У мене болить зуб, нема грошей на те, щоб його лікувати, і знеболювальні також закінчуються.
А ще я ностальгую за Європою.
Моя Голландія.

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне, подорожую

---

Ну от казалось би - я умная женщіна, застрахована від всякого роду фейспалмів і лулзів.
Ну от казалось би - я Кличка бачила і в боксерських трусах, і з мордою в сльозоточивому газі і навіть в розтягнутому світері - і нічо, було норм.
Ну от і чо я ржу, як ненормальна, уже три хвилини, витріщаючись на Кличка в трєніках?))))

@темы: опівнічне

---

А я рішуче проти повалення пам’ятників Леніну. У всякому разі, проти таких, як оце вчора сталося в Харкові.
Це, вибачте, нецивілізовано.
Ленін для мене не є героєм, я не вважаю, що цій людині треба ставити пам’ятники. Але зривати уже існуючі з постаментів, а потім стрибати навколо уламків й розбирати вічноживого на сувенірні каменюки, мов представники дикого племені - хіба це лиш мені нагадує варварство?
Ви говорите про звільнення від ідола. На жаль, дикунським поваленням пам’ятника ви показуєте лише свою патологічну залежність від нього. Свого страху перед ним. Визнаєте його владу над вами. З тиранами не борються так. З тиранами борються освітою і сміхом.
Не хочете, аби Ленін стояв у центрі вашого міста - окей, ініціюйте громадський рух, знайдіть потрібних людей у місцевій владі, зверніться до влади центральної. Культурно зніміть Леніна і вивезіть його за місто чи в якийсь музей радянської історії під відкритим небом. Зробіть це по-європейськи.
Я брала активну участь у Євромайдані. Але київського Леніна я не валила.
Для мене він був нічого не значущим привидом комунізму, привидом і лишається.

@темы: з Україною в серці

---

А серед вас є хтось, хто читав "11/22/63" Кінга?
Я сьогодні дочитала і хочу про це пагаваріть. Мнє грусно.

@темы: читаю

---

Джеймі і Пісок Часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.

1 - 4
5 - 8
9 - 12
13 - 16

17
Куррент м’юзік: Clann Lir — Black is the colour.
Повертаючись додому, Гаррі ніколи не рветься до головного каміну аврорату, а спочатку виходить на вулицю і звідти роз’являється за кілька провулків від дому — подихати-пройтися і тому що по дорозі зазвичай доводиться забігти до супермаркету на розі... Гаррі за звичкою рухається на вихід, він виснажений і не одразу помічає, що пальці на лівій руці відчутно поколює, списуючи це все чи то до сліди отриманих проклять, чи то на ще щось — але вже в холі (тут екранізаційні чари аврорату працюють ледь у півсили), безіменний палець, а слідом за ним й інші, буквально ошпарює. Ніби золотий лев з обручки впивається в його руку всіма своїми зубами. Здається, про таке кажуть “серце впало”. Серце дійсно падає кудись у шлунок і там тріпається спійманою рибкою, поки Гаррі повертає і рветься до головного каміну, когось відштовхуючи на своєму шляху — і все, щоб побачити в зеленому полум’ї обличчя Дервал:
- Гаррі, покличте Гаррі!
А перше, що чекає його вдома, — страшний, надто знайомий ще з війни, залізний і солодкуватий запах крові. Він перебиває усі інші, набагато більш гострі й сильні — настійок і озону від очищувальних заклять.
- Де Драко?!
- Руку відпусти, зламаєш, придурку. Драко відвезли. У цю... вашу... цю... Мунґа...
- Що тут...
- Сказали, що кровотеча. Що сильна. І про тиск щось, не пам’ятаю. Пам’ять ще стерти хотіли, виродки в жовтому, - послала нахрін. Я ж їх і викликала — виявляється, каміном не тільки маги можуть розмовляти... машину свою підігнали, говорили, що каміном не можна, тільки Драко би і не дійшов до каміну нікуди... Ми думали, що просто раніше все почалось, але ж не буває, щоб кров — і стільки! Я спочатку у ваш госпіталь сунулась, а потім тут не до тебе трохи було, вибач...
- Дитина...
- Нічого не сказали, Гаррі.
Дервал дивиться у підлогу.
А в Мунґа ніхто їх не пускає далі коридору. По-іншому й не вийшло би, дякую, що пустили хоча б до дверей з табличкою “Вхід заборонено” - просто щоб бути хоч трошки, але ближче — сидіти біля цих дверей на нефарбованих стільцях, відполірованих численними попередніми візитерами ледь не до дзеркальної гладкості, і тонути у в’язкому безчассі. Існує, звісно, Темпус, але...
Вони колись довго сміялись, дивлячись на календар з обведеним червоним маркером тринадцятим січня:
- Трошки поспішити — і можна навіть не задумуватися щодо імені! - веселився Драко. - Хресний був чудовою людиною...
- Головне — не вішати йому над ліжечком карусельку з колбочками.
- А що, вийде непогано! Карусель з колбами і ретортами, чорні пелюшки й костюмчики...
- Нііііі!
- Та ти лишень уяви! Вариш ти йому вранці кашку на кухні, а він сидить на своєму високому стільці й каже: “Десять балів з Грифіндору, містере Поттер, манну крупу слід було додати ще тридцять секунд тому!”
Так бувало в хвилини веселощів.
А ще — були туга і паніка, що накривали Драко. Коли жахала чергова випадково почута по телевізору чи прочитана в Мережі новина (раптово всі хроніки з нещасними випадками перестали бути просто статистикою, зробились майже відчутними...), чи коли снились страшні сни про минуле — а давно ж ніби лишись позаду, аж раптом повернулись! Драко ненавидів себе і весь світ у такі моменти, але нічого не міг з цим зробити: тільки дочекатися, коли його, клубок із скиглення й шмарклів, підбере Гаррі, він обов’язково прийде — і все стане добре, а вранці — нічим не нагадає хвилинного панікерства, ніби й не було його. Гаррі зігріє, Гаррі заспокоїть, запестить, і пообіцяє в черговий раз: “Я триматиму тебе за руку!”
- Я триматиму тебе за руку, - шепоче Гаррі своєму коханцю, і в горлі щоразу давить незрозумілий клубок. Це, мабуть, називається ніжністю, і їй не місце в їхньому домі, в товаристві двох дорослих хлопців, аврора й бакалавра-зіллєвара, це лишіть для сопливих школярів — і поцілунки, і тримання за руки... А от і ні, притерлась і прижилась — та ще й так, що серцю стає боляче...
Вагітний живіт Драко для Гаррі стає справжнім фетишем.
- Ей, я скоро ревнувати почну! Досить мене слинявити! - а Гаррі сміється і знову й знову цілує шрами розтяжок і темну смугу, що починається нижче пупка, прикладається вухом, заявляє:
- Калатає, як у зайця! - почувши маленьке серденько. Чи просто пестить, чи тримає на животі долоню, коли засинає. Це приємно, а Драко шипить:
- Ну от, він знову мене штурхає у печінку, та ще й з розмаху... Аврором буде, не інакше! Весь в татуся, дітисько Салазарове, ти даси мені сьогодні поспати?..
І шалена любов, яка знову й знову накриває з головою. І до Драко, який вимагає то суші, то шипить, що якщо хтось ще раз залишить тарілку у ванній і кружку з чаєм на системнику, то заавадить особисто, то серед ночі прокидається з криком і потім тепло шепоче кудись у плече: “Мені знову снився Менор, і я знову боявся, що тебе вб’ють”. І до цього створіннячка, яке ще навіть не зрозуміло поки, хто і на кого схоже, але вже володіє усіма думками своїх батьків.
Повз курсують коридором цілителі й інший персонал, і нікому немає діла до вагітної жінки у домашній сукні, шльопанцях і одній шкарпетці й пом’ятого, неголеного й у брудній мантії аврора, що сидять біля дверей.
- Дійду до буфету, - вибачаючись, шепоче Дервал Гаррі, що трошки задрімав: власна дитина наполегливо вимагає хоч якоїсь їжі. А коли повертається з верхнього поверху, то ще біля ліфту чує дивний звук — ніби виє покалічений машиною пес, і це здається дивним — клініка ж ніби для людей. Хоча, хто магів знає, якщо є вовкулаки, то вони можуть тут запросто опинитися... Але все набагато простіше.
Піднятий на ноги Гаррі, поруч — цілитель у яскраво-жовтій мантії і світловолоса жінка — ні, скоріше, саме дама — мати Драко. А на місці Гаррі тепер сидить, хитаючись з боку в бік, високий чоловік з білим волоссям — схожий на Драко просто неймовірно. Саме він і виє пораненим звіром.

Куррент м'юзік: Хадин — "Серебряные крылья".
Того ранку сова приносить не тільки черговий лист від матері, але й записку від батька. І уже в той момент Драко починають терзати неприємні передчуття.
Батько лаконічний:
“Сину!
У світлі різних минулих подій відмічати Самайн з розмахом поки не прийнято, але невеликий сімейний прийом ми можемо собі дозволити, з директором я домовлюсь. Хотілось би, щоб ти особисто передав запрошення для молодшої Грінграсс — її батьки також будуть присутні”.
І все. Але більше й не треба. Як каже батько, “у світлі минулих подій”, Драко забув і думати про плани батьків, і тепер його скинуло з небес на землю. Та не просто скинуло, а ще й впечатало в цю саму землю до самі вуха. Озирається на шостий курс Слизерину — Грінграсс усміхається своєю блідою риб’ячою усмішкою (не інакше, як її таточко-мамочка встигли їй повідомити радісну звістку). Логіка батька проста: після війни репутація Мелфоїв підмочена достатньо, а репутація Грінграссів, які й у Другу, й у Третю магічну зуміли зберегти нейтралітет, зараз серед чистокровних сімей теж не найкраща через мезальянс Дафни — а значить, у тандемі може вийти щось, що буде вигідне й одним, і іншим. Грінграсс усміхається знову, усіма своїми тридцятьма двома відбіленими, і накручує на палець кучерик волосся біля правої скроні — мабуть, це повинно здаватися чарівним і звабливим, але Драко здається на рідкість несправжнім, ніби аляпуватий натюрморт з воскових фруктів. “Якби старша не набешкетувала, дементора лисого Грінграсси явились у Менор святкувати..”
Озирнувся на грифіндорський стіл — старша Грінграсс... ах, так, Фінніган! - сидить зі своїм, матір його гіппогрифом, чоловіком трохи окремо від інших червоно-золотих. А може, це тільки здається, що вони стороняться інших, просто тому, що сіли надто вже близько один до одного.
А потім погляд відшукує розпатлану маківку Гаррі — той сидить, як завжди, у товаристві Вислого і кудлатої зануди — і в душу проникає гіркота. Ніби зараз не початок навчального року, а вже на підході літо з його екзаменами й останньою поїздкою на Ґоґвортс-експресі, а потім буде тільки пустка, тому що життя, в якому в нього був Гаррі, закінчиться, закінчиться — і все, тому що ніхто не живе з такою чорною діркою в грудях.
За слизеринським столом не прийнято теревенити вголос. Не прийнято питати: “Що, погані новини з дому?” - хоча б тому, що чорних... у крайньому разі, не веселково-щасливих звісток зараз тут вистачає, можна на пальцях порахувати тих, у кого й батько, і мати живі-здорові й не в Азкабані... І тому Драко просто відсуває неторкнутий сніданок, витирає обличчя серветкою, витираючи за одно і кров, що вже капотить з носа, мовчки киває Забіні й відправляється на вихід з Великої зали.
І хто б сумнівався, Гаррі квапливо бреше щось своїм і вилітає слідом. Говорити не хочеться, і Драко майже переходить на біг, перш ніж Гаррі все ж його наздоганяє:
- Що трапилось?
- Нічого, просто хочу пройтися перед уроками.
- Це через нічого треба було... В тебе кров з носа!
- Я в курсі.
- Щось батьки написали?
- Написали, що вдома все гаразд. Мені вмитися треба, бачиш? Іди на Чари, га?! Ти що, до туалету мене проводжатимеш?
- Якщо треба буде, - шипить Поттер, і обличчя його, зі стисненним ротом й гострими рисами стає більш жорстким і якимось неймовірно, занадто дорослим, - то й проводжатиму! А ти — перестанеш випендрюватися і почнеш говорити по суті...
- Ти Круціатусом давай, Круціатусом!
- Круціатусом тобі звичніше, куди нам, бруднокровкам!..
- Сука! - Драко вліплює йому ляпаса, і, здається, з цього моменту гальма відмовляють остаточно.
З носа — кров, з очей — злі сльози: повноцінна істерика, що переходить у бійку і продовжується рівно до тих пір, поки він не опиняється притисненим до стіни і до нього врешті доходить, що ніхто не намагається його вдарити. Навпаки, Гаррі ласкаво цілує і несе усіляку нісенітницю, ніби заспокоює буйного сопляка... хоча, ні, звісно, сопляків так не цілують.
- Батько хоче, щоб я був вдома на Самайн. Вони запрошують Грінграссів...
- І це — все? Ти псих.
- А ти — ідіот. Хоча кому я це говорю... запрошують Грінграссів — це значить, запрошують старших Грінграссів плюс Асторію. Можна вважати, що це наказ зробити їй пропозицію не пізніше Бельтайна.
- Але це ж... - грифіндорський герой заходиться словами, явно не знаходячи потрібних. - Але це ж несправедливо, це ж підло!
- Ти про що? Яке тут “справедливо”, ти ще про “це нечесно!” заяви. Обов’язок перед родиною...
- І ти підеш, як бичок на мотузочці. Куди повели, туди помичав-помичав — і пішов.
- Придурок.
Я буває після нервових зривів, на Драко накочує втома, та ще й така, що він разом з Поттером з’їжджає по стіні на підлогу:
- Придурок ти. І за що...
- Що — “за що”?
- Саме за це. Тобі старий інтриган стільки років глаголив-глаголив про велику силу, що здатна все перемогти, та тільки в макітрі ти ніц не втримав.
Драко піднімається, злегка похитуючись, бреде до кранів, де, недовго думаючи, підставляє голову під холодну воду. Це нагадує, як два роки тому ледь не повбивали один одного в туалеті у Плаксивої Міртл, тільки прокляттями ніхто не кидається. Навпаки, здається, саме цей момент допомагає прозріти грифіндорському дурневі:
- Ти що, ти... Ти ще тоді?
На Чари Гаррі безнадійно запізнюється. Професор коситься несхвально, але не говорить нічого, тільки махає рукою — сідайте, не заважайте! - і продовжує лекцію.
- Ви що, - шипить Герміона, не забуваючи записувати все, про що розповідає Флитвік, - знову побилися з Мелфоєм? Дорослі ж ніби люди, а гірше маленьких...
- Просто пройшовся. А Мелфой до лікарняного крила навіщось пішов, ми й не пересікались.
Брехати у Гаррі виходить не надто добре, і Герміона йому явно не вірить, але зітхає і повертається до своїх пергаментів. Хоча як їй пояснити про те, що у Мелфоя знову в кров обкусані губи й тремтить жилка на шиї, і як реготав ошалілим гіппогрифом: “... та не з тебе я! Сам погянь! Здається, професор був правий, що в мене не як у людей — здається, нікому ще не зізнавались у коханні на фоні зливних бачків...” І шли до лазарету пустими під час уроку коридорами — і тому, переплівшись пальцями, за руку, по-справжньому...

18
Куррент м’юзік: Лара Степанова и Ко — Осень.
Від усіх депресій і безглуздих думок у Джеймі є один перевірений стародавній засіб — загрузити себе по саму маківку. Уроками, роботою (як зараз), а крім цього — ще й футболом чи ще чимось. У цьому, старому Ґоґвортсі в футбол не грають навіть маґлородці, а коліно, схоже, і не думає проходити зовсім, але Джеймс впертий, як стверджував та, у батька пішов, і тому одного з ранків задовго до початку занять виходить на квідичне поле. Холодно (а чого ви хотіли від Шотландії на початку листопада), повітря сире й під ногами доволі бридотно, адже ніхто не думав, що на цьому полі хтось ще буде по землі кола намотувати. Але вздовж трибун є чудова смуга протоптаного ногами вболівальників ґрунту, а по ній-то і можна побігати. Джеймі тільки чортихається, роздумуючи, як сильно втратив форму і скільки втратив часу. Ноги трудяться, легені й обличчя — горять, а в голові починає потрохи світлішати. Точніше, місця для дивних думок майже не лишається. Пробігти коло виявляється цілком достатньо, а потім ще й віджатися з десяток разів...
А краєм ока вже можна помітити рудоволосу фігурку в теплій мантії: Джинні знову щось забула поруч з ним.
- Ти що робиш?
- Граю на скрипці. Сама не бачиш?
- Бачу... це у маґлів так прийнято? Ну, бігати під дощиком замість сніданку?
- Не замість. До. Треба, бо зовсім розвалюватися скоро почну. Тобі-то що не снідається з усіма?
- Поговорити хочу.
- А що не говориться?
- З ким? - гірко скрикує Джинні. - З дурепами нашими чи що...
- А з друзями — не пробувала? Теж, знаєш, непогано... Що я тобі?
- По-перше, тобі пофіг, по-друге, ти не будеш базікати на кожному розі про те, що почуєш. Тебе і за розмовою бачать рідко... Ніле, - руда гірко витріщає свої “безнадійні карі вишні”, - у Гаррі хтось є!
Від такого неочікуваного переходу до суті справи і від постановки самого питання Джеймі навіть вдаряється об трибуну...
- А чому ти так вирішила?
- Мені... - Джинні червоніє. - Рон вчора знову почав своє ниття. Сам, кніззл березневий, з Герміониного ліжка не вибирається, а мені мозок полоще: “Тобі варто би себе поберегти до весілля!”
- Це й не дивно, він же турбується... Я би на його місці сказав би точно так само.
- Та з якого переляку він турбується?! - гаркає Джинні, вдаривши кулаком по дерев’яній лаві. - Я бачусь з Гаррі тільки при них, вчотирьох маслопиво в кафе п’ємо чи гуляємо... він навіть проводжає мене тільки якщо з кимось, ніби боїться, що лишимось наодинці... А Рон — ох, Мерліне, добре, що не чув ніхто! - Рон говорив, що Гаррі скоро зовсім у дівчачу спальню переселиться, і що ніби і не його діло, але він не допустить, щоб ім’я його сестри тріпали... Ну і тому подібна маячня. А до мене він... Гаррі... ніколи, от!
Джеймі навіть плюнув:
- Ти що, дурепа?
- Сам дурень! Я тут тобі усією душею розхристаною трясу, думаєш, легко жінці визнавати, що її кинули — хоч комусь, хоч собі самій?
Джеймі сміється довго, майже до сліз, потім ловить за руку Джинні, що вже зібралась втекти:
- Здуріти, ну ти і скажеш! Ні, я не про те... дивно просто чути від тебе такі слова, що, мовляв, кинута жінка... Не тягнеш.
- Я в курсі. Дякую, мля.
- Ну, це ж повинна бути така вся у сукні до п’ят, кучері зачесані, сигарета в мундштуці, щоб видихала дим в обличчя і хрипко так... Жінка-вамп така. А взагалі — Рон правий. Не про весілля, а про те, щоб берегтися. Тому що деякі речі треба робити тільки якщо закохана. А не тому що, певно, з’явився хтось інший, ви ж не наввипередки тут граєте... і не по п’янці точно.
- Не нагадуй. Мені соромно, що поводилась так, ще й тебе ледь не підставила. І що ж мені тепер робити?
- Ти спробуй поговорити з самим Гаррі, а? Якщо вже на те пішло, то все повинно бути чесно.
- А що таке “вамп”? Думаєш, мені варто частіше одягати сукні? Мама раніше сварилась часто, що багато у штанях ходжу і таке подібне, а зараз їй трохи байдуже...
- Думаю, таскай будь-що, аби самій подобалось, а з Гаррі таки поговори. Навіть якщо він не захоче, скажімо, поранити твої почуття, він все ж достатньо чесний, щоб про щось не промовчати.
Джеймі і Джинні бадьоро крокують у бік Ґоґвортсу.
- Це нічого, що я тобі все розповіла?
- Ну, я чув і більш дивні речі...
“Ага, особливо у серпні. Тепер-то мене вже мало чим здивуєш...”
Джеймі багато думає, що та і батько мало схожі на самих себе. Післявоєнна худощавість і дрібниці типу обгризених нігтів не рахуються. Набагато важче бачити батька не аврором, який говорить — як печаткою грюкає. Чи потай кульгає до ванної, де ховає у пралку порізану закляттям мантію і прикладається до фіалу зі знеболювальним у шафці. І та не такий іронічно-спокійний і розумний-розумний, а знервований підліток-переросток, постійно, як на Джеймі, балансує на грані істерики...
- А що у тебе на ланцюжку за знак?
Джинні торкається пальцем до крихітного медальйончика, який Джеймі носить, скільки себе пам’ятає. Треба би, по совісті кажучи, сховати куди подалі від чужих очей, але розлучатися з ним — все одно, що розлучатися з пам’яттю про сім’ю, і Джеймс просто ховає його під сорочку. Палець зісковзує і впирається йому в груди, і здається, що дрібні дощинки, що трапляються на шкіру, починаються з тихим шипінням стрімко випаровуватися. Цього достатньо, щоб відсахнутися один від одного, ховаючи очі:
- Я не хотіла, вибач!
Джеймі квапливо застібує мантію і пояснює:
- Нічого страшного, просто холодно... Це — Скорпіон. Знак, під яким я народився...

