозні дяді розповідали їм всякі секрети".
Він був таким чудовим!
Людиною.
Журналістом.
Воїном.

Спочивай в мирі, світлий. Слідкуй за нами з небес.

@темы: біль

14:46 

Фейсбуком гуляє #яНеБоюсьСказати.
І це дивовижно.
Це ще далеко не перемога, але це так важливо - показати масштаби звірячого, тупого насильства - фізичного чи психологічно. Це так важливо - усвідомлювати, що таке траплялось вважай з кожною жінкою в Україні (і, я думаю, за її межами).
Різні історії. Страшні історії. Важкі історії.
Одній моїй подрузі було шістнадцять, коли вона завагітніла. Вона вчилась у 10 класі, її значно старший бойфренд запевнив її, що безплідний і в презервативах немає необхідності. Коли вона повідомила йому про затримку, він зник, а натомість до неї додому прийшла його дружина (!), що народила від нього трьох дітей (!), і принесла гроші на аборт (!).
Іншу мою подругу зґвалтували двоє знайомих. Напоїли до стану, коли вона уже фізично не могла противитися, і зґвалтували вдвох. Вона плакала від радості, коли через кілька тижнів дізналась, що не вагітна.
Ще одну дівчину час до часу вдома бив батько. Вона не приходила до школи, і коли ми дзвонили і питали її, як справи, вона відповідала, що просто захворіла. Я не знала про той жах, в якому вона жила, кілька років, аж поки вона сама не зізналась мені. Її батьки розлучилися після 22 років шлюбу і насилля. Вона півроку тому вийшла заміж. Батька на весілля вона не запрошувала.

Таких історій безліч, вони ось тут, вони поруч, вони на відстані витягнутої руки.

Сподіваюсь, публічне обговорення не затихне й не загасне, а лиш почне розганятися з новою силою.

@темы: біль

20:41 

У мене півдня не було інтернету, тому я пропустила весь галас щодо Фестивалю Рівності у Львові, пацанчиків, що ганялися за лгбт-активістами з палицями й камінням біля Собору Юра, бучу в соцмережах, групки гопніків, що ходять проспектом Свободи і намагаються вирахувати потенційних геїв. Я все пропустила, а зараз пірнула у фейсбук, передивилась усі відео, і захотілося терміново пакувати валізи і валити з цього прекрасного міста високої християнської духовності і моралі якомога швидше.
Я не хочу жити в місті, де любити - найбільший гріх.
І в такі моменти жарти про календарик, у якому я закреслюватиму червоним маркером дні до завершення львівського періоду, здаються не такими уже й жартами.

@темы: з Україною в серці, біль, ...висновків: життя минає...

13:57 

У мене є друг. Його звати Вова Стальний, та ми, здається, ніколи його так не називали. Сталік - та й все.
Два роки тому ми жили разом. Я, Сталік і його дівчина. У нас була прекрасна трьохкімнатна квартира поблизу метро "Берестейська", старий єврейський дім, високі стелі, піаніно у вітальні, великі ліжка, здоровенна кухня. Вечорами ми дивилися серіали й кіно, готували їсти і багато сміялися. Ми назагал любили сміятися - у нас трьох на диво схоже почуття гумору.
У Сталіка був автомобіль. Кожної неділі ми виїжджали рано з дому і їхали на Майдан, такий однаково важливий для нас. Коли 18 лютого на Шовковичній почали вбивати людей, ми обоє були на роботі. Не працювали метро і мобільний зв’язок, до Майдану кожен добирався на перекладних, місто завмерло в колапсі - нажахане, здивоване, зболене.
Ми дісталися Майдану й зустрілися там. Обійнялися з усієї сили. І сіли в автомобіль.
Ми, насправді, обоє не були створені для війни. У мене надто мало фізичної сили, Сталік - переконаних пацифіст. Але у нас був автомобіль, який у ті часи значив більше, ніж будь-коли.
За ту ніч ми проїхали 400 кілометрів. Гасали Києвом, збирали шини на шиномонтажах, підвозили додому Майданівців, возили поранених з однієї лікарні в іншу. Коли ми вчергове заїжджали на Майдан з порцією покришок, виявилось, що горять Профспілки. Серце на мить завмерло - шпиталь! Сталік ринувся туди, проте на другому поверсі його відкинули назад афганці: "Ты куда, блядь, прешь?! Нам еще трупы не нужны!!!"
Ці три дні були схожі на затягнутий кошмар. Але Сталік завжди був поруч. Коли ми привезли додому трьох поранених хлопців (які, насправді, були не найкращими представниками Майдану), коли пили з ними втомлено коньяк о сьомій ранку, коли тривожно вдивлялися у нічну трасу почервонілими від втоми очима. Коли я плакала й майже билась в істериці, коли закривали очі вбитим хлопцям.
З усіх моїх друзів він єдиний, хто пройшов зі мною хрещення воєнним станом. На Майдані було багато моїх друзів - ледве не всі, але тільки він завжди був зі мною, був зі мною для того, щоб заспокоїти, щоб відбити ногою світлошумову гранату подалі від мене, щоб повалити мене в потрібний момент на землю й накрити своїм тілом. Щоб захистити.
Ми обоє, насправді, не були створені для війни. Але обоє були там, не зважаючи ні на що.
Дякую, що ти в мене є. Цей день мені би хотілося зустріти з тобою.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, з Україною в серці

