Це були такі моменти, коли дуже різно, дуже чітко і дуже яскраво розумієш, для чого живеш.
Сосновий ліс шумів десь над нашими головами, перегукувались птахи, щасливо і збурено стукотіли наші серця.
Вогнище палало, кидаючи відблиски на наші обличчя. І нікуди не треба було спішити, і не було в головах і думки про набридливу роботу, до якої треба повертатися уже в понеділок. Київ, війна гроші, робота і її метушня - це все було дуже несправжнім. Цьому тут не було місця.
Натомість, було місце сміхові. Попелу і сажі. Долоням, перемазанним соком ожини. Подряпанним ногам. Запаху шашлику. Музиці. Склянці віскі. Нашому маленькому кінотеатру під відритим небом. Пробіжкам босоніж до води. Друзям.
У такі моменти дуже чітко відчуваєш єднання. У такі моменти радості стільки, що забуваєш про образи.
Ти живеш.
І коли промені сонця будять тебе, пробиваючись у намет, ти прокидаєшся з посмішкою, не зважаючи на недосипання.

Я ніколи не погоджуся з тим, що гроші дають свободу. Вони, навпаки, роблять тебе залежним.
Свобода в твоєму серці. Чуєш, воно стукотить у твоїх грудях?
Тук-тук.