сльози, соплі, діпрєсія, можна не читатиМи сиділи з Потішкою в "Буковські", пили своє п’яте чи шосте пиво, курили другу пачку сигарет. Ми говорили з Потішкою так, як не говорили уже дуже давно. Ми говорили з нею відверто, і може виною цьому був алкоголь, може, Львів, а може чітке усвідомлення того, що вона - це нитка, що мене зв’язує з Києвом зараз. Ми говорили з Потішкою, не ховаючи правди за красиві слова і страх образити. Ми говорили.
Знаєш, сказала Потішка, а Женя все одно поїде до Польщі. Знаю, сказала я. Тобі треба робити все, аби він не поїхав, аби лишився з тобою, відповіла мені Потішка і затягнулась димом. Я не буду нічого такого робити, сказала я на те все. Я ж не можу його мрію розбити. Потішка зітхнула і сказала: "Тоді все закінчться"
І ніби й так розумієш, що колись все закінчується. Це ніби смерть - всі ми смертні, але про кінець ніхто не задумується, направду.
А тут ніби знаєш уже дату. Ніби знаєш, скільки нам лишилося.
І я не можу викинути цього з голови.
І з’явилося відчуття якоїсь гіркої приреченості, і мені тепер до жаху хочеться спішити, хочеться мати його, відчувати його, хочеться не впустити і хвилиночки з відведеного нам часу. Півроку - це ж багато, це так багато, що паморочиться у голові. Я ж ще все встигну, так?
У мене всередині тільки шалена спраглість зараз. Мені трохи рве дах. Може, це від того, що ми вже три тижні, як не бачились, може, від того, що я просто нервова ідіотка, яка вміє вигадувати собі купу всього неіснуючого. Я не знаю, від чого це. Але мені погано.
Все закінчиться.
Лихоманить.