[ochi-koloru-neba]

Колись, давно-давно, десь зо рік тому я сіла за переклад чудового тексту. Тексту прекрасного, тексту яскравого, але величезного. І увесь цей рік я майже нікому його не показувала. А тут подумала - може, уже пора?
Усі мої бети благополучно від мене відморозились, безсовісні. Текст вичитувала самостійно, тому цілком можливі ляпи і очєпяткі.
Погнали.

Джеймі і Пісок Часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.

1
М’юзік: ЧЕртополох — "Милый дом"(Р.Р. Толкиен)
Деколи, на межі сну й реальності, картинка постає надзвичайно чітка. Дім звідкись зсередини, кривенькі саморобні вазочки з дурненькими сухими букетами, що займають майже все підвіконня, і тріщина-прогалина на віконній шибці, що проступає крізь фарбу. Яскраві смугасті шкарпетки, махрові зсередини й ззовні, розтягнений светр ледь не до колін, жовте керамічне горнятко — з відбитою ручкою, але все одно найулюбленіше... Усе — криве й косе, саморобне й затишне неймовірно. Дарма, що дме протягами по підлозі просто як на полюсі — тому, власне, й у шкарпетках... І думки ліниво-затишні, неспішні. Що цього місяця грошей вистачить нарешті не тільки на їжу-квартиру-Інтернет, але й вдалося щось відкласти на літню подорож до моря, що на кавардак у кімнаті і його прибирання можна, в принципі, й забити до завтра, а ще сьогодні не треба готувати, тому що вміло зіпхнули готування на Герміону.
- В принципі, виглядає і пахне майже їстівно. На кому перевіряти будемо?
- На тобі, звісно! Ей, на мені також, я жартую!
До пари жовтому горнятку-страховиську — чашка з тонкого білого фарфору на мереживному фарфоровому блюдці, але з такою ж виклично відбитою ручкою.
- Мерліне, ну ви чарівники чи де, Репаро на першому курсі вивчають...
- Відв’янь, Грейнджер. У нас душевне єднання.
- Єднання бардаку у вас, от що. Залінувались. На підлозі смітник. У ванній кран тече. І в холодильнику миша повіситься скоро — якщо не з голоду, то з нудьги...
- Та ми хоч місяць можемо кругову оборону тримати...
- Ага. І відстрілюватись гречкою і макаронами. Ноги в руки й валіть до супермаркету, лінивці.
- Холодно!
- Плюс три! І повітрям все одно дихати треба. Не тобі, так хоч би Драко...
Драко?
Що, гіпогриф його затопчи, він-то тут забув?! З нерівним білявим волоссям, що стирчить у різні боки, ніби ріжки в чортеняти, синім светром, покаліченою чашкою в руках... Почуває себе, як удома.
Удома?

М’юзік: Шмендра и Крыс — "Вей, мой ветер"
Зовсім з першого погляду кохання не буває. Не буває так, щоб зранку прокинутися з раптовим осяянням: “Матір вашу гіпогрифом, та я закоханий по вуха!” Маленький бур’янець, кохання, пускає коріння глибоко-глибоко всередині, міцнішає, розростається потрохи, а до того часу, коли на поверхню проклюнеться перший пагін — розуміння, там буде вже така розвинута коренева система, що й не вирвеш...
Він дратував, він ображав одним своїм існуванням і виглядом, цей паршивий Поттер, худющий недомірок у одязі, ніби знятому з городнього опудала — фу, маглівському дранті! Дратував своїми дурнуватими окулярами, дурними кучерями, безглуздими питаннями на уроках, незрозумілою неймовірною везучістю, придуркуватими друзями — тьху, жебрак і бруднокровка, куди вже гірше... Наслати тихцем якесь неприємне прокляття, або Креба з Гойлом натравити, нехай поб’ють, і обов’язково сказати щось, щоб роздраконити його і його почет, щоб рудий став червоним, як рак, і кинувся в бійку, а дурне дівчисько розревілось...
Все то спалахувало, то ніби затихало, але далі ставало гірше й сильніше, рухаючись невпинно до розв’язки. Якщо на першому, другому і третьому курсах все обходилось прокляттями й сварками, то з четвертого курсу почало доходити до звичайних бійок. Так, щоб до крові розбити обличчя, обдираючи кісточки пальців об чужі зуби, втиснути в стіну й...
А влітку після четвертого курсу піднявся з небуття Його Змієморде Мерзотництво Темний Лорд.