Куррент м’юзік: Тэм и Йовин — "Спор оруженосцев".
Сама того не знаючи, Герміона й подала Гаррі ідею — як зробити, щоб на Самайн Мелфой не поїхав до Менору, а лишився у школі. Ідея була проста, як три кнати.
Яскрава помаранчева обгортка: “Хочете відмазатись від контрольної? Чи розвести на жалість і опіку свою дівчину? Похизуватися перед друзями ратними подвигами? Чи нема бажання їхати в гості до набридливих родичів, але батьки рішуче налаштовані на цю поїздку? Чи бажаєте наябедничати на старшого брата, але — на жаль! - зовсім немає на що? Тоді, спеціально для вас - “Синцевий бальзам розумників Візлі”! Абсолютно не шкідливий при використанні, викликає моторошні синці й рани на обличчі й фігурі клієнта, які проходять після використання антидоту “Антиприкол” чи самі безслідно зникають після трьох днів. Не забувайте стогнати якомога натуральніше — всі пошкодження абсолютно безболісні!”
- Ніколи не думав, що скажу це, але краще отрута від Візлі, ніж спілкування з Грінграссами.
- Ніколи не думав, що скажу це, але мені страшно тебе бити, навіть не по-справжньому.
- Постараюсь розізлити тебе якомога сильніше.
- Тоді я спокійний — це тобі вдасться, навіть не сумнівайся...
- Ходімо вже...
- Не більше трьох ковтків, інакше ще до Мунґа відправлять — з такими пошкодженнями не живуть, мовляв... а вони й зникнуть!
- Доведеться додати ще раз — уже по-справжньому.
- Я тебе краще ще дещо по-справжньому...
За обідом Драко неймовірний: на обличчі маскою застиг вираз “мене зараз знудить від вашого товариства”, а гидливості в голосі й погляді вистачить ще на десяток Мелфоїв. Він обмінюється промовистими фразами з Блейзом, цілує руку Асторії, називаючи її “моя люба” манірно навіть занадто.
- Мелфой сьогодні як Феліціса перебрав, - помічає цю пречудову гру навіть Рон.
- Зовсім охрінів, гад повзучий! - радісно підтакує Гаррі. Піднімається зі свого місця одночасно з Драко, й обидва вони направляються з різних кутків Великої зали до виходу. Ніби дуелянти по команді “Зійдись!”. Крок — два — три — чотири...
- Чого радієш, плазун?
- Та так, свято намічається... А ти що, не в курсі? Ой, Потті, забув! Жалоба за татусем й мамцею...
- Своїх дорахуйся завтра, виродок!
А далі в діло ідуть кулаки: перш ніж їх розтягнуть, треба встигнути створити видимість жорстокої бійки. На запекле вовтузіння, хоч і на підлозі посеред натовпу, організм реагує однозначно. Гаррі навіть цілком серйозно відштовхує Рона, що поліз рознімати. А от Рону плюс Невілу доводиться вже уступити, дозволивши віддтягти себе від Мелфоя, що розтягнувся на підлозі у картинно-зламаній позі. Навколо нього вже метушаться Забіні й Грінграсс. Асторія ридає над нареченим, на обличчі якого просто миттєво розквітають моторошні синці, а з носа капає. “Чорт-чорт-чорт, здається, перестарались, усю дорогу ніс слабким був, а я ще й приклав його...” А вголос — то прокляття й обіцянки, що просто так слизький гад не відбудеться, то намагання гаркнути на друзів... Хтось здогадується викликати медсестру, і вона забирає Драко з собою (Драко спирається на своїх вірних змій і цілком натурально кульгає), біля порогу обернувшись і підманивши до себе Герміону, просить:
- Хай Гаррі сьогодні ввечері в лазарет зайде, ти вже простеж, добре?
До вечора Гаррі ледь доживає — Герміона супиться і ледь не зривається, щоб не відчитати Гаррі при всіх і на весь Ґоґвортс, а Рон з-за її спини схвально киває, в результаті Герміона зривається на Рона і вони сваряться сильно між собою на весь день. А в лікарняному крилі виявляється, що найгірше — навіть не сварка найкращих друзів через Гаррі. Набагато більш соромно, коли мадам Помфрі замість того, щоб насварити (а зробила би абсолютно правильно!), ласкаво, ніби першокурсника, починає розпитувати, чи все гаразд з навчанням і як справи з відмовою від таблеток — ось тоді хочеться провалитися крізь землю до самої Таємної кімнати і там згодуватися першому ж василіску. А провалитися не дозволяє Драко — нечутно підходить до дверей палати і, всміхаючись розмальованим синцем у куточку ротом, перебинтованою рукою показує великий палець.

19
Куррент м’юзік: Алевтина Леонтьева — Колыбельная.
Навіть якщо Гаррі спить міцно, сон його дуже насторожений.
Це не Драко, який хоч і жаліється, що і подушка грудочками, і ковдра надто тепла і колеться крізь підковдру, а матрац надто м’який, це ж смерть для спини, чи все таке жорстке, мов на камінні; може довго викаблучуватись, ніби казкова принцеса, відчувши горошину крізь двадцять перин, але врешті-решт закопається якомога тепліше і дементора лисого його піднімеш... Гаррі ж привчений до того, щоб відключатися у будь-якій ситуації, але за першим же шелестом опинятися на ногах. Аврорат — він аврорат і є.
Він спить у лікарняному коридорі, втомившись після викликів, ніби пес, вловлюючи і чужі кроки повз, і шепіт Дервал: “Вибач, я дійду до буфету...” Квапливі кроки в його бік змушують-таки розплющити очі — Нарциса Мелфой буквально летить по коридору, і краї її мантії нагадують наповнені корабельні вітрила. А слідом, хто б міг подумати, ледь не мчиться батько Драко — що він забув тут, ясно, але як наважився все ж з’явитися, стає зрозуміло на підході, бо запах перегару такий густий, що хоч ножем ріж: Люціус Мелфой п’яний, мов чіп.
- Драко... - починає Нарциса.
- Там. Не пускають поки нік... - і тут двері відчиняються. Весь світ перестає існувати, весь світ — окрім непоказного чоловіка в лимонно-жовтій мантії, що стоїть на порозі.
- Ви — Поттер? Можете пройти, третя палата. Хоча...
І всім зарання стає зрозуміло, що значить це “хоча”:
- Ми зробили все, що могли. Але термін маленький, і надто велика крововтрата...
У відповідь Люціус сповзає по стіні й виє на одній ноті, ніби втрапив під шальний Круціатус. Цілитель коситься на нього несхвально:
- І ми стараємось зробити все можливе, щоб зберегти життя і дитини, і батька. Шанси завжди є...
- Можна... мені... - виявляється, Люціус ще спроможний на людську мову.
- Ідіть уже, - у ніс знову вдаряє запах озону від дезинфікуючого закляття, - тільки шуміть, будьте добрі, в коридорі, не там — істерики родичів у жалобі влаштовуйте в іншому місці. Він вас навряд чи почує, але інші пацієнти можуть злякатися.
Драко здається надзвичайно худим, а кольором обличчя майже зливається з простирадлом. Побачивши його, Люціус знову починає захлинатися хвилею виття, і Нарциса, зітхаючи, накладає на нього Сіленціо, так що тепер старший Мелфой просто беззвучно тремтить. А через кілька до половини скляних стін під ковпаком дихальних і зігріваючих чар — Той Самий. Ростом з кошенятко пуголовок з червонуватою шкірою і густим темним пухом на маківці. Він, здається, зміг би цілком вміститися на двох долонях, а власні його стиснені в кулачки рученята — не більше, ніж у ляльки.
Коли черговий цілитель, не надто церемонячись, просить всіх на вихід, худющі пальці Драко раптом ловлять Гаррі за зап’ястя.
- Що, зовсім мені труба?
- Ти... ні...
- І хрін з ним, здохну — значить, точно паршивець прочумається... це у вас, Поттерів, доля така. Ти вже його... бережи...
Щось із датчиків починає наполегливо пищати, і цілителів матеріалізується тут одразу кілька, а Гаррі, здається, навіть надають прискорення закляттям у бік дверей.
Коротко вибачившись, Нарциса відбуває каміном і транспортує ним же свого неадекватного чоловіка. Дервал збирається відбути слідом, а Гаррі просить:
- Закрий там наші двері, добре? А я — пройдусь...
“Пройтися” виходить тільки до найближчого сліпого провулка, щоб роз’явитися до Рона й Герміони, і тільки на місці зрозуміти, що на годиннику вже — пів на дванадцяту ночі. Звичка іти один до одного з усіма своїми переживаннями нікуди не думала зникати. Новину про спадкоємця Поттерів Рон пропонує відзначити негайно, але стихає під гнівним Герміониним:
- До вихідних обійдешся — усім завтра на роботу!
... і остаточно никне, коли Гаррі видихає:
- Вмирають. Обоє. Кажуть, що шанс є завжди, але ж так кажусь усім... - і без зайвих передмов: - Можна я у вас переночую? Не хочу до нас, там пусто... не хочу. А то раптом сову пришлють чи каміном викличуть — страшно...
Замість випивки в кружки ллється міцний солодкий чай, і додому, звісно, ніхто не іде, тому що всі троє відрубаються прямо в кімнаті — покотом на дивані біля каміна, коли за вікнами вже трохи починає сіріти.

Куррент м’юзік: Tomohisa Okudo — Itsumo Nando Demo (Always With Me) (From Spirited Away).
Ранок настає сонячний і холодний, маже морозний. Сонце задивилось крізь мереживні штори на трьох людей, що сплять на дивані біля каміна.
А камін той, перед яким стоїть диван, раптом оглушливо чхає сажею. І неголосно лається з присвистом:
- Ну і гадюшник же тут — одразу видно грифіндорців! Наше тріо, як завжди, в зборі...
Гаррі відпущеною пружиною злітає з дивана й приземляється уже в бойовій стійці, Герміона — кількома секундами пізніше і не так красиво, скоріше, просто вдало звалюється. Рон же, не розплющуючи очей, бурчить:
- Я не знаю, професоре, але ж ви й не задавали!
Зеленкувате обличчя в каміні вибухає каркаючим реготом:
- П’ятдесят балів з Грифіндора, містере Візлі, і ще мінус стільки ж, якщо негайно не прокинетесь!
- Професоре, ви...
- Живий я, живий! Не боггарт і не привид. Чи ви сподівались на щось іще? І дайте ж пройти, нарешті! Дивовижна легковажність — ні захисних чарів, ні пароля.
У вітальню Рона й Герміони заходить цілком собі справжній і відчутний професор Снейп. Професор — напівсивий і доволі коротко стрижений, одягнений за маґлівською модою (а шия майже повністю закрита якоюсь хусткою), голос — хрипкий, ніби у застудженої ворони, але сам Снейп все такий же уїдливий:
- Ваш камін, містере Поттер, до речі, теж не закритий, і якесь вагітне візлівське непорозуміння, що шастало там (так, а вас ніхто не попередив, що спати одразу з двома — негарно?), легковажно порадило шукати вас або на роботі, або тут, навіть саме запропонувало скористатися порошком Флу... Містере Візлі, місіс... ох, пардон, міс Грейнджер (що ж, падіння моралі очевидне, на жаль!), я би не відмовився від чаю. Зеленого, з суницею. Натяк зрозумілий? А тепер — поговоримо про мого хрещеника, Поттере, - з професора одразу злітає його майже-добросердя, і Гаррі відчуває майже забуту потребу чи то сховатися під парту, чи то нахамити, позбавивши факультет доброї сотні балів. - Будемо розбиратися, що ви натворили і що можна зробити в даній ситуації. Люціус загалом описав усе, що сталось, але хотілось би послухати ще і вашу версію.
- Не зарано, професоре? - намагається сарказмувати у відповідь Гаррі. Виходить погано.
- Чарівник — він тому і чарівник, що завжди з’являється тоді, коли більш за все потрібен. Сказав так, між іншим, маґл. Коротше, Поттере, розмовляємо по суті, якщо за легілеменцією тут ще ніхто не скучив!
І відбувається те, чого раніше в Ґоґвортсі було би просто неможливим — Гаррі спішно киває:
- Вибачте, професоре! Я мало що можу пояснити, але...
... але щось та розказує. І сам, добровільно, висовується на кухню:
- Герміоно, ти професору виписки Драко не скопіюєш?
- Чудово, впізнаю Поттера: “Я не знаю, сер, але ви спитайте Герміону — вона давно руку тягне!”
- Це точно ви, професоре?
- Звісно, ні! Професор Снейп п’ять років тому героїчно загинув під час Третьої магічної війни, а я — мирний громадянин Ісландії. І якби містер Мелфой не смикнув мене з довбаним Боргом Життя, то хрін би хто мене тут ще побачив років десять.
- Але чому? Вас же виправдали і навіть нагородили... посмертно, правда...
- Язик, Поттере! Доведе хоч куди — когось до Києва, а когось — і до Азкабану! Мені в Азкабан не можна, там клімат шкідливий. Ви ж мене на всю країну ославили, дурню, а мені ще пожити хочеться. І без образ, Поттере, але, якщо що, не заперечуєте потім проти Облівіейта?
- Робіть як забажаєте. Якщо Драко воно допоможе хоч трохи.
Два наступних дні проходять для Гаррі як у тумані.
Він таскається на службу в аврорат (там кілька разів буквально на пустому місці кричить на когось, і з питаннями до нього більше не сується навіть начальство), щось жує, бездумно і беззмістовно, як корова — за звичкою, розсіяно киваючи дівчатам, що його підгодовують, а живе все там же, у Рона. Чи в Мунґа — як вийде.
Гаррі тримає Драко за руку, мріючи вловити хоча б слабкий рух, почути хоча б слово, підходить до скла кювезу й дивиться до Пуголовка — він, паршивець, ніяк не хоче дихати самостійно.
І постійно чекає — сову чи патронуса: невідомість виснажує не гірше всього іншого.
А сова прилітає з Мелфой-менору: Снейпу щось від Гаррі треба.

20
Куррент м’юзік: Otto Dix — Стеклянные цветы.
Це дивно, але доглянутий Менор як ніколи краще підходить під слово “розруха”. Гаррі давно підозрював, що старі будинки, особливо ті, де живуть маги, наділені своїми власними свідомістю і душею. Що Ґоґвортс — це маг-лицар, типу такого, як Годрик, гостинний хазяїн і великодушний захисник; будинок Блеків на площі Гримо — неприємний і недобрий темний маг, неохайний буркотливий страриган, що намагається капостити дріб’язково, тому що на щось велике вже не вистачає сил і розуму. Мелфой-Менор же був білосніжним аристократом, випещеним і зверхнім, і навіть спілкування з Лордом не змогло його зламати і змусити вгамувати гонор. Зараз же цей аристократ, здається, почав стрімко занепадати, всихаючи і ніби зменшуючись, він ставав блідо-сірим, ніби запиленим. Можливо, були винні пізня осінь і бридкий холод, що вгніздився по кутках. Винна напівтемрява, яку абсолютно не розганяли навіть у денний час запалені світильники. Винні портрети хазяйських предків, що мертвими душами дивились зі стін. Винні були й самі хазяї — як здалося Гаррі, буквально на очах постарілі. Обоє — з дурною королівською поставою і вимученими очима хворих коней. Професор же був бадьорим, ніби гончак, що взяв слід.
- Ну що, Поттере, по Багатозільному — і в дорогу?
- Нащо мені Багатозільне?
- Не вам, Поттере. Вам — Феліціс, але це вже не підході... Це — мені. Мені не світить тут ні з ким спілкуватися, якщо врахувати, що добра третина персоналу Мунґа — мої колишні студенти бісові. А зла третина — так і прагне зі мною поспілкуватися щодо підсумків останньої війни, незалежно від того, яким боком вона їм вийшла. Твоє здоров’я, Люціусе.
Це дивно в будь-якому разі — що безневинно крокувати поруч з Люціусом Мелфоєм, не намагаючись періщити прокляттями один в одного, що — знати, що під образом Люціуса бадьоро крокує покійний професор. Хоча, щодо Люціуса Гаррі трохи лукавив, все ж у свідомості не надто зв’язувались образи пихатого чистокровного мага, що пожертвував власним сином заради якихось там сімейних переваг, і просто — немолодого чоловіка, пошарпаного життям до краю, який тепер надто добре зрозумів, що у нього в житті найважливіше.
Біля дверей Гаррі випиває Феліціс:
- Ваше здоров’я, професоре.
Молода й пухко-приваблива чергова медсестра радісно киває Гаррі й розпливається в усмішці:
- Ви, напевно, хочете посидіти, щоб ніхто не заважав, так? Я буду на посту, тут, поруч...
- Енні Росс, Гафелпафф, - кривиться їй услід професор. - Тупа й гарненька. Жерла все, що не прибите, одного разу навіть спробувала інгредієнтів наїстися... Певно, вирішила скористатися відпочинком і втекти до буфету за пончиками.
Гаррі чекає, що буде спроба швиденько напоїти Драко черговою сильнодіючою гидотою, і ніяк не чекає, що професор попросить його навести чари непрозорості на вікна, а сам почне темною, схожою на смолу, гидотою малювати на зап’ястях й скронях Драко рунічні лігатури й ще якісь малозрозумілі символи.
- А ви чого чекали, шаманських танців з бубном чи пришестя світлих сил? Так, хвилиночку, руку дайте... - і, несподівано полоснувши долоню Гаррі закляттям, пояснює: - З жертвою воно якось певніше. Заліковувати не смійте, ритуальні мітки самі повинні загоїтись.
А потім професор починає неголосно й незрозуміло говорити — повітря навколо одразу нагрівається, а ще, очевидно, від тепла “смола” починає танути, проникаючи в шкіру чи випаровуючись, залишаючи після себе дивний аромат — чи то апельсин, чи то море й розпечене каміння, чи то просто їдкий піт плюс ще щось.
- Це — амортенція? - розуміє Гаррі. Професор у відповідь злісно зиркає, але речитативу не припиняє. Тільки коли останні краплі зілля висихають без сліду, він замовкає і падає на табурет.
- Можете називати це амортенцією, Поттере. Треба просто трошки нагадати душі, що вона кохає в цьому світі й прив’язати до світу через тіло.
- Що тепер?
- А тепер — тільки чекати.
- А Пуголо... малий?
- Поттере, вас хтось учив не бігти попереду Ґоґвортс-експресу?
Через хвилину професор піднімається й вони обоє ідуть до кювезу. Пуголовок, з надутими губами й опухлими повіками — ніби в плач ображений — спить. Він весь час спить. Професор дивиться. Довго дивиться, а потім — відходить:
- Ходімо, Поттере. Тут мені робити нічого.
- Чому?
- Надто маленький. На таку масу розрахувати зілля майже неможливо, і просто не можна — надто токсичні для такого слабкого організму. Якби дотягнув він хоч до п’яти фунтів — можна було би хоч щось. І зніміть уже закляття з дверей, там уже наша наглядачка тупотить коридором.
Енні, медсестра, тільки всміхається від вуха до вуха у відповідь на незграбну брехню про “запечатав двері за звичкою” і раптом веде носом:
- Пахне звідкись. Смачно так...
- Пончиками, - не витримує Снейп, з явним задоволенням відзначаючи помідорний рум’янець дівчини.
Дивно, пройшло не більше десяти хвилин, а Гаррі здалося — не менше години, так, що було би недивно зустріти на виході й головного лікаря, і загін аврорів на додачу. Але Феліціс все ще діє — ніхто навіть не зрозумів, що відбувалось.
- Я поки лишуся.
Запах моря й апельсина вивітрився ще не до кінця. Драко спить. Пуголовок спить і ворушить уві сні губами.
-Джеймсе Сіріусе, - Гаррі ніби репетирує. - Джеймсе Сіріусе, ти ж не кинеш нас, а?

Курент м’юзік: Эли Бар-Яалом — "Баюкалка".
Приказка про язик, який у деяких клеєм намазаний, повною мірою себе виправдовує: Джинні вчеплюється в Джеймса намертво й доймає рівно до тих пір, поки він не розколюється. Що день народження в нього — п’ятнадцятого листопада, і що подарунків ніяких не треба, і взагалі — взагалі.
І перше, на що він наштовхується зранку — на шоколадний торт явно саморобного походження з кривуватим надписом: “З Днем народження, Ніле!”. Саме наштовхується — випадково влізає в іменинне частування ліктем. Дівчата-однокурсниці, добрі душі, очевидно, взяли над ним негласне шефство, підкладаючи йому то домашнє печиво, то ще якусь приємну дрібницю, але сьогодні перевершили самі себе. Хоча саме цей шоколадно-кривобокий презент виводить Джеймі з рівноваги, що вже була встановилась, тому що змушує згадати про Дні народження з родиною. Усіх, хто був поруч і хто тепер стояв перед очима, ніби живі, усе відчуття свята й присмак шоколаду на губах (бабуся, певно, до весілля сподівалась його напихати солодощами, ніби трирічного) — і стає тоскно. Так, що ледь досиджує уроки, а після уроків — нескладно й невміло бреше директору Макґонаґел про те, що хотів би відгуляти піввихідного сьогодні щоб сходити до села й купити деякі книги для навчання. Здається, Макґонаґел чудово розуміє, що Джеймі бреше, але все одно відпускає, попередивши тільки, що непогано було б повернутися до відбою.
І от, ближче до вечора, Джеймі крокує до Хогсміту, керуючись бажаннями напитися. Він не збирається у “Три мітли” чи в інший заклад, де бувають школярі під час вихідних; бреде до бару, де не питають, який курс, а просто наливають. І вже на окраїні села Джеймса ловить за плече рука Джинні:
- Далеко зібрався, Ніле?
- За підручниками! - гаркає Джеймі.
- Пити чи що?
- Навіть якщо пити, тобі-то що?
- Мені — нічого, просто Кристін приперлась ревіти в нашу кімнату до Мел і жалітися, що ти на неї — нуль уваги і що тортик тобі не сподобався і навіть розізлив.
- І ти вирішила вияснити, чому я так злився, вляпавшись у нього своєю єдиною чистою сорочкою?
- Брешеш ти, Хаггеті, - буркає Джинні, швиденько крокуючи поруч. - Ти напиватися ідеш, у тебе очі хворі.
- Вони в мене з дитинства хворі! - намагається віджартуватися Джеймі, але та тільки махає рукою.
Бар на окраїні, на який вони набрели, був, як то кажуть, середньої паршивості — темнуватий, з обідраними меблями, стінами в плямах і в плямах же стійкою. Правда, у будній день народу тут дійсно майже не було (тільки пара старих за столиком біля вікна й один порівняно молодий маг, який, схоже, вже встиг напитися), а похмура величезна тітка за стійкою, байдужо змірявши їх поглядом, спитала:
- Пиво, вино? Віскі?
- Вино, - пихато промовив Джеймі. - Я з дамою. А ще, будь ласка, дамі — щось з фруктів і печиво до вина, а мені — щось із риби.
Джинні в нього за спиною весело захихотіла:
- Ну ти й мармизу скорчив, чисто Мелфой!
- Драко? - дивно було чути, як запросто Джинні називає його та його старим прізвищем.
- Ну, з восьмого курсу, білявий, худющий. Раніше в Слизерині вчився. Чистокровний такий, що матір моя відьма, а насправді — навіть на змія їхнього не тягне. Так, дрібнота капостлива, тхір.
- Зрозуміло.
- Ти чого так знітився одразу?
- Між іншим, у мене дідусь — чистокровний... Був.
- Вибач. Я ж у будь-якому разі не зі зла, та і тхір той ще подаруночок. Правда, його мати... власне, якби не вона, то Гаррі би загинув. І у Мелфоя вічно була кишка тонка на серйозні якісь прокляття в останній рік, ну, коли тут чорт зна’ що творилось... тобто, деякі чистокровні на повну викаблучувались, а цей — майже ніколи.
- Ваше вино! - похмура тітка ставить на стіл пляшку в запилених розводах і два бокали. - Усе інше зараз Міллі принесе. Та заткайся ти, соплохвоста тобі в зад! Заплати й провалюй! - це вже п’яному магу, що вирішив, що наступив найбільш влучний момент для пісень і танців.
Дівиця, означена як Міллі, з’являється зовсім скоро. Очевидно, робота в закладі накладає певний відбиток на обличчя і фігури всіх служительниць — офіціантка, незважаючи на юний вік, формами наділена ледь не понад міру і бреде, втупивши сумний погляд у підлогу.
- Ну що, новонароджений, зі святом!
- Ага. Типу того. Джинні, Джинні, ну хто ж так поводиться з вином! Не видихати, не перекидати в себе залпом, це ж не віскі! І не закушуй, це ж не чай і не маслопиво. Вдихаємо аромат, милуємося грою світла і п’ємо повільно, насолоджуючись смаком і післясмаком — букет у тутешнього вина на диво непоганий...
- Ну, точно чистокровний!
- Мене дідусь поводитись з вином вчив. Що з чим правильно, і все жахався, що я з будь-яким рибу був готовий... Що треба запропонувати дамі щось і не забувати про компліменти... до речі, Джинні, чудово виглядаєш, як щодо абрикосів? А батьки сміялись, що пара пива — і можна вже починати обійматися, а після двох чи трьох віскі можна починати зажиматись без усіляких там вихвалянь неземної краси і душевної чуйності. А потім прийшла бабуся і довго сварилась, бо “... хлопчику всього дванадцять!”.
- На дідуся чи на батьків?
- На всіх. І навіть мені перепало, що все це слухаю.
Як не дивно, на душі ставало легше. Чи то дідусь був правий, що хороше вино в розумних пропорціях — це ті ж ліки, чи то саме вино починало діяти. Вулична сирість робила тутешнє тепло невимовно привабливим, а слабке освітлення виявилось дуже навіть затишним.
І наскільки ж не вписався в цю затишність жіночий вереск десь у дворі.

