Період радянщини багато в нас вкрав. Усі зазвичай починають говорити про самосвідомість, мову й літературу, але мені здається, що головне навіть не це. Я, звісно, дуже шкодую, що Стус помер у таборах, а Хвильовий вчинив із розпачу самогубство, тут мені ідеться про те, що їхні тексти до нас дійшли. Не одразу, окей, але ми мали змогу їх читати, їх вивчати, ними захоплюватись.
Роки в Радянському Союзі вкрали у нас архітектуру.
Як не крути, але українські міста переважно лишаються потворними. Поруйновані під час Першої та Другої світових воєн, спалені й всипані віспами від бомб, вони молили про відбудову. І їх було забудовано хрущовками.
Врешті, це рішення було мудрим - з економічної точки зору. У Хрущова була бідна країна, де 80 відсотків населення не мало, де жити, і цю проблему треба було вирішувати. Хрущовки вирішували її блискавично - це був цілком прийнятний варіант. Однотипні забудови заполонили міста великої і такої різної країни, люди радісно вселялися у нові помешкання, втрачаючи голови від такого простого щастя, як власний туалет. Хрущов був певний, що це - тимчасовий захід, треба було трошки почекати - рівно до того моменту, коли прийде світле комуністичне майбутнє - і радянська влада забезпечить своїх громадян комфортрнішим і зручнішим житлом! От тільки роки йшли, а комуністичне майбутнє лишалось десь далеко-далеко попереду.
Люди жили, народжували дітей, діти виростали і народжували своїх... Я також виросла у двокімнаткій хрущовці - нас жило там п’ятеро. Це були дивовижні часи, коли у двох сусідніх будинках ти знаєш абсолютно кожного мешканця, коли через тонку стінку ти чуєш, як дядя Валєра у сусідній квартирі розказує тьоті Галі про свій робочий день, коли ти серед ночі з усіх сил намагаєшся ігнорувати шурхіт і скрегіт батьківського ліжка - мама не раз сміялась, згадуючи оте саме "життя на сцені". Коли мені було чотирнадцять і я поверталась з невдалого побачення, я лягала у ліжко і чекала, поки заснуть батьки - і лиш тоді могла дозволити собі таку розкіш, як сльози. мій двадцятирічний брат неперестанно сварився з бабцею, якій заважало світло його монітору вночі. Це були дивовижні часи - і я згадую їх з надзвичайною теплотою. Але я не хотіла б знову жити там, на Грушевського, 27.
Українські міста перетворились на одноманітну протяжність спальних районів, обшарпаних стін, панельних стін. Це як у Гришковця, знаєте? "Даже если ты не был ни разу в Челябинске или Омске, а побывал в Перми, или живешь в Новокузнецке… ты знаешь ВСЕ и про Челябинск, и про Омск… Подробно!"
Саме тому в українців є міф Львова. Місто Лева, що зберегло хоча б у центрі середньовічність, притягує жителів моєї країни з невимовною силою. УЛьвові все інакше. Там, звісно, усі без виключення розмовляють українською. Львів зберіг атмосферу іншої культури, яка не має нічого спільного з СРСР. Кожен пересічний львів’янин за замовчуванням є інтелігентом, розмовляє з легким польским акцентом і в будь-яку мить готовий пригостити тебе, заїжджого туриста, філіжанкою найсмачнішої у світі кави або келішком червоного вина, що з 1896 року зберігалося у дубовій діжці в просторому погребку. У Львові не може бути несмаку, бо Львів сам по собі - еталон вишуканості. Львів’яни абсолютно точно розуміються на музиці, літературі, геополітиці й економіці. Вузенькі вулички, мощені бруківкою, приховують безліч таємниць. Будиночки пригортаються один до одного, збиваються в купочку і дивляться на тебе, приховуючи мудрість століть. Львів вражає, бо він не такий. Він інший. Він - як Рівенделл у Толкієна, а львів’яни - як його ельфи. У них усе найкраще, тому вони завжди виглядають трохи пихатими.
Львів, звісно, також на 80 відсотків складається з тих самих хрущовських і пізніших забудов, львівські гопніки не відстають від київських, а слухають там ту саму попсу, що і в Донецьку, але це нікого не цікавить. Львівський залізничний вокзал переносить тебе у інший світ, як тільки зіскакуєш зі свого поїзда.Львів - це маленька українська європейська мрія. Він дарує надію на інше життя. і ми з радістю цю надію приймаємо.
Я поки не знаю, як мені житиметься у цьому місті-музеєві, де туристи безперестанно бігають групками, де спалахи фотоапаратів можуть засліпити того, хто до нього не звик, де у кав’ярнях ціни доволі таки київські. Я ще поки взагалі мало що знаю - можливі варіанти крутяться в моїй голові, не бажаючи впорядковуватись у який-не-який каталог.
Мій Львів наздожене мене уже за два тижні. Починається моя двадцять третя осінь.