"Не стріляй у спину, я - поет" (с.)
Нам було по вісімнадцять, ми були майже-на-кордоні, і надписи на футболках "Останньої барикади" були для нас тільки дуже і дуже яскравою метафорою. Ми не підозрювали, що колись слово "барикада" у нас асоціюватиметься зовсім не з ніччю поезії під час Форуму видавців і Олесем Донієм. Ми тоді і уявити не могли, що оце "не стріляй у спину" сприйматимемо буквально.


Останні дні мені більш за все хочеться прокинутися.
Натомість - майже не сплю.
Я жива, я все ще жива. Я, здається, ніколи так близько не підходила впритул до смерті.
Нічні порожні вулиці Києва викликають асоціації з постапокаліпсисом. Нічний Київ з вікон машини здається на диво спокійним, якби не радіо 24, що щоп’ятнадцять хвилин повідомляє про загибель ще однієї людини. У Михайлівському пахне кров’ю і спиртом і там безліч прекрасних мужніх жінок у медичних халатах і не менш прекрасних і мужніх чоловіків з перебинтованими головами й ногами.
Ми їздимо Києвом. Лікарня на бульварі Шевченка, лікарня на Дружби народів, лікарня у Лабораторному провулку. Яких треба ліків? Кого можна забрати додому? Кого відвезти у травмпункт? Запишіть наш телефон, ми не спатимемо, дзвоніть!
Ми їздимо Києвом. Он, Стальний, дивися, тут ще один шиномонтаж, лежать покришки, грузим!
Ми їздимо Києвом. Володимирська перекрита, патрулі ДАІшників стоять на кошжному перехресті й світофорі. "Дайте проїхати до Михайлівського!" - "Двіженіє пріостоновлєно" - "Чому?!" - "Потомушо двіженіє пріостановлєно" - "Хлопці, ми веземо теплі речі, дайте проїхати, там люди мерзнуть!" - "Ніхто там не мьорзнєт, заварачівай". Стальний спересердя стукає по керму - "Та ви заїбали вже!", на що отримує не менш щире: "Да пошел ти нахуй!". Я - жінка, я можу дозволити собі тремтіння в руках, сльози на очах і розпачливе "мені страшно!", у нього ж усе виходить нервами, похмурою складкою між брів і таким важким поглядом, якого я ще й не бачила у нього ніколи, напевно.
Ми їздимо Києвом. Стальний паркує машину майже на Львівській площі, коли вкотре вже піднімаємося до машини з Майдану по Великій Житомирській, минаємо гурт молодих хлопців спортивної зовнішності. "Гиги, кажу я, цікаво, це тітуні чи нє? Вони ж зараз всі якось однаково одягаються, не відрізниш навіть.." Через годину по радіо чуємо, що там з вогнепальної зброї вбили людину.
Горять Профспілки, і те, що відбувається всередині зовсім не схоже на евакуацію, швидше на паніку й хаос. Вова намагається сунутись на третій поверх, допомогти винести з палаючої будівлі поранених, за що ледве не отримує по обличчю: "куда сунєшь?! нам єщьо трупи нє нужни!"
Хитке перемир’я наступної ночі, впродовж якої все ще де-не-де чуються вибухи. На ранок - відновлені позиції і відвойовані Український дім і Жовтневий палац. Ціна - за різними даними від 67 до 100 життів. Переможний наступ (?)
Дні, наповнені гарячковістю й тривожними дзвінками від усіх знайомих й ледь знайомих - ти жива? ти ціла? з тобою все добре? Дні, повні новин, фотографій і кривавих відео. Дні, коли мені ледь не щогодини хочеться плакати.
А потім ночі, у яких немає місця сну. Ночі на колесах. Ночі в намаганні хоч чимось допомогти, зробити хоч щось.
У Києві пів на сьому вечора. Я трошки подрімаю, добре? За три години - в дорогу.