17:36 

Новий рік зустріла вся у сльозах, у Франику дуже дешева їжа і вино, надворі страшний мороз. Сиджу у Львові, нічого не роблю - у мене період реабілітації і відпочинку, дні тюленя, коли можна просто лежати в ліжку й дивитися серіали. Їм хурму, мені не подобається.
Все дуже дивно, і я не знаю, як ставитися до всього, що відбувається в моїй голові. Женя пропонує роз’їжджатися, я шукаю нову роботу, завтра треба їхати додому на Різдво. Дивлюсь "Человека в высоком замке", там жуть всяка. Нічого не читаю.
Вирішила, що пора таки прокачувати фріланс, але поки нічого для цього не роблю. у мене вихідні, я тюлень, ідіть в пєнь.
Тяжко трохи. Хочу прокинутися у квітні.

@темы: подорожую, діла душевні, витинанки власних думок, біль, ...висновків: життя минає...

16:11 

Ми дружили довгих вісімнадцять років.
Він рівно на два місяці старший за мене, він жив у четвертій квартирі, я - у другій. Ми разом зростали, вчилися ходити й вимовляти свої перші слова. Він стягував з мене шапку, коли ми обоє ще сиділи у візочках. Він був задиркуватим, самозакоханим і дуже розумним. Він завжди хотів перемагати і зовсім не вмів програвати. Я завжди була єдиною дівчинкою на його Днях народженнях, він - єдиним хлопцем на моїх. Він міг мене образити, але ніколи не дозволяв ображати мене чужим. Ми гралися у дворі - у війну й сніжки. Ми разом пішли до школи і десять років сиділи за одною партою. Він завжди переганяв мене у всіх рейтингах, хоча час до часу списував у мене на контрольних. Він закінчив школу з золотою медаллю, я - без. Я поїхала вчитися в Києво-Могилянську Академію, він лишився в Луцьку.
Ми майже перестали спілкуватися після мого першого курсу, хоча ще за мій перший рік у Києві ми передзвонювались доволі часто. Кожен з нас пішов своїм шляхом, ми обростали іншими друзями, іншими зацікавленнями. Ми дорослішали - окремо, й бачились вже швидше випадково. Хоча справно вітали один одного з Днями народження й Новими роками.
Він написав мені сьогодні. Ми не бачились уже кілька років, усі новини з його життя я дізнавалась швидше від своїх батьків, і я поняття не маю, з ким він зараз зустрічається, де працює і чи вступив до аспірантури, як хотів колись. Він написав мені сьогодні, бо в його родину прийшла біда. Його бабця, що бавила нас обох у дитинстві, потрапила до реанімації. Йому дуже боляче, і він написав мені, бо йому просто немає кому більше написати. Бо більше - ніхто не зрозуміє. Бо ніхто з його сучасних друзів не знає, яка Галина Василівна світла, тепла, щира людина. Бо ніхто не зрозуміє, чому йому так важко. Бо лишилася тільки я. Бо, можливо, для нього я все ще лишилась дівчинкою, що ділить з ним четверту парту біля вікна. Дівчинкою зі збитими колінами, що супроводжує його на велику битву з сусіднім двором. Дівчинкою у жахливенній зеленій формі, що робить домашнє завдання у нього вдома.
І мене ніби вогнем обпекло. Бо я ота маленька дівчинка з недолугими хвостиками, а він - отой маленький хлопчик, схожий на розтріпаного горобця. Бо покроєні, напівзабуті частинки нашого дитинства під час біди тягнуться один до одного у пошуку розуміння і підтримки.
Він ніколи не дозволяв обіймати його, кого ми були маленькими - звісно, "круті" семирічні хлопці не знаються з дівчатками! - але мені дуже хочеться обійняти його зараз. Думаю, він обійняв би мене у відповідь.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, діла душевні