Далі буде

@темы: пишу, читаю, фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Ми разом два роки й три місяці. За цей час ми встигли один раз серйозно посваритися, так що навіть до майже-розриву дійшло, безліч разів сперечатися на найрізноманітніші теми, кохатись багато й всюди, трохи подорожувати, з’їздити за кордон і придумати, як зватимуть наших дітей. Ми встигли вивчити один одну ледь не напам’ять і кожного разу завмирали від здивування, коли відкривали ще щось нове. Ми разом. Ми щасливі.
Це рішення - а давай просто кинемо все, давай просто все з чистого листа, давай у інше місто, давай, врешті, разом жити - не було легким ні для мене, ні для нього. Але ми це зробили.
Він дихає глибоко в мене під боком. Я сьогодні врешті перетягла до Львова левову частку своїх речей, разом з персональним рудим лево-Тігрою.
Ми провели разом свій перший день спільного життя.
І сьогодні він вперше за два роки й три місяці видихнув, дивлячись мені в очі, те, чого ніколи не казав.
"І я тебе".

@темы: ...висновків: життя минає..., дихаю, відчувати життя на дотик, опівнічне, діла душевні

---

Вікна моєї львівської квартири виходять на Городоцьку, а якщо добряче висунутись з вікна, то можна побачити гострі шпилі костелу Ельджбети. Я сиджу на підвіконні, з висоти мого третього поверху вікривається чудовий вигляд на львіські дахи й старі будиночки. Я сиджу на підвіконні, у мене на колінах ноут, у лівій руці - велика чашка з гарячим чаєм. У мене в квартирі грає Армстронг, і його мелодії літають у повітрі, лоскочучи мої вуха. Я сиджу на підвіконні, й призахідне сонце торкається мого обличчя.
Двоє туристів - хлопець і дівчина - фоткають мене знизу, з Городоцької. Вони явно вже поспішають на вокзал, вони явно вже прощаються з містом Лева, і я - отака вся концептуальна у вікні третього поверху з чашкою чаю - є для них тим самим приводом для фотографії, уособленням міфу Львова, бо саме так, на їхню думку, львів’янки й повинні поводитись. Вони всміхаються мені й показують великий палець - супер, молодець! А потім біжать на вокзал, впевнені, на сто відсотків, що мають фото типової львів’янки.
Я живу у Львові другий день і гигочу до себе - львів’яни зазвичай так не поводяться.
Вересень цього року дуже теплий.

@темы: музика, ...висновків: життя минає..., подорожую

---

Сьогодні вранці Оля встає на роботу і бурчить: "Бля, коли вже я перестану читати твої Голодні ігри! Я по вечорах так нею захоплююсь, що дуже пізно лягаю і зовсім не висипаюсь!"
Я хіхікаю. Я зараз читаю "11/22/63" Кінга, і мені вночі снилися Марина й Маргарита Освальд.

@темы: читаю

---

Мені погано, я хворію, і не вилажу з ліжка другий день, ледь піднімаю голову від подушки, але все одно працюю.
Виглядаю як чміще - бо ж не встаю з ліжка.
Взагалі, голова важка-важка, а мій шлунок зовсім на мене образився і не дозволяє мені багато їсти.
Я не бачила свого мужика уже більше, ніж два тижні, і це така печаль, що я аж на стінку лізу.
І Україна так нєлєпо Словаччині програла. І переїзд мій до Львова щось затягується.
А в той же час Женя знайшов двокімнатну квартиру на Городоцькій біля костелу Ельджбети.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Джеймі і Пісок Часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.

1 - 4
5 - 8
9 - 12

13
М’юзік: Maksim Mrvica — Still Water.
Ну а як інакше! Першою з самого ранку в цей будинок вривається маґла.
- З поверненням! - з порогу верещить вона.
Роздивляється кілька секунд кругленького Драко і питає:
- І це — через проблеми з гормонами?
За час, проведений у Мунґа, Драко відвик користуватися маскувальними чарами — і в перший же день так спалився.
- Це — через Гаррі Джеймса Поттера! І блудливість його нестримну! - рявкає Драко у відповідь.
- А. Зрозуміло. А я думала, що є на світі такі збоченці, які і в звичайному житті форель з какао здатні жерти... Ти сирні тости будеш?
- Тебе взагалі чимось можна присоромити?
- Ага. Одного разу в дитинстві я пішла з мамою в супермаркет і побачила, як погано одягнена старенька ховає в кишеню пакет з шоколадними цукерками, я закричала, що красти — не можна. Стареньку, звісно, одразу ж викинули з супермаркету... а я потім йшла додому і всю дорогу думала, що, можливо, вона завтра помре, так і не спробувавши цих дорогих цукерок, тому що немає за що купити. Було соромно... Тобі коли народжувати?
- У січні. А те, що ніхто з нас ні разу не дівка — це не дивує?
- Ви ж чарівники. Хрін знає, може, у вас так прийнято.
Усе стає на свої місця і йде, як і раніше. Тільки на будь-яку видимість маскування можна тепер махнути рукою остаточно — балакати по каміну з ким і про що завгодно, не намагатися згребти подалі купи своїх довідок і не прибирати з холодильника список вітамінів (тому що пам’яті чомусь катастрофічно не вистачає). Та це й на краще: Драко не вистачає не просто спілкування, йому не вистачає спілкування з кимось, у кого схожі проблеми, а Інтернет тут — не вихід. Одна справа — звалити на рекомендований Грейнджер маґлівський “ящик” майже всі математичні підрахунки, побудову графіків для реакцій і звітність, замовити хімічний посуд для проведення дослідів або натягати з невидимої мережі усілякого кіно, яке потім можна буде дивитися ввечері, коли прийде Поттер... І зовсім інша — листуватися з незнайомими людьми, розповідаючи їм про такі речі, про які й своїм сказати соромно.
Драко з усіх сил намагається не думати про весілля. Видає кілька цінних вказівок Поттеру:
- Щоб усе тихенько. Ніяких п’ятисот гостей, кольорових кульок, стада журналістів, букетів, багатоярусного торта... хоча ні, торт залиш... так, і зганяй зараз за еклерами, га? І щоб ніяких білих мантій, це тобі не комедія з нареченою в тяжі й іншими радощами. Від усіх інших питань я усуваюсь.
Сказати, що усуваєшся, виявилось набагато простіше, ніж дійсно усунутись.
- Можна, Луна прийде не зовсім одна?
- Торт — три звичайних яруси чи два великих?
- Запрошення — зелені, червоні, чи нейтральні — бежеві?
- Треба кудись сховати велосипеди з передпокою! І диски з фільмами для дорослих!
- Які фігурки на торт? Є варіант — люди, звірі, птахи... змійки...
Оце все, а найбільше — неминучість прийдешнього — вселяли малодушне бажання втекти.
- Це можна! - згоджується Дервал. - Пробіжимось до Лондона й назад, розвіємось...
“Розвіятись” виходить дуже навіть непогано. Можна було би каміном дістатися до “Дірявого казана”, але Драко не хоче зіткнутися з кимось зі знайомих, і тому — дістаються електричкою. Це доволі дивно — вибиратися у маґлівський світ без Поттера, але окрім своєї величезності той світ виглядає на диво безпечним — у всякому разі, небезпека зустріти тут знайомих мінімальна. І до вечора вони вештаються містом, обідають в кафе — ніхто не звертає уваги на високого блондина і його супутницю. Забрідають в торговий центр, де, дуркуючи, накупають купу різних дурниць в магазині дитячих товарів:
- Ну, що, можна привітати — початок горам дитячого мотлоху по всій квартирі покладений!
Загалом, втеча виходить прекрасною. Аж до того моменту, коли виявляється, що на виході з центру їх чекає промоклий під дощем, з прилиплим до чола сирим волоссям, дуже злий Поттер.
- А ми тут... гуляємо!
- Записку лишити... я ж не прошу Патронуса чи ще щось... хоча б просто лишити записку! “Я пішов, повернусь ввечері, все добре”. Нарциса весь аврорат готова була на вуха поставити, і якби не...
- А як ти мене знайшов?
- Знайшов.
- На обручці Чари Сліду? Ну ти й сволота...
- По обручці. Тільки нема там ніяких чар. Його — я просив — у моїй крові гартували...
- Псих! Ти головою думав, коли це робив?
- Хлопчики, я піду?
- Та куди ти... зажди, зараз “Нічного лицаря” викличу, за годину всі вдома будемо...
В автобусі Гаррі й Драко стараються не привертати уваги — обидва заходять туди з насунутими на очі капюшонами курток і сваритися продовжують виключно пошепки — можливо, їх таки стримує присутність Дервал. Так поступово все затихає. А коли автобус зупиняється біля будинку, всі троє вже дрімають.
У вітальні горить одинока лампа і увімкнений телевізор, але ні про який затишок не може бути й мови, тому що посеред диванного гнізда сидить добряче заплакана Нарциса.
- Драко! Як ти міг! - хлипає вона. - Я так старалась хоч раз на тиждень вирватися до тебе, щоб власними очима пересвідчитися, що ти здоровий... Про весілля також поговорити — так хотілося, щоб...
Незважаючи на те, що в самого Драко в той момент починає щипати в очах, з приводу останнього пункту він ледь чутно зітхає:
- Цього я й боявся...
- Дивно... коли йшов — ніби трималась бадьоро... Я ж сказав про обручку, і що погане би відчув... сказав, щоб не сумувала, кіно он подивилась...
- Це так жахливо! Так вчинити з бідолашною дівчинкою! - з новою силою ридає Нарциса, абсолютно неблагородним жестом розмазуючи обличчям термоядерну суміш сліз і косметики.
- Поттер, що вона дивилась, поки нас не було? Ти що, підсунув їй ту похабщину про німецьких сантехніків, яку в нас Візлі від своєї благовірної ховав?
- Та ні, щось старовинне... А хто тут лишив — не пам’ятаю, хоч заавадь. Во! “Віднесені вітром”!

М’юзік: К. Егоров — сумеречные луга.
Джеймі пам’ятає більшість з того, що читав колись про мандрівки в часі. І нічого, що більшість книг називались “фантастика” і знаходились у відкритому доступі в бібліотеці маґлівської молодшої школи, куди вони з Нілом ходили. Він пам’ятає, що таке “часовий парадокс”, і тому — старанно намагається не показуватися на очі батьками, окрім як звіддаля і радіє, що тепер не потребує окулярів — тому що всі, хто пам’ятав батька в молоді роки, в один голос стверджували, що “Ну копія тата!” І від хресного, і особливо — від хресної, тому що хто-хто, а вона метикує надто вже добре... Від Джиневри він також намагається триматись подалі, про всяк випадок. І зовсім не тому, що після кількох днів після п’яного вечора Джинні, хресний рішуче заступає йому дорогу:
- Хаггеті! Справа є.
- Щось трапилось? - ввічливо питає Джеймі.
- От що, ти тут новенький, але май на увазі — відбивати чужих подруг тут не прийнято!
- Але я й не претендую на твою подругу, Рональде.
Дядько Рон уже зараз вищий немаленького Джеймса і набагато ширший в плечах — під важку руку хресного трапляти не хочеться в жодному разі.
- А я і не про неї... хоча туди також рот не роззявляй. Але якщо будеш крутитися біля моєї молодшої сестри — май на увазі, зрозумів?
- Викладено сумбурно, але загальний сенс я вловив... Якщо чесно, я не збирався і не збираюсь заводити тут стосунки з будь-ким тут...
“Тому що я не геронтофіл, я, до дементорової матері, додому повернутися хочу!”
- Гарно говориш, - недобре шкіриться хресний. - Що ж на Гафелпафі-то забув?
- Рональде!
У голосі хресної стільки металу, що вистачить на добрий десяток залізних леді. Спиною у Джеймі біжать мурашки, а дядько Рон і зовсім знічується. Вона дуже красива, хресна — у потертих джинсах і смішному светрі замість офіційних костюмів, не надто зачесана і поки ще худа-худа.
- Ми просто розмовляли, чесно!
- Не звертай уваги, Ніле! Рон просто переживає за свою молодшу сестру.
- Я вже зрозумів. Я би, певно, також переживав за... - Джеймі переводить так недоречно зникле дихання. - Переживав би. Я піду, добре?
- Я не знала, - белькоче хресна десь за спиною. - Боже, Роне, я не могла й подумати... тобто, знала, що він один вцілів з усієї родини...
І от — про вовка промовка! - Джинні наздоганяє його біля теплиць:
- Ніле, привіт!
Вони крокують поруч.
- Рон хороший. Просто деколи він думає, що я ще маленька...
Джинні зітхає, така собі маленька доросла жінка:
- А я деколи такою старою себе відчуваю, ніби вже життів шість прожила...
- Ну, це вже швидше для кішки.
І неочікувано для себе Джеймі додає:
- У мене молодша сестра також руда була. Тільки світліша набагато, а літо на сонці взагалі майже до білявки вигорала... так кого-завгодно могла відваляти тільки так, навіть просто на словах. Дідусь з татом вічно через це гиркались, від кого мала поганому вчиться. Ще з того разу, як вона навчилась “р” вимовляти і мріяла швидше цим похвалитися — в результаті, підійшла до тата й каже: “Дай горрррщик, старрррий, я сррррати хочу!” У нас якраз в гостях тоді дідусь з бабусею були...Ох, щось я не те хотів сказати!
Джинні з реготом сповзає по стіні теплиці. Довго сміється, плескає по землі руками, і Джеймі сміється разом з нею. Потім — піднімається, швидко прощається і втікає.
- Після хорошої пиятики завжди є, кого в друзі додати, - шепоче Джеймі приказку, яку виловив десь в нетрях Всесвітньої павутини.
Йому неспокійно: здається, раптово не по-синівськи і не по-братськи надто близько до серця сприйняв він вологий блиск карих очей і прядки, що вибилися з “кінського хвоста”, руді, ніби лисяче хутро на сонці.

14
М’юзік: Disciples III Renaissance — Elven Town.
Була приблизно шоста, коли вони обидва синхронно прокинулись, ніби хтось розбудив.
І нехай, що черговий ранок здається абсолютно добрим тільки до того моменту, коли виявляється, що відлежана на чужому плечі шия відмовляється повертатися абсолютно.
От дивовижа: скільки разів, втомившись, Гаррі, Рон і Герміона падали і засинали покотом — усі втрьох, але ніколи не було так добре — відчувати через тканину тепло чужого тіла і прислухатися до чужого рівного дихання, ні з ким з друзів не вийшло би так переплести пальці рук... Поруч, дуже близько, ледь чутно шипів про нерухому руку Драко. Але його шипіння також відчувалось як майже затишне — отрута опухлих від їхніх нічних занять губ нині явно понижена. І, вступаючи з собою ж у протиріччя, Драко то терся щокою, то намагався закинути коліно поверх ніг Гаррі... Очі в нього були зовсім шалені, і рум’янець на обличчі квітнув лихоманливо-яскравий, теж шалений — ні, таких прокидань точно ще не траплялось раніше.
Ніхто не згадав би, хто й коли відключився. То говорили, як на вікні, то починали цілуватися, як ніхто з них раніше в житті не цілувався, а в результаті так і заснули обидва — вдягнені й на зім’ятій ковдрі.
Вечірнє божевілля схлинуло, але не минуло — скоріш, всоталося глибоко-глибоко у підсвідомість. Не забудеться. І було би непогано повторити, шкода, в спальні, де хроплять ще вісім однокурсників і куди вже зазирнуло вранішнє сонце, не надто розгуляєшся. Щодо “розгуляєшся”, на щастя, думка ще поки надто слабка й неоформлена, щоб стати саме думкою. А от наслідки від думки — відчутні:
- Доведеться у душ тепер повзти...
- Відмитися від слідів темної магії? - це звучить майже отруйно, але поміж тим рука Драко смикає ґудзики в Гаррі на сорочці, а рука Гаррі заплуталась у його волоссі. - Чи відважні світлі маги миються тільки з особливих приводів?
- Щоб не наробити дурниць. Під дуже холодний душ.
Тому що дурниць наробити дуже хочеться, як же ще пояснити власну руку, що заповзла під чужу футболку?
Коли Гаррі повертається, тут уже зовсім не так тихо — Мелфой ліниво і упівголоса лається з Герміоною:
- ... пристойній дівчині знаходитися у спальні хлопців... чи дівчатами тут уже й не пахне? Чи...
- Чи чого я тут не бачила? Можна подумати, дізнаюся багато нового й цікавого... О, Гаррі! Добрий ранок! А ми тут... розмовляємо!
- Прикрийся! - кидає Драко, але тільки Гаррі розуміє, що сказано це саме йому. Здається, виходити з ванної в одному рушникові не варто було.
- Взагалі-то, тут все прикрито! - Герміона демонстративно крутиться у футболці Рона — а ця футболка завелика на неї розмірів на шість, і тому виглядає майже сукнею. - Як ніч? Бачу, вдало?
Гаррі закашлявся.
- А що, ми прийшли ввечері — тебе немає, а зараз, зранку, раптом з’явився... і в тебе синець на шиї!
- З мітли впав, - похмуро відповідає він.
- З вампіром побився! - весело озвучив свою теорію Драко. - Грейнджер, якщо в тебе лишилась хоч крапля сорому — відвернись! Мені також до ванної треба!
Герміона печально відповіла, що сором обміняла на першому курсі на “Історію Ґоґвортсу”, а чистокровний зад, напевно, не відрізняється від будь-якого іншого, але прикрила оченята долонькою і дозволила:
- Біжи, поки я добра...
А ось і секрет, чому Драко так апелював до чеснот грифіндорки: у нього вся шия виглядає так, ніби бився з цілою вампірячою сотнею. Тут вже нічого не лишається, тільки зробити винувате обличчя і швидко-швидко, поки Герміона не бачить, спіймати його руку своєю, зчепитися на секунду — і відпустити.
- Ну що, як справи ваші? Та ти не бійся, Рон спить, його зараз і Бомбардою не розбудиш...
- Ну... добре так... ніби...
- Рада, - усміхається Герміона, потягуючись, - все налагоджується, так, Гаррі?
- Налагоджується. Ти тільки Рону поки особливо не говори, добре?

М’юзік: Мельница — Meldis — Отдохни волшебник (кельтская арфа).
До самого Самайну Гаррі наполегливо розгрібається зі справами в Аврораті, а ввечері тридцять першого роз’являється в Годрикову Долину:
- Хочу побачитись з... хочу там побувати.
Драко не заперечує, знаючи, що Гаррі не дуже любить це свято, адже Самайн — це ще й річниця його батьків. Хочеться, звісно, і святково прикрашеного дому, і печива з гарбузом, і різноманітних солодощів — хоч діставай іграшковий казан і йди разом з натовпом місцевих дітлахів випрошувати цукерки... І, подумавши, Драко зважується на вилазку до цілодобового супермаркету — раптово і просто нестерпно хочеться двох речей: вафель з варенням і відчуття свята. Обидві речі він і отримує — у сумці щасливо бовтаються пачки з вафлями, а якесь маґлятко обіцяє зачаклувати, розмахуючи паличкою, обмотаною фольгою. Стає смішно:
- Ну, хто ж так чаклує!
З чаруванням як раз проблеми, але Драко не встигає подумати, як би не підняти в повітря весь квартал, а на долоні раптом розквітає вогненна квітка.
- І мені! - вищить поруч ще якесь дитинча.
- І мені! - радіє третє.
Діти, одягнені піратом і якимось невідомим супергероєм, регочуть і зовсім не дивуються чарам. Чи то думають, що це просто черговий маґлівський винахід, чи то ще не розучились вірити в те, що дива трапляються. Дива, так... Немовля делікатно штурхає під ребра, натякаючи, що зовсім не проти скоріше спробувати смачних вафель.
- А тобі що, також квітку? - питає Драко у дівчинки, яка підбігла було з усіма хлопчиками, але зупинилась на півдорозі. Ця — старша за інших, і дитячий костюм ангела сидить на ній незручно, а німб і крильця зовсім не підходять до коротких чорних кісок і важкого погляду з-під лоба.
- Не треба, - майже шепоче вона. - І ніяких інших також не треба. Особливо зеленого черепа.
У Драко по шкірі біжать мурашки, але він намагається усміхатися.
- Коли ми з мамою жили в Керкуоллі, вибухнув і згорів сусідній будинок, і якраз перед тим, як все почало палати, якийсь чоловік на вулиці махнув рукою - і в повітрі з’явився череп. У черепа з рота змія виповзала. А дорослі потім мені не вірили. Не пам’ятали ніхто-ніхто...
- Це був не я, - також майже пошепки відповідає Драко. - Я би ніколи... Ти візьми вафель, хочеш?
Свято раптово перестає радувати, стає холодно і хочеться додому. Так сильно хочеться, що за кілька провулків від нього Драко майже переходить на біг. Скоріше би — щоб сховатися, щоб закопатися у коци й обкластися улюбленими книгами, а ще краще — щоб скоріше прийшов Гаррі.
Але Гаррі не приходить. Ні о дев’ятій, як обіцяв, ні пів на десяту, ні о десятій. з’являється тільки об одинадцятій. Під оком розпливається синець, а щоці — заклеєна лейкопластирем добряча подряпина.
- Молодь місцева у Долині з перепою побуянити вирішила, довелося трохи... заспокоїти. А ти як тут?
- Хріново.
Від вафель у роті лишився неприємний присмак, ніби їх наготували не з варенням, а з кремом для чобіт. Дитині вафлі теж не подобаються, і вона боляче штурхає в печінку.
- Побачився з привидом минулого.
Гаррі стрепенувся:
- Хто?
- Заспокойся, аврор. Ніхто... так, вісточка з давньої давності... Це ж не забудеться, так?
Гаррі сів поруч, обіймаючи й заспокоюючи — як на зло, саме зараз нерви здали абсолютно і потім зі слів і шмарклів вийшов майже неконтрольований. Викидом розбиває кілька чашок на кухні й перекидає з вікна черговий принесений Луною букет з осіннього листя і гілок з засохлими ягодами.
“Тихо-тихо-тихо, все вже закінчилося...”
А наступного дня у відповідь на запрошення на весілля, приходить одразу два листи: ввічлива вдячність від матері й ревун від батька.
- ... і хай Нарциса вчиняє, як їй забажається, я не збираюся ставати свідком сорому всього свого роду! - гаркає голос Люціуса в їхньому будинку, та так, що скло дрижить.
- Ну і хрін з тобою, - відповідає Драко конверту, що тільки вибухнув. Ніби батько може почути. - Як хочеш, а мені ця галіматья вже он де сидить. Вся твоя довбана фамільна гордість. Ей, Поттер, я думаю, якщо твоє чадо — і прізвище йому твоє належить!

