Мабуть, я таки достатньо охолонула і переболіла, щоб спробувати про все написати об'єктивно.
У вівторок у Парижі був провал. У вівторок у Парижі цинічно, грубо й різко розтоптали наші надії. У вівторок було дуже і дуже боляче.
Втративши Олександра Кучера і Артема Федецького після гри у Києві, Михайло Іванович отримав велику проблему у захисті й півзахисті, закрити яку не вдалося ні Роману Безусу, ні Ярославу Ракицькому, ні Віталію Мандзюку, ні навіть Ярмолі, який у захисті провів більше ігрового часу, ніж на частині поля суперника. Страшенний розлад у середині поля, де українці часто губили м'ячі мало не на рівному місці, пресинг, який раптово кудись зник, багато нервів, і, як наслідок, - фолів. П'ятов тримався, як міг - але ж і він не всесильний. Удари французів сипалися і сипалися, як наслідок - 1:0, 2:0, 3:0... Один незарахований чистий гол французів, один - зарахований і не дуже чистий. Вилучення Жені Хачеріді на початку другого тайму. І - тривожні, палаючі від болю, злості й безсилля очі Михайла Івановича Фоменка. Щось було у його погляді таке... Мені не вистачало повітря. Мені здається, і серце моє не билось за час першого тайму. Один гол, нам було достатньо заштовхати один-єдиний гол і квитки до Бразилії були би в кишені... Ми його не забили.
Коли пролунав фінальний свисток, мені здалося, що там, у мені, щось зламалось. Ота велика надія, оте велике сподівання, все те, що збірна разом з Фоменком вибудовували для нас з самого початку року, пустило тріщину й розламувалось на шматки. Здається, я плакала. А потім сильні, великі й теплі руки згрібли мене в обійми, і я почула тихеньке шепотіння: "Котя, ну чого ти, ну це ж тільки гра, Котя..."
На жаль чи на щастя, це не тільки гра для мене, це більш, ніж гра. Це майже життя. Те, що дає надію, що змушує серця битися в унісон, змушує усю країну прикипіти до екранів, обійматися з незнайомцями, натягувати на плечі синьо-жовті прапори й вірити, й любити цю землю, цих людей, весь світ. Це ідея - не менше. Найбільший об'єднавчий інструмент, що ми маємо на сьогоднішній день.
Ми програли, ми втратили свій шанс і свою можливість. І все ж найбільше мені хотілося би побачити Михайла Івановича, поглянути йому в очі й прошепотіти гаряче: "Дякую".
За те, що змусили нас повірити у неможливе. За те, що змусили повірити у самих себе, у те, що ми справді можемо. За те, що нічия зі збірною Англії і програш з підсумковим рахунком двох матчів 3:2 збірній Франції сприймається як катастрофа, а не як нормальна річ. За емоції. За радість. За 0:4 у меншості у Чорногорії, 1:3 у Варшаві, за фантастичні 2:0 зі Францією у Києві. Просто дякую. Це було дуже сильно.
А своє слово ми ще скажемо. Згодом. У наступному відбірному раунді.