23:38 

Что делать, когда все плохо?

@темы: ...висновків: життя минає..., діла душевні, біль, опівнічне

01:54 

Рано чи пізно, це мало вилитись на поверхню.
Я говорила про це давно - і дуже давно це мене лякало. Ми з ним надто різні, світоглядно різні, і живемо ми з ним на різних планетах.
Колись десь чула, що справжні закохані повинні дивитися не один на одного, а в одному напрямку. Ми з Женею не дивимось в одному напрямку, ми не дивимось один на одного, ми дивимось кожен у свій бік, і тільки любов змушує нас досі триматися один за одного. Так же не може бути вічно, правда?
Я встигла зненавидіти ведичну культуру за час зустрічання з ним. Він каже - щоб все врятувати, ми повинні ділитись нашими світами, давай я дам тобі якусь свою книжку - ти прочитаєш, зрозумієш і приймеш. А мені гидко її до рук взяти.
Я жалюгідна, заплакана і розтоптана. Кожна наша розмова про серйозне призводить до того, що мені не хочеться жити.
Нам по 24, ми три роки разом, і ми дуже один одного любимо. Ми постійно завдаємо один одному болю.
Це все якась затягнута дурна мелодрама, без сюжетних поворотів і з відкритим кінцем.
Мені чомусь здається, що скоро ми дійдемо до межі. І дуже боюсь цього.
Ми за 400 кілометрів один від одної, ідемо спати в розбурханих почуттях і з купою питань, які не мають вирішення.
Мені дуже важко, мені дуже гірко, мені дуже хочеться втекти кудись подалі. Бажано - від себе самої.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, діла душевні, опівнічне

14:42 

Від цієї музики стало дуже-дуже холодно, по руках пробігли натовпи мурах, а соски затверділи.

@темы: біль, відчувати життя на дотик, музика

00:29 

І ще трошки про Кузьму.
Сьогодні про його смерть кричать усі соцмережі, з усіх гендлів Львова, куди я сьогодні заходила, звучить його голос, що розповідає про те, що люди, як кораблі. Недалеко від площі Ринок у очі впав надпис на дошці одного з кафе - "Життя красиве, коли кольорове". А потім тисячі людей вийшли на площі своїх міст, щоб запалити свічку і розповісти, як сильно вони його любили.
А мені цілий день з голови не йде лялька. Ота сама кучерява лялька, яку у далекому 2004 майдануті галичани спалили на подвір’ї його батьків. Мені з голови не йдуть оті тонни бруду, що на нього виливали, бо він обрав не того кандидата.
Суки, - шепочу я зі сльозами на очах. - Лицемірні суки.
Я до Шевченка сьогодні не пішла. Зате піду у п’ятницю до церкви.
Всміхайся, серце. Для мене ти залишишся таким. Ти так любив життя! Сподіваюсь, життя на небі тебе не розчарує.


Cкачать Пусти мене (.. Ти не спіши, бесплатно на pleer.com

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, музика

13:55 

Десь високо в небі він зустрів чужих птахів...
А мені шось зимно.
Здається, я втратила друга. Здається, у мої 14 він супроводжував мене піснями в навушниках щоразу, як я виходила з дому. Дуже, дуже боляче.
Ти мусив жити!


