Починається, рібята, футбольний сезон. Наступний тиждень - Єврокубковий, і я вже всерйоз хочу попросити Женю подарувати мені на День святого Валентина квитки на Динамо - Бордо ))))))))))
Да, я очєнь рамантішная, я знаю

@темы: футбол

---

Да, можливо, рішення писати критичну рецензію на "Танго смерті" Винничука вранці ("ага, от я прокинуся раніше і все напишу!"), було не найкращою ідеєю.
Боженько, дай мені сил дожити до п'ятниці!

@темы: пишу, vivat akademia!

---

Це дивовижне відчуття, коли в твоїй голові нарешті все встає на свої місця.
Після тотального безладу, після параноїдальних думок, після дурних-дурних снів, мізкоїбань і самокопань, після кількох безперервних думок про те, що, може, все не так, я нарешті прийшла до крапки. Ні, рібята, Віталя - це таки не те.
І я нізащо не проміняю Женю на випадковий, хоч і дуже хороший секс. І не тому, що не змогла би його обманювати, не тому, що не готова його втрачати, а тому, що я справді цього не хочу. Мені справді не потрібен ніхто, окрім Жені. Я справді кохаю його.
У голові чисто і прибрано, мені через тиждень стукне двадцять два, і я цілком і повністю задоволена життям. Я все зробила правильно.

@темы: ...висновків: життя минає..., діла душевні

---

Віка дуже незадоволена. Дуже. Віка так сильно незадоволена, що погані думки рояться в голові шаленим вуликом, а таргани аплодують їм стоячи.

@темы: діла душевні

---

З веселого-обіднього )

"Артем Милевский: "Заканчивать карьеру буду в Динамо"
Комментарий: "Ты тут не угрожай, заканчивать карьеру он в Динамо собрался..."
)

@темы: футбол

---

Я не можу цим не поділитися. "Семь психопатов" - шедевральне кіно, правда.

— Когда ты найдёшь работу, где не надо никого обворовывать, Ганс?
— Мне 63 и я уже 20 лет не работал, куда меня такого возьмут?
— В правительство.
— В правительство? Это там что ли совсем не обворовывают людей?

— Я приду прикончить тебя во вторник.
— Хорошо, я свободен во вторник.

— У французов — вино, у швейцарцев — сыр, а у ирландцев — алкоголизм.
— А у американцев что?
— У американцев? Толерантность.

— Я видел Мэгги, сидящую на стуле, в очень унылом месте.
— В Англии что ли?
- Я думаю, даже хуже.

- В фильмах нельзя убивать животных, только женщин!!!

-Искусство, пацифизм и прочее говно подождут - сегодня ты должен быть настоящим мужиком!

@темы: дихаю, опівнічне

---

Ну, так, а чому ж не написати сюди п*яною?
Це все дивно, дико, різно, постмодерно, щиро, вірно. Я відчуваю зараз Всесвіт, рібяткі)
Я кохаю, я живу. я вірю.
життя прекрасне

---

Я їду на навчання до Мюнхена? Що, правда?
Для цього потрібно заробити всього-то 12 000 гривень до 1 листопада 2013 року.
Боженько, як же все серйозно!

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Кілька слів про серйозне.
Сьогодні розпочався весняний триместр в Академії. Весняний триместр - це кожного дня пари з десятої до пів на п*яту вечора. Це семінари, починаючи з другого навчального тижня. Це багато сильних і дуже розумних літературознавчих курсів. Це також курс Academical writing, і це прекрасно, тому що з письмовою англійською я справді маю проблеми. Сьогодні я прослухала дві лекції з курсу "Англійський роман", а також дві лекції з Мистецтва критичних інтерпретацій. Я задоволена.
У весняному триместрі я маю багато роботи. У мене багато дітей, і у дітей скоро іспити, тому треба працювати напружено. В понеділок і четвер я тепер звільнятимусь о дев*ятій вечора, у вівторок і п*ятницю - о восьмій. Ще в мене робоча субота, і треба би знайти когось на середу. Я дуже рада.
І це не сарказм, не іронія, це просто констатація факту - я хочу нормально працювати.
Я загрузила себе на повну, я живу з Женею уже котрий день поспіль і розумію, що мені буде дуже сумно з*їжджати звідси, коли повернеться його мама. Я живу майже що сімейним життям, я вчусь і працюю. Мені майже двадцять два. Я доросла.
Життя бентежне. Я поки що всім задоволена.

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне, vivat akademia!, діла душевні

---

Він поїхав вчора вночі, а я вже через годину з жахом зрозуміла, що мені не вистачає отого безладу в кімнаті, який створювали його речі.
Перша ніч без нього була наповнена химерними снами, в яких було намішано стільки всього, що перераховувати навіть смішно.
Ті чотири дні цілодобового життя пліч-о-пліч пролетіли надто швидко. Те щастя було надто плинне.
У мене невисока температура, соплі по коліна і квиток до Києва на завтра. Закінчуються канікули.
It`s time to work a little harder.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Віка багато їсть, слухає сумну музику, сидить за компом майже цілодобово.
Віку чомусь не радує куплена нова нижня білизна.
У Віки з’явилось дурне бажання подивитися мелодраму. Віка хоче плакати.
Мені здається, чи вона по-трохи провалюється в глибоченну депресію?