Мати часто плакала у себе в кімнаті, батько довго мотався хтозна-де, а потім зачинявся у себе, й частенько після таких “зачинянь” від нього сильно несло вогневіскі. Але обоє тримались все так само прямо, і тому - доводилось теж робити хорошу міну при поганій грі, хоч чорна хмара насувалась на свідомість все сильніше, так, що відчуття близької грози було майже матеріальним, так, що серце боляче стискалось, і кров починала шалено дзвеніти у вухах і крапала з носа... хотілось прокинутися, так. Щоб знову все було, як раніше. А сімейний цілитель щось говорив про слабкі судини, гіпертонію і необхідність змінити клімат, хоч би до осені, до школи.
Потім, восени, був Ґоґвортс, і це було не набагато краще, адже хвороба — одержимість Поттером, що не зникла, а просто відійшла на задній план, спалахнула з новою силою. Як на зло, цей дурень весь час наривався. Це було манією, ніби як у бруднокровки-Кріві, що тягався хвостом за грифіндорським вискочкою, майже звичка — знати про Поттера все і навіть більше. Знати всі його — безумовно, дурнуваті! - звички, вивчити майже напам’ять всі його жести й міміку — кривляння й ужимки! - знати, що пошарпаний одяг — це не тому, що жахливий нечупара, а тому, що доношує обноски за своїми — тьху! - маглівськими родичами. Знати краще за нього самого, що коли Поттер задумується, то запускає пальці у волосся над чолом, а пальці ці постійно перемазані чорнилом і чи то з коротко обстриженими, чи то з просто (і, швидше за все, так воно і є) — тьху, жах! - обгризеними нігтями.
Уже й не згадаєш тепер, від кого почув, що директор Амбридж, стара корова, на відпрацюваннях змушує його не просто рядки писати, а писати рядки зачарованим пером, його власною кров’ю. Подумав, що класно придумала, приторна погань, а потім десь на краю блимнула думка, що все це їй ще колись згадається.
Хоч, напевно, це й на краще, що усвідомлення прийшло набагато пізніше. Дома заправляв уже не батько, а Його Зміємордість і сестра матері — тітка Белатриса, що втекла з Азкабану. Ходили чутки, що в материній сім’ї і раніше бували випадки божевілля, що скосило когось з родичів, але божевільні якось швидко, майже так само швидко, як і сквиби, зникали — очевидно, помилки природи й магії сімейка Блеків успішно ховала... ага, під землею. Але тітку, божевільну в своєму служінні Лорду, явно проморгали.
Шостий рік минув як уві сні й завершився справжнім кошмаром. Якби можна було б Облівіейтом видалити такий великий шматок спогадів — так, щоб не перетворитися на абсолютного ідіота — першим би підставився під паличку, аби забути його майже повністю. Безнадію, майже звичну думку про те, що персональна Авада від Його Гімняйства — тільки питання часу, і матір шкода, і так до нервового зриву — дементор з ним, хай вже скоріше і лиш тільки Авадою, а не Круціатусом спочатку... І знову дурень Поттер, який ходить слідом і ніби про щось здогадується, а потім — просто з’являється не в тому місці не в той час, і як наслідок — на грудях і руках так і лишились шрами від Сектумсемпри. Хресний, дякую, витягнув — хоч і з’являлась деколи думка, що дарма. Дарма, хресний, дарма. Краще б я тоді здох.
Сьомий рік теж хотілось забути. Хоч якраз тоді вперше подумав, що немає ніяких звісток від Хлопчика-зі-Шрамом — і прекрасно. Значить, живий, грифіндурок, живий. Аби тільки живий.
Це було таким-собі тлом, крізь яке все інше: ніхто не чув про Поттера — значить, живий. Новий надпис на стіні в коридорі — певно, малявка Візлі постаралась — значить, щось та знають про нього... Значить, можна ще сподіватися.
Неочікувана зустріч в Мелфой-Менорі, коли довелось, наступивши на горло власному жахові, брехати тітці — ні, мовляв, не впізнав у цьому підбитому кривопикому обірванці Хлопчика-Який... І, опинившись у себе в кімнаті, притулитися до холодного віконного скла: “Як тебе там, Всевишній чи ще хтось, будь ласка, будь ласка, будь ласочка, якщо ти є, то хай це живучий ідіот обов’язково придумає щось, щоб вибратись, йому ж завжди щастило, хай пощастить і тепер...”
Втеча цих.
І знову — тягуче безчасся в школі, куди мати відправила, щоб не потрапив під роздачу Круціо від зміїних рук Його Поганості. Страх за матір, страх за батька і злість на нього ж, адже хто втравив сім’ю у цю мерзоту, не Мерлін же... А ще, Мерлін чи Всевишній, як тебе там, хай обов’язково Поттер лишається живим, будь ласка, будь ласка, будь ласочка...”
Поттер, як завжди, прибуває вчасно.
