Тепер, власне, про враження.
Про кіно.
"Великий Гетсбі" - ах, яке кіно! За романом Френсіса Скотта Фітцджеральда я колись на третьому курсі писала курсову роботу (так, я любила Гетсбі ще до того, як це стало мейнстрімом). Зазвичай екранізації викликають у мене бажання якомога швидше вимкнути цей жах, забути і ніколи не згадувати. А тут... ця екранізація є ледве не ідеальною. В першу чергу, це кіно великої естетики, великої візуальної роботи. Це надзвичайно красиве кіно. Сцена, в якій вперше з'являється Дейзі Б'юкенен - ох, ці білі фіранки, і вітер, і канапа, і мерехтіння, і її погляд, такий тремтливо-ніжний, такий глибокий і з таким сумом десь у глибині. Ця легкість, ця терпкість, ця невимовна історія "бідної багатої дівчинки", що читається в цьому всьому... І те, як Том різко зачиняє вікна, як марево розвіюється, ховається за сміхом, жартами і невимушеністю. Ох, цьому режисерові варто ставити пам'ятник! Перша поява Міртл - гарячої, легковажної Міртл з червоною помадою на губах, зі очима-блискавками, такої яскраво-палючої, такої крикливо-вульгарної, такої... Міртл. Дивовижна операторська робота. Фільм можна розбивати на кадри й дивитися-дивитися-дивитися... Мене на диво зовсім не подряпала музика, вона вписалася дуже гармонійно, дуже влучно. І реп, і тихий хрип Лани дель Рей, божественний саксофон від вуличного музики з балкону - це все разом створило свій, альтернативний, хворобливий, гарячковий, пульсуючий джаз епохи. Так, недостатньо розкрита подвійна натура Гетсбі. Так, власне, подвійна натура жодного з персонажів не розкрита, та все ж... Це прекрасне кіно. І його правда варто дивитися.
"Смертельні знаряддя: місто кісток". Я не читала книги. Мені не дуже подобалися фанфіки Касандри Клер по фандому гп, і я навряд чи стала би дивитися цей фільм взагалі, якби не моя френд-стрічка, яка впродовж минулих півроку вперто кричить про тіньоловів. Що можу сказати.. Мабуть, якби я читала книгу, мені сподобалося би набагато більше. Річ у тому, що сприймати тексти Касандри Клер як самостійну літературу я не можу, але як рівень фанфікшену - легко. Так от, Смертельні знаряддя, напевно, дуже класний фанфік. Хоча там і напхане все, притаманне типовому фентезі. Дівчинка, у якої супер-здібності - трохи схожа на Мері-Сью. Харизматичний головний герой - це однозначний плюс, Джейс просто фантастичний, я не можу не плескати в долоні. Жорстка френдзона, любовь-марковь, хороший вовкулака, поцілунок серед дивовижних квітів під дощем (а, ну да, це ж був полив, а не дощ), заляканий професор, що абразумілся тільки коли Валентин напустив повний інститут демонів, геї (тєма геїв не розкрита!), люк я твой атєц, а, ну і твой атєц тоже. Демони, містика, руни, знову демони, епічне крошилово з вампірами, Бах-тіньолов і в кінці головні герої і героїня їдуть собі у щасливе майбутнє на мотоциклі. Ну, взагалі, я більше задоволена, ніж ні. Деякі моменти змусили добряче профейспалмити, деякі - викликали задоволену усмішку. Багато незрозумілих моментів, і обосную мені теж бракує, але біс із ним. Непогано. Але читати я їх все одно не буду.
"Ленинградские ковбои едут в Америку". Ви колись бачили фінське кіно? Фінське кіно 1989 року? Фінське кіно про рок-н-рол? Це Кустуріца по-фінськи, це Джармуш по-фінськи, це так смішно, що у мене направду болів живіт від реготу під час перегляду. Таке... живе, таке особливе, таке добре кіно. Нагадує рок-н-рол роуд муві, от тільки в головних ролях не затяті шибайголови рок-зірки, а незворушні суворі фінські чуваки, у яких навіть імен нема. Один менеджер, один гурт і один труп подорожують Америкою до Мексики, щоб стати відомими. І це кіно однозначно треба дивитися для підняття настрою.
Про літературу.