@темы: біль

---

У Луцьку зараз така погода, що хочеться тільки спати, жерти і дивитись фільмчики.
Я броджу по хаті в Женьковій сорочці, валяюся на своєму величезному ліжку і страшенно нуджуся.
Зате тут смачний чайочок з лимончиком, ага.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Я тут кілька постів тому писала, що ненавиджу стоматологів.
Обогі, вибачте мені!!! Стоматологи - це не просто люди, це надлюди, це боги, що позбавляють зубного болю! От чесно - я тепер до стоматолога буду ходити, поки не закрию усі мої дірки. І поки десна не перестануть кровити. Плювати на бабло, плювати, воно того варте. Бо напрекрасніше відчуття на землі - це не кохання і навіть не оргазм. Найпрекрасніше відчуття - це коли в тебе не болить зуб.
Сьогодні я нарешті висплюсь.
Люди, любіть стоматологів!

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Сука!!!! Я, виявляється, досі нервую через ревнощі, на які не маю права.

@темы: діла душевні

---

Я не люблю стоматологів. Я дуже сильно не люблю стоматологів.
Я не люблю їх навіть сильніше, ніж гінекологів. Мабуть, тому, що у стоматологів я буваю значно частіше.
Я вже другий день лізу на стінки, бо зуб болить просто немилосердно. Жру темпалгін пачками. Врятуйте мене хтось від цього пекла!!!

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Да, я, блядь, не люблю клубів, неякісної і нерокової музики, не люблю нещирості, але двома руками голосую за "брехню во благо", я надто несерйозна, скептична, дивакувата, різка, різна, я претендую на звання "Іншої", але все-таки не проти поревіти наодинці над "Титаніком" - хоча, насправді, зворушує мене там зовсім не смерть Дікапріо. Я сильна і замкнута, я пишу багато всього, хоч надто багато і не показую широкому загалу.
Я якась неправильна, і я не знаю, що він в мені знайшов. Але добре, що таки знайшов, бо без нього я не дихаю.
я п'яна, я не зовсім адекватна, і мені здається, що я пишу без помилок.)))

Світ, та пішов ти нахєр, у мене тут ніч, Квін, і найкраща у світі подруга. Життя має сенс, це я вам скажу.

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне

---

Надто багато речей викликають у мене зараз реакцію "ЛОЛ ШТО?!"
Особливо радують новини з Ради. Власне, я не люблю такого говорити, але зараз не можу не протягнути злорадненько: "А я ж казала..." Депутати б’ються, Колісниченко гамселить ногами лежачого Медуницю, опозиція викриває зрадників, Фаріон називає Азарова розумово відсталим, Таісія Повалій не знає, який державний устрій України, до парламенту намагається прорватися Фемен, прихильники Свободи спилюють болгаркою паркан навколо Верховної Ради, і як наслідом - Микола Янович Азаров знову прем’єр. Нічого НЕ міняється. Рада працює тільки третій день, а я вже від неї стомилась.

@темы: з Україною в серці

---

Він покликав мене до Варшави.
Це було раптово. Ні, навіть не так - це було внєзапна. Інше слово не передасть всього того, що вибухнуло в мене всередині. Він покликав мене до Варшави. Внєзапна.
Я кину Академію, я заб’ю на родину, друзів і улюблений, трепетно коханий мною Київ, я покину найкращу країну, у якій я дихаю вільно, яка точно снитиметься мені у найтепліших і найніжніших снах, я за цих дев’ять місяців зароблю шалені гроші, щоб оплатити собі навчання там. Я піду за ним туди, куди тільки він скаже. Він ПОКЛИКАВ мене за собою до Варшави. Я йому потрібна.
Це так дивно. До Києва також приїхала, бо мене покликав чоловік. Інший, тепер уже такий далекий, і та вся історія про велике і чисте кохання п’ятирічної давності здається надто вже наївною і дитячою. Але сенс не змінився - коханий чоловік кличе мене до іншого світу, і я готова знову почати життя з чистої сторінки заради нього.

@темы: діла душевні

---

А поки йде робота над перекладом і редагування "Грому й блискавок", поки йде робота над написанням ФлероКраму і перекладом "Її серця" (офіційний дозвіл від Чорнокнижниці отриманий, ага), викладу я сюди українського "Грима".

ГРИМ
Автор: ochi.koloru.neba
Бета: vidma
Пейрінг: Сіріус Блек/Аліса Лонгботтом/Френк Лонгботтом
Рейтинг: R
Жанр: POV/Angst/Drama
Розмір: Мини
Статус: Завершений
Саммарі: Написано на фікатон на Поттер-фанфікшн за заявкою Cannabis Sativa: Аліса Лонгботтом/Сіріус Блек, "Деколи трахатись і пити віскі - найкращий варіант з усіх можливих"
Попередження: Кров, смерть, секс, відчай, всю дорогу все сумно і безпросвітно. Текст не про любов, чи про недолюбов, це вже як кому більше подобається.
Від автора: Володимир Якович Пропп у своїй книзі "Історичне коріння чарівної казки" говорить, що душа людини зберігається в її волоссі.