15
М’юзик: Хадин — Оберег
Напередодні весілля Гаррі майже не спить.
Напевно, тому що абсолютно відвик за останні п’ять років спати один. Простягає руку, щоб підібратися ближче до теплого боку і білої маківки — а рука наштовхується на пустку. У будинку без Драко незвично. Погано.
Двоє домовиків, яких притягує з собою Нарциса (Драко йде разом з нею, і побачитися тепер вийде тільки завтра), приводять квартиру до ладу, тепер тут такий порядок, що й ступати по ньому моторошно — ніби й не живе тут ніхто. “Зайві” меблі лишають у Дервал, туди ж кочують ящик дисків, взуття й інше незрозуміле, що завалювало всі кутки. Кухня віддраєна до сонячного блиску, і туди велено не потикатися... Усім командує Герміона, вона ж проганяє Гаррі і Рона:
- Парубоцька вечірка ж! От і святкуйте, тільки не тут!
Зібрались майже всією чоловічою половиною їхнього випуску, не було тільки двох, Невіл — напився, святкуючи “свободу”:
- Гаррі, ти одружишся і зрозумієш, що таке щастя! Але буде пізно...
“Святкував” він вже другий день — як раз цього тижня розлучився з Ханною.
Гаррі з’являється вдома у темряві, до спальні ледве добрідає, але у підсумку засинає тільки перед світанком. А трохи по шостій Герміона вламується без попередження і голосить:
- Підйом! У нас реєстрація через півтори години! У ванну відлевітувати чи сам дійдеш?
Ще через годину Гаррі, як то кажуть, приведений до пристойного вигляду. Вимитий-виголений-причесаний-упакований у костюм і святкову мантію. Мантію вибирала Нарциса, мантія зшита з важкої матової тканини, колір якої називається “глибокий смарагдовий”, але як на Гаррі — проста жарка кусюча темно-зелена ганчірка. Герміона також зачесана і причепурена, і схожа на ту давню Герміону з Різдвяного балу на четвертому курсі — красиву й незвичну.
- Ну що, - біля каміна вона раптом коротко обіймає його, на хвилю притулившись щокою до плеча, - удачі вам, так? Метнусь додому, пну Рона, щоб піднімався, і знову сюди...
- Удачі нам, - Гаррі жбурляє у камін жменю порошку Флу й промовляє адресу: - Міністерство магії!
Гаррі приходить трошки зарано, Драко — хвилина в хвилину. Темно-синя мантію з сірим підбиттям надійно ховає всі секрети — Драко виглядає у ній таким худим, яким, напевне, не був зі школи.
- Ну що, пішли?
Можливо, це й на краще, що відстрілятися з усім вирішили в один день: на декілька заходів запросто може не вистачити духу, а сил на сьогодні повинно вистачити — Драко обіцяв. А формальна частина врешті-решт проходить навдивовижу швидко й нудно. Невизначеного віку відьма з фальшивими кучерями оживляється на секунду: “Сам Гаррі Поттер, яка честь!”, але потім починає явно визубрену роками промову й збивається на марудну скоромовку. Кілька підписів тут, кілька підписів на іншому листі пергаменту, печатка тут, тут і тут. “З умовами контракту обидві сторони ознайомлені й взаємних заперечень не мають”. Тут — також печатка. От вам і задокументоване свідоцтво вашого шлюбу, копія буде зберігатися в архіві. “Можете поцілувати еее... чоловіка”.
- Повертаємось?
- Повертаємось. Мерліне, допоможи пережити й усе інше...
Вони повільно ідуть назад до каміну, тримаючись за руки. Це страшно, ніби півгодини тому йшли сюди як дві різні людини, а тепер — і прізвище спільне, і ніби як — сім’я за всіма правилами. А біля каміну все ж таки цілуються, довго цілуються, перед тим, як зробити крок у зелене полум’я.
Сад зачарований — цього разу не силами Гаррі, а за рахунок півдесятка магів: трьох відьом, які запрошені допомогти з оформленням, і двох співробітників Гаррі з Аврорату. Жодному сторонньому тепер сюди ні зазирнути, ні потрапити. За окрему плату на сьогодні над садом зробили теплий, непроникний для дощу купол — тепер тут ніби й не листопад, а серпень-вересень. Столики й лавки, перевите стрічками й квітами шатро, вузька килимова доріжка (на магічній тканині розпускаються знову й знову живі квіти) — красиво.
Драко кудись зникає, знову підхоплений матір’ю. Гаррі ж виловлює Герміона.
- Голова обертом! - жаліється вона. І одразу ж по-діловому: - Обручки на місці?
Обручки на місці, у нагрудній кишені, але Гаррі перевіряє — про всяк випадок. Дракон з білого золота і лев з червоного — обидва на місці. Більше того, лев ласкаво трусить лапою драконячий гребінь, а дракон у відповідь на це тільки задоволено мружить топазове око. Драко вимагав, щоб лева також загартовували на крові — на його крові, але Гаррі заявив, що згодиться на не раніше, ніж народиться дитина. Тут доводиться згодитись з ним.
- Слова пам’ятаєш? А, біс із ними, що не пам’ятаєш — сам вигадаєш, ти ж вмієш... Чекаєш на Драко тут...
Запрошений народ тихенько збирається під затінком шатра.
“Треба заспокоїтись! Ми ж одружені вже, офіційно, ми ж разом не пам’ятаю навіть скільки...” І все одно Гаррі трусить.
- Перестань труситися! Все добре! - одними губами шипить Грейнджер, сама ж нервово обриває пелюстки на квітах у вазі. Не треба бути легілементом, щоб зрозуміти: їй шалено хочеться курити.
А потім на іншому краю доріжки з’являється Драко — він крокує під руку з Нарцисою — і серцю Гаррі стає боляче від погляду на нього.
Раніше Гаррі про це не задумувався, весь Драко був для нього ніби окремі фрагменти великого паззлу: то промайне місячне сяйво розкуйовдженого волосся, то синя жилка на кисті, то характерна посмішка, то швидкий погляд з-під чорнущих вій... А зараз, раптом і зненацька, прийшла думка, що Драко — невимовно красивий. Ніби єдиноріг, тому що з такою ж срібною гривою і тонкокістними, але сильними зап’ястями. Ніби троянда — тому що біла шкіра дуже легко спалахує червоним рум’янцем, а губи — манять шовковистістю пуп’янків. Ніби ювелірний камінь — тому що сірі очі на худому обличчі здаються величезними й сліпучо дорогоцінними. Ніби ласка чи куниця — тому що рухається, навіть тепер, з текучою грацією хижого звіра. Чари спадають, як тільки вони повертаються додому, і тепер вагітність у цій парадній мантії здається майже підкресленою - і це також дуже прикрашає, тому що Драко ніби весь сяє зсередини: їх союз благословенний.
А врешті-решт Гаррі від хвилювання все ж таки плутає слова клятви й несе щось своє.
Але ніхто, здається, цього не помічає. А коли одягає на палець обручку — і раптом торкається губами його долоні, і так завмирає на кілька миттєвостей, то жіноча половина присутніх дружно промокає очі носовичками, і Луна шепоче у повислій тиші своєму дивакуватому супутнику: “Ральфе, здається, я згідна, якщо ти не передумав...”
Усе проходить краще, ніж очікувалось якщо хтось і був здивований станом Драко, то виду не подали, і слів, що все весілля - “навздогін” і “за обставинами” також не було. З Невілом повним ходом фліртує Міллі, і її відкриті округлі колінця викликають у нього неабиякий приплив ентузіазму. Нарциса жваво спілкується зі своєю сестрою Андромедою, синьоволосий Тедді під шумок тихенько колупає край весільного торта, щедро прикрашеного квітами з цукру — маленькому паршивцю треба би по рукам надавати, але замість цього Драко також краде кілька солодких трояндочок.
Вечір також вдається на славу. Гаррі не знає, чому Драко рішуче відмовляється завершити урочистість фірмовим феєрверком Візлів і будь-яким іншим феєрверком в принципі. Але легко погоджується з цим — виходить весело і так. Він навіть шкодує, що в самого сил на танці зовсім не лишилось, у Драко також: сидить, підклавши під втомлену спину подушку, і спостерігає за святковою метушнею, але виглядає цілком задоволеним.
Десь далеко, в Уілтширі, у своєму кабінеті в Мелфой-Менорі, Люціус Мелфой наливає собі чергову порцію скотчу.
“Перебіситься нехай кілька днів — тоді й поговоримо. Звістка про внука швидко його заспокоїть...”
- Звалимо тихенько?.. Тут і без нас якось розберуться...
Дома їх чекає конфуз: у кухні обіймаються Невіл з Мілісентою (“Кроком руш у сад, якщо ви тут щось влаштуєте мені доведеться змінювати всі меблі!”), а у вітальні сидять перед телевізором Нарциса й Андромеда — правда, вони одразу ж самі заявляють, що... “щось засиділись, ах!”. Словом, тихенько звалити до себе вдається доволі умовно.
А через якихось шість годин патронус-рись увірветься в кімнату й гаркне:
- Аврор Поттер, терміново з’явитися в головний корпус Аврорату, тривога номер два!
У цей момент стає як ніколи шкода, що важкі предмети, які пожбурили в патронус, проходять крізь нього тільки так.

Куррент м’юзік: Secret Garden — Nocturne.
Черговий бокал, випавши з руки, розбився на друзки. Під ногами й без того вже було достатньо скляних скалок, але домовики, знаючи характер хазяїна будинку, не спішили прибирати — врешті-решт, завжди легше привести до ладу залитий алкоголем дорогий паркет, ніж втрапити під важку руку хазяїна.
Мутний холодний ранок дивився у високі вікна. І на душі в Люціуса було так само мутно, і википілим темним зіллям з глибин душі піднімалась злість. Якби тут з’явився хтось з домовиків, можна було би вдарити чи дати копняка. Або накричати на Нарцису, якби вона надумала тут з’явитися з черговим квоктанням: “Ну що ти робиш, у тебе ж серце!”
Як він посмів, сучий син? А він посмів, ще й як посмів, тварюка! Все життя для нього старався... все життя намагався відмитися від наслідків одного свого дурного вчинку, а так відкупитися й не зміг... А якби цей сопливий виродок не виявився ще й таким впертим...
- Це вже ні в які рамки не лізе! Тут що, корчма? Серце ж у тебе, а все туди ж...
- Замовкни!
Помиляєшся, мила, немає в мене серця. Моє серце давно вже окремо від мене бігало, а вчора — ще й зовсім пішло...
Нарцису віднесло до стіни — жбурнуло, ніби ляльку з ганчір’я.
- Все ти... все ти, вічно від тебе йому підтримка була, Блеківська кров... Блеківська, не моя. Не моя кров!
Холодний вітер, що хто зна’ звідки взявся у домі, закружляв зірвані зі стола листки пергаменту. Холодний вітер, що проникає до глибин душі й виморожує до дна. І ось уже слова зречення злітають з губ, важко — ніби чорна смола капає:
- Не моя кров! Не буде мій дім йому домом і не буде йому місця в цьому домі!
Нарциса коло стіни чи то ревла, чи то кашляла, піднімаючись з підлоги. Хотілось жбурнути неї прокляттям чи просто чимось важким, щоб замовкла.
- Не моя кров! Не буде йому місця за моїм столом і хліба для нього!
- Люціусе! Дитина!..
- Не буде тут йому ні ложа, ні даху, як будь-якому сину чужої крові, бо не буде віднині в ньому крові моєї... - Нарциса, виявляється, не тільки примудрилась встати, але й змогла добрести до нього й заткнути рота Люціусу своєю долонею:
- Дитина! Ідіоте, у них буде дитина! Не смій!..
І одразу все буйство припинилося. Вітер і туман пішли назад на вулицю, і все, що тільки було на той момент у повітрі, полетіло вниз.
Драко — вагітний! Так, Блеківська кров зіграла! Ти хоч раз міг спитати мене, як в них справи, я би розповіла тобі, але ти мовчиш, і хлопці мовчати збиралися поки!.. Але вони в середу хотіли приїхати сюди! Драко... Драко! Якщо щось станеться з Драко, я тебе вб’ю.
...
Дервал увірвалась у дім без попередження.
- Розбагатію — заведу домовика. Щоб шукав мені все. У вас моїх дощовика й чобіт не валяється?
Мотлох, який частково повернувся сюди вчора пізно ввечері, здається, встиг розмножитися у геометричній прогресії. Драко тільки обводить всі завали рукою і стенає плечима: шукайте і знайдете. І морщиться — спина в останні дні ниє нещадно, сьогодні ж зовсім розвалюється на шматки...
- Тобі доведеться, як мінімум, знайти собі окремий будинок: хлівів типу наших домові ельфи не люблять. А ще — чоловіка-мага, тому що, вибач, але маґлам вони дементора лисого будуть служити...
- Ой, а у вас і кальян, виявляється, є?.. А Поттер де? Щасливим молодятам же належить...
- Молодятам належить! А аврорам — належить за першим свистом бігти куди скажуть... У Поттера інакше й бути не могло, щоб не смикнули в аврорат саме сьогодні. Меееерліне, що ж спину так хапає...
Дервал обертається — з велосипедним насосом й пластиковим відром у руках — і так завмирає, тільки веснянки стрімко проступають на побілілій фізіономії:
- Драко, ти сядь...
- Що за?..
“Що за” стає зрозуміло через секунду — по світлим домашнім штаням по внутрішній стороні стегон стрімко розповзається червона пляма. Ногам стає сиро й тепло...
- Ді, це ж не кров, ні?

16
Куррент м’юзік: Олег Погудин — Зеленые рукава.
Свою дивну симпатію до Джинні Джеймс пояснював просто: можливо, це було дійсно щось рідне й тепер раптом невідомо з якого переляку воно прокинулось в душі. Можливо, тому що Джинні й насправді була схожою на Лілі — притаманна усім дівчаткам “принцесуватість” проявлялась в ній дуже й дуже рідко. Таких називають “пацанками”: виросла зі старшими братами й вважала їх прикладом для наслідування, безстрашна й бойова.
З Джинні легко — вона не намагається сподобатися і тому — не намагається кокетувати чи здаватися дурнішою, ніж є насправді. (Цим вона також схожа на Лілі. Бабуся Нарциса в свій час намагалась прищепити Лілі елементарні навички на тему “як причарувати чоловіка, а в ідеалі — змусити одружитися”, але все воно йшло не надто добре, тому що розігрувати роль покірної овечки в сестрички виходило погано й кавалерів вона періодично просто й по-маґлівськи годувала стусанами). І Джеймі не треба намагатися їй, Джинні, сподобатися. З нею можна побалакати, розповісти про футбол чи ще про щось, що було давно чи не дуже, хіба що не називаючи імен...
- Пішли на трибуни, подивишся на наших, якщо вже вихідний... Чи ти кудись збираєшся?
А ще в неї чудова усмішка — хочеш не хочеш, а починаєш усміхатися у відповідь. А ще — засмага по краю полинялої жовтої футболки, така буває тільки в людей, що багато часу проводять на свіжому повітрі — мандрівників чи тих самих квіддичистів. І ось це вкрай Джеймі лякає: ніколи раніше йому не доводилось так наполегливо придивлятися до вирізу чужої футболки. Хай і дуже навіть симпатичному, але, можливо, тому, що належить його власній матері.
А ще — стала лякати перспектива повернення додому. Тому що Джеймі незрозуміло, куди йому хочеться менше — до нервової й постарілої Джинні-мами, чи туди, де тато й батько разом, але від веселої і живої Джинні жива лиш оболонка. Та й ту, можливо, вже відключили від життєзабезпечувальних чар і приборів.
“Довбаний “любовний трикутник”, а як, як придурок, смикаюсь посередині й не знаю, куди приткнутися!”
“Пісок Часовороту” - це ж одна лиш назва. Адже, насправді, тато працював з настійками — розробляв нові. Як правило, лікувальні чи косметичні. А “Пісок” - на жаль, тато розповідав мало, а те, що й було озвучено вдома, слухав Джеймі не надто уважно — повинен був змусити молодіти... щось ще про не просто змусити оновлюватися й інше, й про те, що... “змусити йти назад сам процес вікових змін. Це буде прорив у косметології, а що вже говорити про лікування онкологічних захворювань чи психічних розладів”... Зазвичай тут батько починав махати руками й просити, щоб дозволив зберегти залишки поваги до себе й дав його почуттю власної гідності виповзти з-під плінтуса. Тато у відповідь сарказмував, що “аврор” і “поважати” - поняття несумісні, а єдина звивина в аврорській голові — це, як правило, слід від кашкета... “А, Поттер, у тебе ж ще шрам! Вітаю, звивин — дві!” - чи ще щось в цьому ж дусі, й обидва в результаті починали сміятися...
У будь-якому разі, Джеймі не наздогнати тата. І найвищий бал з Настійок тут мало чим допоможе, рівень не той. Але чимось зайняти себе треба, і тому вільний час Джеймс витрачає у бібліотеці: коли робиш хоч щось, легше чекати, що раптом хтось і поверне його додому... Він бере дві додаткові самостійні роботи з Настійок та навіть дементору не потрібну курсову з Чарів, щоб отримати доступ до Забороненої секції бібліотеки й взяти там книги про часовороти. Професор Флитвік, правда, про щось здогадується й зітхає, що, мовляв, минулого не повернеш, містер Хаггеті, але, напевно, шкодує, бо пропуск виписує без заперечень...
А коли Джеймі ледь не починає дрімати над книгами й листками пергаменту зі своїми виписками, з’являється Джинні й штурхає його, витягаючи на квідичне поле.
Осінь радує незвично теплими днями, і Джинні намагається вхопити наостанок свій шматок сонця, в неробочий час бігаючи в шортах і майці.
- Ходімо, подихаєш свіжим повітрям! Заодно й розумні думки в твоїй голові до ладу приведеш... і що ж тебе Капелюх до Гафелпаффу відправив? Йшов би в Рейвенкло...
- Вибач, Джин, навряд.
- Заперечень не приймаю! - Джинні струшує своїм “кінським хвостом”, ніби непокірне лошатко. - Допоможеш мені поганяти наших, бо наступних вихідних зникну...
- З Гаррі кудись ідете? - зітхає Джеймі.
- Та ні... - вона прибирає за вухо непокірне пасмо волосся. І на єдину мить стає старшою самої себе років на десять: - Джордж тут у нас знову начудив, а матері й так погано було після Фреда, а тут і зовсім здала... Вдома хоч трохи все до ладу приведу, пожерти допоможу приготувати.
І знову тягне Джеймса за рукав своєю худою рукою — ще з пам’ятного вечора Джеймі знає, що на руках у Джинні — жорсткі мозолі.
“І навряд тільки від мітли. Дівчисько ж дівчиськом лишається, єдина донька у сім’ї — це не тільки гори рожевих бантиків, але й гори братових брудних шкарпеток у кошику для білизни...” І думка, що пробігла сірою кішкою в глибині свідомості - “Я би й поїхав з тобою. Щоб не довелося тобі одній возитися з усім цим брудом...” - теж лякає. Сильно лякає. Джеймі поки не закоханий, але думка про те, щоб взяти на себе частину чиїхось чужих справ - “Здуріти, руки пошкодував!” - вже змушує задуматись.

Куррент м’юзік: Келли — Песня контрабандистов.
Гаррі тепер твердо знає, що чим більше будуєш планів, далекоглядних і важковагових, ніби гранітні тумби, тим з більшою їх кількістю доведеться розпрощатися, і, можливо, найближчим часом. Коли в пам’ятний ранок він бреде на сніданок, то вирішує, що повинен лишити в минулому всі неправильності останніх днів, запросити — сам! - до Хогсміту Джинні, а Мелфоя... А з Мелфоєм пересікається буквально через півгодини, й обидва вони ледь не спізнюються на Трансфігурацію, зажимаючись у ніші за обладунками. Потім ще — ледь не наштовхуються на зграю першокласників біля теплиць, й доводиться пірнати в хащі шипшини біля стіни: руки й обличчя подряпані, ніби зграя диких кішок напала, а потім, зализавши власні рани, Гаррі раптом злизує кров з зап’ястя Драко — і той у відповідь здавлено охає, широко розплющивши свої прозорі очиська. Це до біса приємно, і хочеться повторити, і добряче лоскоче нерви, адже буквально за два кроки з вереском носиться малеча.
Гаррі чесно приходить на квідичне тренування й літає разом з усією командою. Але от ніяк не знаходить в собі бажання знайти привід, щоб затриматися й політати ще трошки тільки з Джинні — втікає у роздягальню разом з усіма. Тим більше, Слизерин уже потрохи згрібається. А потім — чіпкі руки Драко його затягають за трибуну й похапливо воюють з застібками на спортивній мантії: тепер вже черга Гаррі охати й трохи пізніше — дякувати Мерліну за душову поруч і за те, що квідична мантія все ж мантією і лишається і благополучно ховає мокру пляму на штанях.
“Це треба припинити!”
Драко сидить у бібліотеці, бадьоро пише заданий есей з Настійок своїм дрібним — бісерним — почерком. Відкидає з обличчя пасмо волосся, задумавшись, прихоплює губами перо — і вся кров, яка в Гаррі не встигає прилити до обличчя, біжить втікає кудись нижче пояса.
- Що ж це відбувається? - в горлі в Гаррі страшенно пересихає, і навіть коротка фраза вдається важко.
- Що саме, Поттер? - слизеринець підводить на нього свій погляд.
- Усе це... Неправильно все. Що відбувається, це страшне прокляття якесь? Чи просто все ж мені зірвало дах остаточно від таблеток? Але чому тоді ти, адже коли дах зносить, це ж ніби не заразно?.. Чи — довбаний борг життя? Що? Що зі мною?
Голос, що піднявся майже на крик, зривається до шепоту. Схопити за плечі, струсонути... Підняти — струсонути виходить, а от потім — Гаррі цього абсолютно не чекає: Драко притискається до нього.
- Не знаю. Правда, не знаю, - і пестить його по щоці своїми прохолодними пальцями. І буйство, що вже почало закипати, йде без сліду, схлинувши, ніби приплив, й лишивши по собі жаркий рум’янець.
- Ну... - рука ніби мимо волі піднімається й пропускає між пальцями світлі пасма. - А що робити будемо?
- Не знаю. Але особисто я, Поттер — буду довчати Настійки.
Драко всміхається. Напевно, вперше за останні вісім років Гаррі бачить, щоб він саме всміхався — не єхидно кривився в кислій посмішці, а саме всміхався, як всміхались би йому Герміона, Рон, Джинні, Луна, Невіл й інші.
- Ну... як знаєш...
Гаррі розвертається до дверей бібліотеки, але, подумавши, повертається назад:
- Знаєш, у мене щось повний швах з Настійками.
- Я в курсі. Тут, по-моєму, про твої Настійки тільки лінивий не знає...
- Допоможеш розібратися? Мені в аврорат без них дорога закрита...
- Героям у нас — скрізь дорога... Підручники з собою? Чи за початкові курси повторювати сядемо спочатку?
Можна було би обуритися у відповідь на “героя” і сказати, що вже зате не-герої самі куди завгодно пролізуть, але Гаррі тільки сміється й махає рукою:
- Можна і так, в голові й було не надто, а зараз — і зовсім тьма єгипетська.
Дві голови, білява й чорноволоса, схиляються над пергаментами.
- ... а бр... Грейнджер твоїй орден Мерліна треба вручити, якщо вона вас двох з першого курсу так і тягнула. Одразу попереджаю: скатати не дам, а от все інше...
- Даси?
- Поручик — не жартівник, поручик — пошляк...
А ще за книжними стелажами стільки є захованих куточків!


Далі буде. Скоро

@темы: пишу, читаю, фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом

---

Help! I need somebody, як казали Бітли

звісно, надії мало, та все ж. А може буде хтось у найближчий тиждень-два їхати з Києва до Львова машиною? і зможе навіть взяти мене на борт? все оплачу без питань. у мене просто загвоздка - переїжджаю до Львова і перевожу з собою котєйку. котєйка домашня і вулиці боїться шокапєц, не хочеться його тащить поїздами - це ж стрес такий ужасний. котєйка хороша, рижа і з підстриженими кігтиками - нічо в машині не подере. і я навіть день перед поїздкою його не годуватиму, щоб не було вам нєажиданастєй)) а взагалі, перевозитиму швидше за все у переносці. пожалійте котєйку, люді! дивіться, який він мімімішний)))
репост вітається, всі діла.