Щоб підняти на вуха весь Ґоґвортс, щоб висмикнути з палаючої Кімнати на вимогу, політ через полум’я — незабутнє відчуття, тільки от чарівним його назвати важко, дарма, що полум’я магічне...
Щоб потім прикласти Зміємордого Лорда Експеліармусом, щоб усе, нарешті, завершилось...
Щоб стояти й витріщатися своїми неможливими зеленими очиськами, весь в якійсь гидоті, в якійсь кіптяві й бридоті, зі здоровенним синцем під оком, з паличкою в брудній руці з обгризеними нігтями... Як там тебе, Мерліне чи Всевишній, просто дякую, а зараз би підійти й струсонути цього дурня добряче, щоб переконатися в повній його матеріальності, й заверещати щось образливе, щоб подав голос у відповідь, щоб можна було накричатись досхочу, щоб не смів більше так лякати, не смів помирати, придурок, не смів зв’язуватись з усілякими Лордами, втиснути в стіну й...
А потім цілитель, не сімейний, якийсь інший, що з’явився десь з Мунґа, щось говорив знову про гіпертонічний криз і що все дрібниці, треба просто більше спати і частіше бувати на свіжому повітрі, нічого страшного...
Ох, примариться ж таке! Ніби знову все наяву пережив. Як після битви за Ґоґвортс обіймався з батьками, а сам повторював: “Живий, живий, живий...” - не про них і не про себе, а про цього грифіндорського ідіота, а потім по-дурному втратив свідомість, і з носа — кров рікою...

2
М’юзік: Хор университета — Гаудеамус.
Того року в Ґоґвортс окрім семи курсів приїхав ще один, додатковий — восьмий. Ті, що недовчились через Дай-Мерліне-Останню Третю Магічну повернулись за парти.
Гаррі, Герміону й Рона без іспитів були готові прийняти в будь-який магічний виш з хлібом-сіллю, але Гаррі було цікаво, як це — просто жити, вчитися і не задумуватись ні про що, окрім квідичу й екзаменів, походів до Хогсміту й інших веселих дрібниць. Герміона збиралась вступали на цілителя, а тому вхопилась за можливість нагнати пропущене... А Рона вона не питала, просто поставила перед фактом. Рон м’явся, щось бухтів на тему: “Матір моя відьма, ну так я вже скучив за школою, що прямо страшно...”, але відставати не збирався.
Як не дивно, таких було багато. Як не моторошно — майже всі, хто лишився в живих. Як не дивовижно — навіть на Слизерин повернулось троє таких — Забіні, Грінграсс і Мелфой. І більше того, коли Капелюх розсортував по факультетах малявок — під сортування потрапили кілька старших дітей, років по дванадцять-тринадцять — ті, хто не поїхав до школи минулого року, кого, напевне, два минулих роки ховали від війни родичі, і навіть — один зовсім дорослий, високий і міцний юнак, що потрапив на сьомий курс Гафелпафу. Капелюх довго над ним думав, і багато хто тоді посміявся, що, видно, природа так сильно потрудилась над фізичною формою, що для мозку сили лишилось зовсім небагато.
Але сміялись небагато і якось дуже обережно. Тому що всі тут — ну, можливо, окрім маленьких, раптом зрозуміли, що війни — як міжфакультетної, так і будь-якої іншої — наїлись на все життя, ситі по горло. Досить. Можливо, восьмий курс у певній мірі став апофеозом цієї спроби покінчити з баталіями раз і назавжди. Вирішивши, що повноцінного курсу на кожному з факультетів все одно не набереться, ґоґвортські наставники їх об’єднали. Спільний восьмий курс. Спільні уроки. Спільна вітальня і спальні — тому що факультетські гуртожитки переповнені. І окрема святкова промова від директора Макґонаґел — все про ту ж терпимість і що досить війн, а ще — що всі тут повнолітні й дорослі, але зовсім нехтувати шкільними правилами все ж не варто, щоб не подавати прикладу молодшим, та й просто зважати на здоровий глузд... Це — виразний погляд у бік Фіннігана й Грінграсс.
Точніше, містера й місіс Фінніган. Після цієї війни — Герміона щось казала, що після будь-якої так, і навіть щось цитувала зі своїх книжок — у всіх просто епідемія почалась усіляких закоханостей-кохань-весіль. Ті ж Рон з Герміоною усюди бродять за ручку й усмішки в обох до вух. Та ж Джинні всміхається при зустрічі й червоніє гаряче, так, що всі веснянки кудись зникають на фоні цього рум'янцю. Той же Мелфой... стоп. Мелфой-то тут з якого боку? З того, що примарився у дивному сновидінні, неміч бліда, краще, ніж ексклюзивні кошмари від Волдеморта, але все одно приємного мало...

