Хворіти наодинці з самою собою - це такий особливий мазохізм.
З одного боку - кричала ще вдень Жені, щоб навіть не думав відмовлятися від класного вечора з Валіком і компанією через мої соплі, що зі мною все гаразд і не треба мені викликати таксі й швидку, що додому я доберусь на метро, а звичайну простуду можу і сама собі діагностувати.
З другого - от я лежу вдома зовсім одна, у мене 38.7, я тут какбе уміраю, і так грусна, шо поруч зовсім-зовсім нікого немає і всім, взагалі-то, похуй. Ех. жизнь мая жестянка - ну єйо в балота.
Сама винна, насправді. Якщо хотілося, щоб він був поруч - чому так йому і не сказати?