---

Постійне відчуття того, що я не на своєму місці. Постійна думка про схід.
Думка про те, що там же не тільки вбивати треба. Що там треба ще й їсти варити, і зашивати одяг, і лікувати - і мінімально дезинфікувати й перев’язувати рани і максимально ті ж рани зашивати. Думка про те, що я там потрібна набагато більше, ніж у Києві, Луцьку чи Львові. Думка про те, що вся моя журналістика на даний момент скочується в профанацію, і що я повинна бути завтра о дев’ятій ранку зовсім не онлайн, а деінде, на 700 кілометрів східніше.
Думка про те, що мушу навчитися стріляти, і цього разу - не з лука. У лютому я відстояла свій Майдан і свій Київ. Відстояла, можливо, з непоправними втратами для психіки, бо й досі не певна, чи відновилась повністю. Чи не час мені відстоювати мою країну. Хто, як не я?
У Луцьк масово приходять похоронки. Жалобні прапори тут не знімають в принципі - ледь не щодня до міста доставляють цинкові труни.
Можливо, це так помітно тому, що рідне місто зовсім невеличке, а в багатомільйонному Києві це все розчиняється.
Я, здається, знову готова бачити смерть на власні очі. Мені, здається, пора робити щось більше, окрім перерахування коштів на армію.
Путін напав на мою країну уже відкрито, і мені треба з цим щось робити.
А я переїжджаю до Львова. І це якось зовсім недоречно.

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне, з Україною в серці, біль

---

У мене є маленька мрія. Мрія про те, що опів на дев’яту ранку на вході до метро роздають не газету "Вєсті", а книги. Просто хороші книги хорошим людям.
Люди, що читають, набагато менше схильні до жорстокості й насильства.

П.С. Ми знайшли житло. Женя впевнює, що це геніально, і що мені дуже сподобається. Чекай нас, вулице Джерельна!
П.П.С. І є ще одне, що дуже мені болить.

@темы: ...висновків: життя минає..., витинанки власних думок, опівнічне, діла душевні, з Україною в серці

---

Щороку, коли вмирає серпень, ми з Дарцею слухаємо одну і ту ж пісню.

Прослушать или скачать The Doors Summer's Almost Gone бесплатно на Простоплеер

@темы: музика, дихаю, відчувати життя на дотик

---

Період радянщини багато в нас вкрав. Усі зазвичай починають говорити про самосвідомість, мову й літературу, але мені здається, що головне навіть не це. Я, звісно, дуже шкодую, що Стус помер у таборах, а Хвильовий вчинив із розпачу самогубство, тут мені ідеться про те, що їхні тексти до нас дійшли. Не одразу, окей, але ми мали змогу їх читати, їх вивчати, ними захоплюватись.
Роки в Радянському Союзі вкрали у нас архітектуру.
Як не крути, але українські міста переважно лишаються потворними. Поруйновані під час Першої та Другої світових воєн, спалені й всипані віспами від бомб, вони молили про відбудову. І їх було забудовано хрущовками.
Врешті, це рішення було мудрим - з економічної точки зору. У Хрущова була бідна країна, де 80 відсотків населення не мало, де жити, і цю проблему треба було вирішувати. Хрущовки вирішували її блискавично - це був цілком прийнятний варіант. Однотипні забудови заполонили міста великої і такої різної країни, люди радісно вселялися у нові помешкання, втрачаючи голови від такого простого щастя, як власний туалет. Хрущов був певний, що це - тимчасовий захід, треба було трошки почекати - рівно до того моменту, коли прийде світле комуністичне майбутнє - і радянська влада забезпечить своїх громадян комфортрнішим і зручнішим житлом! От тільки роки йшли, а комуністичне майбутнє лишалось десь далеко-далеко попереду.
Люди жили, народжували дітей, діти виростали і народжували своїх... Я також виросла у двокімнаткій хрущовці - нас жило там п’ятеро. Це були дивовижні часи, коли у двох сусідніх будинках ти знаєш абсолютно кожного мешканця, коли через тонку стінку ти чуєш, як дядя Валєра у сусідній квартирі розказує тьоті Галі про свій робочий день, коли ти серед ночі з усіх сил намагаєшся ігнорувати шурхіт і скрегіт батьківського ліжка - мама не раз сміялась, згадуючи оте саме "життя на сцені". Коли мені було чотирнадцять і я поверталась з невдалого побачення, я лягала у ліжко і чекала, поки заснуть батьки - і лиш тоді могла дозволити собі таку розкіш, як сльози. мій двадцятирічний брат неперестанно сварився з бабцею, якій заважало світло його монітору вночі. Це були дивовижні часи - і я згадую їх з надзвичайною теплотою. Але я не хотіла б знову жити там, на Грушевського, 27.
Українські міста перетворились на одноманітну протяжність спальних районів, обшарпаних стін, панельних стін. Це як у Гришковця, знаєте? "Даже если ты не был ни разу в Челябинске или Омске, а побывал в Перми, или живешь в Новокузнецке… ты знаешь ВСЕ и про Челябинск, и про Омск… Подробно!"
Саме тому в українців є міф Львова. Місто Лева, що зберегло хоча б у центрі середньовічність, притягує жителів моєї країни з невимовною силою. УЛьвові все інакше. Там, звісно, усі без виключення розмовляють українською. Львів зберіг атмосферу іншої культури, яка не має нічого спільного з СРСР. Кожен пересічний львів’янин за замовчуванням є інтелігентом, розмовляє з легким польским акцентом і в будь-яку мить готовий пригостити тебе, заїжджого туриста, філіжанкою найсмачнішої у світі кави або келішком червоного вина, що з 1896 року зберігалося у дубовій діжці в просторому погребку. У Львові не може бути несмаку, бо Львів сам по собі - еталон вишуканості. Львів’яни абсолютно точно розуміються на музиці, літературі, геополітиці й економіці. Вузенькі вулички, мощені бруківкою, приховують безліч таємниць. Будиночки пригортаються один до одного, збиваються в купочку і дивляться на тебе, приховуючи мудрість століть. Львів вражає, бо він не такий. Він інший. Він - як Рівенделл у Толкієна, а львів’яни - як його ельфи. У них усе найкраще, тому вони завжди виглядають трохи пихатими.
Львів, звісно, також на 80 відсотків складається з тих самих хрущовських і пізніших забудов, львівські гопніки не відстають від київських, а слухають там ту саму попсу, що і в Донецьку, але це нікого не цікавить. Львівський залізничний вокзал переносить тебе у інший світ, як тільки зіскакуєш зі свого поїзда.Львів - це маленька українська європейська мрія. Він дарує надію на інше життя. і ми з радістю цю надію приймаємо.
Я поки не знаю, як мені житиметься у цьому місті-музеєві, де туристи безперестанно бігають групками, де спалахи фотоапаратів можуть засліпити того, хто до нього не звик, де у кав’ярнях ціни доволі таки київські. Я ще поки взагалі мало що знаю - можливі варіанти крутяться в моїй голові, не бажаючи впорядковуватись у який-не-який каталог.
Мій Львів наздожене мене уже за два тижні. Починається моя двадцять третя осінь.

@темы: ...висновків: життя минає..., подорожую, з Україною в серці

---

Піду-но я спати.
А завтра обов’язково напишу про міф Львова для українців, пошуки квартири, серпневий Київ, роботу й власні саморефлексії.
Добраніч, народ.

@темы: опівнічне

---

А з тиждень тому нєкій  Godric пообіцяв мені написати рецензії на всі мої фічки. і шо ви думаєте? не написав досі жодного.
і про мій мєга-дітіктів тоже ні слова не сказав. бу.

запись создана: 15.07.2014 в 23:52

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу

---

Джеймі і Пісок Часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.

1 - 4
5 - 8

9
М’юзік: Secret Garden — Elan.
От же ж яка закономірність — щось потрібне й корисне в голові абсолютно не хоче затримуватися, та ж “Теорія трансфігурації”, як то кажуть, в одне вухо влетіла — і в інше вилетіла. А різні нісенітниці осідають у мозку намертво: ось уже третій день Гаррі думає про те, як цілується Мелфой. Він сидить на уроках — і постійно наштовхується поглядом на білу потилицю навскоси справа: вдень Драко завжди акуратно зачесаний. Він сидить дивовижно рівно й пише всі свої конспекти рівним дрібним почерком — про такий, здається, говорили раніше “бісерний”... Гаррі сумовито підчищає кляксу зі свого пергаменту. Мелфой все такий же блідий, як пам’ятається з усіх минулих років — складається враження, ніби він і зовсім не виходить влітку на вулицю! - і тому брови, вії і самі очі здаються промальованими вугіллям і дуже яскравими. Рот також занадто яскравий: від холодного осіннього вітру у Драко губи в дрібних тріщинках, і стає цікаво, який він на смак, - і від таких думок сидіти за партою стає трохи незручно.
“Це нічого не значить, - думає Гаррі, - це просто дурнувата думка, що заблукала в голові...” Адже він, Гаррі, тепер ніби як зустрічається з Джинні, а у Мелфоя є ця... білява... Асторія, здається.
Але вночі він здригається від холоду, який забирається у вікно, але з вікна не йде — і Драко гостинно відкидає край пледу.
Це виявляється дивовижно добре — грітися під коцом удвох.
“Певно, це й називається — пригріти на грудях змію...”
“Змія” під пледом виявляється дуже теплою і не шипить, а затишно сопе. Волосся на голові “рептилії”, з якого до вечора починає поступово сповзати настійка укладки, стрімко перетворює голову власника на ошалілу копицю сіна. Як у казці про срібні квіти, висушені при повному місяці, - і перший маленький крок у прірву зроблений, Гаррі обережно ховає у ці місячні прядки волосся обличчя — а пахне не квітами, і не м’ятним холодом, як можна собі уявити, а теплом, корицею і пряним трав’яним зіллям для волосся.

М’юзік: Jewel — Twinkle, Twinkle Little Star.
Команди з квідичу доводиться збирати наново — тому що минулого року у всіх ігри були трошки іншими. Зранку у неділю Джинні витягає на поле практично всі курси Грифіндору: поки тут вільно, поки вільні шкільні мітли — все одно доведеться ганяти цю молодь у кілька підходів.
І поки нормальні люди ще тільки прокидаються або снідають, тут панує повний безлад. Певно, були би тут Гаррі чи Рон, справа пішла б набагато організованіше й хоч трохи гідних гравців відібрали би швидше, і Джинні вже десять разів прокляла себе за те, що взялась за це самостійно.
- Джин, а що, після нас уже Гафелпаф забив поле?
- Що?
На трибуні, в стороні від всіх, хто прийшли, маячить одинока фігурка в чорно-жовтому шарфі. Джинні підлітає ближче: ні, це не з гафелпафської команди. Це за якимсь дементором сюди прибрів новий хлопець-семикурсник... Хаггеті, здається. Чутки по школі розлітаються швидко, і Джинні знає, що під час війни він втратив усю свою сім’ю і лишився без житла, що весь вільний час працює у теплицях, тому що йому немає на що жити. У Хаггеті розтріпане волосся кольору темного пива, а коли він намагається його прибрати від обличчя, то розкуйовджує в результаті ще більше, і видно, що руки — потемнілі від роботи з землею і повністю вкриті некрасивим шрамами.
- Якщо літати — то після нас.
- Я не літати — взагалі не літаю. У мене раптом випав вихідний, і я просто сиджу й дивлюсь.
Зблизька видно, що у гафелпафця крізь засмагу на обличчі пробиваються рідке ластовиння, і що очі прозоро-сірі, але брови й вії дуже темні, виглядають ледве не підфарбованими — половина дівчат за такі вії вдавиться.
- Ну так йшов би відпочивати.
- Я і відпочиваю — я любив дивитись... Якщо заважаю, можу піти.
Він ще й кульгає.
- Та сиди, не шкода. Просто інші гуляти йдуть... Пробач. Як тобі наші?
- Я не дуже добре розбираються у квідичі, але, можливо, варто спробувати поставити в пару відбивайлами он того малого й отого, який крайній?..
Джинні згодилась швидше з ввічливості, але результат був дуже навіть непоганим, так що ще кілька разів підлітала з питаннями, а коли всі йшли, поманила хлопця за собою:
- Нізащо не повірю, що ти не граєш.
- Я і правда не граю у квідич, боюсь, літати буду, тільки якщо копняка відвісити якомога сильнішого... але я грав у футбол, це маглівська гра, але коли не можна було грати, то сидів на лавці й дивився, як ганяють м’яч інші — також цікаво.
- Ти, - в горлі у Джинні раптово пересихає, і вона починає шкодувати про питання ще до того, ніж його договорює: - жив з маглами?
- У нас усі зустрічались, - Джеймі майже не кривить душею. - Мій найкращий друг був магл, між іншим. І бабуся маглівського роду була.
“От лайно, - Джинні стає сумно, - і друг, і бабуся — всі вони були. А я від немає чого робити розпитую...”
- Мене звати Джиневра, тобто Джинні, а тебе? Я прізвище тільки знаю, Хаггеті, так?
- А я — Ніл. Тут вже коротше нікуди, правда?

10
М’юзік: Мельница — Двери Тамерлана.
Важке літо видається, все йде шкереберть — на море, що стало вже традицією, ніхто не їде, тому що Драко зараз не можна змінювати клімат на південний. І взагалі, Гаррі не бере відпустки.
- Пізніше знадобиться! - пояснює він.
Пізніше, звісно, знадобиться все, але коли опинився один в дома — до лабораторії вхід зачинений, а теоретичними викладками можна займатися і тут, - Драко готовий лізти на стіни вже через кілька днів. Окрім робочих книг, у нього є диски з кіно й іграми, а зранку можна спати, спати і ще раз спати, але дефіцит спілкування не радує. Настільки, що Драко радий появі на порозі Дервал:
- Замовила суші, але, здається, для однієї тут забагато.
Раніше, буквально до травня місяця, Драко був до риби абсолютно байдужим, тепер же смаки різко змінились — весь холодильник забитий соленою, копченою, маринованою морською і річковою живністю, так що гостинець від Дервал йде на ура. А на пропозицію в якості напою до делікатесу зварити гарячий шоколад Дервал киває з явним схваленням і сміється:
- Мосьє спеціаліст у збоченнях!
Драко сміється у відповідь й шелестить шоколадною обгорткою, гримить посудом — живучи тут, чого тільки не навчишся, хоч у ельфи-домовики подавайся! - а потім розуміє, що запалив плиту за допомогою Інсендіо. Дурнувата неуважність, яка взялась хтозна звідки останніми днями. Тьху.
- Вибач, Дервал. Обліві...
- Та в курсі я! Я в курсі, що ви маги обидва. І немає чого мені пам’ять стирати! Ображусь.
- Як...
- Ну сов з листами тільки сліпий не помітить. Сусідки говорять, що це, певно, прилітають з парку, але зовсім не помічають того, що всі летять сюди... чари відводу очей, так? У мене приятель так забавлявся.
- Містер Хаггеті?
- Ні, просто друг, містера, якщо вже про те мова, не існує, я — міс, між іншим. А все інше — просто так вийшло, - Дервал обсмикує безглузду сукню в дрібну квітку. “Не помітно поки нічого, я би й не подумав...” - Ти там щось про шоколад придумати намагався, га?
Про те, що трапилось з Драко, поки знає, не рахуючи медиків, усього кілька людей. По-перше, Грейнджер. Від неї — і це по-друге — звісно, з усілякими погрозами вбити за базікання, інформація зливається її рудому. Візлі при зустрічі бубонить щось середнє між “Вітаю” і “Так тобі й треба!”, в будь-якому разі цей момент настрій у Драко трохи поганий, тому рудий отримує банкою з-під пива в лоб. По-третє, знає начальник “Інтернум”, що дав клятву про збереження таємниці і вигадав вказівку займатися виключно теоретичною стороною розробок. По-четверте, в курсі Нарциса. Вона охає-ахає, береться то вітати, то плакати, настрій у Драко поганий тепер перманентно, але мати абсолютно не ображається на “квочку” й “відстань!”. Спішно пообіцявши не говорити поки Люціусові, вона починає щедро ділитися з усіма, хто її оточує, історіями з життя Драко-немовляти і знову не ображається на “мля, ну перестань ти!”. А домовики з Менору кожного дня тепер притягуються посилки з фруктами й іншою вітамінно-корисною гидотою...
Але Драко здається, що будь-хто, і магл, і маг, хто тільки погляне на нього — миттю зрозуміє що й до чого, і тому — рідко виходить далі, ніж у сад, а якщо виходить, то обов’язково на мантії і сорочках і футболках ціла купа Чар Приховання. Чари накладає Поттер — від намагань чарувати у Драко йде носом кров і скачуть чорні мушки перед очима. Поттер матюкається й вимагає ледве не здати паличку до кращих часів, і вони вкотре сваряться. А потім півночі миряться: Поттер довго боїться й намагається поводитися так, ніби Драко — кришталева ваза, через що вони, до речі, також трохи сваряться.
Можливо, Драко так би й не висовувався нікуди з будинку, але з’являється Дервал, махає кошиком для пікніка і заявляє:
- Якщо ти чарівник, то начаруй по шафах якийсь коц, і ходімо влаштуємо в парку сніданок на траві. Я відстрілялась з проектом, а відсвяткувати немає з ким, просто катастрофа!
Нахабності маглі не позичати. Можливо, через те, що вона живе у цьому ж будинку, а Чари Відторгнення стоять тільки на в’їзді, вона вирішила відшкодувати всю нестачу уваги. А можливо, Драко просто їй сподобався — у будь-якому разі, вона з усіх сил намагається підтримувати товариські стосунки. Але від безвилазного сидіння на місці Драко готовий спілкуватися навіть з маглою. Вони вибираються до парку знову й знову, вибирають кутки якомога більше затінені, сьорбають галонами м’ятно-лимонне дещо (виявляється, воно не тільки чудово охолоджує, але й прекрасно проганяє нудоту — не порівняти з жодними настійками!), балакають про всілякі нісенітниці або просто мовчать. Якісь бабусі, що бредуть повз, шамкають щось про красиву пару — це дивно. Тому що Дервал красивою назвати точно не можна, Драко навіть сумнівається, чи не рідня вона Візлям, така обсипана ластовинням. У цьому тандемі Драко міг вважати красивим тільки себе — але тепер не вважає. Штані з м’яким поясом, зшиті на замовлення з сірого льону, і синя літня сорочка здаються раптом абсолютно безглуздими, здається, що чари не рятують від нескромних поглядів, а дорогі мешти впиваються в опухлі ноги хваткою бульдога.
Драко зім’ято прощається й майже бігом повертається додому, де перед дзеркалом розглядає себе — з сумом помічаючи, що все стає вже помітно, особливо на контрасті з загальною худобою фігури. За таким нехитрим заняттям його застає Гаррі і довго впевнює, що Драко — найкращий...
А через тиждень через щось, що не сподобалось цілителям, і через часті стихійні сплески магії Драко на місяць потрапляє в Мунґа.

М’юзік: Kvatro — Senza te.
Незрозуміло, скільки би ще Гаррі крутило в мутному смерчі з незрозумілих думок й поривів, але в треті вихідні вересня весь восьмий курс святкує День народження Герміони. Якщо говорити точніше, сталося те, що звичайно називають просто п’янкою — директор крізь пальці дивиться на багато речей, на які нині вистачає розуму, честі й совісті восьмого курсу, і тільки попереджує, що курити — на балкон, молодших гостей — розігнати не пізніше одинадцятої, ну а за собою прослідкувати може й самі, всі уже дорослі, а якщо що — дорогу до шкільної лікарні пам’ятають усі.
У результаті свята майже всі виявляються, як то кажуть, в повний ступефай ще до відбою, саму іменинницю, відібравши черговий бокал й чергову сигарету, відносить до кімнати Рон:
- Е, юна леді, та ви нахрюкались... ходімо спати, дитя моє.
(Рон, до речі, випивки не торкається, адже щось міцніше маслопива виносить його миттєво) У спину Рону лунають непристойні смішки й не найпристойніші поради, на які він намагається грозитися кулаком, але в результаті махає рукою:
- Хрін з вами, придурки. Святкуйте.
Гаррі добре й тепло, а на колінах затишно примостилась Джинні — тепла, м’яка, ласкава і п’яна. І напіврозстебнута дуже навіть. Цілується добре... Гаррі подумав, що Рон дуже вдало відтранспортував Герміону в бік дівчачих апартаментів і навряд чи сам з’явиться звідти раніше ранку. Що “змій” цього вечора не було видно, очевидно, не хотіли втрапляти на очі хмільним однокурсникам, а значить — кімната вільна і треба тільки піднятися туди разом з Джинні... А потім Гаррі раптом з жахом розуміє, що нічого не відчуває. Майже нічого з того, що повинен почувати хлопець поруч з коханою дівчиною, перед тим, як запросити до себе. Приємно-затишно, але не більше, так можна і з диванною подушкою обійматися або з плюшевим ведмедиком. Це неприємне відкриття, це майже страшно. Це необхідно обдумати.
- Вибач, Джин, здається, я трохи випив зайвого... я спати, а ти йди до себе, добре?
Гаррі піднявся незграбно, його хитнуло з боку в бік.
- Я спати, Джин, а ти до себе, - повторив він і, спотикаючись, побрів до дверей.
Джинні за спиною коротко тонко схлипнула й швидко пішла до виходу з вітальні.
Стіни спальні трохи хиталися, коли Гаррі туди заходив, ліжка й інші мебеля кружляли в повільному вальсі, але, падлюки, зовсім не думали зупинятися.
- Маааатір вашу гіпогрифом, та ви... що ж ви вертитесь... стояти!
Гаррі намагається фокусувати погляд на вікні й несподівано виявляє там Мелфоя.
- А я думав, ви вссссі всссс... в своєму серпентарії никаєтесь!
- Ну, Поттер, ти й набрався! Що, експрес “Поблювати й люляти” прибуває на кінцеву станцію?
- Змій я... змія... змійядучийти. Що знову мерзнеш?
Гаррі майже падає на підвіконня — підлога під ногами радісно вибрикує молодим гіпогрифом.
- І Джинні чогось образилась, - ділиться своїми переживаннями грифіндорець. - Розплакалась і пішла. Цілується добре, але... просто ніяк. Може, це я після... контужений став і... а ти з ким з дівчат цілувався?
- З Пенсі, обома Патіл і старшою Грінграсс. Але від тебе й несе, не дивно, що Візлі від тебе втекла.
Драко не подобалась ця розмова, ще більше не подобалось те, що Поттер виявився, п’яний ідіот, недозволено близько.
“... нічого недозволеного, Драко! Потрібно очистити ім’я родини...”
І вже зовсім недозволено — коли Гаррі накриває його губи своїми.
У Гаррі смак вогневіскі і дешевих солодощів, він тягнеться, ніби сліпе кошеня, а потім втрачає рівновагу й валиться на підлогу, по дорозі хапаючись за Драко. На підлогу падати виявляється жорстко і неприємно, килимом тут і не пахне.
- Довбане вікно точно хтось зачарував, - жаліється Гаррі. - З Чжо цілуватися було мокро й плаксиво. А з Джинні — сумно. А з тобою...
“Усе потім. Мерліне чи Всевишній, як там тебе, все потім... усе, що було про сім’ю, потім...” Тому що поки — струсонути як слід це п’яне чудовисько, щоб підняти на ноги, вхопити якнайміцніше — щоб заритися руками в його кучері на потилиці — зовсім, як деколи бачилося у гаряченних мокрих снах, тільки набагато краще, тому що насправді, втиснути в стіну...
...і цілувати-цілувати-цілувати, довго й солодко, так, щоб підлога під ногами хиталася вже в обох, а коли перестане вистачати повітря, і обидва відірвуться один від одного, то Гаррі буде шепотіти ошаліле “Який ти смачний!” і за новим поцілунком потягнеться вже сам. А завтра — хоч здохнути.