Cкачать Скрябін Птахи бесплатно на pleer.com

Cкачать Скрябін Шось Зимно бесплатно на pleer.com

Cкачать Скрябін Шукав свій дім бесплатно на pleer.com

Cкачать Скрябін Мовчати бесплатно на pleer.com

Cкачать СКРЯБІН До смерті і довше бесплатно на pleer.com

Cкачать Скрябін Спи собі сама бесплатно на pleer.com

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, музика

23:22 

00:56 

Я зовсім не можу спати через цю гарячку.
Температура чомусь зовсім не хоче опускатися нижче 38 - голова, мов величезний казан. А спати не можу.
Всі пишуть про Майдан. Від цього дуже боляче. Пережите уже ніби трохи заснуло в душі - люлі-люлі, моє лихо, спи собі тихо. А оце тепер знову розколупуємо старі свої рани.
далі - не публіцистика, просто дуже багато слів про те, що болить
Я була на Майдані з самого початку. З 22 листопада - тоді йшов дощ.

@темы: опівнічне, з Україною в серці, діла душевні, біль, ...висновків: життя минає...

00:23 

Постійне відчуття того, що я не на своєму місці. Постійна думка про схід.
Думка про те, що там же не тільки вбивати треба. Що там треба ще й їсти варити, і зашивати одяг, і лікувати - і мінімально дезинфікувати й перев’язувати рани і максимально ті ж рани зашивати. Думка про те, що я там потрібна набагато більше, ніж у Києві, Луцьку чи Львові. Думка про те, що вся моя журналістика на даний момент скочується в профанацію, і що я повинна бути завтра о дев’ятій ранку зовсім не онлайн, а деінде, на 700 кілометрів східніше.
Думка про те, що мушу навчитися стріляти, і цього разу - не з лука. У лютому я відстояла свій Майдан і свій Київ. Відстояла, можливо, з непоправними втратами для психіки, бо й досі не певна, чи відновилась повністю. Чи не час мені відстоювати мою країну. Хто, як не я?
У Луцьк масово приходять похоронки. Жалобні прапори тут не знімають в принципі - ледь не щодня до міста доставляють цинкові труни.
Можливо, це так помітно тому, що рідне місто зовсім невеличке, а в багатомільйонному Києві це все розчиняється.
Я, здається, знову готова бачити смерть на власні очі. Мені, здається, пора робити щось більше, окрім перерахування коштів на армію.
Путін напав на мою країну уже відкрито, і мені треба з цим щось робити.
А я переїжджаю до Львова. І це якось зовсім недоречно.

@темы: ...висновків: життя минає..., біль, з Україною в серці, опівнічне

22:31 

"Август" - фильм о тех, кто несчастлив. Несчастлив долгие годы. Несчастье - как жизнь, а не как состояние.
"Август". Фильм, в котором нет ни одного счастливого персонажа. Ни одного.

@темы: біль

00:44 

Доступ к записи ограничен

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
11:33 

Щастя — це коли в тебе не стріляють

Євген Шибалов


Ми швидко звикли жити серед війни. Так швидко, що аж страшно.

Наші діти більше не прокидаються ночами, якщо чути стрілянину. Навіть не здригаються. Звикли.

Зате прокидаємося ми. І відразу роззираємося — чи свої всі вдома. Всі. Можна спати далі.

І провалюємося у тяжке каламут-не забуття без сновидінь. Наш сон — не для картинок. Наш сон — відпочинок перед новим важким днем. Можливо, останнім днем нашого життя.
читать дальше