М’юзік: Secret Garden — Sleepsong.
У кожної сім’ї є свої скелети у шафі. Скелети, скелетики, скелетища.
Те, що дідусь ніколи не любив батька й досі недолюблює — це скелетик, тому що всі про це знають і в багатьох таке буває. Що коли батьки одружились, то дідусь відрікся від тата й не хотів його бачити, і страшенно сварився з бабусею з цього приводу — теж скоріш скелетик, ніж скелет, тому що потім усі помирились. Що брат у хресного кілька років після війни лікувався від депресії і кілька разів його ловили з бритвою в руках — це вже скелет, тому що підростають малі Фредді й Роксана, а їм таке знати поки зовсім ні до чого. Скелетом можна вважати й те, як батько деколи з’являється зі своїх рейдів — одразу додому, а не до цілителя — як у ванній закидає до пральні брудний одяг і п’є на кухні Знеболювальне. Ще скелет — це коли хресна плакала у них на кухні й щось говорила про “Ну звісно, вона молодша на п’ять років, і їй не треба додому бігти, тому що діти, і стежить за собою, що й казати...”, і разом з батьком пила зі склянок з товстим дном...
У Джеймі раніше був свій власний скелет — про короткозорість, що прогресує, і астигматизм, і “... в кращому разі можлива втрата зору до восьмидесяти відсотків лівого ока й шістдесяти п’яти — правого...” Точніше, скелетом було те, що батьки не знали, що він знає про ці відсотки, що росли з кожним роком. Але потім було літо в лікарні, де командувала хресна — тобто, це зараз вона командує відділенням, а тоді тільки-тільки починала, просто її вже тоді всі боялись, або мирно вирішували слухатись — от там, уже після операції, коли лежав з пов’язками на очах, було по-справжньому страшно. Тому що — а раптом знімуть бинти — і все одно виявиться темно... Але не плакав — тому що плакати було не можна.
Скелетики в шафі — те, про що в сім’ї не прийнято говорити прямо, але майже всі про них знають. Скелети — те, про що говорять за зачиненими дверима і що знати не треба, ну, в крайньому разі — Джеймі або дрібним — хоча всі вони вже доволі дорослі... А скелетищ майже не зустрічалось. Тому що про них просто не говорять, навіть якщо вони є. Так от, справжній скелетище — це про молодшу сестру хресного.
Не було строгим секретом те, що вона давним-давно лежить в лікарні, що саме лежить — і не більше, тому що ніхто не скаже, що з нею. Вона ніби спить, але зовсім не чує й не бачить нічого навколо, і не прокидається вже багато років.
До того самого лікарняного літа, коли через очі багато чого було не можна робити — ні швидко бігати, ні лазити по деревах, ні літати, Джеймі лишалось тільки одне з найголовніших занять — книги. Читати їх або — тому що зір напружувати не можна! - комусь з дорослих зачарувати книгу закляттям Читача... Книг було багато, дякуючи тату, а ще були бібліотеки в дідуся і хресної. Багато книг, з-поміж яких Джеймі більш за все подобались звичайні казки. Тоді-то він і почув про принцесу, що проспала сто років — що ніхто не міг розбудити її, що стежинки до її замку заросли колючим тереном, що сам замок заснув разом з нею, що принцеса не старіла за ті дні, що пролежала в зачарованому сні. І це було цікаво — подивитись на таку справжню.
Хоча, звісно, тепер він розумів, що лікарняна палата мало схожа на високу вежу, а бюджетне ліжко і клубок з малозрозумілих проводів, трубочок і чар — на ложе з чистого кришталю... А саму сестру хресного він бачив кілька разів на шкільних фотографіях — звичайне таке дівчисько. Руда, вся в веснянках. Навіть не можна сказати, що красива, хоч батько ніби був колись у неї закоханий.
Можливо, саме тому вони з хресним пили й розмовляли упівголоса за зачиненими дверима. Точніше, пив тільки батько, а дядько Рон уже прийшов п’яним. Щось згадували про школу, хресний намагався підняти тост “З Днем народження, сестричко!”, але в результаті пили з батьком, не цокаючись. Потім зашумів і зафиркав камін — прийшов тато.
Взагалі, хресний у Джеймі дуже хороший, просто в нетверезому стані стає просто неадекватним. От і тоді почав нести нісенітниці про почуття провини й іншу дурню, деколи називаючи тата тхором. Тато, що повернувся з лабораторії голодним і втомленим, як собака, слухав монолог хресного дуже довго, хвилини три, перед тим, як кинув коротко:
- Вислий, заткнись.