11
Куррент мьюзик: Secret Garden — Anatolia.
Батько рідко розповідав зі своїх шкільних років про щось, зв’язане з війною — не хотів згадувати. І про тата мало що розповідав. Хресний якось потім ляпнув, що в школі вони з татом не дуже-то дружили. Точніше, не дружили зовсім, до бійок і дуелей. А те, що батько розповідав про школу доволі часто — про те, як втрьох з хресним і хресною порушував шкільний режим. Лазили і до Забороненої секції в бібліотеці, й у підземелля, і в ліс, і в Хогсміт втікали, і на Астрономічну вежу вилазили вночі. Джеймі мріяв, що також у школі буде так само з най-найкращими у світі друзями (тільки ніяких дівчат, усі вони вередливі плакси!) буде шукати пригод у темряві. Але уроків виявилось так багато, що було не до пошуку пригод, а найкращий друг, Ніл, пішов до зовсім іншої школи, адже до Ґоґвортсу маглів не приймали — а одному нічні коридори були зовсім непотрібні.
Зараз Джеймса хвилювало інше — трохи менше, ніж півроку минуло після Третьої Магічної, і все ще обшарпані в багатьох місцях стіни, запах горілого помешкання, що так і не вивітрився, відголосся не найприємніших заклять, що не мають ні кольору, ні запаху, але відчуваються шкірою, залишали гостре відчуття незатишку. Але професорка Спраут попросила пройтись поверхами замість неї, сказавши, що погано себе почуває, і її можна було зрозуміти: у восьмикурсників планувалась вечірка, а влаштовувати псування нервів і собі, і дорослим діткам, якщо ті надто вже бешкетуватимуть, не дуже хотілося. Так що Джеймі крокував через коридори, підсвічуючи дорогу Люмосом і думаючи, що швидше би повернутися до факультетської вітальні, і що це дивно — він патрулює коридор, а власні батьки усього-то за кілька поворотів дуріють на факультетській пиятиці, святкуючи щось — ті, що, можливо, стануть його батьками.
“Я знайду, як все виправити... я хочу повернутися...”
А в темряві другого поверху, там, де заборонено шастати молодшим курсам — тому що сопляки обов’язково полізуть на будівельні ліси або заглядатимуть в провалля у стіні, Джеймі ловить дивний звук, який, можливо, і доречний на тлі загальної розрухи, але ніяк не вписується в нинішню мирність. Здається, хтось з малих паршивців примудрився протягнути в школу собаку, і тепер цуцик, прив’язаний десь, жаліється на важку долю. Або... по спині в Джеймса біжать мурашки — голос людський.
Біля стіни, посеред каміння і дощок, серед різноманітного сміття сидить дівчисько й тужливо реве, спершись лобом об коліна. Гольфи сповзли, спідниця збилась, а розпатлане волосся в неяскравому світлі спалахує червоним золотом.
- Джинні? Що трапилось?
- Ніле, ідиииии...
- Ти чого тут?
- Мене Гаррі прогнав! - гірко скрикує Джинні, відкидаючи назад мокре обличчя і вдаряючись головою об стіну. - Я так чекала, я стільки думала... Я ліфчик новий одягла, фарбувалась півгодини, а він напився і сказав, щоб я йшла до себе спати!
У Джинні істерика на підході.
- Я так чекала, так сподівалася! А його навіть в Хогсміт довелось самій запрошувати! А я йому не потрібна, і ніколи не була потрібна.. краще би мене вбили навесні замість Фреді!
- Ну, ти...
Джеймі незручно, і як звертатися до неї, мами-не-мами, він не уявляє, але, вирішивши, що як би там не склалося потім, зараз тут на підлозі перед ним сидить просто дурненьке дівчисько, юнак сідає поруч:
- Ну ти й дурепа...
Джеймі намагається видивитись у ній риси тієї нервової жінки, яку бачив у своєму будинку ціле життя тому. Вони схожі, дуже схожі, але так, як бувають схожі батьки й діти, не більше — і це радує.
- Ну, подумай, що за дурниці ти говориш — краще б убили... мамі було би краще, чи що? ні... Подумаєш, напився і сказав, щоб ішла до себе — було би набагато гірше, якби до себе потягнув, правда-правда... Він же і не зрозумів, що образив, у нас же взагалі мозок інакше заточений... Ти сама дійдеш до вашої вежі?
- Ннннііі! Не піду я туди! Хто побачить — сміятися буде! Вони ж усі такі змії, такі дурепи...
- Пішли-пішли, не можна на холодному сидіти... Вмиємося для початку, добре?
“Та і витверезіти тобі б не завадило, чесно...”
Джинні бурмоче ще щось сумбурне, але покірно піднімається і бреде разом з Джеймі до кранів. Вмивати її — це окрема задача, але у Джеймса є багатий досвід спілкування з Лілі — після вступу сестрички до Ґоґвортсу у підлітковому віці руйнувань вдома було до біса. Навіть стихійні магічні викиди близнюків проходили набагато більш мирно, аніж будь-яка з печалей дівчинки, що повернулась з невдалого побачення або посварилась з подругами. А викликати для втихомирювання цього стихійного лиха бабусю, тітку Дервал чи хресну виходило не завжди — значить, доводилось справлятися власними силами. От і тепер Джеймі зловив себе на тому, що говорить Джинні якісь ласкаві дурниці і гладить по голівці — зовсім як Лілі, від цього на серці стає боляче.
- Хочеш, попрошу домовиків, щоб явили тебе прямо до кімнати? Щоб через вітальню не ходити? Я помічник, вони мене слухаються...
- Ніііі... я краще так... голова важка, провітрити хочу.
- Тоді пішли, проводжу, щоб не збилась. Три - чотири, лівою — правою...
До вежі Грифіндору вони дістаються швидко.
- Заходь давай, бо мені ще б разок встигнути все пройти...
Джинні шепоче пароль, і картина, що закриває вхід, від’їжджає в бік. З вітальні долітають чиїсь приглушені голоси і неяскраве світло, Джинні незграбно поправляє свою мантію:
- Дякую тобі, Ніле! Ти хороший, правда-правда... - і тихенько, по-сестринськи так, цілує в щоку, перед тим, як побрести до себе.

М’юзік: Канцлер Ги — Крыша.
Гаррі не мав такої звички — добиватись чогось не своєю працею і турботою, а за рахунок статусу героя війни, і поступився принципами тільки тричі. Вперше — коли професори в університеті, куди вступав Драко, намагались завернути його документи і не допустити навіть до вступних іспитів. Вдруге — коли хлопцеві-однокурснику з Академії аврорів пригрозили відрахуванням за те, що першого ж дня практики він від душі накидався умовно дозволеними закляттями в магла, що затягнув до кущів маглівську ж дівчину — пам’ятається, тоді Гаррі разом з Драко цілий вечір складали промову для звернення до начальства... І втретє — коли в Мунґа у Драко палата виявилась в закритому від чужого ока блоці. У тому, де весь персонал включно з прибиральницями і прачками, дає Непорушну клятву про нерозголошення.
І справа тут не в проблемах, тому що для їх вирішення є і прописані настійки, і пара амулетів, примотаних до зап’ясть ледь не намертво. “Не хочу, щоб хтось мене бачив!” - заявляє Драко, ледь не додавши у спину: “І ти також!” (і, здається, Гаррі це несказане зрозумів). Тіло починає стрімко змінюватись — це дивно, неприємно і майже страшно. Кості трансформуються в ширину, і новий силует стає майже жіночним, живіт усе більше випирає, а справа і зліва від пупка з’являються червоні смуги, ніби хтось подряпав негострими нігтями.
Але старенька-цілитель тільки відмахується у відповідь на скарги:
- Хоч тут усе, як треба! - а над побоюваннями з приводу смуг і зовсім сміється: - Розтяжки це звичайні!
- Ссстара відьма! - шипить тихенько Драко.
Годують тут жахливенно: риби практично нема, та і замовити суші також не можна. З усіх розваг лишаються тільки книги і газети, тому Драко злиться і зривається на оточуючих. І на Поттера, коли той приходить провідати після своїх чергувань — з чорною щетиною на морді, весь пом’ятий і тужливий:
- Тисячу разів казав ідіоту, мідій маринованих хочу! Не варених на пару, а маринованих! Й імбиру — також маринованого!
А Поттер у відповідь дивиться із замилуванням цуцика й лізе обійматися, і Драко з усіх сил намагається вивернутися.
От, певно, ще одна причина для паршивого настою. Можна сховатися під шарами одягу, замотатися на ніч у ковдру поверх піжами, але вдома ж рано чи пізно Гаррі побачить його оголеним, і це стане кінцем для усієї їхньої історії. Шрами-розтяжки здаються на блідій шкірі особливо противними, на животі намітилась темна смуга, грації в цьому новому тілі — не більше, ніж у хворого мамонта... а ще, і це головне, виявляється, що трансформуються не тільки кості.
- Це щоб немовлятко змогло вилізти, як треба, а не через те місце, через яке його зробили! - пояснює медичка незворушно.
Драко щиро ненавидить оглядову, називаючи її не інакше, як катувальнею, кожний огляд, особливо якщо доводиться вилізати на крісло, сприймається ним як цілковите приниження. Голос Драко майже зривається на вереск:
- Я не хочу!
- Це ти дружку своєму казати мав, коли ноги перед ним розсовував! - огризається у відповідь бабця.
- Але я ж читав, роблять цей... розтин!
У книзі на картинках все виглядає пристойно і по-діловому: фіали зі Знеболювальним, Кровотворчим і Снодійним, поважний старенький цілитель, якого уважно слухають студенти, зовсім невеликий розріз, через який акуратно виймають схоже на ляльку немовля, акуратні рівні шви за допомогою закляття Шиття — і все, радійте, молоді батьки!..
- Це якщо зачинали під настійками або чарами. Тоді іншого виходу немає, - пояснює медичка. - У іншому ж разі ми стараємось не вдаватися до хірургічного шляху, оскільки Снодійне і Знеболювальне можуть нашкодити дитині — важкість дихання або...
“Тепер ще це!”
Дивно, що при цьому у Драко немає злості на немовлятко, що росте всередині — і якраз десь в ці дні він вперше відчуває, ніби хтось торкається його зсередини — чи то ніби кінчиком пера, чи ніби м’якою котячою лапкою... Не можна сказати, що така подія наповнює просто неземним захватом, але Драко розуміє, що це дійсно — живе, справжнє. І що Патронус у нього, скоріш за все, зміниться.
- Хороший мій, маленький...
І ще різні ласкавості, на які тільки вистачає слів і думок — добре, що ніхто, окрім немовляти цього не чує.
А потім ще Поттер чудить.
Припхався у святковій мантії, поголений, з букетом гортензій в руках і слідами похмілля на обличчі. З порогу валиться на коліна і з патетикою в голосі починає:
- Драко, я довго думав над нашими стосунками... я думав... думав...
- Ти що, охрінів? Ти не думав, ти бухав, не просихаючи, швидше за все.
- Тьху, не збивай з думки! Коротше, я думав і прийшов до висновку, що дитині потрібні обоє батьків, і що краще було би, якби вони були з’єднані законним шлюбом, от.
Очі у Драко злісно мружаться:
- Це хто тебе напоумив? Чи побилися об заклад з Візлі? Чи на п’яну голову думка стрельнула? Бешкет вдався, забирай свій віник і вали звідси!
- Я не жартую! А пили ми, коли я вже сказав, обмивали і слова вигадували, щоб красиво... ну, от, блін. Коротше, раз уже так склалось, то, може, одружимось? Я обручку вже купив...
Гаррі якось по-трошки з колінопреклонної позиції перетікає в сидячу на ліжку поруч з Драко.
- Ну, дай руку, а то раптом не підійде, конфуз буде...
- Ювеліри їх зачаровують, щоб підлаштовувались під розмір...
Гаррі проворно ловить його за руку, надягає обручку, а потім починає обережно цілувати — зап’ястя, і долоню, і синювату жилку на згині, притягає до себе (“Обережно!” - охає Драко), впритул зайнявшись губами, в той час, як руки вже ковзають до ґудзиків на вороті піжамної сорочки.
І це одразу витверезлює:
- Ні, припини!
- Що — болить? Драко, що?
- Просто відстань!
- Що? Тобі неприємно? Противно?
- Та це ж тобі противно буде! Відстань, я кому сказа.... ах!
Шия — це підлий, заборонений прийом, а війна з ґудзиками тим часом продовжується, так, що знову момент істини для Драко наступає, коли сорочка все-таки падає геть.
- Ну, можеш помилуватися. Що, некрасиво? Можеш іти...
- Ідіооооот... - Гаррі починає сміятися, навіть на підлогу сповзає. - Ну ти й ідіот, чесне слово... Подумав, що закінчилась краса — і кохання теж закінчуватися почне, ну ти й дівчисько...
- Ага, в точку. У цьому й справа, що до дівчиська мені лишається тільки цицьки відростити — все інше, що можна, вже відросло.
Гаррі сміється, обіймає за коліна і невагомо цілує шрами-розтяжки.
- Найкращий ідіот у світі... Найкрасивіший у світі...
І тут стає зовсім не до слів, тому що Гаррі береться за застібку на піжамних брюках і поцілунки переміщаються нижче. Довге утримання ще нікому не йшло на користь і здатність адекватно мислити випаровується геть уже остаточно. Драко тільки охає і міцніше вчеплюється в поттерівські кучері. “Поттер такий, ох, Поттерпоттерпоттер, тааак!”
І вже відлітаючи у зіркові далі, бачить стареньку-цілителя, що з’явилась на порозі палати.
- Чудово, - промовляє вона у повній тиші, - значить, з випискою можна не затягувати.

12
М’юзік: Хадин — Романс.
Відомо, що якщо вранці людині соромно, то вечірка напередодні вдалась. Інше питання, чи не доведеться комусь з друзів переповідати людині зміст вчорашнього дійства, тому що хороший знак нерідко супроводжується повною або частковою втратою пам’яті. Але втрата пам’яті — це явище надто милосердне, якого Гаррі, очевидно, того ранку не заслужив.
Вранці йому не просто погано — Гаррі огидно, у шлунку гидко, а в голові взагалі оселилась зграя піксі, що стукає черепками по пустому казану, але пам’ятає він усе.
І віскі, і пиво, і ще якусь зелену муть з пляшки без етикетки. І Рона, що відносить від стола сплячу Герміону, і ласкаву, хоч незрозуміло чужу Джинні, що образилась на щось і навіть, здається, розплакалась, і — найгірше! - пам’ятає про поцілунки з Драко. Тобто, самі поцілунки були просто чудовими, але це ж Драко довбаний Мелфой! От тільки вчора ввечері це зовсім не зупиняло. Швидше, навпаки, забороненість тільки підштовхувала, тільки загострювала всі відчуття, а Драко, хто б міг подумати, крижинка слизеринська, виявився чуттєвим і покірним, ніби арфа чи скрипка. Тепер Гаррі знає, як дивовижно Мелфой може звучати... а от що робити з цим знанням, ніхто не сказав. Так що розумним здається тільки одне — стукнутися кілька разів лобом об спинку ліжка і простогнати:
- Убийте мене хто-небудь, будь ласка...
- І мене... - доноситься звідкись. - Змії наші не ночували сьогодні, а то у них можна було би отрути попросити...
На рахунок “змій” Гаррі точно знає, що вчора тут не було тільки Забіні, а Мелфой — ще під ранок був тут, але секрет відкривати нікому не збирається. Вже краще справді отрути, щоб не мучитись — тому що куди тепер подіти спогади про смачний рот, солонуватий присмак тріщинок на губах, синювату жилку на горлі і власника горла, що зі стогоном звивається в руках Гаррі... Шкода, самому на себе Облівіейт накласти не вийде, та поки й не зрозуміло, чи хочеться забути всю ніч, чи ж прибрати тільки фрагмент з п’янкою, щоб не заважав чистоті вражень. Ну от, догрався, такий тепер вражений, що не зрозуміло, як брести в душ з такою проблемою в штанях? А винен хто — знову-таки Мелфой!
“Ну, зміюко, доберусь я до тебе...” Що буде після цього “доберусь”, Гаррі старався не думати — думки з’являлись зовсім не достойні чарівника чоловічої статі...
Врешті-решт, Гаррі добирається до душу пізніше за всіх. Холодна вода, звісно, бадьорить і допомагає забути про проблеми нижче пояса, але піксі в голові майже не втихомирюються. Хочеться забратися у темний куток і валятися там ганчіркою, поки не знайдеться добра душа з Антипохмільною настійкою в одній руці чи Авадою в іншій. Повалятися не виходить, а от добрих людей, на щастя, з Антипохмільною знаходиться аж двоє: з’являються Рон і Герміона. Рон бадьорий і веселий, Герміона також цілком ожила, хоч колір обличчя все ще віддає зеленню, що називається ще благородною блідістю.
- Ходімо на сніданок!
Думка про сніданок поки що викликає виключно огиду, і за пляшечку настійки Гаррі хапається, ніби потопельник за останню соломинку.
- Герміоно, - шепоче він, - ти — чарівниця!
- Ні, - сміється вона, - тобто, так, але головний чарівник тут Рон: з особистого запасу видав...
- Його давно ще Фордж... коротше, вдосконалили рецепт, щоб не так противно було... Останній лишався.
- Жаль.
І всім зрозуміло, що жаль тут зовсім не вбивчо-м’ятного зілля...
- Так, Гаррі, що би тут не говорили, ми не віримо жодному слову. І ти нікого не слухай!
Антипохмільна замерзає у шлунку шматком м’ятної криги.
- Це добре... - видавлює з себе Гаррі, червоніючи від маківки до п’ят. І що за балакуча сволота вчора могла бачити їх, його і... Драко?
- Та що ж хорошого? - басить Рон. - Дівчата про що б не говорили, то прибрешуть з три короба, а правди не знайдеш, але ж вірять їм! Джинні на таку підлість не здатна!
- Джинні ж пішла...
- Ну от, а тепер Лаванда почула від Патіл, а їй Мел Шерідан з п’ятого курсу сказала, що Джинні після вечірки біля вітальні обжималась з цим новеньким, Хаггеті ніби..
- А ти як почув це від Лаванди? - підвела власні підсумки Герміона.
- Так само, як і всі! Тріщала на всю вітальню! Я якраз вийшов туфлі твої шукати, які ти вчора кинула в МакМіліана, обіцяючи показати чиюсь матір...
- Мляяяя...
Лід у шлунку починає танути.
- Так що там Джинні?
- Та ну їх, усі ж знають, що ви зустрічаєтесь. Чи я щось пропустив?
- Усе в порядку, Роне! Ну, пішла вона вчора раніше, так...
“Треба знайти Джинні й вибачитись! І...”
І Гаррі здається, що тепер доведеться вибачатись ще й перед Мелфоєм.

М’юзік: Келли — Спи.
Джинні легко знайти у натовпі — вогненна маківка ніби світиться. Насуплені брови, погляд спідлоба, а руки в кишенях стиснуті в кулаки.
- Що треба?
- Джинні, - видихає Гаррі, - пробач! Я ж знав, що алкоголь після таблеток не можна, і все одно... Пробач, я поводився, певно, як остання свиня.
- Було трохи.
- Джин, мені дуже шкода, що я тебе чимось образив! Я правда жахливо поводився. Добре, що все ж вчасно пішов учора, тому що, чесне слово, я би не пробачив собі, якби щось сталося... ну, з тобою...
- Дурень ти, Гаррі. Чесне слово. Правду говорять, що мозок у вас інакше заточений.
Джинні виглядає втомленою, або це просто Гаррі так здається.
- Мене вибачили?
- Дементор з тобою. Ти до бібліотеки мене не поведеш? Бо завтра треба ще встигнути есей здати, у мене там ще й кентавр не валявся, і політати також треба... Може, повернешся в команду? Було би круто...
- Ну куди я, Джин? Я ж старий, а тут — шкільна команда...
- Якщо ти не в курсі, ти сам поки що школяр. Гаррі, приходь! Краще за тебе ловця не знайти, ти ж знаєш...
- А ти?
- А мені тебе також не догнати. Заодно — подивишся на нових.
Спілкуватися з Джинні легко й приємно, от тільки раптово й з жахом Гаррі розуміє, що окрім спілкуватися, йому нічого іншого й не хочеться.
Краєм ока Гаррі вловлює серед інших білу маківку — і серце падає, як збитий бладжером гравець зі своєї мітли. Навіть доводиться зупинитися, щоб вирівняти дихання.
- Гаррі, - Джинні хихоче, - у мене зараз ребра тріснуть від твоїх обіймів... я не проти, звісно, але краще після тренування...
- Добре, - згоджується він у відповідь, але навряд чи чує і Джинні, й самого себе. Тому що Мелфой проходить зовсім близько і навіть не дивиться у їхній бік.
“Вибачуся потім!” - вирішує для себе Гаррі. А ще — блимає думка, що на відміну від нього Мелфой-то вчора був тверезим, як скло.
Але біля бібліотеки Гаррі наздоганяють Герміона і Рон; в очах Герміони, ще недавно такої помираючої, горить звичне маніакальне “Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!”, в очах Рона — сумна покірність долі. У бібліотеці вони сидять до самого обіду, чесно намагаючись штурмувати “Вищі настійки” за сьомий курс. Герміона паралельно ще читає підручники за перший курс університету:
- Якщо влітку одразу після всіх іспитів встигну пройти практику, то спільні мені зарахують екстерном... Це жахливо — втратити цілий рік, але якщо постаратися по максимуму вивчити зараз теорію, то наздогнати я встигну вже до третього курсу!
- Мерліне, допоможи... і допоможи університету пережити це...
- Рональде Візлі, ти щось сказав?
- Я? Тобі почулось!
Гаррі весело. Усе схоже на попередні хороші роки, і зі слів Рона зникає вічне почуття провини, і Герміона зовсім не нагадує ту, що мерзла разом з ним в лісі Дін, дівчинку з чорними тінями під очима від поганої їжі і кучериками, що вже майже розпрямились...
“Здається, це й називають реабілітацією...”
А під час обіду стається неприємність — одинока поштова сова кидає поруч з Джинні непідписаний конверт, і перед тим, як хтось встигає щось зробити, конверт плюється жовтою фарбою і верещить противним голосом:
- Багато на себе береш, Візлі! До Гаррі клинці підбиваєш, а сама готова обжиматися з усіма підряд! Дурепа руда!
Джинні шипить, що знайде, хто це зробив — придушить, а Мел, пліткарку погану, придушить прямо зараз. Потім — затинається на півслові й вибігає з зали, і Гаррі плететься слідом — доведеться втішати, а як же інакше?
- Мене ж і правда Ніл вчора проводжав! - хлюпає Джин. - Щоб на викладачів не нарвалась, п’яна і після відбою... пошкодував! А Мел, стерво, якраз по своїм справам зібралась шлятися, ще й поцікавилась, чи не заважає...
- Джинні, та вірю я тобі! Ну, ти чого? Ти ж краща за неї, а вона просто заздрить! Вище носа. Що ти там казала про політати?
- Угум. Зара' тільки змию з себе цю гидоту...
На квідичному полі вони застрягають до вечора. Гаррі призабув, як це — літати, просто літати за сничем, а не втікаючи від когось, просто літати, ловити вітер і дуркувати... Підтягується на поле грифіндорська команда, і навіть вдається непогано пограти — Ніл зі свого футбольного досвіду радив на випадок непередбачуваних обставин тренувати цілих два склади, так що на полі весело. Коли їх таки витісняє команда Рейвенклову, що вже якийсь час риє копитами землю, сонце вже хилиться до горизонту, з душових усі втомленою риссю рвуться вечеряти, а потім час якось дуже швидко минає за веселими розмовами, а потім Гаррі чесно намагається провести Джинні до вітальні Грифіндору, коли його кличе Герміона:
- Ти би свою Трансфігурацію кинув мені на перевірку, чи що, і гуляй з чистою совістю...
- Яку Трансфігурацію?
- Есей на завтра... Таааак! Ти що, зовсім не брався?
У результаті замість вежі Грифіндору Гаррі мчить знову в бібліотеку і там сидить майже до самого відбою. Соромно сказати, але десь в глибині душі він майже радий, тому що не знає, про що говорити саме з Джинні, окрім квідичу й уроків, а те, що поцілунки знову можуть виявитися якимись сумними, зовсім не радує.
У спальні Гаррі опиняється пізніше за всіх, і ніби, дійсно, збирається впасти і відключитись, коли згадує про свої несказані вибачення. Завіса у Драко опущена, але грифіндорець все ж доходить до його ліжка. Зважитися заговорити виявляється набагато важче — майже так само важко, як йти під Аваду червоноокого монстра півроку тому.
- Мелфою, спиш?
Мовчання. І тільки через хвильку — незадоволене:
- Взагалі-то, збираюсь! Чого тобі?
- Взагалі-то, я вибачитись прийшов.
- Вперед.
- Вибачаюсь.
- Вибачення прийняті, вільний.
- Але я правда вибачаюсь! Я вчора просто сам не свій був...
- Я помітив.
- Я не хотів, щоб так вийшло!
- Я ж сказав, вибачення прийняті, вільний. Ображатися на п’яного — тупо, на героя — тим більше...
- Ну ти визирни хоча б, а то ніби сам з собою розмовляю...
- Та ти втихомиришся колись чи ні?! - Драко ривком піднімає завісу. - Іди до себе. Чи до малої Візлі, теж варіант.
- Та що з тобою?
Замість відповіді Мелфой намагається відштовхнути Гаррі, і тільки потрапляє зап’ястями у полон його долоней.
- А от тепер — поговоримо! Я дійсно дико вибачаюсь. Мені справді шкода, що вчора все так вийшло. Я дійсно...
Гаррі збивається, тому що надто близько бачить обличчя Драко з його нічною темрявою очей і обкусаним рум’янцем рота — і думки зі словами починаються відчайдушно плутатися.
“Цікаво, а чи видасться він таким же солодким тепер?..”
Видасться чи не видасться, але солодкий — це точно.
- Поттерпоттерпоттер... зупинись! Поки ми обидва можемо зупинитися, ти зрозумів?
Двері розчиняються, впускаючи в кімнату трохи світла і обмалювавши два силуети на порозі.
-Твою матір! - Драко поспішно ховається за завісу. А Гаррі, без сумніву, не бажаючи перед кимось опинитися в такому компрометуючому становищі, пірнає слідом.
- Візлі й бр... Грейнджер. Чудово. Збираєшся найближчі дві години сидіти тут, так?
- А що робити?
У грудях Гаррі тепер тріпоче крильцями золотий снич: маленький, радісний і сяйливий, ніби невелике сонечко. У темряві, навпомацки, відловлювати один одного і цілуватися набагато цікавіше.
А засинати поруч — набагато приємніше, ніж поодинці.

