Я, власне, хочу жити.
Щоб вітер у волоссі й музика у вухах, щоб сонце сліпило очі й дихалося легко. Хочеться обгорнути шию несвоїм шарфом, вдихати запах його одеколону й щасливо всміхатися. Хочеться гріти свої холодні долоні в його гарячих, іти разом назустріч сонцю. Хочеться пилу доріг, і гір, і теплого моря. Хочеться свободи. Щоб було багато часу й грошей, щоб не було прив'язки до вічних "мушу" і "треба". Просто дорога, просто музика, просто світ. Щоб хотілося писати, щоб слова складалися в голові легко й пальці літали клавіатурою, виливаючи на монітор мою душу. Хочу багато степу, лісу, неба. Щоб ночі були теплими й терпкими, щоб зорі були близькими й можна було лежати горілиць й ловити відблиск комет у рідних очах. Хочеться потріскування багаття поруч, нічних метеликів - обережно, дивні, не обпаліть своїх крил! - і терпкості поцілунку під відкритим небом. Хочеться роси на травах, ходити босоніж, збивати зимну воду ногами, занурюватись у прохолоду, віддавати себе усю цьому серпню, цьому літу, двадцять другому моєму рокові. Сонце, вода, вода, вода, небо, трава по коліна, босі ноги, згоріла шкіра, вечірня роса, пісні жаб, дружній сміх, алкоголь, вода, холодні краплі по плечах, мокре волосся.. І збиває дихання, і завмирає серце, і хочеться жити, по-справжньому жити, не розмінюючись на дрібниці.
Просто знати, що ти - поруч, що завжди обіймеш і заб'ється швидше збожеволіле від щастя серце. Просто сміятися з одних жартів, просто вимкнути мозок і не думати. Ми ж створені один для одного, то що ж цьому світові від нас іще треба? Просто ловити дихання й знімати губами втому з очей, просто лащитися ласкавою кішкою, засинати в тебе під боком і відчувати твою руку в своїй руці. Прокидатися від твого поцілунку й кохатися - віддавати себе - тобі, горіти в твоїх долонях, шепотіти, не тямлячи себе: "Твоя, твоя, твоя..."
Запірнути у прохолодну воду, відчути, як вона забирає тебе усю. Відчувати свою молодість - от же вона, тільки тут і зараз, Віко, не проґав! Тобі двадцять два, ти красива й повна сил, у тебе є найдорожчі в світі люди й найрідніша твоя країна. У тебе все попереду.
Я така багата, насправді. Бо є зорі, які можна збирати руками, і їх так багато, що вистачить на весь світ. Є птахи, що будять зранку співами. Є купа їжаків, для яких лишаємо на ніч молоко в блюдечку. Є сидіння до ранку коло вогнища. Є гітара і є друзі, які співають так невпопад і так дружно, що серце стискує від захвату.
Серпень, лагідний мій серпень! Не втікай, я прошу тебе, не спіши! Огорни мене ще раз своїм теплом, заплети теплими дощами моє волосся, накинь на плечі легке марево літніх вечорів. Залиш мені запах достиглих яблук і польових квітів, залиш свій смак на моїх губах.
Я не хочу відбускати тебе зараз.