Сказав, навіть майже не підвищуючи голосу, але від цих спокійних інтонацій по спині бігли мурашки й хотілось ховатись якнайдалі.
- Гаррі, йди нагору. Візлі, вибирай — або ти мирно відсипаєшся тут і я прикриваю твій зад від копняків за алкоголізм, або отримуєш межи очі Витверезне закляття й гребеш до своєї благовірної. До речі, її заодно й спитаєш, чому акредитаційна комісія зарубала нам розробки — які, до речі, цілком могли би послужити оживленню твоєї сестри.
- У мене є гроші...
- А в мене дозволу — немає! Половина препаратів, з якими нам доводилось мати справу, - експериментальні, а інша половина — підконтрольні Міністерству, офіційно заборонені.
- Так вони що?.. Відключать її? Відключать?!
- Ні. Просто не дали ні дозволу, ні грантів на подальші експерименти, а ввічливо порекомендували запатентувати те, що є, і зайнятися чимось більш перспективним. Ні, поки не відключать. Але якщо так буде й надалі — можуть і відключити.
Такий-от скелетище з-за зачинених дверей. І навіть зрозуміло, чому: те саме “почуття провини”, про яке говорив хресний.
- Після того, як закінчиться експеримент, все прикриють. Що, Герм? Вона знає, так. Не верещи ти, голова й так гудить, як казан свинцевий... знає, а що толку, вона й так усе, що могла, зробила... тільки нинішня комісія навіть їй не по зубах виявилась. Як тільки завершимо “Пісок часовороту”, одразу ж і законсервують, якщо не вдасться заднім числом когось залучити. Але це вже питання не до мене... Ні. І це — також ні. Пішов під три чорти зі своїм темним минулим!..
Здається, дядько Рон так і заснув — там, за столом. А батьки, неясно упівголоса полаявшись у себе, розійшлись по різних кімнатах. Це було неприємно, дуже. Краще би шуміли на повну гучність, тому що потім швидше миряться, і тишу від Глушилято (врешті-решт, усі вже доволі дорослі й чудово розуміють, що може відбуватися за зачиненими дверима) одразу відрізниш від тягучої просто-тиші.
Ніяких заглушок. Тиша. З шарканням ніг, м’ятним запахом заспокійливого і приглушеним “Драклові грифіндурки!”

3
М’юзік: Тэм Гринхилл — Колыбельная для Тэлли.
Люціус Мелфой був розлючений — і це слабо сказано.
Він, що все життя товк про вміння контролювати себе як про одне з найважливіших, зніс усе скло в Білій вітальні плюс власноручно запустив у Драко чорнильницею.
- Ти! Щеня сопливе! Вирішив сім’ю зганьбити?! Усе, що було зроблено заради тебе...
- Ти особливо постарався, - Драко демонстративно потер ліве передпліччя. - Так, що ганьбитися уже далі немає куди.
- Відречусь від тебе й з гобелена випалю, - тепер батько шипів. - Спадку позбавлю...
- На здоров’я. Власне, я тільки за речами...
- Тут твоїх речей немає! Геть з моїх очей!
Повинна була би повиснути пауза, щоб Драко щось спробував сказати, якось виправдатися, але хлопець надто вже байдуже знизав плечима й пішов до виходу.
- І не повертайся!
Планувалось, що хлопчисько повернеться. Буквально через годину-другу, або день-другий, у будь-якому разі — не більше місяця. Люціус не став ні закривати від нього камін, ні говорити про щось батькові молодшої Грінграсс. Старшенька-то Грінграсс минулого року викинула коника, на вісімнадцятому році життя поспішно вискочила заміж за безрідного ірландця, такого ж сопляка, як і вона сама, і молодшу доньку тепер з усієї сили намагались прилаштувати якомога правильніше.
Через місяць довелось все-таки визнати, що заручини відкладаються, тому що хлопчисько поки викидає коники. Хлопець дійсно вибрикував. Хлопець абсолютно відкрито жив з Поттером. У якомусь передмісті Лондона, в орендованій квартирі, ніби останній жебрак. Хлопець захоплено тягав маглівське шмаття, огидне й убоге ганчір’я, яке, ніби постільну білизну померлого від заразної хвороби, треба би спалити десь на задньому дворі — щоб не прижилась ніяка чужорідна гидота у благородному й древньому сімействі Мелфоїв... Хлопець вступав до університету — тут би можна було поворушити старими зв’язками, але новоявлений герой, а що ви хотіли, швидко замовив слівце за свою пасію, так що спроба напоумити сопляка провалилась. А вже за навчання хлопчисько вхопився руками й зубами. Хлопчисько захистився на бакалавра, потім на магістра. Хлопчисько майже не з’являвся на людях, очевидно, надаючи перевагу спілкуванню зі своїми новоявленими дружками, жебраками й бруднокровками, перед вищим товариством, а якщо і з’являвся, то обов’язково разом зі своїм — тьху! - коханцем. Хлопчисько ставав якимось стипендіатом, ним можна було би пишатися, якби не... І одного разу Люціус прокинувся з думкою, що хлопчик не повернеться. Того дня, коли вранці йшов до вікна і раптом впав, ніби погано накладеним Облівіейтом вирізали шматок спогадів — раз! - і прийшов до тями в палаті Мунґа.
