Вікна моєї львівської квартири виходять на Городоцьку, а якщо добряче висунутись з вікна, то можна побачити гострі шпилі костелу Ельджбети. Я сиджу на підвіконні, з висоти мого третього поверху вікривається чудовий вигляд на львіські дахи й старі будиночки. Я сиджу на підвіконні, у мене на колінах ноут, у лівій руці - велика чашка з гарячим чаєм. У мене в квартирі грає Армстронг, і його мелодії літають у повітрі, лоскочучи мої вуха. Я сиджу на підвіконні, й призахідне сонце торкається мого обличчя.
Двоє туристів - хлопець і дівчина - фоткають мене знизу, з Городоцької. Вони явно вже поспішають на вокзал, вони явно вже прощаються з містом Лева, і я - отака вся концептуальна у вікні третього поверху з чашкою чаю - є для них тим самим приводом для фотографії, уособленням міфу Львова, бо саме так, на їхню думку, львів’янки й повинні поводитись. Вони всміхаються мені й показують великий палець - супер, молодець! А потім біжать на вокзал, впевнені, на сто відсотків, що мають фото типової львів’янки.
Я живу у Львові другий день і гигочу до себе - львів’яни зазвичай так не поводяться.
Вересень цього року дуже теплий.