Далі буде. Скоро
п.с. знову таки - якщо раптом у когось колись буде бажання щось по тому намалювати - мілості просім, так сказать)

@темы: пишу, читаю, ...висновків: життя минає..., фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом

---

Джеймі і Пісок Часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.

1 - 4

5
М’юзік: Счастье (из мюзикла "Ромео и Джульетта").
Дивовижно, але квартиру вони знаходять майже одразу і зовсім недорогу навіть за маглівськими мірками — певно, тому що знаходиться вона навіть не в передмісті, а зовсім уже в чорта на рогах. Господиня довго розпинається про прекрасне місце, парк через дорогу й ідеальний стан ванної і кухні (тактично не згадуючи про трухляві віконні рами, шпалери довоєнних часів, при чому, приклеєні, схоже, ще до Першої світової) та інші переваги житла. Драко цікавить тільки відсутність сусідів — це будинок на дві сім’ї, і обидві половини поки що пустують — і наявність каміна. Гаррі ж ввічливо киває на щебетання старенької про недавній ремонт і що після того, як здавала квартиру племіннику (ага, тому тут і нема сусідів. І свіжий ремонт у кутках, що найбільш постраждали!) тут навіть — звісно, за окрему плату, молоді люди! - є Інтернет-лінія... Гаррі також уже не слухає, він бачить, що Драко прилип до вікна:
- Як це у них виходить?
- Що?
- Їхати на цих палицях з колесами!
Гаррі сміється: виявляється, Драко розгледів на парковій алеї двох велосипедистів.
- Нічого особливого. Навчитися легко, а потім не забудеться.
- Ти... навчиш?
- Ага. Гей, ми, певно, знімаємо вашу квартиру!
Хазяйка сяє, ніби новенький галеон, але попереджує майже строго:
- І ще — ви дорослі люди, але сусіди тут — люди всі дуже пристойні і не терпітимуть зайвого шуму. Так що вечірки з алкоголем і дівицями залиште для спеціально відведених для цього місць!
Гаррі сміється і обіцяє:
- Добре, домовились! Ніяких дівиць!
Мати приходить у гості, коли вони перебрались сюди вже остаточно, але розібрати речі ще не встигли, а точніше, просто не завдали собі клопоту. Частина книг у “кабінеті” лежить просто на підлозі, у спальні розворошене ліжко, у вітальні — звалище дисків з фільмами, мантії на спинці дивана і на люстрі висить майка, прямо у передпокої припарковані велосипеди, а на кухню краще взагалі не заглядати. Драко шипить, що Грейнджер все-таки здала їх з тельбухами, а Гаррі радіє, що Нарциса не прийшла каміном, інакше неминуче пережила б культурний шок. Тому що якраз заліковували наслідки велосипедної прогулянки і трохи захопилися.
Але Нарциса ввічлива й мовчазна. Як би не боявся Гаррі розмови про те, що рід Мелфоїв все-таки не заслужив того, щоб лишитися без спадкоємця, а місцевий будинок більше схожий на загін для гіпогрифів.. Вона розпитує про навчання, про справи, усміхається і киває, і все намагається погладити Драко по волоссю, як маленького. А на останнє питання явно зважується дуже довго:
- Тобі щось привезти з дому?
- Книги. Я напишу, які саме.
- А...
- А речей — не треба. Не хочу згадувати.
Нарциса морщиться, але не намагається сперечатися.
Пізніше — скоріш за все, прислані з ельфами-домовиками, з’являються обіцяні фоліанти. Мати намагається якось влаштувати їх побут. Драко відмовляється брати гроші, тоді мати починає присилати то коц, то чайний фарфор... У ці дні навколо них з’являється багато нових предметів: і велосипеди, і посуд, і смішні маглівські меблі, і дивний, недоладний, але такий зручний для спільних поїздок і прогулянок парком або вечірнього сидіння перед телевізором, одяг. Нові звички — тому що з’явилась робота, і з вересня повинні початися заняття: у Драко — в університеті, у Гаррі — в школі при Аврораті; тому що треба спілкуватися з людьми, що їх оточують. Тому що в гості приходять колишні однокурсники — приходять, звісно, до Гаррі, але ніхто не дивиться на Драко вовком, а значить — треба підтримати розмову й скласти компанію. Без попередження з’являється Луна, божевільна і незмінно доброзичлива, - притягує букетики сухих квітів у саморобних вазочках, сидить на підлозі з чашкою чаю (материн сервіз чомусь швидко перестає існувати, посуд тут взагалі довго не живе: то летить у стіни під час сварок, то скидається зі столу на підлогу під час примирень) і говорить, що вони двоє, Гаррі й Драко — надзвичайно красива пара. Приходять без запрошення Грейнджер з Візлі. Грейнджер, звісно, не вміє вести світські бесіди, але розумні балачки з нею виходять непогано. Врешті-решт, саме вона підбиває Драко на те, щоб вдома з’явився комп’ютер. А Візлі можна просто весело задирати, а якщо що — дати копняка під столом і запустити пляшкою з-під пива. Це — їх власний дім, а про пристойності й правила можна потурбувати в інший час і в іншому місці.

М’юзік: Айрэ и Саруман — Мирквуд.
І справді, деколи майже виходить забути про два останні роки. Зранку — у загальній метушні, намагаючись не забути підручники, пера, сувої з завданнями, у Великій залі — де всі сидять за столами своїх факультетів — ніби раніше. На уроках — плювати, що учні — давно вже дорослі, яких не налякаєш знятими балами з факультету, а вже назначити покарання — зовсім нонсенс... Тим більше, самі учні поводяться так спокійно й зосереджено, як не поводились в інші роки — і тут знову приходить думка, що подорослішали дітки. Або у вихідні йдуть до Хогсміту, або на квідичному полі віражі виписують, або дуркують на траві біля озера... А ще — рознімають молодші курси, які надумали згадати старе, а після уроків весь восьмий курс іде допомагати з відновленням замку, тому що як не старались підготувати до нового навчального року, а все одно щербаті стіни-сходи-двері нікому не подобаються. Не тому, що відпрацювання або хтось попросив, а тому, що самі так вирішили. Ввечері, втомлені, балакають у вітальні, забігані, присипані кам’яною крупою, відтираючи плями настійок з рукавів або намагаючись читати підручники, говорять усі разом, гучно регочуть...
А вночі впритул до узголів’я підступають, не до темряви будуть згадані, “тіні минулого”. Ніч — це інший світ зі своїм правилами й думками: думки ці, важкі, неповороткі й неоформлені, ніби осінні хмари, тиснуть і не дають заснути. Рон, що з’являється у спальні через раз, і Герміона, що незмінно з’являється разом з ним за компанію, довго шепочуться за опущеною завісою... хтось уві сні бурмоче або навіть кричить — кошмари нині не привілей одного Гаррі, тут є, що згадати кожному. А Гаррі не спить, просто не спить. Тому що треба зав’язувати з таблетками. Тому що, в принципі, він уже й засинає без таблеток, просто набагато краще, що час, що лишився до сну, не вертітися наодинці зі своїми думками. Тому що потім, коли все затихне, наступає його час.
З примарним вогником нічної лампи, худою білоголовою фігурою на підвіконні, колючим коцом і своїми розмовами.
Вночі можна говорити про все, окрім того, що про говорити не можна. Вночі можна сидіти, ніби друзі, поруч на вікні, можна навіть прикрикнути, щоб сховав ноги в плед — мов крижина ж увесь! І навіть подуркувати, намагаючись закутати. А ще — у ночі є свої власні дивності — чомусь не виходить відпустити слизеринське чудовисько одразу, тільки через секунду-другу. І обпертися один на одного, щиро регочучи над якимось відвертим анекдотом... А Невіл зі свого місця звідкись з темряви тільки бухтить на все це:
- Зовсім охрініли, що вам вдень не балакається?
Невіл розумний, але ж не розуміє, що “вдень” - це зовсім не те. Вдень — це майже чужі, Мелфой — як тінь на задньому плані, не більше: минуле лишилось в минулому. Вдень ніхто не буде реготати скаженим фестралом чи плюватися отрутою, ніби мантикора, але так, що на перше лишається тільки сміятися у відповідь, а на друге — не ображатися. А ще — усілякі дрібниці типу скаженої кульбаби на слизеринській голові — коли він знову, вже не вперше, засинає на вікні. І як сопе у своєму гнізді з пледа.
У п’ятницю Джинні підходить і питає:
- Може, сходимо до Хогсміту на вихідних?
Гаррі дивується:
- Ну, так ми ж ніби як всі йдемо... - але вчасно схаменувся: - Так, я хотів сказати — звісно, підемо! Посидимо в кафе...
Зовсім удвох іти все ж не виходить, тому що Рон і Герміона також налаштовані на романтичну прогулянку — а місць для таких заходів нині не так багато! - але прогулянка виходить хороша. Джинні мило всміхається, Джинні гаряче червоніє, Джинні тримається за руку Гаррі своєю тоненькою долонькою, а ввечері, коли вони вже повертаються до замку, то ласкаво цілує Гаррі біля входу до вітальні:
- До завтра, так?
Уся така сонячна й світла.
А за нічною розмовою якось за межею реальності Гаррі, майже звично й мимохідь кутаючи в плед свого опонента, раптом думає, що руки в Мелфоя вічно прохолодні, ніби в русалки. І слідом, певно, за логічним ланцюжком, думка про те, що цікаво, а як цілується тхорик?

6
М’юзік: Канцлер Ги — Слетают на плечи...
- Джинні? - перепитує Джеймс, і тітка, озирнувшись, перемикається на нього:
- Джеймсе Сіріусе, якщо ти ще раз назвеш мене на ім’я, а не “мама”...
- Джин, ну ти що...
- Джеймсе, іди снідай! А з тобою я ще не договорила! Що за мерзота тут вчора творилась?
З кухнею твориться якась бісівщина — стіни перефарбовані, меблі майже всі чужі, Джеймі хочеться прокинутись. А чужа Джин влітає на кухню слідом, плюхає на стіл миску з молоком і пластівцями:
- Ти чого не вмився?
- Я потім...
- Вмиєшся — тоді прийдеш!
Дядька Рона у вітальні вже немає, коли Джеймі бреде через неї до ванної, - певно, втік, не інакше. Камін раптом фиркає зеленими іскрами, і Джеймс радісно кидається назустріч новоприбулому:
- Батьку! Що? Що сталося?
Батько виглядає не те, щоб паршиво, але не надто — це так.
- Потім, Джеймі, Лілі й Албус зараз повертаються. І з ними Скорпіус. Я знаю, ви не дуже-то ладнаєте, але сьогодні, будь ласка, притримай свої емоції...
- Чому все так?
- У Скорпіуса неприємності, тому він поки побуде тут.
- Ні, ти не зрозумів!
Батько морщиться, тре руками скроні — стає помітно, що скроні у нього густо-густо посивілі, хоча ще вчора стільки білого кольору там не було:
- Джеймсе, потім. Ми вже тисячу разів говорили на цю тему: поки не розберешся зі своїми Тролями — ніякого квідичу, про все літо під замком мені можеш не розповідати. Вибач, піду попереджу маму.
Він, батько, виглядає потьмянілим, ніби припорошеним сірим пилом, а ще — він згорбився. Йде до кухні, акуратно зсередини зачиняє двері й щось починає говорити цій Джин... Мамі? Та не смішіть мого гіпогрифа! Джин у відповідь видає не розібрати що, але голосно й верескливо.
“Це все сон, - думає Джеймі, - поганий сон, не треба було знеболювальну настійку колою запивати, так. І я зараз прокинуся!”
Камін знову плюється зеленим і випускає трьох підлітків: двох хлопців і дівчину.
- Скорп, що за хєрня? У що ти там вляпався?
Скорпі, скуйовджений, блідий, з тужливими сирими очима, замість відповіді шарахається від Джеймса, ніби не старшого брата побачив, а небезпечну дику тварюку.
- Малий, ти чого?
“Малими” молодших було називати важко: близнюки були майже одного зросту з Джеймі, а Лілі, якій у травні тільки-тільки пішов чотирнадцятий рік, уже майже доганяла близнюків - “малими” можна називати деколи, щоб не зазнавались і пам’ятали, хто тут головний. Але вже ніяк не можна було очікувати, що у відповідь на слова Джеймі Скорп почне мовчки плакати.
- Ходімо... - Ал акуратно бере під лікоть Скорпіуса й веде геть, обходячи старшого брата широкою дугою.
- Знаєш, - каже Лілі, точніше, шипить, як зла кобра, - я раніше думала, що ти — просто дурень, бладжером останній мозок вибило, або з мітли так наїбнувся, грьобаний, мля, новий Мародер, мало ти їх в школі травив, мало ти до Ала докопувався вдома, що він майже всі канікули в Менорі живе, а не тут! Але знаєш, у дурнів теж совість є. А ти — не дурень, ти — сволота!
І кістлявою долонею відвішує Джеймсу дзвінкого ляпаса.
У кухні верескливо свариться Джин.
- Що з вами всіма, збожеволіли?
Джеймі перехоплює Лілі й легко струшує:
- Ти хоч скажи по-людськи, що там сталося?!
Лілі намагається знову вдарити чи копнути, але швидко заспокоюється.
- Джей, а ти людиною теж будь деколи, га? Не до твоїх закидонів зараз, правда. Мати в Скорпіуса сьогодні вночі вчинила самогубство.
- Мати Скорпіуса? Ти що!
- Нічого. Вона взагалі-то тиха була, хороша така, завжди віталась, усміхалась, дитинкою називала, правда, не запам’ятовувала ніхріна... Вона ж ніби й лікувалась якось... а сьогодні її знайшли — вона вже охолонути встигла. Крові ціле море, кажуть. Будь людиною, не чіпай Скорпа, хоча б зараз.
І Лілі йде слідом за братами.
Братами.
Братами?!
Джеймі довго стоїть посеред кімнати, глухий й осліплий від розуміння, що навалилось так раптово, що весь цей незатишний кошмар — зовсім не сон. Джин і Гаррі верещать одне на одного на кухні крізь жовті скляні двері й хріново встановлене Глушилято. З кімнати Ала тягне м’ятою і валеріаною. Хочеться втекти. І Джеймс робить крок до каміну з пригорщею порошку Флу:
- Мелфой-Менор!
Як Джеймс не полетів замість Менора кудись до мерлінової матері зовсім не зрозуміло — руки тремтять і навіть язик заплітається.
У Менорі дивовижно пусто, все ніби вимерло... “Невдале порівняння!” - розуміє Джеймі, поки несеться до кабінету Люціуса: якщо не дід, то хто ж ще розбереться у цій ситуації? Але в кабінеті двері навстіж і здалеку чути рівний голос та:
- ...торія була не при собі вже кілька років, можете самі поговорити з нашим сімейним цілителем. Тим паче, якийсь час стояло питання про визнання її недієздатною. Але моя заява була проігнорована, оскільки її визнали неагресивною і тому цілком безпечною!
- Мені шкода, - сухо відповів чужий голос.
У кабінеті були ще троє чоловіків, і очах починало щипати від нестерпної яскравості їхніх аврорських мантій.
- Мені шкода, але в передсмертній записці міс Мелфой доволі чітко виклала причини свого вчинку. Вона звинувачує вас, і вам варто зараз пройти з нами — поки що тільки для подачі свідчень, звісно...
Джеймі ледве встигає пірнути в перші-ліпші двері, коли в коридорі лунають кроки татка й аврорів. Вони йдуть до камінної зали.
- Діду, ну де ж ти... - у відчаї хочеться битися головою об стіну.
- Обережніше, юначе! Це французькі шпалери, і я зовсім не хочу, щоб їх хтось бруднив.
І от тоді Джеймі не хочеться нічого, хіба що сісти на підлогу й заплакати. Тому що дідусь Люціус дивиться на нього з живого портрета.
- Діду...
- Ми знайомі, юначе?
- Коли ти помер?
- А вам не здається, що це неввічливе питання? Як ви сюди потрапили?
- Каміном, малі прийшли — він був ще не закритий...
- А, тепер, здається, розумію — Джеймс Поттер-молодший. Грифіндорський герой, який власного брата за вступ на Слизерин так затравив, що бідний хлопчик боїться бувати вдома? Вам що тут знадобилося?
- Діду, чому все так? Що трапилось?
- Юначе, у мене є всі підстави вважати, що ваш єдиний дід — це Артур Візлі. Тому що мій син навряд чи позариться колись на вашу матінку. Навіть під Імперіо. І тому — геть!
- Я не розумію, що сталося, але вчора все було зовсім інакше, правда! Все було не так, батьки вчора ввечері посварились через п’яного дядька Рона і тому що тату не дали добро на новий проект про пісок часовороту в лабораторії, і він прийшов додому злий і з хворою головою, а потім у самій лабораторії щось сталося, його викликали... а вранці все було не так! Чужа Джинні, яка вимагала, щоб я звав її мамою, і батько теж думав, що так воно і є, і вони кричали одне на одного і мені говорили, що ніякого квідичу, поки не виправлю Тролі, а я Тролів жодного разу ще не отримував, тільки коли на першому курсі Фінніган дохлого пацюка в казан підкинув і все зілля на професора Лонгботтом... я в квідич не граю! Я ж літаю гірше дохлої ворони, не можна ж було... я в футбол тільки... він мене брати шарахаються, а Лілі каже, що я, виродок, всю дорогу їх діставав. Я сюди — а тут тата звинувачують, що він до самогубства свою дружину...
- Ах, Асті. Бідна дівчинка, - якби можна було б щось прочитати з виразу обличчя намальованого пещеного обличчя, то діду цю Асті було шкода не більше, ніж минулорічного снігу в травні місяці. - Чиста кров, але мозок виявився надто рідким, що ж, моя вина, не зміг роздивитися, що за підгнилий фрукт мені підсунув Еймос... А ваша матінка, у такому випадку, хто?
- У нас немає матері. У мене, Скорпі, Ала й Лілі — два батька.
Дід морщиться й ричить:
- Що за дурниці! Що за маячню ти тут несеш!
- Я кажу правду. Діду, я... я знаю, що лежить у блакитній скриньці у сейфі з ба... з Нарцисиним приданим.
Дід знову морщиться і явно починає злитися:
- Могли проговоритися. Нарциса чи Драко — Скорпіусу, а він — своєму альтер-его, ти ж міг просто підслухати, маленький благородний грифіндорець...
- Я вчусь на Рейвеклові! Діду, коли тобі було шість років, ти вперше в житті явився і потрапив до маглівського парку. Ти зустрів двох хлопчиків, які запускали кораблик...
- Досить. Я не знаю, звідки ти можеш це знати.
- Я, - видихає Джеймі, - Джеймс Сіріус Поттер, ти сам розповідав мені про парк, і про бабусин сейф ще до школи. Сьогодні вранці прокинувся — і раптом виявилось, що мої батьки не живуть разом, один з братів — нерідний, що помер... помер...
- Любий і дорогий дідусь?
- Вибач, я не навмисне! Що я сам — чи то просто відморожений на всю голову дурень, чи то ще й сволота до того всього... Що тата звинувачують у якійсь маячні, а його тоді навіть вдома не було, його ж викликали до лабораторії!
- Яку, до дементорової матері... що ти там про лабораторію казав?
- Тата викликали на роботу, у Візард Інтернум — щось там у них сталося в третьому відділі.
- Знаєте, Джеймсе, Драко ніколи не працював. Ніде: родинні справи й банківські проценти — це все дає цілком пристойний дохід, не такий, звісно, як до війни, але... Але сьогодні вночі я відчув сплеск магічного фону, якраз десь біля лабораторії Менору, а нині зранку вже інші портрети мені донесли, що Асті порізала собі вени — вона десь знайшла скальпель. Тепер, здається, я навіть знаю, де саме. Вона вже кілька разів намагалась щось з собою зробити, на всьому склі в будинку чари нерозбитості, столове срібло подавалось виключно тупе, та й ельфи-домовики за нею стежили майже цілодобово... вона все одно знайшла вихід, дівчинка...
- Діду, ти геній!
Джеймі підскочив з підлоги.
- Діду, ти... - він притиснувся чолом до краю рами. - Я не знаю, що сталося сьогодні і що можна виправити, але я дуже постараюсь... Я — в лабораторію!
- У будинку повно аврорів, ідіоте!
- Я під тіньовими чарами, я можу... Вони ж потопчуть і переплутають всі сліди, все перевернуть!
- Ти хоч знаєш, куди іти, внук?
- Я жив тут кожні канікули!
- Ну.... йди.
І вже вслід:
- Успіху, Джеймсе Сіріусе.
Правду кажучи, Джеймі сподівався саме на успіх — що вдасться виявити хоч щось, що проллє світло на природу змін, що сталися. Або хоча б вдасться зібрати якомога більше слідів, щоб повернутися у будинок батька і там, у тиші, вже подумати, розсортувати данні й почати намагатися щось робити, щоб повернути все на свої місця.
А от в лабораторії успіх раптово від Джеймі відвертається:
- Так-так, хто тут у нас?
Аврор майже бережно притримує Джеймі за барки.
- Ну і нащо містер Мелфой тебе прислав, малюк?
- Ніхто мене не присилав! Я сам!
- Сам? Похвально. А навіщо?
- Мені...
“Все одно пояснювати правду немає сенсу, - думає Джеймі, - але повинно ж хоч щось...”
- Я — Джеймс Сіріус Поттер, і я не вірю у причетність та... містера Мелфоя до того, що сталося.
- О як. А зара’ і перевіримо!
“І я сюди не повернусь у будь-якому разі”, - розуміє юнак. Мало хто міг очікувати, що Джеймі втече від професійного захвату з такою легкістю — дякую, батьку, навчив. А от з лівої ноги бити не треба було, вона ж, зараза, тільки заживати почала...
- Виблядок! Я тобі... - доброзичливість злітає з аврора майже миттєво, і наступної секунди Джеймі летить на підлогу, змітаючи на своєму шляху склянки й казани. Руки — ніби ошпарює, у голові вибухає феєрверк, а за секунду стеля починає темніти й швидко хилитися.