"Квіти для Елджернона" - перша книжка за дуже довгий час, що мені по-справжньому боліла і яка мене по-справжньому зачепила. Мабуть, все ж американська проза була створена для мене. Мабуть, все таки, мотиви божевілля і надалі лишатимуться для мене одними з найбільш важливих. Чарлі Гордон стояв перед очима - з відсутнім поглядом, з блаженною усмішкою - усмішкою незнання і нерозуміння. Чарлі Гордон був щасливим у своєму баченні світу. Чарлі Гордон був особистістю. Гарно мені виписався образ Фей - така надзвичайно жива жінка, така надзвичайно вільна й справжня. Не дуже пішов мені образ Аліси - чомусь сприймалась мною вона не як жінка для Чарлі, а як мамусечка. Можливо, якось дуже вчасно я взяла в руки Кіза. Можливо саме в цей період мого життя мені треба було читати про такі речі. Щоб як ножем різонула по серцю фраза про те, що "дети просто слишком быстро выростают, а с ними... с ними можно быть до конца жизни". Книга відправляється у список улюблених, однозначно.
"Убить пересмешника" - людям, які вміють так влучно і так точно писати про дітей, бачити світ дитячими очима, треба ставити пам'ятники. От я, до прикладу, уже не можу писати навіть про підлітків. Стара вже, напевно. Книга прочитана рівно на половину, тому розлогіше напишу про неї пізніше.
Про театр.
"Неймовірна історія кохання" за "Очима блакитного собаки" Габріеля Гарсіа Маркеса у Молодому театрі змусила мене всю тремтіти впродовж цілого вечора.
Про сподівання.
Уже цього тижня виходить третій сезон Шерлока, і це не може не радувати.
А у мене на руках є такі квитки (ну, не зовсім у мене, та не суттєво). І не дай Боже мама дізнається, скільки вони коштують.
Ну і на Україну - Францію 15 листопада я теж збираюся іти.
Про кіно.
"Великий Гетсбі" - ах, яке кіно! За романом Френсіса Скотта Фітцджеральда я колись на третьому курсі писала курсову роботу (так, я любила Гетсбі ще до того, як це стало мейнстрімом). Зазвичай екранізації викликають у мене бажання якомога швидше вимкнути цей жах, забути і ніколи не згадувати. А тут... ця екранізація є ледве не ідеальною. В першу чергу, це кіно великої естетики, великої візуальної роботи. Це надзвичайно красиве кіно. Сцена, в якій вперше з'являється Дейзі Б'юкенен - ох, ці білі фіранки, і вітер, і канапа, і мерехтіння, і її погляд, такий тремтливо-ніжний, такий глибокий і з таким сумом десь у глибині. Ця легкість, ця терпкість, ця невимовна історія "бідної багатої дівчинки", що читається в цьому всьому... І те, як Том різко зачиняє вікна, як марево розвіюється, ховається за сміхом, жартами і невимушеністю. Ох, цьому режисерові варто ставити пам'ятник! Перша поява Міртл - гарячої, легковажної Міртл з червоною помадою на губах, зі очима-блискавками, такої яскраво-палючої, такої крикливо-вульгарної, такої... Міртл. Дивовижна операторська робота. Фільм можна розбивати на кадри й дивитися-дивитися-дивитися... Мене на диво зовсім не подряпала музика, вона вписалася дуже гармонійно, дуже влучно. І реп, і тихий хрип Лани дель Рей, божественний саксофон від вуличного музики з балкону - це все разом створило свій, альтернативний, хворобливий, гарячковий, пульсуючий джаз епохи. Так, недостатньо розкрита подвійна натура Гетсбі. Так, власне, подвійна натура жодного з персонажів не розкрита, та все ж... Це прекрасне кіно. І його правда варто дивитися.