- Циссі! - з горла вирвалось щось схоже на сипле каркання. Язик слухався погано, а думки плутались, але головне Люціус все ж згадав...
- Що, лікаря покликати? Води?
- Циссі, він пішов!
- Хто пішов?
- Драко пішов! Син наш! Циссі, він же назовсім!
І навіть зробив спробу встати з ліжка, але заважала прозора трубка, прив’язана до руки...

М’юзік: Tom Felton — If you could be anywhere.
Було дивно так, що хотілося плакати. Відчуття від того, що мости спалені, і від свободи, що впала Драко на плечі, було майже моторошним. І коли крокував від головного входу в Мелфой-Менор до воріт, звідки вже можна роз’являтися, то тримати спину рівно було дуже важко. Дуже важко давались крижані голос і погляд на батька, який одразу якось постарів і згорбився. Цей клубок льоду розростався десь від ямки між ключицями, заважав дихати й говорити...
Того дня, що плавно перетік у вечір, вони напились. Знатно так напились: спочатку Драко відпоювався пивом, потім вогневіскі, а потім пішли гуляти маглівськими барами, де вже ніхто не рахував, скільки всього було випито й чого саме. І чому, врешті-решт, опинились у квартирі бруднокровки й Вислого, у гостьовій кімнаті, що більше була схожою на не надто простору комірку для мітел. У халупі, стіни якої були, певно, з картону, тому що коли вже в темряві як ошалілі шукали один одного, воювали з застібками, по стіні з іншого боку відчутно гримнуло — кулаком, не інакше — і почувся бас Вислого:
- Заглушку поставте, падлюки!
Стало невимовно смішно, просто до дикого реготу, до вищання й істерики, так що за стіною знову почувся мат, що обірвався на півслові — видно, заглушку таки поставила Грейнджер.
І можна було знову — хоч просто лежати поруч, відігріваючись усією своєю заледенілістю, хоч цілуватися до здурніння й плавитися від безкінечних поцілунків і жару, що лихоманкою поселився у тілах, або кохатися... У схожій на кубло купі різноманітних ковдр, на хиткому ліжку, трансігурованому з розкладачки, бути якимись абсолютно й безхмарно, ошаліло щасливими.
Зранку розвіюються чари, і двоспальне ліжко знову стає розкладачкою. Від подвійного вантажу в розкладачки підгинаються ноги, і тому ранок починається з гучного гуркоту. Сніданок у тісній кухні — куди їй до обідньої зали в Менорі! - і Грейнджер врешті-решт безцеремонно плюхається на коліна до свого рудого: місця для чотирьох тут надто мало. У відповідь Драко намагається перетягнути до себе на коліна Гаррі. Ні срібних приборів, ні ранкових костюмів — різнокаліберний посуд, саморобні вафлі, каша, яку навіть ідентифікувати не виходить, зате — теплий спросонку Гаррі на колінах і можливість копнути під столом Вислого у відповідь на тужливе “Збоооооченці!”
Гаррі шукає житло. У будинку на площі Гримо можна було би розміститися з усіма зручностями і з розмахом, що так підходив Мелфою, але Гаррі каже:
- Не любить мене цей будинок. І я його теж не дуже. Ніби й пам’ять про хресного, і надійний, але якийсь темний весь... і Сіріус його також не любив.
І пропонує щось у центрі:
- У мене в сейфі вистачить!
Але тепер впирається Драко. Йому зовсім не хочеться жити в місті, а тим паче — на гроші Поттера:
- Не ти складав, значить, і витрачати нема чого. Зароблю якось, мені місце в аптеці у Раеліка пропонували, все-таки бали з Настійок у мене найвищі. Та й практика потрібна для університету все одно. Я хочу свіжого повітря, а халупа підійде майже така ж, як у Візлі. Аби тільки в стіну ніхто не стукав вночі!
