ниття. не читати даліОдне з найстрашніших відчуттів - відчуття зради собі.
Я завжди думала, що в мене все буде інакше. Що я не буду гнути спину на ненависній роботі, аби тільки було що їсти, не буду трястися над грошима і не буду ставити їх у центр свого світу. Я завжди думала, що я ніколи нікому не дозволю розмовляти зі мною по-хамськи, що власну гідність я збережу в будь-якому разі. Я завжди думала, що не дозволю собі жити за графіком робота-дім-робота, не дозволю собі тягнути день у день цю рутину, а раз на рік дозволяти собі на два тижні їхати до моря. Я завжди думала, що буду жити, а не існувати.
Я мріяла, що в моєму житті буде багато музики, багато писання і багато подорожей. Там, у моєму уявному майбутньому, повинно було бути багато сміху, друзів, якогось алкоголю, раптових рішень, несподіванок, листівок батькам з різних куточків країни і континенту. Там мало бути місце для хороших книжок, дивних знайомств, сигаретного диму й улюбленої праці.
Мені двадцять три. Я живу з котом і чоловіком, рахую гроші й терплю істерики й приниження на роботі. Мені двадцять три - у мене немає часу на те, щоб відчувати життя наповну, я майже не виходжу з дому, і востаннє дозволяла собі мандрівку ще влітку. Мої друзі лишились у іншому місті, я ненавиджу свою роботу, і кожного робочого дня прокидаюсь з гидким гіркуватим присмаком у роті - я мушу працювати. Бо мені там платять, і плаять непогано, а треба чимось платити за квартиру і щось їсти, треба відкладати гроші на навчання, треба підлаштовуватись під такий негнучкий світ. Стискати зуби, іти на компроміси, відступати, поступатись своєю гідністю і своєю правдою - і ледь не на стінки дертися від відчуття повної огиди до себе. Продалася. Прогнулась. Стала ґвинтиком у системі, і система з задоволенням проковтнула тебе, навіть не поперхнувшись. Зрадила собі.
Колись я хотіла поїхати в Індію через Непал, Бутан і Тибет.
Тепер лишається тільки зневажливо пхикати й змусити себе перегорнути сторінку. Я ніколи не була вище Карпат, а безробітним батькам потрібна допомога, а завтра треба щось їсти, а 10 числа платити за квартиру. Я мала почати відкладати гроші на університет ще минулого місяця, але не впевнена, що викрою кілька тисяч і цього.
Я щось втратила, втратила щось важливе, можливо навіть необхідне. І, здається, втратила безповоротно.
@темы:
...висновків: життя минає...,
біль
-
-
04.12.2014 в 12:45И не потому, что куда-то путешествовал - напротив, хотя очень хочется, сейчас это практически нереально: тоже есть родители, которым нужно помогать, доходов стало меньше, ибо народ просто не идёт, у народа просто нет денег.
Я избавился от этого ощущения, потому что в очередной раз напомнил себе, что так называемый «окружающий мир» - тоже переменчив и чудовищно нестабилен. Даже почти иллюзорен. А раз так, то он может, должен и будет меняться так, как мне хочется. Да, не всегда и не во всём - но я ведь не требую и не жду чудес. Достаточно того, что мои друзья, хоть и разъехались кто куда - остались друзьями. И я счастлив уже тому, что смог помочь одному другу закрепиться на новом месте, когда было совсем тяжело; а с другим увиделись, когда наконец «совместились графики» - пусть и всего на несколько часов.
Достаточно того, что мой разум, чувства и фантазию все тяготы в жизни не глушат, а только подстёгивают. Да, я стал писать мрачняк и даже откровенный дарк - но сейчас мне нравится это. Мне нравится, что много лет назад я научился быть спокойным и сдержанным даже когда дерьмово почти всё, потому что открыл для себя способ перерабатывать негативные эмоции в - энергию, которую уже можно потратить на что угодно - и сейчас мне это здорово помогает. Всегда помогало.
Достаточно того, что у меня есть крыша над головой, необходимая еда и одежда - а всё остальное, что мне действительно нужно, лежит вне сферы привычного материального мира. И чем хуже в мире материальном, тем лучше во всех остальных.
Может, это наивность. Может, глупость. Может, безумие. Мне нравится это. Я рад этому. Не счастлив, нет, но я никогда и не видел счастье, как что-то постоянное - только как редкие секунды непередаваемого ощущения полного согласия с собой, и в другом виде я его не представляю и не желаю.
Мне всего лишь двадцать восемь. Блин, да у меня впереди ещё минимум тридцать лет активной деятельности, чтобы успеть всё то, чего я ещё не успел. Минимум. Потому что даже посыпая песочком, который будет с меня сыпаться лет в семьдесят, дорогу за собой - я буду идти. Иначе просто скучно.
Я не уникален. Что могу я, то могут и все остальные - это правило пришло в голову много лет назад, да там и осталось. Поэтому переживать нечего. Нужно просто идти и если не можешь что-то здесь и сейчас - не значит, что вообще не можешь. Миру слишком на нас наплевать, чтобы он смог нас сломать или переменить. В его силах только пытаться, раз за разом, а в наших - раз за разом говорить ему: «Пошёл нахуй!» Этого достаточно.