"Смертельні знаряддя: місто кісток". Я не читала книги. Мені не дуже подобалися фанфіки Касандри Клер по фандому гп, і я навряд чи стала би дивитися цей фільм взагалі, якби не моя френд-стрічка, яка впродовж минулих півроку вперто кричить про тіньоловів. Що можу сказати.. Мабуть, якби я читала книгу, мені сподобалося би набагато більше. Річ у тому, що сприймати тексти Касандри Клер як самостійну літературу я не можу, але як рівень фанфікшену - легко. Так от, Смертельні знаряддя, напевно, дуже класний фанфік. Хоча там і напхане все, притаманне типовому фентезі. Дівчинка, у якої супер-здібності - трохи схожа на Мері-Сью. Харизматичний головний герой - це однозначний плюс, Джейс просто фантастичний, я не можу не плескати в долоні. Жорстка френдзона, любовь-марковь, хороший вовкулака, поцілунок серед дивовижних квітів під дощем (а, ну да, це ж був полив, а не дощ), заляканий професор, що абразумілся тільки коли Валентин напустив повний інститут демонів, геї (тєма геїв не розкрита!), люк я твой атєц, а, ну і твой атєц тоже. Демони, містика, руни, знову демони, епічне крошилово з вампірами, Бах-тіньолов і в кінці головні герої і героїня їдуть собі у щасливе майбутнє на мотоциклі. Ну, взагалі, я більше задоволена, ніж ні. Деякі моменти змусили добряче профейспалмити, деякі - викликали задоволену усмішку. Багато незрозумілих моментів, і обосную мені теж бракує, але біс із ним. Непогано. Але читати я їх все одно не буду.
"Ленинградские ковбои едут в Америку". Ви колись бачили фінське кіно? Фінське кіно 1989 року? Фінське кіно про рок-н-рол? Це Кустуріца по-фінськи, це Джармуш по-фінськи, це так смішно, що у мене направду болів живіт від реготу під час перегляду. Таке... живе, таке особливе, таке добре кіно. Нагадує рок-н-рол роуд муві, от тільки в головних ролях не затяті шибайголови рок-зірки, а незворушні суворі фінські чуваки, у яких навіть імен нема. Один менеджер, один гурт і один труп подорожують Америкою до Мексики, щоб стати відомими. І це кіно однозначно треба дивитися для підняття настрою.
Про літературу.
"Квіти для Елджернона" - перша книжка за дуже довгий час, що мені по-справжньому боліла і яка мене по-справжньому зачепила. Мабуть, все ж американська проза була створена для мене. Мабуть, все таки, мотиви божевілля і надалі лишатимуться для мене одними з найбільш важливих. Чарлі Гордон стояв перед очима - з відсутнім поглядом, з блаженною усмішкою - усмішкою незнання і нерозуміння. Чарлі Гордон був щасливим у своєму баченні світу. Чарлі Гордон був особистістю. Гарно мені виписався образ Фей - така надзвичайно жива жінка, така надзвичайно вільна й справжня. Не дуже пішов мені образ Аліси - чомусь сприймалась мною вона не як жінка для Чарлі, а як мамусечка. Можливо, якось дуже вчасно я взяла в руки Кіза. Можливо саме в цей період мого життя мені треба було читати про такі речі. Щоб як ножем різонула по серцю фраза про те, що "дети просто слишком быстро выростают, а с ними... с ними можно быть до конца жизни". Книга відправляється у список улюблених, однозначно.
"Убить пересмешника" - людям, які вміють так влучно і так точно писати про дітей, бачити світ дитячими очима, треба ставити пам'ятники. От я, до прикладу, уже не можу писати навіть про підлітків. Стара вже, напевно. Книга прочитана рівно на половину, тому розлогіше напишу про неї пізніше.
Про театр.
"Неймовірна історія кохання" за "Очима блакитного собаки" Габріеля Гарсіа Маркеса у Молодому театрі змусила мене всю тремтіти впродовж цілого вечора.
Про сподівання.
Уже цього тижня виходить третій сезон Шерлока, і це не може не радувати.
А у мене на руках є такі квитки (ну, не зовсім у мене, та не суттєво). І не дай Боже мама дізнається, скільки вони коштують.
]
Ну і на Україну - Францію 15 листопада я теж збираюся іти.
-
-
28.10.2013 в 17:34А про "Убить пересмешника" - сейчас заканчиваю. Так мне нравится! Сначала долго не могла влиться, а теперь никак не могу оторваться) Крутая книжка, очень крутая.
-
-
30.10.2013 в 17:21"Пересмішник" - надзвичайна книга. Цей пронизливий погляд на оточуючий світ, це просте розуміння складних речей, повільність стрімкого періоду перетворення суспільства далеко від подій стрімкого американського міста. Та що найбільше вразило - це червона нитка політкоректності, доказів і прикладів того, що люди різні не тому що такими народилися чи кимось працюють, а тому що у їх душах різний зпас доброти і порядності.
Scjrpions