І ще щось, палаючи щоками від пекучої образи й усвідомлення, що от раптово помінялись місцями принц і жебрак — і тепер будь-яка, навіть найменша, спроба подарувати щось або щось таке ж ненав’язливе починає сприйматися майже як кровна образа. Стає смішно й знову до одуріння моторошно. Що не зараз, то максимум через тиждень-другий опиняться зовсім-зовсім наодинці, у своїх (умовно власних) стінах і що все це, і все, що буде далі — буде тільки для них двох, їхнє власне, їхнє власне ціле життя. А без парку з павичами й фонтанами цілком можна обійтися.

4
М’юзік: Otto Dix — Вальс.
Першого вечора вгамуватися раніше не вийшло, всі засиділись за північ.
Говорили-говорили-говорили, згадували-згадували...
Здається, тільки Фіннігани відчалили з вітальні дуже швидко, але хто б на їхньому місці вчинив би інакше? Рон щось там нашіптував Герміоні, і до Гаррі долітало, що краще би кудись подалі, тому що в кімнаті в хлопців гадюки вже вляглись спати. Гадюки — це Блейз і Драко. Вони, дійсно, пішли раніше за всіх, і було зрозуміло, що справа не у втомі, а в тому, що просто не хотілось лишатися тут, в одному приміщенні з дюжиною колишніх “ворогів”. Ніхто не дозволив би собі нічого зайвого в їхній бік, справа не дійшла би ні до дуелей, ні, певно, навіть до мордобою. Але зміюки вирішили ховатися про всяк випадок, і, швидше за все, правильно робили. Вони всі вирішили триматися зграєю — як би чого не трапилось.
Втомлені за день, однокурсники заснули моментально, а Гаррі не спалося. Не кошмарні сни, просто зі засинанням все ще були проблеми. Саме тому він чув через завісу тихий голос Забіні:
- Прокидайся, твоя черга.
У відповідь — тиха лайка Мелфоя. Шелест тканини, скрипіння матрацу:
- Ну, добраніч тобі...
- Пішов ти.
Пройшло ще скількись там часу перед тим, як Гаррі вибрався з-за своєї завіси. Так і є: білобрисий не спав, сидів на підвіконні. Замотався у коц і сидить, махає босою ногою. Дивиться з вікна кудись у темряву, тому що більше дивитись все одно немає куди і на що. І боса нога — ніби дивний маятник: туди-сюди.
- Що, вартуєш?
Драко підбирається, ніби злякане звірятко. Чи то й справді тхір, чи то ще щось дрібне, але хиже-зубате-кігтясте.
- Не спиться.
Голос у біловолосого сиплий, ніби простуджений. Ноги обидві тепер підібрав на підвіконня, підборіддям на колінця, обійняти колінця руками — весь ніби у кокон згортається у своєму коці, ховається у мушлю, як равлик. І тільки втискається у стінку, коли Гаррі підходить ближче.
- Боїшся, чи що?
- Ні. Будую плани до захопленню світу.
Без окулярів і в слабкому світлі нічної лампи у слизеринця не роздивитися виразу обличчя, очі здаються зовсім чорними проваллями. І ясно, що боїться просто відчайдушно, навіть зовсім не те, що вночі їх, сплячих, зачарують чи банально поб’ють — просто страшно повертатися в те місце, де стільки встигло статися усілякого. І що доведеться — ні, не битися, не захищатися — що доведеться якось розмовляти, спілкуватися, бачити всіх, кого ледь не закатрупив минулого року або кого весь рік травив, чиїх батьків, можливо, минулого року не стало...
- А чого ти їх босоніж будуєш, холодно ж...
Чи то винне освітлення, коли все навколо сіре або непрозоро-чорне, але бліда шкіра, здається, сяє. А коли Гаррі намагається посунути його, худющі ступні виявляються крижаними, ніби лід.
- Застудишся, дурню.
- Переживу.
Гаррі раптом розуміє:
- Це щоб не спати?
Мелфой зиркає спідлоба:
- Тобі-то чого не спиться? Захищаєш мир і спокій?
- Прикриєш ноги — скажу.
Нічна розмова сильно віддає сюрреалізмом. В одній реальності — уроки, однокурсники, недавня війна, вечірня балаканина ні про що, маслопиво й тепло каміна, в іншій — холодне підвіконня на двох з Мелфоєм, ніби білилами промальованим поверх темного картону. І правила в цій реальності зовсім інші, тому що слизеринець покірно ховає ноги в плед і звільняє місце для сусіда. Тому що драклів Поттер відповідає на питання, що прозвучало раніше:
- Намагаюся злізти з настійок. Заспокійливого, Сну-без-сновидінь. А ще — альпразолам і азафен. Маглівські препарати. Просто постійно пити нічого не можна, тому що буде звикання. Так сказали в Мунґа...
