Сьогодні мій адовий ад закінчиться.
Так, я знаю, що за цей місяць я забила на все і на всіх, я не з'являлась на дайрі і ПФ, контакт висів увімкненим тільки для музики й вицепити мене можна було тільки в скайпі, та й то тільки тоді, коли у Верховній Раді не було пленарного засідання, бо якщо ж було - то я просто не дуже мала час відповідати на повідомлення. Мої мізантропія і соціопатія досягали захмарних висот. Ну бо я просто дуже сильно морально втомлювалась від стількох годин роботи. Тому що я дуже давно не почувалась такою виснаженою.
І так уже вийшло, що ви не знаєте, що відбулося в моєму житті за останній місяць. Я не написала про Великдень і мою хресну донечку, яку любитиму вічно, яка змушує мене сміятися і витирати сльози, коли боляче. Мого любого Миросика, мою Мірку-зірку, мою дитину, справді мою - бо я вірю, що вона виросте ІНШОЮ. Не розповіла, яка вона поривається ходити, і як чіпляється за мої пальці маленькими долоньками. Не розповіла, як вона самостійно встає, тримаючись рученятками за крісло. Не розповіла, як стискається у мене серденько, коли вона мені усміхається.
<моя радість>
<моя радість>
<моя радість>
<моя радість>
<моя радість>
Я не розповіла про два дні в Луцьку, і про концерт Океану Ельзи, та і взагалі нічого не розповіла вам про їхній новий альбом. Не сказала ні слова про те, що "Незалежність", "Стіна", "Бодегіта", "Джульєта", "Коли навколо ні душі" й "Стріляй" - надзвичайні. Не сказала і про те, як весело "працювати" з дому, а не з редакції, як нереально зосередитись на тому, що ти пишеш, і скільки робиш механічних помилок. Не розповіла, який на смак Женьковий поцілунок під Луцьким небом, який дивовижний хрип у Вакарчука, і як прекрасно мати квиток у першу фан-зону. Не поділилась з вами радістю від зустрічі з моїми дивними, рідними, дикими, нетакими друзями - можливо, єдиними, кому й справді не байдуже, що зі мною відбувається.
<моє натхнення>
Я промовчала і про те, що минулих вихідних виповнився рік з того дня, як мені вибило дихання з грудей. Ось уже рік, як ділю серце, думки й надії з дивним, неправильним (чи то пак - надто правильним?), смішним, теплим, світлим, моїм Женькою. Ось уже рік, як моя свобода, моя незалежність, моя легковажність лежать у його кишенях, і мені зовсім не хочеться їх звідти забирати. За цей рік ми обросли своїми місцями, думками, суперечками. Своїми містами, музикою, усмішками. Своїми книжками й фільмами, своїми мріями, своїми сподіваннями. Ми зрослися душами, і мені би дуже хотілося думати, що в нас тепер одна душа на двох. Ми прожили рік, і у мене всередині вибухає все від одного лишень усвідомлення, що існує в світі маленьке диво - ми є.
Навіть коли я сам не свій,
І в голові дивні думки,
І на душі сумно,
Згадую я очі твої і все стає мов навпаки -
Теплим таким. (с.)
<моє щастя>
І слова не було тут про те, як глибоко тепер я закопана в політику й скільки проблем - теж швидше психологічних, моральних - це спричиняє. І секретом лишилося те, як я ридала, їдучи додому з роботи в маршрутці після 12-годинного робочого дня, ридала через те, що парламент "урізав" виплату депутатам при виході на пенсію з 12 місячних посадових окладів (за словами Нестора Шуфрича, ставка депутата складає приблизно 14 тисяч гривень плюс доплати) до 10, а бабця, що сиділа біля мене, спитала, чи це, випадково, не 50 копійок у мене під ногами лежить, бо в неї пенсія тисяча гривень, з яких 800 вона платить за комунальні послуги. Я всунула їй двадцятку, вибачаючись, затинаючись і боячись образити, а вона ледь не руки мені цілувала, а коли вона вийшла, я розридалась, як маленьке дівчисько, і так мені було гидко, тісно й тоскно від того що й ну. Здавалося б - уже вийшла з того віку, коли думаєш, що все в цьому світі справедливо й чесно, здавалося б - уже зняла рожеві окуляри, але чому до сих пір так ріжуть по серцю такі випадки? Пишу на роботі щодня про діяльність Верховної Ради, пишу щодня про опозицію і владу, пишу щодня про сутички, скандування на пленарних засіданнях і звинувачення. І чомусь майже нічого не пишу про прийняті соціальні законопроекти - надто вже їх мало. Від того сумно.
Я ще не сказала вам про те, що таки житиму з липня в тій квартирі, де хотіла жити. І про те, що хочу завести собі кота - щоб знати, що я точно хоч комусь потрібна в цьому світі. Він буде теплий, товстий і пухнастий, він спатиме у мене на грудях і дряпатиме дивани, він вередуватиме й будитиме мене з самого ранку. Але він буде мій. І я його любитиму. І з ним мій новий дім буде набагато більш затишним. І мені буде до кого повертатися додому.
<мої сподівання>

А ще обіцяю писати. Сьогодні останній день, коли я працюю до 21, і тепер у мене буде аж 2 вихідних у тиждень - здуріти!!! - і звільнятимусь я о шостій. Майже курорт, рібята.
Тому сподіваюся, що за тиждень я порадую вас новим текстом. А потім - писатиму по розділу в тиждень, бо початі справи треба завершувати.
Життя буремне!