@темы: біль, з Україною в серці, читаю

12:15 

Нерозділені кохання - це завжди гірко.
Я, знаєш, завжди закохуюсь з першого погляду. От, буває, побачу - і розумію, все пропала, у мене дуже великі проблеми. Так було і з Києвом.
Я закохалась у нього в день свого шістнадцятого дня народження. З низького темного неба падав мокрий сніг, погода була просто бридотна - а я дивилась на це місто широко розплющеними від захвату і якогось дивовижного відчуття піднесеності. Для мене Київ завжди був одним - свободою. Смак Києва - смак свободи, і це найсмачніше з усього, що я пила за все своє життя.
Я прожила в Києві шість років. Важких, часами - просто нестерпних. Проте деколи - піднесених, щасливих, усміхнених. Я любила його, а на взаємність тоді було плювати. Мені не потрібен був ніхто, крім мого великого, мого надійного, мого вільнолюбного такого міста. Я так любила його, як вміють любити тільки жінки - самозречено й захлано, віддаючись місту доостанку, і вимагаючи від нього мінімум. Чи то лиш мені здавалось, що мінімум?
Коли в закоханих починаються відкриватися очі? Мабуть, з початку отого самого "справжнього подружнього життя". Мій Київ, так трепетно і так палко коханий, почав викидати коники, боляче б'ючи мене своєю байдужістю. Усе навалювалось заразом, та зазвичай все мало одну і ту ж причину - мені вічно не було де жити. З житлом катастрофічно не щастило усе моє київське життя, за шість років я змінила 7 помешкань, постійні переїзди виснажували, проте я судомно хапалася за руку Києва, вперто не бажаючи помічати, що він роздратовано висмикує свою долоню з моїх побілілих пальців.
З часом він почав бити ще сильніше - постійно не вистачало грошей. Постійні розтягування двадцятки до стипендії/зарплати, постійні думки про те, що треба заплатити за світло і воду, постійні пошуки додаткових халтур, недосипання - і відчуття самотності, те, що переслідує мене ще, мабуть, з дитинства. Після смерті бабушки і від'їзду з Києва брата це стало чи не лейтмотивом, одинокість жила в мені - і я нічого, зовсім нічого не могла з цим зробити. Мені було важко.
Рік тому все, здається. почало налагоджуватись - з'явилась добре оплачувана робота! Проте я все одно встигла змінити два помешкання - одне навесні, інше - на початку літа. З житлом нещастило й далі. Але я кохала. У мене ще були сили думати про те, що все якось налагодиться, все якось зв'яжеться, все рано чи пізно буде добре, я ж сильна, я витримаю, а разом з Києвом ми зможемо все!
Взимку почав дертися вгору долар - у мене нарешті з'явились вільні гроші! З'явились думки про Грузію чи Європу влітку, з'явились можливості думати і відчувати все інакше, життя налагоджувалось - аж поки Аня зі Стальним не сказали в травні, що збираються з'їжджати - а ти, люба, шукай нову квартиру.
Я борсалась в пошуках житла місяць. Квартири на Сландо пропонували мені які завгодно варіанти, але розпач хапав за душу все сильніше й сильніше - дорого! Знову треба буде заплатити за два місяці наперед, та ще й комісію агентству відгрохати. Долар тримається на стабільних 11 гривнях - дешевшого житла за 2,5 тисячі+ комунальні - у межах більш-менш близького району міста знайти нереально. Сім з половиною тисяч заплатити одразу. І ще три - щомісяця. Про якесь там відкладання можна забути. І про Європу разом з Грузією теж.
Знаєш, будь-яке кохання, навіть найбільше і найщиріше, яке тільки може бути, завжди висушує душу. Коли це кохання нерозділене, душа в'яне швидше. Нав'язливе з Земфіри стукає в голові - я стала старше на жизнь, наверно, надо учесть...
Я втомилась. Це місто, так щиро і так безнадійно мною кохане, зовсім не хоче, щоб я в ньому жила. Воно відштовхує мене, повертається спиною, втомлено кривиться на будь-яке проявлення ніжності з мого боку.
Це, знаєш, як Герміона з Драко у "Громах". Мабуть, брехати собі, що це буде вічно було неправильно. Мабуть, треба набратися сили і припинити це все. Я і будь-яка закохана жінка, я не можу терпіти зневажливе ставлення до себе вічно.
Ми думаємо переїхати до Львова. Я не люблю міста Лева, ти ж знаєш. Але моя мама колись казала, що треба жити не з тим, кого любиш ти, а з тим, хто любить тебе. Бо той, хто любить тебе, ніколи не завдасть тобі болю, а той, кого любиш ти, тільки тим і займатиметься. Моя мама мудра жінка. А Львів мене ніби любить. Хоч теж, на жаль, нерозділено.
Якщо вся наша чудо-ідея вигорить, якщо Женя знайде роботу в Львові, якщо йому вдасться вступити на магістеріум до Львівської політехніки, якщо у на все вдасться, і наприкінці серпня ми почнемо пакувати клунки для переїзду на 500 кілометрів західніше, Марічко, люба моя, допоможеш нам знайти якесь страшенно концептуальне житло в старому районі з ідеальним поєднанням ціна/якість?
Закохана жінка, доведена до відчаю, здатна до доленосних рішень.

@темы: діла душевні, відчувати життя на дотик, біль, ...висновків: життя минає...

Рок-н-рол як стиль життя

главная