- Альпро — що? Більше схоже чи то на прокляття, чи то на мат. Ти впевнений, що цим лікують людей?
- Магли — такі ж люди, якщо ти забув.
Драко знову мертвіє у своєму коці:
- Я хотів сказати — дивні назви для настійок.
- Не настійки — таблетки.
- Таб-лет-ки, - ніби намагається запам’ятати Мелфой. - Дивні назви.
- Герм якось розповідала, що звичайно називають їх за складом, за призначенням — сортують в групи... ну, вона ж збирається на цілителя вступати...
Гаррі ще починає щось розповідати, Драко відповідає або намагається випустити колючки у відповідь, потім Гаррі знову говорить... а потім помічає, що слизеринець нахабно спить, скоцюбившись під своїм пледом на підвіконні.
- Йшов би ти до ліжка, га?
Тхорик намагається зрозуміти, що відбувається і де він знаходиться, але грізного хижака з нього в тої миті не виходить, тому що важко виглядати дорослим і грізним, коли волосся стирчить, ніби парасольки кульбаби, у всі боки, а сонні очі вперто не бажають розплющуватися.
- Спати йди, кажу. Ніхто вас не чіпатиме, треба ви...
- А ти? - спросонку звучить хрипко. Навіть занадто.
- І я.
Гаррі й направду також лягає спати і, найдивніше, до ранку засинає без усіляких настійок і таблеток.

М’юзік: Клод Дебюссі — Танок сніжинок.
Ранок, звісно, мудріший за вечір, але після поганого, незрозумілого вечора добрий ранок настає вкрай рідко.
Вечір вийшов неприємним, що й казати. І коли вже все ніби як втихомирилось, у коридорі на першому поверсі спалахнуло білим і красивий сріблястий сокіл прослизнув крізь двері у кабінет. А голос у сокола виявився на диво тонким і до того ж — затинався:
- Мммммістере Мелфою, виббббачте, що відриваю вас від відпочинку, але в ттттттретьому відсіку щось ддддивне відббббувається, ви не могли би підддійти?
Джеймі чув, як та у себе неголосно сказав матом. А потім голосно:
- Чекайте, зараз буду, - і сяючий крилатий змій розтанув у темряві.
- Драко, що?..
- Нічого особливого, йди до себе.
Батько пішов, гримнувши дверима і також сказав пошепки, але матом. Здається, перед сном вони посварились сильніше, ніж зазвичай. А дядьку Рону було все одно, він спав неспокійним, але міцним п’яним сном на диванчику внизу і тільки пробурмотів: “Треба забути яблуню вимкнути...”. Джеймі як раз вибрідав з кухні: через аномально пекельну спеку, що не відпускала і на початку серпня, у горлі дерло й постійно хотілося пити. А ще, якщо чесно, хотілося тихцем зжерти знеболювального — здається, ногу на своїх зборах він покалічив сильніше, ніж думав. Спадковість, туди її...
Крізь сон Джеймі чує, як над домом шумить гроза. Треба би встати, щоб зачинити вікно, інакше вранці все підвіконня буде залите, але йому ліньки. Він тільки ховається під ковдру від прохолоди, що прокралась до кімнати. І думає, що в батьків гучна й тиха частина сварки вже минули і завтра предки будуть миритися — а я все одно збирався до діда зранку, миріться хоч... е... без заглушок, і аби тільки бабуся не дізналася про ногу, а то ж поставить на вуха всіх — а от хресному буде погано — і від похмілля, і від хресної. Ні, хресна дядька Рона, звісно, не поб’є. Але відчитає, як маленького, а потім, по дорозі до каміну, кине йому, ніби шкодливому немовляті або коту:
- Рональде, додому.
І послухається же дядько Рон, побреде, як миленький.
Недивно, що зранку Джеймі прокидається від дуже гучного жіночого голосу.
- Рональд Біліус Візлі! Розплющуй свої п’яні очі й скажи, як у тебе взагалі вистачило совісті залишитися ночувати тут?!
Здається, хресна нині в ударі, або від змін у погоді сильно розхитались нерви.
- Що за притон алкоголіків тут... Джеймі, любий, іди на кухню, сніданок на столі... що за притон ви мені тут влаштували?!
Здається, саме тут до Джеймса нарешті доходить, що це — зовсім не хресна, а зовсім незнайома жінка, не надто акуратна тітка за тридцять у домашній мантії і з зібраним в пучок блідо-рудим волоссям, і червоним від гніву обличчям. Грішним ділом, Джеймі подумав навіть на “сучку білобрису”, яку два роки тому так бурхливо проклинала тітка, але тут подав голос хресний:
- Джинні... ну не треба, ти хоч при дітях-то...

Далі буде. Скоро