Можливо, щоб так відчувати "Лісову пісню" Лесі Українки, потрібно бути мною
Можливо, потрібно прожити 17 років свого життя серед волинських лісів, відчувати цю землю, дихати цим повітрям. Можливо, треба вірити - по-справжньому вірити! - в лісових духів, у мавок і лісовиків, у русалок і потерчат. Можливо, просто треба прожити моє життя.
Можливо, треба вміти так кохати.
Коли я кажу Жені, що я відьма, я трохи лукавлю. Бо відьми таки живуть по селах, відьми таки люди. Я не відьма - ні, зовсім не відьма. Я - мавка, я донька вільного лісового народу, я дитина лісу, що там не кажи. Мені сняться ліси, і я тремчу від радості передчуття, коли тільки згадую відчуття теплого м’якого моху під ногами, як вдихаю запах хвої і прілого торішнього листя. Я - Мавка, що покинула свій ліс, зміняла його на ліс інший, кам’яний. І якій, буває, дуже хочеться назад.
І в мене є свій Лукаш, у мене є свій Перелесник. І Мати Лукашева у мене також є своя.
І є свій дядько Лев, що нашіптує заспокійливі слова. Й Русалка-подруга завжди зо мною. От тільки Килини поки ще не об’явилось - і хай вже не об’явиться вона ніколи.
І чи це лиш мені здається, чи в моїй пісні вже настало гаряче літо?
Не можна жить лише весною. Це закон. Якщо переживем цю зиму вдвох, якщо Лукаш не лишить свого грання, якщо сопілка в нього враз не оніміє, то, може, й діждемо ми нової весни. Я вірю в це, живе моя надія. Не забере мене Той, що в скалі сидить, і Перелеснику не доведеться рятувать мене в своїх обіймах полум’яних (кому ж, як не мені то знать, що рятувать таки захоче).
У моїй пісні все скінчиться інакше.
Лише б мені не кинути писання, а Лукашеві й далі грати.
Ні, я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!