Ну ладно, напишу і я про вибори, чи шо.
Я волевиявилася, рібята. Вперше за життя. Попередні двоє виборів пройшли повз мене, а тут... я ще літом знала, що голосувати точно піду.
Я голосувала за Удар. Це так, для інформації.
Дивлюся на результати екзит-полів і розумію, що в країні буде гаряче. Дивовижна наша держава, якщо рівну кількість голосів тут набирають комуністи і ВО Свобода.
А ще мені сьогодні нагадалася одна дивовижна цитата з неймовірної книги. Це Андрухович, це - "Дванадцять обручів". І тут чітко говорять про те, чому я іронічно ставлюся до Свободи. Тому що причина наших нещасть не десь там далеко за кордоном, вона - у нас самих, у наших поглядах на світ, у наших діях. І саме тому я прибічник того, щоб встати з дивана і почати працювати над собою, а не того, щоб довго комусь доводити, що Україна понад усе.
цитата про наболіле
"Страшенно прикро спілкуватися з деякими тутешніми авторитетами, -- читаємо в одному місці. - Днями один із таких, колишній в'язень сумління і автор самвидавних поезій, іронією вищої влади та локально-двірцевих інтриґ закинутий у спокусливе посадове крісло, переконував мене в тому, що його нація нараховує мало не десять тисяч років, що українці мають безпосередній зв'язок з космічними силами добра і за формою черепів та надбрівних дуг є досить близькими до еталонного арійського зразка, унаслідок чого проти них існує певна світова змова, безпосередніми виконавцями якої є найближчі географічні сусіди та деякі внутрішньо-розкладові етнічні чинники -- "ви розумієте, кого я маю на увазі, пане Цумбруннен". Згодом він витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо-жовтуватою піною -- Рубінштейн! Ейзенштейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити. Я змушений був перервати його хаотичну лекцію кількома незручними запитаннями, на які він лише безглуздо кліпав очима. Я запитав, скажімо, таке: "Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники? Чому старі середмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами? Хто в цьому винен -- росіяни? Поляки? Інші внутрішньо-розкладові чинники? Добре, ви не даєте собі ради з містами, але як бути з природою? Чому ваші селюки - ці, як ви кажете, носії десятитисячолітньої цивілізаційної традиції - так уперто скидають усе своє гівно просто до річок, і чому коли мандруєш вашими горами, то покинутого заліза знаходиш уп'ятеро більше, ніж лікарських рослин?". Я ледве втримався від спокуси запитати про дещо особистіше - чому в нього, віднедавна кавалера ордена Князя Володимира, стільки лупи на плечах. Але й того, що я вже запитав уголос, виявилося цілком достатньо, аби він виразно охолов і, підозріливо приглядаючись до моєї форми черепа, плутано й багатослівно дав зрозуміти, що не бачить фінансових можливостей підтримати нашу цьогорічну експедицію." (с.)