Ночую під Українським домом. Приходимо туди з Женькою приблизно о 22, і йдемо десь о сьомій - йому-бо на роботу, а мені ж вчитися.
Те, що зараз там відбувається більше схоже на такий собі незатихаючий фестиваль - і то є добре. То є молоді (і не дуже, і дуже не) люди, що спілкуються, читають книги, малюють, танцюють, грають на гітарах, кобзі, скрипках, співають пісень, то є люди, які разом дивляться вночі історичні документальні фільми. Люди, які розстілають каремати на сходах, закутуються у спальники і засинають, втомлені, щоб о шостій ранку прокинутись від крику старшини: "Всім підйом! П'ять хвилин до виконання державного гімну України!". То є, зрештою, просто ЛЮДИ. Вони живі.
Я люблю відчувати все отак.
Мені добре там. Мені подобається засинати на київському граніті, обійнявши Женьку міцно-міцно. Мені подобається, коли до нас підходять якісь незнайомці зі справжніми усмішками і пропонують бублики чи цукерки. Там все по-справжньому.
Я знаю не одного голодувальника. З однією дівчинкою, Олею Довганюк, ми вчилися разом в Академії і не раз пили разом горілку. І хоч я не вірю, що влада звертає на них хоч якусь увагу, я все одно ними пишаюся. Аби лиш здоров'я собі не підірвали.
Я люблю Київ. Я люблю Україну. Я відчуваю Український дім.