… І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється коло дивана, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає тяжко дихати. Між нами — попільничка, що вже повна недопалків, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами — біль.
У мене волосся чорне, що вже плечей сягає, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається — по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього... у нього і дому-то свого немає.
Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатись — найкращий варіант з усіх можливих.
Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.
- А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся...
Я всміхаюсь. Я все пам’ятаю.
***
Холодний сірий ранок торкається заледенілими долонями моєї шкіри. На траві роса, я зняла туфлі, ходжу босоніж, ноги втомлені розминаю. Ми нове життя починаємо — доросле. Закінчився Ґоґвортс. Закінчилося дитинство.
Лілі вже майже заснула, звернувшись клубочком на колінах у Джеймса. Поттер неуважно її волосся пестить, жартами дурними зі своїми друзями обмінюється. Вони як завжди разом — Мародери. І я з ними — дружимо ж. У голові паморочиться від запахів ранкових і молодого вина. Ми не спали всю ніч, ми співали і танцювали, ми веселились, ми... Я всміхаюсь. Шкільні роки лишились у минулому, тепер все буде інакше. Все зміниться.
- Алісо, - кличе мене Рем, і я обертаюся, - Алісо, а ти що збираєшся тепер робити? Уже придумала, чим займатися будеш?
- Так, - киваю впевнено. Відповідь на це запитання я знаю вже давним-давно, тепер навіть здається, що все життя знала, з самого дитинства.
- Ну і що ж? Академія при лікарні святого Мунґа? - я заперечно киваю головою, ступаю ще кілька кроків по мокрій траві назустріч друзям, дивлюся впевнено, говорю:
- Аврорат.
І повисає тиша, яку порушує тільки спів ранніх пташок. І ледве чутне насмішкувате фиркання. Я розвертаюся різко, очі роздратовано мружу:
- Проблеми, Блек? - Сіріус тільки всміхається широко, скидає мантію тяжку з плечей, ступає кілька кроків до мене, закутує мої замерзлі плечі у теплу тканину, по носі мене щиглить:
- Ніяких проблем, Алісо. Просто ти — дівчинка.
- І що з того? - хмурюсь я, щільніше у мантію його загортаючись, запах терпкий чоловічого одеколону, алкоголю і сигаретного диму вдихаючи. Він стоїть близько, так близько, як стояти не можна, погляду від мене не відводить, бісенят в очах ховаючи, пальцями шпильки з мого волосся виймає, і довге чорне волосся розсипається по плечах. Нахиляється до мене, диханням гарячим вухо моє лоскоче:
- Нічого. За партою зі мною сидітимеш.
І відходить різко, а я вслід йому не дивлюся, не хочу, я до неба посвітлілого голову повертаю. Сіріус уже сміється черговому жартові у мене за спиною, і сміх його хрипкий мене з голови до ніг обволікає.
Літо торкається своїми пальцями мого обличчя, ноги в траві холодній мокрій тонуть, вітер волосся розвіває. Мені вісімнадцять. У мене все життя попереду.
Встає сонце.
***
Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою. І не тому, що не хочемо, просто теоретичних занять у нас нема. У магічній Британії — війна, і в Міністерства немає часу на теорію, молодим аврорам викладають тільки практику, практику й ще раз практику. Нас ганяють десять годин на добу, ми вчимося захищатися і вбивати, ми на дуелях один на одного кидаємося, ніби пси озлоблені. Нас вчать бути злими, щоб добро захищати.
За партою ми з Сіріусом не сидимо, а ось у напарниці він тільки мене й обирає. І один навпроти одної стоїмо ми кожного дня з паличками напоготові, кожного дня носимося по залу тренувальному, палимо закляттями, щити ставимо, ухиляємося, намагаємося перехитрити, обманути. І сміємося кожного дня разом, і сміх наш відбивається від високих склепінь Аврорату, сміх наш Дикозора Муді дратує, злить його, він тільки кидає нам їдко:
- Подивимося, як ви на полі битви сміятися будете...
Ми з Сіріусом перезираємося, смішки в очах ховаючи, і знову тренуватися ідемо. На нас вся група дивиться, як на божевільних, а нам байдуже, ми один в одну прокляття кидаємо, змагаємося, як у школі змагались — хто швидший, хто сміливіший, хто хитріший? Ми не виросли зовсім, не подорослішали, хоч і здавалося нам, що дитинство позаду, що ми його у Ґоґвортсі лишили.
А після тренування я, втомлена, переодягаюсь, косу тугу розплітаю, волосся чорне назад відкидаю, на вулицю виходжу, повітря осіннє холодне вдихаю на повні груди. Я Сіріуса чекаю, аби до Лілі й Джеймса разом у гості піти.
- У тебе волосся гарне, - голос чийсь незнайомий позаду мене лунає, і я обертаюся різко, паличку на ходу виймаючи. Переді мною хлопець високий темноволосий стоїть, очі його сірі мене вивчають уважно. Я паличку опускаю, в кишеню ховаю, відповідаю різко:
- Я їх обрізати хочу, в очі лізуть, огляду заважають.
- Мене Френком звати, ми в одній групі з тобою.
- Пробач, зовсім тебе не пам’ятаю, - відповідаю радше на автоматі, неуважно на пальці холодні дихаю, намагаючись їх зігріти.
- А ти взагалі когось, окрім Блека, пам’ятаєш? - я голову різко піднімаю, хлопця поглядом злим пропалюю:
- Сіріус — друг, а ти — ні. Тебе я пам’ятати не зобов’язана.
Він дивиться уважно, а потім усміхається простодушно:
- Я, можливо, тобі й не друг поки, але й не ворог теж. І волосся не обрізай, тобі личить така зачіска.
І він йде геть по мокрій осінній алеї, а вслід йому уважно дивлюся. А потім Сіріус поруч опиняється, ніби вітер шалений мене підхоплює, жартує щось про кавалерів і залицяльників, руки мої холодні у своїх гарячих долонях відігріває, дражниться. І в мене на кінчику язика вже чортенятко сидить, захищаюсь і сама нападаю, з Блеком інакше не буває, з Блеком інакше не можна.
Не сидимо ми з Сіріусом за однією партою, але дуелі наші, виявляється, привертають увагу всієї групи.
***
За вікнами — перший мокрий сніг, листопад гидкий не дає нормально дихати. Я заплітаю тугу косу, до тренування готуюся, аж раптом у зал влітає Дикозор. Злий, знервований, різкий, він кричить що є сили, кричить, що Смертежери напали на якесь містечко, що битва там зараз, що людей не вистачає і потрібна допомога. Я з Блеком перезираюся швидко, виступаємо вперед першими, а за нами — ще кілька людей. Муді киває сухо, з кишені портал дістає, нам простягає.
Перша битва падає на нас, немов ошаліла злива. Мокрий сніг кружляє злякано навколо нас, знервованих дітей, і довкола — спалахи, крики, кров, лайка. Навколо — люди в чорних мантіях, різнокольорові промені, божевільний круговорот, танець життя й смерті.
Мені не страшно. Я ухиляюсь і нагинаюсь, я кидаю прокляття і ставлю щити, я створюю дзеркала і вибиваю палички з рук противників. Мені не страшно. У мене просто немає часу боятися. І тільки мокре волосся, котре так і не встигла заплести в залі, лізе в очі, я роздратовано збираю його вільною рукою і знову кидаюсь у бій. Це — моя робота.
Поруч лежить хтось у грязюці, кричить ошаліло, а в мене навіть немає часу придивитися уважніше — чужий? Ні, свій, аврор, адже мантія червоногаряча. Чоловік кричить і руки закривавлені до живота притискає, рану затиснути намагається, але кров сочиться крізь пальці... Я дивлюся а нього і вже думаю кинутися на допомогу, але раптом з оскаженілого натовпу виривається величезний чорний пес. Очі його палають, він ричить і скалиться, він хапає пораненого зубами за мантію й волочить його геть.
Я завмираю, дивлячись заворожено вслід чорному псу, більше схожому на вовка, вслід чоловікові, що помирає, що кричить так голосно і так відчайдушно, що слухати його неможливо, і хочеться закрити вуха долонями, відгородитися, забути побачене, але в голові крутиться тільки одна фраза, почута колись на уроці Передбачень: «Грим — провісник смерті, котрий з’являється в образі великого чорного пса. Кожний, хто побачив грима, скоро помре»
- Алісо, ззаду!!! - нестямний крик Френка б’є по вухах, я повертаюся різко, встигаю поставити щит, і тут же роблю змах паличкою:
- Авада Кедавра! - зелений промінь б’є Смертежера прямо в груди, і він падає на землю замертво. У мене тремтять руки, у мене адреналіну в крові стільки, що я не відчуваю вже нічого, я біжу, ухиляюсь, не звертаю уваги на те, що тяжкі черевики в’язнуть у грязюці, що волосся лізе в очі, а мантія вже давним-давно намокла і сковує рухи. У моєму пульсі б’ється тільки одне: «Я хочу жити».
Я б’юся, я змагаюсь на дуелях, я захищаюсь. І руки в мене вже не тремтять, і я вся зараз — інстинкти, інтуїція. Я зараз — звір. Мені вісімнадцять, і я вбиваю.
А потім десь за моєю спиною лунає оглушливий вибух, і щось тяжке збиває мене з ніг і навалюється на мене зверху, і падає холодне каміння, і все тіло вже горить від болю, а удари все сиплються і сиплються... І я хочу закричати, але не можу, повітря не вистачає у легенях, і я хочу плакати, але очі абсолютно сухі. І дихати надто важко, щось велике і тепле придавило мене до землі, а кам’яні уламки все падають і падають... Той, хто бачив грима, скоро помре. Я втрачаю свідомість.
***
Яскраве світло падає на мене. Промені ріжуть очі, і хочеться зажмуритись, повернутися туди, де було спокійно, де нічого не боліло, де не було відчуттів взагалі. Зараз же кожна клітинка мого тіла кричить від болю, а накрохмалені простирадла драпають надто чутливу шкіру.
- Алісо... - і голос знайомий молотом по скронях б’є. Повертаю голову, мружусь, риси рідні намагаючись роздивитися. - Слава Мерлінові, ти прокинулась!
Руде волосся Лілі ловить відблиски ламп, і очі ріже вже зовсім немилосердно. Поруч з нею схвильований і скуйовджений Джеймс з рукою перев’язаною, дивиться на мене, хмуриться, мовчить, губи кусає. Набираю якомога більше повітря у груди, видихаю ледве чутно, насилу вимовляючи слова:
- Що. Сталося?
-Вас засипало уламками будинку. У тебе кістки деякі зламані й струс мозку. За кілька днів будеш, як новенька. Тут, у Мунґа, тебе швидко на ноги поставлять, - всміхається тепло Еванс, але в очах у неї — море тривоги, і я тону в ньому, захлинаюся його солоністю. Мене нудить, і в голові паморочиться, і очі сльозяться.
- «Вас» - це кого? - питаю, хриплячи. Джеймс хмуриться ще більше, Лілі злякано з ним перезирається.
- Розумієш... Френк тебе від уламків своїм тілом закрив. Він теж тут, у Мунґа. Тільки у критичному стані. У нього, схоже, й однієї цілої кісточки не лишилося... Без свідомості.
У мене сил майже не лишилось, у мене відчай отрутою всередині розливається, почуття провини душу мою отруює, страх серце у залізному кулаці стискає. У мене все тіло болить, і простирадла шкіру дряпають, у мене шум в голові, і світло мені очі ножами ріже. І перед тим, як запірнути у рятівну темряву, питаю тихо:
- Сіріус?
Лілі дивиться пильно, Джеймс всміхається.
- Рани зализує. Живий, що йому буде.
Живий. І можна зітхнути з полегшенням.
Світло знову гасне.
***
Я приходжу до Френка у Мунґа щодня. Він лежить, непорушний, на білих простирадлах, люди в лимонних халатах навколо нього кружляють, накачують настійками його, головами задумливо хитають. У Френка й направду кісток цілих майже не лишилось, та ще й легені пошкоджені, і цілитель під час чергового огляду говорить задумливо:
- Може, й добре, що до тями не приходить. Ми йому кістки поступово зрощуємо, такого пекельного болю і ворогові не побажаєш.
Я сиджу біля ліжка, дивлюся на обличчя його сіре й думаю, що я би ворогові стільки мук не тільки побажала, а й власними руками побажання це виконала. У мене гіркота всередині, я поруч з Френком сиджу п’ятий день, пальці побілілі в кулаки стискаю. Я тільки про одне Мерліна прошу — тільки би з Френком все добре було.
А щоночі я прокидаюсь в холодному потові, мені сни сняться, і кожний — про зелені спалахи, кров і застиглі очі. Кожний — про біль, що все тіло твоє пронизує, про уламки, що засипають тебе, про повітря, якого не вистачає катастрофічно. І в кожному сні до мене грим чорний підходить, за мантію хапає і тягне кудись, хоч я кричу що є сили: «Але ж я жива! Жива, чуєш?!» Але пес впертий тягне мене від війни і битв, і весь мій супротив марний... Грим забирає мене з собою.
І раптом вії Френка здригаються, він очі розплющує, голову до мене повертає.
- У тебе волосся красиве, - усміхається ледь помітно.
Здається, я плачу.
***
А битви тепер стали буденністю.
Зима захоплює все навколо, і чорні мантії на білому снігу — ніби плями чорнильні. Сіріус сміється, що так в них поцілити легше, але сам темніший за хмару грозову ходить. У нього шрамів додалось, у мене — відчаю. Він сарказмує і за косу мене смикає, я язика йому показую і вечеряти з Френком іду.
І тільки ночами знову і знову одне і те ж, кров, і бруд, і крики, і грима чорного завивання. У мене душа повільно-повільно горить, я вбила за ці дні вже стількох, що можу відкрити своє персональне кладовище.
Дев’ятнадцять мені виповнюється четвертого січня, і в подарунок мені похоронка приходить. Марлін Маккінон, веселунка й хуліганка, вже ніколи не кине в мене подушкою. Марлін Маккінон, яка так відчайдушно прогулювала половину занять у Ґоґвортсі, але все одно отримувала найвищі оцінки, вже ніколи не смикне мене за косу, дражнячись. Марлін Маккінон, яка завжди встигала спіймати снич швидше супротивника, вже ніколи не сяде на мітлу.
Я не плачу, що ви, я зовсім не плачу. У мене сльози закінчились, вже немає в моєму організмі гірко-солоної води, я не можу і не хочу ревти. Я в кімнаті своїй зачиняюсь, всіма можливими Замикаючими чарами двері заблокувавши. Я з кулаками на стіни кидаюсь, збиваючи кісточки в кров об холодний камінь. Я болю не відчуваю — зовсім.
- Ну де ж ти, гриме?! - ричу безсило оскаженіло. - Чому не забираєш мене?! Чому близьких моїх за собою тягнеш?!
І тільки мовчання мені відповіддю служить. Хвиля люті відступає, і лишається тільки біль. І він виїдає мене зсередини, і я забиваюсь у найдальших куток кімнати, ховаюсь там, ніби загнана тваринка. Я сиджу там, обхопивши коліна руками, і шепочу тихо-тихо: «Ну що ж ти, Марлін? Ну як же так, га? Ну як же я без тебе?»
Мені дев’ятнадцять, і жити мені вже зовсім не хочеться.
І коли двері з грюкотом розчиняються, а по очах б’є яскраве світло, я навіть не повертаю голови. Хтось підходить повільно до мене, опускається поруч, і мене запах знайомий терпкий огортає.
- Курити будеш? - голос хрипкий низький над вухом лунає. Від Сіріуса несе алкоголем, сигаретами й одеколоном, і я згадують той наш останній ґоґвортський світанок. Той світанок, який обіцяв нам доросле життя. Життя, повне перспектив.
- А допомагає? - питаю я, до нього не повертаючись. Я на нього дивитися не хочу, я краще запах його вдихати буду.
- Нічого воно не допомагає. Душа від сигарети боліти менше не стане.
- Тоді навіщо?
- Люди люблять себе по-різному вбивати, аби не мертвіти, - говорить він і я чую, як клацає запальничка. Повертаюся, в очі йому зазираю, він дивиться відкрито, пачку простягає. Я беру сигарету, підкурюю, дим сизий в себе вдихаю.
- Гидота, - викашлюю, але сигарету не викидаю, затягуюсь жадібно ще. Сіріус всміхається саркастично. - Блек, чуєш? А що зробити, аби душа не боліла?
- Позбудься її, - знизує він плечима, - тоді й не болітиме.
- А як це зробити? - від сигарети в горлі дере і гірчить, але я затягуюсь ще й ще, ковтаючи дим.
- Є легенда, що душа людини зберігається в її волоссі, - вимовляє задумливо Сіріус і піднімається на ноги. - Не сиди на холодній підлозі, Алісо, застудишся. А я піду нап’юсь, бо жити якось зовсім погано стало.
Він іде повільно-повільно, а я на спину його дивлюся, і в мене стільки відчаю в очах, так крикнути хочу, щоб не йшов, не кидав мене сам на сам з сигаретним димом і душею моєю від болю збожеволілою. Але я мовчу і губи кусаю, я другу сигарету підкурюю, трем у руках втамувати намагаюсь.
- З Днем народження, Алісо, - говорить він на порозі, і двері за собою зачиняє. Я з розмаху кулаком об стіну б’ю. Я фізичного болю не відчуваю, зате душа моя на частини розривається.
І тільки коли забута Сіріусом пачка сигарет пустіє, а в кімнаті вже нічого не видно від диму, я піднімаюсь на ноги і невпевненою ходою до столу іду, з ящика ножиці старі тупі виймаю. Завмираю на секунду, потім різко себе за волосся хапаю, впевнено вперше лезами іржавими пасмо відрізую. А потім повторюю це ще, і ще, і ще... кучері чорними зміями опадають біля моїх ніг, кричить моя душа, розлучатися зі мною не хоче. Але я позбуваюся її, інакше просто не витримаю цього, не витримаю цього болю, збожеволію. Я з душею своєю прощаюсь, і в горлі в мене клубок колючий, який ніяк проковтнути не можу.
- Алісо, що ти наробила?! - ззаду мене ще один знайомий голос лунає, і я повертаюся, з Френком поглядом зустрічаюся. - Дівчинко моя, ти навіщо так себе обрізала?!
Він підбігає до мене, в обійми свої мене згрібає. А я, ніби лялька, в руках його безсило поникаю. Роби зі мною все, що завгодно, Френку, мені вже байдуже, я без душі тепер. А він пестить обличчя моє і волосся, обрізане нерівно, він дивиться на мене з тривогою, він притискає мене до себе так сильно, що кісточки мої хрустять. Він в очі мені зазирає, а там — пустка, там болю більше немає, тільки відчай.
І він цілує мене, цілує обережно, ледве губами торкаючись моїх губ пересохлих. Я заплющую очі.
І битви вже стали буденністю, і навколо нас гинуть люди, і в мене вже є своє персональне кладовище.
Марлін лежить десь зламана й нежива, Сіріус напивається до зелених чортів у найближчому пабі, Френк цілує мене обережно в пересохлі губи.
***
Весна здається хворою, вона схожа на лихоманку, і ми з Сіріусом знову сміємося. Правда, сміємося ми частіше за все по-злому, хрипло і відчайдушно, але якби не було цього сміху неприродного, і нас би давним-давно не було. Ми знову й знову зі Смертежерами зіштовхуємося, і ховатися доводиться, і нападати. І мені вже здається, що я зовсім чутливість до смертей втратила. Уже не сняться мені ночами покійники, і кров ночами мені також не сниться. Можливо, я просто надто мало сплю, можливо, звикла, можливо, без душі направду жити легше. Волосся моє коротке вітер тріпає, Сіріус сміється по-злому, Френк за руку мене тримає і говорить тихо на вухо, що любить.
Дикозор Муді вже не кричить на нас, він тепер на свіжаках відривається. На нас тільки дивиться сумно, мовляв, загублені вже люди, обгорілі, пусті. А в наших очах уже й справді вогонь догорає, у нас сил немає. Ми зеленими променями розкидаємося, ми — роботи, ми — пішки в якійсь надто розумній грі. Ми зі злом боремось, але самі злими стаємо.
А весна навколо надто зелена, надто п’яна, надто яскрава. Весна навколо схожа на лихоманку, і я її пити намагаюсь жадібно, вдихати в себе якнайглибше. Адже хто знає, можливо, це остання моя весна.
А після однієї з битв ми сидимо з Френком у якомусь саду, і довкола цвітуть яблуні, і запах такий солодкий, що паморочиться в голові. Френк мені рану заліковує, мене закляттям зачепило, і руки в нього крові червоній, і дивиться він перелякано.
- Алісо, виходь за мене, - видихає раптово. Я дивлюся на нього здивовано — яке може бути весілля, якщо війна навколо, смерть і весна хвора? Яке може бути весілля, якщо в мене душі вже немає?
- Алісо, виходь за мене, - повторює він вперто. - Виходь за мене, адже завтра може бути вже пізно. Адже завтра може не настати. Алісо, виходь за мене, адже я тебе кохаю.
Я дивлюся на нього здивовано й головою киваю.
Я курю вже постійно, Сіріус зі мною майже не розмовляє, а Френк кличе заміж.
У мене душі немає. Я згоджуюсь.
***
Весілля у нас тихе, його і весіллям-то не назвеш. Просто кілька друзів, що зібрались в одному приміщенні, просто щасливі батьки, котрі зовсім забули про те, що навколо — війна. Просто я — усміхаюсь. Просто Френк — сяє. Джеймс і Лілі, Ремус, кілька друзів з Ордену, кілька — з Аврорату. Сіріус на весілля не прийшов, та я, в принципі, його і не кликала.
Ось тільки в кімнаті душно, і дихати зовсім немає чим. Червень спекотний, запилений, тягучий, червень схожий на патоку густу приторну, тягнеться і тягнеться, не закінчиться ніяк. Я хапаю повітря затхле жадібно, вдихаю його, але груди ніби кільцями металічними хтось оповив, і дихати вже зовсім тяжко.
Я виходжу у двір, і тут повітря хоч трошки свіжіше. Я проходжусь повільно доріжками поміж дерев, від сонця нещадного втомлених, сукня моя біла по землі волочиться, але піднімати я його не хочу, мені й так добре. У дворі тихо, сюди не долітає тихий сміх з будинку, і нічого не порушує мого спокою.
І раптом я різко зупиняюся. З кущів на мене дивляться пронизливо палаючі очі. Тихо-тихо хрускає гілка, і мені назустріч великий чорний пес виходить.
- Привіт, - кажу. - Забрати мене прийшов? А я на тебе вже давно чекаю.
Я не втікаю, я чекала його, грима, що з’явився мені ще давним-давно, ще в листопаді. Але пес не рухається з місця, просто дивиться на мене уважно, і в очах його я раптом вловлюю щось таке хворе, надломлене, приречене. В очах його я раптом вловлюю щось людське.
- Адже грим завжди з’являється тому, хто повинен померти. Чим же я особлива?
Пес розвертається і йде, а я лишаюсь одна надворі. Я стою і дивлюся туди, де щойно стояв чорний грим, завивання якого мені колись снилось. Можливо, він не забирає того, хто зі смертю своєю змирився? А може, я мертва вже давно?
- Ось ти де! - за руку мене Френк бере, і я усміхаюсь йому вже звично. - Ходімо в будинок, там тебе вже зачекались! Джеймс Лілі пропозицію зробив!
У мене сукня біла довга, у Лілі обручка на пальці, у Сіріуса... Не знаю я, що у Сіріуса. Сіріус на весілля не прийшов.
***
У Поттерів весілля гучне, велике, яскраве. У Поттерів на весіллі половина магічного населення Британії гуляє, вони святкують так, щоб запам’яталося всім надовго, можливо — до кінця життя. І це все нагадує бенкет під час чуми, і мені дико й самотньо. Я одна сьогодні, Френк на чергуванні в Аврораті. У мене в руках бокал шампанського кислого, а сукня вечірня незручна дихати нормально не дає. Мені втекти звідси хочеться, але не маю права на це, повинна усміхатися, і наречену-красуню розхвалювати, і нареченого-щасливчика вітати, і з дружбою-жартівником разом сміятися.
Сміятися у нас з Сіріусом вже зовсім не виходить, і бачу я, що в нього сил уже також майже не лишилось, що краватка-метелик в шию йому вгризається, душить, повітрю пройти не дає. Сіріус дивиться на найкращого друга, і в очах у нього стільки гіркоти, що в ній неможливо не втопитися.
А у вікно стукає сова, і до її лапки конверт прив’язаний, а на конверті ім’я моє стоїть. Мені Френк пише. Пише, що Едгара Боунса тільки що знайшли в якомусь підворітті мертвого, що тіло його кігтями роздерте, що в Аврораті майже впевнені, що це вовкулаки постарались. І в очах у мене темніє, і до горла підкочує нудота, і сил у мене вистачає тільки на те, щоб вибратися на ґанок будинку, не перестаючи всміхатись.
Холодний жовтень обіймає мої голі плечі, я хапаюсь руками за одвірок, щоб не впасти. Усе неправильно, усе не так, і я не розумію, як там, в будинку, можуть веселитися і пити шампанське, як Лілі може так променисто всміхатися, а Джеймс може так щиро жартувати. У мене немає сил, я втомлена, я навіть холоду зараз не відчуваю, я скидаю туфлі на високих підборах, відкидаю їх кудись у бік. Я ногами босими по холодному каменю ступаю, я заспокоїтись не можу, я сигарету тремтячими руками виймаю, димом судомно затягуюсь.
- Застудишся же, - голос хрипкий ні з чим не переплутати, і я розвертаюся різко, вишкірюсь зло:
- Проблеми, Блек? - він дивиться на мене поглядом довгим втомленим, він мантію тяжку з пліч стягає і мене в неї закутує. Плечі мої замерзлі в теплі розслабляються.
- Ніяких проблем, Алісо, - шепоче ледве чутно, пальцями довгими волосся моє, що по плечі вже відросло, перебирає. Він стоїть надто близько, неприпустимо близько, так, як стояти не можна. Він дивиться уважно, ось тільки бісенят у його погляді вже давним-давно не видно.
- Едгар мертвий, - видихаю я і чіпляюсь пальцями в його сорочку. Тканина жалібно тріщить. Він завмирає на секунду, потім пригортає мене до себе, сильно-сильно пригортає, а потім ми розз’являємося кудись, і мені за великим рахунком байдуже, куди.
А коли наші ноги торкаються твердої підлоги, я розумію, що опинилась у брудній кімнатці якогось дешевого готелю. Але це вже не має ніякого значення, адже за вікном мряка і жовтень, Едгар мертвий, а Сіріус притискає мене до себе надто сильно. Мені боляче, мені боляче так, що хочеться трощити все навколо, але замість цього я мантію важку з пліч скидаю і до Сіріуса за поцілунком тягнусь.
Він цілує жорстко і боляче, і я чіпляюсь за нього, як за останню свою надію, як за останній кольоровий сон. Сіріус пахне алкоголем, сигаретами і чоловічим одеколоном терпким, Сіріус сукню тісну безглузду з мене стягує, Сіріус мене за сідниці хапає, над землею піднімає, і я відкликаюсь, ногами його обвиваю. Я кусаю губи його, і він ричить приглушено, майже по-звірячому, я тремчу, мене лихоманить, я цілую Сіріуса, а по щоках моїх — сльози градом. Він до ліжка мене несе, кидає мене на простирадла, сам згори навалюється. І мені відчувати його хочеться ще сильніше, ще різкіше, ще яскравіше. Я нігтями розпачливо йому в шкіру впиваюсь, я рухаюсь різко, рвано, я дихаю тяжко, і всередині вже все готове до вибуху, і мені хочеться кричати.
І я кричу — голосно, надривно. І Сіріус кричить разом зі мною, шалений оргазм накриває нас одночасно, і очі мої вже зовсім нічого не бачать, тільки темряву.
А потім Сіріус встає, штані натягає, сорочку накидає. Подає мені якусь футболку, і я слухняно надягаю її на голе тіло.
- Пити будеш? - питає тихо, а я киваю. Біль у грудях вже не ріже ножем, вона ледве-ледве горить там, уже не туманячи розум. Блек дістає з шафи пляшку і дві склянки, наповнює їх алкоголем, одну мені простягає.
- Пий, Алісо. Пий.
Віскі обпалює, віскі заспокоює, віскі рани мої заліковує. Я п’ю і відчуваю, що врятована.
І ми сидимо на брудній дерев’яній підлозі, його білосніжна сорочка розстебнута, він привалився спиною до дивану, курить, очі мружить, на мене дивиться. На мені якась розтягнута чоловіча футболка, знайдена в його шафі, безглузда розірвана вечірня сукня валяється біля дивану, я підтягнула коліна до підборіддя, обхопила їх руками, теж курю. Між нами завіса диму, мовчання і стільки спогадів, що стає тяжко дихати. Між нами — попільничка, що вже повна недопалків, склянки з товстим дном і напівпорожня пляшка. Між нами — біль.
У мене волосся чорне, що вже по плечі відросло, у мене обручка на безіменному пальці, у мене безвихідь в очах. Ми в кімнатці брудного готелю п’ємо віскі, сидячи на підлозі, а до вікон липне мрякою жовтень. Нам по дев’ятнадцять років, а здається — по сто п’ятдесят. Ми вигоріли, ми вицвіли, ми втомилися. Мене вдома чекає закоханий чоловік, а у нього... у нього і дому-то свого немає.
Я не хочу зараз думати, я не можу зараз думати. Годину тому він мене врятував, і в мене немає з цього приводу думок. Тому що деколи пити віскі і трахатись — найкращий варіант з усіх можливих.
Він гасить черговий недопалок, відкидає голову назад, погляду не відводить. Я роблю жадібний ковток зі склянки, алкоголь розливається по венах, зігріває вимерзлу душу. Я губи тонкі в саркастичній посмішці кривлю, а він починає говорити, і його голос низький і хрипкий по нервах моїх оголених б’є.
- А пам’ятаєш, колись, коли ти ще носила довге волосся, ми з тобою сміятися вміли?
- Пам’ятаю, - киваю я і усміхаюсь ледь помітно. - Знаєш, а я грима бачила. Двічі. У першій битві своїй і на весіллі. Як думаєш, чому він мене до себе не забирає?
Сіріус дивиться на мене уважно, хмуриться, загягується глибоко. І тільки потім вимовляє тихо:
- Грим не завжди є провісником смерті. Він деколи ще й душі рятує.
- Чому ж він мою не врятував? - я усміхаюся гірко й ковток зі склянки роблю.
- А нам з тобою, Алісо, душі не потрібні. Нам без них легше буде.
- Блек, - шепочу я вже зовсім тихо. - Блек, до мене знову біль повернувся. Мені знову так всередині болить все, що дихати неможливо. Що робити, Блек?
Він всміхається сумно, дивиться на мене приречено.
- А ти просто волосся обріж. Хочеш, ножиці принесу?

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом

---

Ви би бачили очі моїх однокурсниць, коли я сьогодні здала письмову робу з французької літератури за тиждень до офіційного дедлайну))))))
А взагалі - я їду додому сьогодні, їду до Луцька на три дні відпочинку, їду туди, де на мене чекають і мене люблять, де думають про мене і про мене піклуються. Я їду до іншого світу, я вимикаю Київ у собі, щоб хоча б три дні не думати про роботу, навчання, сірих людей у метро, про всі проблеми, дедлайни і сесію. Вдома повинно бути тепло.
У ФлероКрамі продумала пролог, 4 розділи і епілог. Тепер хоч знаю, чим там все закінчиться))) Може, вдома і почну роботу безпосередньо над текстом - побачимо.
А назагал - я дуже хочу відпочити.

@темы: ...висновків: життя минає..., фанфи, обогі, я тоже це пишу, vivat akademia!, подорожую