М’юзік: Алькор — "Столетняя" цыганочка.
Він лежить на траві десь на узбіччі. Дивиться у небо й думає, що, здається, спадковість не проп’єш і не програєш: перше явлення, та ще й з захищеного чарами місця — правда, захищеного чарами фамільними, які усіляко оберігають членів родини... Ще Джеймі думає, що на дивовижу бездарно провалив своє намагання розслідування. А коли знову розплющує очі, то бачить над собою бліду фарбовану стелю з лампочкою, що блимає, і неприглядну стареньку в білому халаті:
- Що, очухався? Хто тебе так?
- Не питав — не знаю. Побили й на скло впав...
- Та вже ж бачу...
Джеймі дізнається, що містечко називається Белсбрі, що його знайшла якась з місцевих жительок, підібрати погидувала, але “швидку” викликала.
- Тільки-тільки ніби літо спокійне видалось, - зітхає медсестра. Їй явно нудно: - Зима — не зрозуміло що, то собаки бродячі когось порвуть, то будинок чийсь у повітря злетить — та брешуть, певно, що проблеми з опаленням були, це ж як епідемія йшла, певно, терористи постарались, і весна як проклята, і невже знову... ти хвойне дерево з п’яти літер не знаєш?
У неї журнал з кросвордами. І Джеймі тільки охає, коли як слід розглядає обкладинку. А точніше — дату на обкладинці. А точніше — рік.
- А число сьогодні яке?
- П’ятнадцяте. Довго ж ти у відключці був. Побили ніби, тільки руки шити довелось, а коліно ще до бійки у тебе десь прикокали... ну, може, по голові просто попало так сильно...
Два дні по тому його виписують. У Джеймі чарівна паличка, не зовсім чиста куртка, джинси й черевики, подаровані тією ж старенькою медсестрою, грошей — чотири галеони і пара фунтів, руки в бинтах і майже ніяких думок про те, що робити далі.
Певно, існує єдине рішення для всієї ситуації, і Джеймі ним користується.
Виявляється, являтися — не так-то вже й важко, як здавалось. Головне — як слід уявити собі мету. Набагато важче — дійти від Хогсміту до Ґоґвортсу — коліно протестує відчайдушно. І зовсім вже нестерпно — стукати в двері школи.
Директор Макґонаґел виглядає значно молодшою, ніж Джеймі її пам’ятає, але й набагато більше втомленою.
- Що вас привело?
Джеймі говорить правду. Тільки без подробиць:
- У мене нікого не лишилось, мені ніде жити і мені нікуди йти. Але я — чарівник, і хочу отримати освіту — правда, за навчання мені платити нічим, але я у вільний час працювати можу...
Директор Макґонаґел дивиться на нескладного, погано вдягненого кульгавого юнака з руками в пов’язках і тільки зітхає:
- Звати хоч як?
Юнак шмигає носом і відповідає:
- Ніл Хаггеті.

7
М’юзік: Тема Шира (кф "Властелин Колец")
Не найкращий час для змін.
Магістратура і диплом випили у Драко крові стільки, що ні одному вампіру й не присниться в найстрашнішому сні. Драко мало спить, їсть на ходу і те, що підвернеться під руку — а підвертається або якась несвіжа, або просто умовно їстівна гидота, що поривається вилетіти назад, він уже кілька разів сварився з Поттером, щоб той не влаштовував у холодильнику срач. Через поганий сон і загальний нервовий стан починає капризувати магія — так, що в університет і на роботу Драко навіть не ризикує являтися і мотається каміном... Хоча це з самого початку було ясно — що диплом у Драко буде червоніше нікуди, а одразу по закінченню університету йому пропонували заміщати одного з завідуючих лабораторіями у “Візард Інтернум”, де Драко тепер працював — після війни в країні лишилось не так-то вже й багато зіллєварів високого рівня: когось вбили, хтось, кого не зачепили під час правління Лорда, вирішив поїхати в більш безпечні краї. Так що про не найкрасивіше “темне минуле” вирішили забути і відкрити обійми талановитому студенту. Та й платили в Інтернумі — не порівняти з аптекою.
Драко навіть думає, що було би непогано зняти і другу частину будинку, а то й викупити його весь — зробити нормальну бібліотеку — особливо після того, як довбаний Поттер випадково проливає каву на “Консервуючі й стабілізуючі чари для субстратів”. Скандал вийшов грандіозний: по-перше, Драко навчений поважати книги, а про яку повагу може йтися, якщо на чужий довідник з розмаху проливають півлітра гарячої коричневої рідини (так і Чари чистоти до книг не можна застосовувати!), а по-друге, Драко настільки виснажився за останні дні, що готовий заавадити будь-кого, хто тільки до нього сунеться.
Але буквально наступного дня після того, як приходить думка про бібліотеку, біля сусіднього ґанку з’являються автофургон і вантажники — хтось все-таки позарився на іншу половину будинку. А ще через день на порозі з’являється вона — їх нова сусідка. До речі, теж заавадити би цю молоду маглівську версію мамці Візлі: сусідки місцеві, ті, що молодші, вешталися тут перші півроку, знайомитись хотіли, надто вже старанно хотіли справити хороше враження на молодих і симпатичних хлопців. Так, що навіть довелось на хвіртку й двері накласти Чари Відторгнення. А ще хочеться заавадитись самому — тому що нова сусідка притягла з собою, очевидно, не знайшовши нічого ліпшого, рибний пиріг. Пиріг, свіжий, ще гарячий, лежить у кошику й пахне. Неймовірно. Божественно. Неперевершено. Так, що Драко почувається паршивим кніззлом, останнім котом зі смітника — за таку смакоту він готовий продати душу, і тим більше — відчинити двері, зобразивши найрадіснішу свою усмішку.
- Будемо знайомі, - привітно шкіриться руда магла, - Дервал Хаггеті.
Літо приходить точно по календарю, невимовно спекотне і таке душне, що вперше за останні кілька років знову ломить скроні й усе пливе перед очима. Не хочеться ні на роботу, ні в парк, хочеться лежати десь, де працюють Чари Охолодження, а вдома Поттер знову забув їх поновити, сволота, у Драко ж у відповідь на спробу чарування вийшла глиба льоду розміром з голову коня, що гепнула на стіл...
Одного разу Драко стає погано біля будинку — щоб не впасти, він сідає прямо на землю в саду. Поруч безцеремонно падає руда Дервал, що гуляє тут же, і простягає пластикову пляшку з незрозумілою мутною сумішшю.
- Домашній лимонад. Правда, я вже відпивала, але я не заразна.
“Докотився, - думає Драко, - бачив би батько, як сиджу під кущами з малознайомою маглою і навіть п’ю з нею з однієї пляшки...”
Але навіть якби тут опинився Люціус Мелфой з Авадою напоготові, Драко не зміг би відірватися від напою — простої води з лимоном, м’ятою, цукром і дрібними острівками льоду... Тому що будь ця Хаггеті тричі маглою, але її їжа змушує Драко втрачати розум і волю. Плювати на все — Драко сидить у тіні серед троянд, п’є кислуватий лимонад і щасливий від такої дрібниці.
- Лайно погода, - зітхає Дервал, - думала, мене одну так мотає, але я ж — вагітна, тут все зрозуміло...
- А я зовсім запрацювався з дипломним проектом, - одними губами відповідає Драко. По ногах знову повільно розповзається непритомна легкість. Незважаючи на яку, він піднімається і, не прощаючись, бреде в дім. А хвилину по тому з вікна вилітає сова з листом, в якому всього три слова: “Грейнджер, треба поговорити”.

М’юзік: Канцлер Ги — For M.C.
Того дня, другого травня, коли закінчується Третя війна, Драко вирішує, що норму по усіляким проханням, які в нього є до Мерліна, Всевишнього або як там його ще, він перевиконав на роки вперед. І тому — старається тепер не випробовувати долю. Нічим — ні проханнями, ні своєю з самого початку приреченою невзаємною закоханістю.
Але одна справа — вирішити, що пора з цим зав’язувати, а інша — відмовитись від пропозиції повернутися в школу, “тому що минулого року навчанням тут навіть не пахло”... Ну, Поттер же герой тепер, а героям школи не потрібні — їм скрізь раді й так. А потім — побачити за грифіндорським столом знайому потилицю і подумати, що збулось одне з найнереальніших його прохань: минулого року не було. Усе повернулось на свої місця.
Драко намагається не випробовувати долю даремно, але тоді доля сама починає підкидати подарунок за подарунком. Спільні уроки для Слизерину й Грифіндору траплялися і раніше, але тепер, на восьмому курсі, уроки спільні всі. Спільна вітальня й спільна спальня — та знущаються тут над Драко, чи що?
Драко намагається без необхідності ні з ким не розмовляти, окрім, певно, Забіні — щоб першого ж дня не сталося ніяких неприємностей, вони домовляються, що спатимуть по черзі — представникам переможеної сторони просто необхідно триматися разом, щоб переможна сторона випадково нікого не добила — ні морально, ні фізично. А ще він сподівається, що перманентне недосипання буде глушити всі інші бажання.
Але з першого ж вечора все йде шкереберть: Поттер раптово вибирається зі свого ліжка, щоб забратися на підвіконня і сісти поруч. Поттер не намагається грубіянити чи нарватися, він просто говорить. Як з давнім знайомим.
Драко навіть не завжди вловлює, про що саме говорить Поттер того вечора, більше прислухається до того, як це — сидіти з ним поруч, чи то на відстані витягнутої руки, чи то не зовсім підібраної ноги. Так, щоб прошибало жаром від кожного необережного доторку...
Це тільки на коротку секунду — жар. А потім — рівне тепло, яке розповзається по всьому тілу й плутає думки, роблячи їх повільними й лінивими, - Драко знову втомлений останніми днями: суд над батьком був тиждень тому, і тепер, у Ґоґвортсі, усе починається заново, Драко починає “відпускати”. І неочікувано для себе Драко засинає.
Вдень Драко чудово розуміє неправильність всього, що відбувається, нагадує собі, що не повинен допускати таких речей. Батьку не довелось би відправлятися в Азкабан, штрафів і обмежень у якості покарання він отримав сповна, тепер Драко повинен зробити все, щоб очистити ім’я родини. Але нічні розмови до цього явно не мають жодного стосунку.
Тим більше не стосується цього й те, що хоч коц на вікно притягається найзручніший і навіть береться подушка — апартаменти восьмого курсу знаходяться у вежі, і жодні чари не рятують від протягів — Драко сидить на вікні обов’язково босим. Це нечесно навіть стосовно себе, адже щоб не було потім гірше, не варто давати собі якусь надію, але тут і зараз інакше не виходить, і Драко щоразу випрошує: хорошу довгу розмову - своїм приходом на віконце, холодним колінцем — ласкавий доторк чужої долоні...
“Це просто ніч так діє!” - пояснює собі він. Вдень — уроки, гул в голові від легкого, але постійного недосипання й очікування вечора, а вночі — голоси на вікні, напіввипрохана турбота й ласка і думка, що, певно, невимовно добре засинати на плечі грифіндорця.
І Драко радісно береже їхню спільну таємницю, про яку намагається думати коротко: “Нічого особливого!” Тільки серце якось надто вже боляче тьохкає, коли бачить поруч з Поттером красиву й дорослу малу Візлі.
І, безсумнівно, саме необхідність обілити ім’я родини й лист від батька, у якому той просить придивитися уважніше до молодшої Грінграсс, змушують Драко усміхатися буквально крізь зуби:
- Асторіє, не хочеш прогулятися до Хогсміту на вихідних?
Асторія Грінграсс з шостого курсу Слизерину стала однією з фанаток Драко ледве чи не з першого року — справно присилає листівки до всіх свят, завжди намагається пригостити солодощами, присланими з дому, мимрити при зустрічі не починає, але червоніє до коренів безколірного волосся, а коли на четвертому курсі Драко йде на Різдвяний бал з Паркінсон, то зроняє кілька сльозинок. У неї, в Асторії, лялькове обличчя, величезні блакитні очі й світле, просто безколірне волосся — вона вся схожа на дорогу фарфорову ляльку, така мініатюрна й бездоганна. А усмішка — так зовсім картинна:
- О, Драко, я з задоволенням! Як ти думаєш: о дев’ятій — це не надто рано?
А Драко думає про зелені очі під пухнастими дівчачими віями, про дрібне ластовиння, що пробивається крізь смагляву похідну засмагу, про жилку на зап’ясті і жорстких, ніби виточених з дерева, гарячих долонях.
- Ну чому ж - чудовий час!

8
М’юзік: Костя Егоров — Посвящение.
До першого вересня Джеймі живе у Ґоґвортсі в гостьовій кімнаті. У нього навіть є посада — помічник викладача, хоч насправді він допомагає виключно з ремонтом школи.
У перший же вечір директор Макґонаґел відправляє його до шпиталю — щоб привести до ладу руки, а заодно, як смутно здогадується Джеймі, щоб переконатися, що під пов’язками чи чарами не ховається чорна мітка з черепом і змією — така, яка, напівстерта й нежива, була на руці діда і силует якої спотворював руку та. Шкільна медсестра змушує порізи й синці зажити зовсім і жаліється, що шрами, все-таки лишаться — вчасно не звернувся за кваліфікованою допомогою, та й більшість порізів були й отруєними... А про ногу — зітхає:
- Кісткоріст перші кілька діб треба пити. Тепер тільки чекати, поки тріщина зростеться повністю.
“Ех, нічого ж собі! Пограв у футбол, блін!”
- Нічого, звикну.
Певно, це ключове слово для того дня і всіх наступних — хоч трохи звикнути. Хоч трохи звикнути до того, що дому й родичів у нього немає, немає нікого — тобто, є, всі вони живі, але подумай Джеймі підійти до них і представитися — подумають, що божевільний. У кращому разі. А ще — звикнути відгукатися на ім’я Ніл. От тільки Сон-Без-Сновидінь тепер оселяється на тумбочці біля ліжка: звикнути до всього, що сталося, виявляється дуже непросто.
Вдень Джеймі або проводить час у шкільних теплицях: змінює побите закляттями скло, прибирає сміття й рослини, що загинули, наводить порядок у гербологічних реєстрах, копає і розрихлює землю — більшість рослин потребує виключно ручної праці! - або зайнятий починкою меблів або дрібним ремонтом в самому замку: щось важче дверей, поручнів або віконних рам йому довіряють рідко, але справ вистачає. Джеймі працює допізна, до темряви, їсть на кухні або в себе в кімнаті, вмивається у крихітній ванні при гостьовій — довго тримає втомлену погану ногу під теплою водою, щоб не нила — і вже майже звично закидається “Сном”.
Перед першим вересня директор Макґонаґел вручає йому заробітну плату за два тижні — це все тому, розуміє Джеймі, що в нього навіть зміни білизни немає — паршивці домовики розтринділи! - не те, що мантії чи книг.
- Після сортування ти муситимеш перебратися в факультетську спальню — такі правила.
- Добре, - киває Джеймі, - час на це все одно непотрібний...
Директор раптом спалахує, згадавши, що речей у юнака немає.
- Ти хороший хлопчина, Ніле, - каже вона зовсім не до ладу. - Будь розумником...
На сортуванні дуже шумно. Тому що дітлахів прийшло набагато більше: маглівського роду або просто ті, хто пропустив рік через війну, діти тих, хто від’їжджав перебути важкі часи закордон. Так що Джеймі майже губиться на загальному тлі.
Певно, незручно йому тільки тоді, коли доводиться самому, шпалі такій, іти до табурету з капелюхом.
- Будь ласка, відправте мене в Гафелпаф! - думає Джеймі якомога чіткіше.
- Мені здається, чи ми вже десь зустрічались з вами, юначе?
- Будь ласка, відправте в Гафелпаф.
- Гммм, треба ж... Знайомий незнайомець. А що ж тебе не на Рейвеклов, хлопче?
- Не треба, я ж прийду туди потім... певно... можливо...
- Ну, хай буде по-твоєму. Будь розумником, як тебе там — Джеймс? Гафелпаф!
Усім весело. Усім і так зрозуміло, що довготелесий і незграбний, але міцний Ніл Хаггеті тільки туди потрапити і міг.

М’юзік: Сурина Ребекка — Vie d`amour.
Певно, одна з головних рис характеру Грейнджер — це горіти ідеями.
Драко майже одразу почав шкодувати, що відправив сову саме їй, але Герміона вчепилась у нього намертво, ніби тер’єр у лисицю, і не заспокоїлась, поки не витрясла всю правду про його підозри, а замість того, щоб посміятися, ледве не на буксирі потягла до Мунґа. Вона ж, здавши Драко цілителям з рук на руки, за той час, поки від хизувався перед лікаркою зі спущеними штанями й відповідав на сороміцькі й дурні питання, встигла метнутися в архів.
Потім вони вдвох сиділи навпроти лікарні у маленькому кафе, де Драко за обидві щоки уплітав салат з тунцем і креветками.
- Ну що, Мелфою, справи твої не те, щоб гівняно, але цілковита градація між “хріново” й “охрініти”. Я тут зробила виписки, статистику деяку підняла... Випадок рідкісний, але не унікальний — навіть якщо враховувати те, що чарами чи настійками ви не користувались: тут в одній монографії були розібрані випадки за останні чотириста років, йдеться про ідеальну магічну сумісність коханців — таку ідеальну, що магія забезпечує продовженням їхній союз. До речі, там серед інших був наведений випадок чоловічої вагітності когось з роду Блеків, так що у тебе з самого початку була генетична схильність... З настійками своїми попрощайся найближчим часом, у всякому випадку, з практикою, являтися не смій, вітаміни їж, а ліки — тільки ті, що лікар пропише, без самодіяльності, чарувати також без крайньої необхідності не пробуй, щоб не підірвати весь будинок. Статистика, до речі, не надто обнадійлива: навіть при правильному догляді вірогідність процентів сорок, що дитина не виживе, і ще процентів двадцять — що в тебе також... гм... почнуться неприємності. І твої проблеми з тиском мені зовсім не подобаються.
- Мені вони також не подобаються, повір. Ти не будеш свої креветки? Тоді давай сюди. Ну, якої ще хуйні мені чекати тепер?
Драко почувається безмежно втомленим, ніби з самого ранку й до обіду встиг прожити ціле життя.
- А взагалі — вітаю. Як себе почуваєш?
- Ніби мене відтрахали добряче, от як.
- Ну, відтрахали тебе кілька місяців тому — це точно.
- Іди ти... По-дурному якось виходить — Поттер приповзає ввечері, а я його зустрічаю зі словами: “Любий, у нас буде маленький!” Не вистачає тільки бігудів і рожевих капів для картини загального триндєца.
- Мені поговорити з Гаррі? - нареготавшись, озвучує Герміона прохання, яке Драко сам ніколи не вимовив би вголос.
- Поговори-поговори...
Це страшніше, ніж здається.
З роботи Драко відпросився ще зранку, і тепер думав, що не дарма, все одно нічого путнього у нього би не вийшло: час до вечора повзе повільно, але абсолютно все валиться з рук і в лабораторії все у кращому разі обійшлось би горою битого скла і викинутими на вітер реактивами... ах, так, у лабораторію ж тепер не можна. Шкода. Стільки зроблено — і все мантикорі під хвіст. Грейнджер також нервує. Витягає сигарети — після війни у них майже у всіх з’явилась звичка до нікотину, і Грейнджер усе ніяк не могла її позбутися, - клацає запальничкою, чортихається і ховає все назад.
- Іди в саду погуляй, - нарешті каже вона.
У саду Драко валяється на траві під деревом — спочатку намагається читати книгу, потім просто дивиться крізь листя на прозоро-чисте небо... а потім засинає.
І прокидається від голосу Гаррі:
- Мелфою, ти геть ошизів?
Аврор Поттер у своїй форменній мантії нависає над Драко, ніби хижак над жертвою.
- Що ти надумав?!
- Уже нічого.
Між ключицями розливається крижаний м’ячик, а руки й ноги стають немічними й м’якими, ніби ватними, без усіляких проклять і заклять. Уже зовсім вечір, сонця не видно, і небо тепер мутно-жовте, а обличчя Поттера майже не розібрати, нічого не розібрати...
- Ммммені говорили, що взагалі є спеціальні настійки або закляття, але на чоловіках їх використовувати не можна — смерть батька...
- Мля, яка смерть? Ти що несеш? Я питаю, ти не ошизів — валятися на холодній землі? Ей, ти чого?! Ти що, думав, що я погоню тебе в абортарій? Тьху, ну ти й дурень! Ідіот ти... Драко, ну досить вже, пішли додому... Герм мені все розповіла. Це ж класно! Ти не уявляєш, я завжди хотів, щоб сім’я, ще коли шмаркачем у родичів-уродичів під сходами жив, думав, щоб був хтось... Тобто, з тобою — це все одно краще за все, і можна пережити, у мене похресник є...
Він ловить Драко за руки, цілує мокре обличчя і тягне його додому.
- Я завжди знав, що мені від тебе можна чекати тільки неприємностей. Але помилявся — виявляється, ще й дітей... Ти смердиш вогневіскі, як похмільний огр, ти в курсі?

Далі буде. Скоро

@темы: пишу, читаю, ...висновків: життя минає..., фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом