Її серце
Автор: Чернокнижница
Перекладач Ochi.koloru.neba
Редактор vidma
Дозвіл на переклад - отримано.
Пейрінг: Новий жіночий персонаж, Скорпіус Мелфой, Розі Візлі, Джеймс Поттер-молодший, Албус Северус Поттер, Х*юго Візлі
Рейтинг: R
Жанр: Romance/Angst/AU
Розмір: Міді
Статус: Завершений
Саммарі: Втомилась від реалових оріджів, вирішила розважитись. Вкрала все, що погано лежало, склеїла рожевими шмарклями. Що виросло, не виросло. Це не АУ. Це не ООС. Це повний ...здець. Що — канон? Де канон? Який канон? Ах, канон... Фтопку канон! Увага — тапки й помідори ловлю на льоту й запускаю назад. Так що краще пробуйте Авадою. Покоління некст. Чорт зна що і збоку Мелфой
Попередження: мат
Від перекладача - Цю річ просто необіхдно читати. Всім. Навіть тим, хто далекий від фандому, книг про Гаррі Поттера чи книг назагал. Я обіцяю - Ви не пошкодуєте.
читать дальшеЇї звали Санні.
Точніше, звали її Саманта Вінкль, але про це не завжди згадували навіть викладачі.
Вона вчилась у Гафелпафі.
Точніше, “вчилась” - голосно сказано. Скажем відверто, була присутня на уроках меблями. Чарувала Санні доволі посередньо, їй ставили Задовільно із жалості.
Та й що вона могла викликати, окрім жалю? Обличчя ніби й не страшненьке, але якесь кривувате, недбале, наче чорнетка. Невизначено-сірого кольору волосся, підстрижене “під хлопчика”, навіть не підстрижене — неакуратно обрізане, ніби вона стриглась сама і без дзеркала. Ніби й не худа, але якась нескладна й незграбна, складалось враження, ніби вона колись переламала усі кістки, й вони неправильно зрослися.
Як згадує більшість моїх однокурсників, до п’ятого курсу її майже ніхто не пам’ятав, ніби її й не існувало. А на п’ятому курсі в Ґоґвортсі вибухнула бомба, і звали її — Санні.
***
Я ледве не спізнився на потяг. А все це матінка з її абсолютно непритаманним для чистокровної леді інстинктом квочки: “Милий, не їж багато солодкого в школі!”, “Рідний, ти обов’язково повинен поснідати!”, “Зачекайте, я, здається, забула свою улюблену брошку!”. От якби ми зачекали, я би точно спізнився. І як її тільки батько терпить?..
У двері Ґоґвортс-експресу я влетів, мов на мітлі. Ледве перевівши подих від швидкого бігу й злості, смикнув двері найближчого купе... воно виявилось порожнім. Дивно. Зазвичай, запіздинцям (чи запіздунам?) доводилось прочісувати вагони в пошуках не те, що купе — вільного місця! Яка приємна дивина!
Насолоджувався тишею я недовго. Віддихався, повитріщався у вікно, подумав про вічне, а саме — про не з'їдений вранці сніданок, від якого би зараз не відмовився. І весь час несвідомо чекав, що відчиняться двері, і зграя нахабних грифіндорців (простодушних гафелпафців, зосереджених рейвенкловців — потрібне підкреслити) ввалиться до купе з криком: “Вільні місця! Фас!” Чекав — але цього не відбувалося. Та й взагалі нічого не відбувалося. Такі звичні для пасажирського вагону звуки — кроки в коридорі, звуки скринь, яких перетягуються з одного купе в інше, сміх, розмови — були відсутні, ніби у всьому вагоні я був один.
Я здригнувся. Не те, щоб мені стало страшно, але трохи незатишно й неспокійно я себе почував.
- Дурня! - голосно сказав я собі.
Власний голос моторошно прозвучав у пустому купе. Підкоряючись бажанню розвіяти цю неприродну самотність, я вийшов у коридор і відчинив двері сусіднього купе.
Нікого.
Я сплю?
Наступні двері. Пусто.
Я нервово хіхікнув.
Ще одні двері, і ще...
Та що за дурня?!
У вагоні не було ні душі.
Готовий повірити у що завгодно, від чийогось ідіотського жарту до чергового воскресіння Волдеморта, я кинувся у сусідній вагон...
- We`re happy family!
We`re happy family!
we`re happy family!
Me, mom and daddy! - обвалився на мене злагоджений рев з відчинених дверей міжвагонних дверей. На секунду я втратив слух, а коли побачив, що відбувається у вагоні, у мене зник ще й голос.
Біля одного з купе юрмилися учні від найменших до найстарших, ледь не залазячи одне одному на спини, і цей загальний хор чотирьох факультетів натхненно горланив незнайому мені пісню.
Я збожеволів?
Як мене втягнули у цей захоплений натовп, як у мене в руках опинилась пляшка маслопива, я й сам не надто зрозумів. А коли після нелегкої боротьби все-таки протиснувся вперед, я не повірив своїм очам: епіцентром усього цього безладу була... Санні!
Все така ж неладно скроєна, безглуздо зшита. У маглівському одязі, з гітарою в руках. У мене не лишилось сумнівів — це все якийсь дикий сон. У реальності такого театру абсурду статися не може просто тому, що це не може трапитися ніколи!
А гафелпафське опудало підвело на мене очі й усміхнулось, як довгожданому ліпшому другові.
...Що відбувається? Звідки ця нестримна радість, що пташкою-колібрі б’ється в мене в грудях? Гаряча хвиля шаленого щастя накриває мене з головою, і хочеться танцювати, стрибати до стелі, кружляти, сміятися... Мені здається, зараз я можу навіть літати — без будь-якої мітли, на крилах свого захвату! І на обличчі моєму розпливається усмішка від вуха до вуха, і я підхоплюю разом з усіма:
- We`re happy family!
we`re happy family!
We`re happy family!
Me, mom and daddy!
А потім була кінцева зупинка, Санні зачохлила гітару, і марево розвіялось. Ніби хтось вимкнув світло. Усі ми, хто зібрались у цьому купе, ніби метелики біля лампи, розгублено дивилися одне на одного. Кокетлива слизеринка сповзає з колін семикурсника-грифіндорця, презирливо кривлячи губи. Два серйозних рейвенкловця здивовано дивляться на пляшки з-під маслопива: “Ми що, також пили?”... У мене під ребрами тягуча туга, і мені хочеться вити так само, як всього кілька хвилин тому хотілося сміятися.
***
Навчання звалилось на нас сніговою лавиною з перших же днів вересня, і я не особливо роздумував над випадком у Ґоґвортс-експресі. Подробиці внутрішнього життя інших факультетів абсолютно мене не цікавили. Звична гризня з Грифіндором, форпости якого захищали двоє Поттерів і ціла ватага Візлі, почала втомлювати: сутички набули буденного характеру, нових тем для образ не з’являлось, а “чистота крові”, “хто розумніший”, “хто сильніший” і “хто швидший у квідичі” давно вичерпали себе. Ми сварились швидше за інерцією, для підтримки традиції, так би мовити. Влаштовувати одне одному підлості було зовсім вже лінь.
Скоро я почав помічати, що з Гафелпафом відбувається щось дивне. Вони і раніше не особливо запарювались особистими й світовими проблемами, а тепер же у них зовсім зірвало дах. От взяти хоча б те, що вони постійно усміхались. Всі. Без виключень. Завжди. Певно, навіть уві сні. А вже коли вони збирались разом у Великій Залі, регіт і крик від них стояв такий, що рев трибун на матчі “Гармат з Чадлі” можна вважати шепотом.
Кількість витівок “Made in Hufflpuff” зростала з кожним днем. У такому ж неймовірному темпі танули їхні бали. Викладачі хапались за голови: втримати неконтрольований Гафелпаф було просто неможливо. Складалось враження, що весь факультет знаходився під дією якогось невідомого закляття. Його можна було б назвати, до прикладу, “Пофігісімус”...
- “Всіхзадовбаціус”, - виправила мене Аманда Забіні, коли я озвучив свою версію одного разу під час сніданку.
- “Одурініус” тричі й масове розрідження мозку, - похмуро вимовила її сестра-близнючка Алісія, споглядаючи, як божевільні гафелпафці вибудовують на столі піраміду із кубків з гарбузовим соком.
Сьомий поверх, восьмий... Незграбно видершись на стіл, Санні ставить свій кубок, починаючи дев’ятий ряд піраміди, і... О так!!! Трохи нахилившись, вежа на секунду завмирає, а потім стрімко обвалюється. Регіт, шум, крики, калюжі гарбузового соку, декан Гафелпафу Ханна Лонгботом, що завмерла з роззявленим ротом, і щасливий сміх її підопічних, з голови до ніг заляпаних соком.
- П’ятдесят балів з Гафелпафу, - рівно проговорила Макґонаґел, піднімаючись з-за учительського столу. - Усьому факультету відпрацювання у Великій залі. Без застосування магії. Негайно.
Лонгботом нагородила своїх учнів злим поглядом і ринулась вслід за директором. Точно — буде випрошувати помилування для борсучат...
А Санні, яку, як на мене, за таку підставу потрібно було порізати у дрібний фарш і згодувати Гігантському кальмарові, сидить на столі у калюжі соку, схожа на величезного коника-стрибунця, і щасливо всміхається:
- Народ, тут ще трохи соку лишилось, хтось хоче?
Народ радісно регоче у відповідь і стягає Санні зі столу.
А через півгодини нам пощастило спостерігати винуватців обіднього інциденту, які рівною колоною крокували до Великої зали. Маршируючи, вони трусили в повітрі швабрами, ніби прапорами, і під гуркіт відер дружно співали: “We are warriors, warriors of the world!”
Точно, борсуки збожеволіли повним складом.
***
Поганий настрій — не найкращий товариш для вільного часу. Але в той вечір я вибрав саме його. Мене мучила глуха, безпричинна туга.
Можливо, я тужив за тими часами, про які так яскраво розповідав батько: коли Слизерин був блискучим зібранням благородних магічних родів, еліти чарівницього суспільства... Коли Зміїний факультет знаменував благородство й могутність, осередок чарівної аристократії... Жалюгідна купка вигнанців, нащадків колись поважних, а тепер обмежених у правах і збанкрутілих сімей, діти Смертежерів, в чию сторону й плюнути огидно — ось хто ми тепер. У нас немає нічого, окрім голосних титулів, чистої крові й одержимості повернути минулу велич наших родин.
Слава, влада, гроші, повага — це все дано належить іншим. Юрбі Поттерів, одне прізвище яких викликає благоговіння. Натовпу Візлі, перед якими кланяються і яким лестять, хіба що на колінах не повзають. А ми... а нам лишається тільки презирство.
Я ображено знизав плечима. Думки стрибнули в інше русло.
Герої війни, грифіндорське тріо... Тепер уже дует. Рон Візлі загинув чотири роки тому — з аврорами таке трапляється. Його люба дружина поплакала, повбивалась трошки, змінила прізвище на дівоче і заявилась у Ґоґвортс викладати Трансфігурацію. Поклавши руку на слизеринський герб, викладає добре... Та що там, чудово викладає! І, до речі, світ ще не бачив такого уїдливого декана Грифіндору. Батько каже, що інколи професор Грейнджер так нагадує його покійного хресного, що він готовий повірити у переселення душ. Правда, коли я вдавано безтурботним тоном розповів йому шкільну чутку про те, що у професора Грейнджер був роман зі Северусом Снейпом, батько аж надто різко попросив не говорити дурниць.
Ну й Гаррі Поттер... якого-ніяким-ломом-не-проломиш. Здавалось би, після розлучення з дружиною, що було підкріплене тисячею і одним скандалом, і не менш голосного звільнення з посту начальника Аврорату він повинен був потонути в морі загального розчарування і, як наслідок, презирства. Волдеморта з два! Вийшов з двотижневого запою, поголився, начепив чисту мантію — і подався до Ґоґвортсу, зализувати рани під крилом своєї бойової подруги і у вільний час викладати Захист від Темних Мистецтв. В тому то і справа, що у вільний час. Те, що Герой війни, Кавалер Ордену Мерліна першого ступеню, тисячу-разів-заслужений-і-вічноживий аврор — гіркий п’яничка, ні для кого не було таємницею. Скільки разів професор Грейнджер заміняла його на заняттях (до речі, Захист їй також вдавався пречудово), а він з’являвся на вечері з червоними очима і тремтячими руками, блідий, пом’ятий, з винуватим виглядом вислуховував люте шипіння Грейнджер, і ховав погляд від мовчазного осудження професорів і учнів. Обидва його сини не знали, куди подіти очі зі сорому... а наступного дня його знову замінювала декан Грифіндору. Ідеальна, красива, холодно-спокійна Герміона Грейнджер, колишня Візлі. Так і чую її льодяний хрипкий голос: “Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...”
- Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...
Я потрусив головою. Слухові галюцинації прийшли, ласкаво просимо?
- Ну що мені з тобою робити? Якщо завтра знову не з’явишся на урок — я тебе звільню, клянусь Мерліновими трусами!
Опа... Про вовка промовка, а вовк — і в хату... У роздумах не помітив, як дійшов до Астрономічної вежі, а там Грейнджер вичитує Поттера за п’янку. Картина маслом. Усе життя мріяв. Як би тепер не спалитися. Поттер-то сп'яну може й промахнутися, а ось Грейнджер — ніколи в житті, розмаже по стіні тонким шаром, ніхто потім не віддере.
- Гаррі, я серйозно. Більше я не можу тебе прикривати. Мінерва мене перетворить у мишу й з’їсть заживо, якщо ти не кинеш пити.
- Кину не раніше, ніж ти.
Два рази опа! Грізна професор Грейнджер — алкоголічка?!
- Я, на відміну від деяких, уроки не прогулюю і на дітей перегаром не дихаю! І руки в мене не тремтять.
- Я що, винний, що мене антипохмільне не бере?
- Звісно. У тебе ж вже замість крові вогневіскі. Яке вже тут антипохмільне...
- Добре. Можеш вважати, я зрозумів. Давай... за упокій, чи що...
Зітхання.
- Давай...
Тихий дзенькіт.
Чітко чую шурхіт власного плавно від’їжджаючого даху. Професор Захисту Гаррі Поттер і декан Грифіндору, професор Трансфігурації Герміона Грейнджер напиваються на Астрономічній вежі. Я сплю?
- Невже все це — наш приз за перемогу у війні?
- Гаррі, не починай. І без тебе тяжко...
- Сумуєш за ним?
Це він про Рона Візлі? Ага, звісно, сумує вона. На неї без трему не поглянеш — заморожена, як бурулька.
- Ох, Гаррі...
- А за Роном?
Три рази опа. Ні, я відмовляюсь хоч щось розуміти.
Грейнджер красномовно мовчить.
- Зрозуміло, - зітхає Поттер. - Наливай.
Звалювати. Терміново звалювати. П’яні герої війни... брррр... чому ніхто не придумав заклинання злиття зі стінами? От би знадобилось.
- Що Джині?
- Не згадуй на даремно. Поняття не маю. Перед дітьми не з’являється, і слава Моргані. Від такої мамці чого завгодно можна очікувати...
- Ти також не фея Драже.
- Я, у всякому разі, не залишаю доньку, якій тільки-тільки рочок виповнився, одну на ніч!!!
Здивований видих:
- Гаррі...
- Що — Гаррі?! Повертаюсь з операції, вже давно за північ, Лілі одна вдома в істериці б’ється... Я ледве зі страху не помер — а раптом щось сталося? А Джині, бачите, до подруги пішла в гості! Засосів на шиї їй тоді, схоже на те, також подруга наставила...
Мерлін...
- Мерлін...
- Мовчи й наливай.
- Мовчу. Наливаю.
Кашель. Здавлене сопіння:
- Погано пішла...
Підібравши поли мантії, аби не спіткнутися ненароком, я дрібними кроками рушив геть, молячись, щоб викладачі не засікли мене на відкритому повороті сходів. Хоча, не помітили ж, коли я йшов сюди, значить, шанси є. Але все-таки не стримався і поглянув нагору, на майданчик Астрономічної вежі.
Вони сидять на холодній підлозі. Забились у куток, притулились одне до одного, як затравлені звірі у лігвищі. Через широкі мантії вони здаються однією великою безформною купою, над якою біліють два обличчя. Тьмяне світло палички, втиснутої у щілину між древніми каменями підлоги. Напівпорожня пляшка вогневіскі блимає ялинковою прикрасою. Дві фігури, що вже майже зрослись, одна тінь на стіні. Зламані, втомлені, знесилені, чіпляються один за одного, намагаючись зберегти жалюгідні крихти тепла, і глушать алкоголем біль скалічених душ... Герої війни. Живі легенди.
На душі тяжко. Обережно спускаючись вниз, чую за спиною:
- До речі, передай Ханні, щоб втихомирила свою ненормальну Вінкль.
- А що таке?
- Борсуки зовсім здуріли. Буває, що в людини не всі вдома, а тут наступна стадія — всі пішли. Ти хіба не чула? Вони вчора на практичному занятті виявили, що Ступефаями можна рухати предмети, і весь урок грали в квача. Стільцями. Половина рейвенкловців у лікарняному крилі, а цим землерийкам хоч би що.
- А ти-то на уроці для чого?
- А як ти думаєш, можна піднятися з підлоги, коли на головою тридцять придурків Ступефаями кидаються? Про летючі стільці я взагалі мовчу.
До слизеринської вітальні я вже біг, ніби хтось мене в зад підганяв. У спальні, віддихавшись, зрозумів одне: я більше ніколи не зможу назвати Поттера “синьою пикою”, а Грейнджер - “бруднокровною вискочкою”.
А це значить, треба думати, чим тепер діставати Розі Візлі й Джеймса Поттера.
***
Одного сонячного недільного грудневого ранку стало зрозуміло: гафелпафська зараза перекинулась на Грифіндор. Ті нечисленні кішки, що спустилися на сніданок, виглядали дуже пошарпано й патологічно радісно. “Санні”, “От так гульнули!”, “Фантастика!”, і знову “Санні” - долітало до нашого столу. Борсуки, яких на сніданок прийшло ще менше, відповідали тріумфально: “Ми ж казали!” й “А ви не вірили!”
Зіткнувшись з нерозлучною четвіркою — двоє Візлі і двоє Поттерів, нічний кошмар Северуса Снейпа! - я зверхньо пробурчав щось про загальне отупіння і зникнення залишків бруднокровного мозку. Геройські нащадки перезирнулись, перемигнулись — і розреготались, мов табун коней.
- Ох, я ж забув, вас же не запросили до Санні, лорде Мелфою! - реготав Джеймс.
- Бідненький, у них же там нудьга в тих підземеллях! - фиркнула Розі.
- Але ж самі подумайте, що йому робити в Санні? - Х’ю Візлі з усіх сил намагався зберігати традиційну глибокодумну фізіономію. - Круті слизеринські хлопці не танцюють... їм навіть ходити важко!
- О так! - аж зігнувся Ал. - Від такої пики пиво — і те скисне!
Я не встиг відкрити рота, аби відпустити достойну відповідь, коли з-за повороту з’явилась Санні на чолі натовпу борсуків. Сяючи, мов новенький галеон, вона заверещала:
- Народ, ну де ви там? Давайте скоріш, Форвік усе вже придумав!
Форвік? Староста Рейвенкло?
Розі Візлі переможно всміхається і спішить за своїми божевільними родичами до борсучого натовпу. Зі секундного ступору мене виводить голос Санні:
- Скорпі, ти з нами?
Презирливо піднімаю брову. Якщо у мене виходить хоч вполовину так, як у батька, вони всі повинні убитися об стіну. Судячи з того, що реготливе стадо ніяк не реагує, виходить не дуже. Ну, можливо, хоч піти так само ефектно, як батько, мені вдалося.
***
За обідом вислухав зневажливу розповідь про те, як Гафелпаф, Грифіндор і Рейвенкло влаштували на засніженому шкільному подвір’ї битву сніговиків. Борсуки (точніше, одна божевільна борсучиха, не будемо показувати пальцем, але це Санні) згенерувала ідею, кішки наліпили сніжних монстрів, а рейвекловці всю ніч з суботи на неділю винаходили закляття, за допомогою якого можна було би цими монстрами керувати.
Пропав Рейвенкло. Хто казав, що вони найрозумніші й найрозважливіші?
Найрозумніші — це ми, тобто, Слизерин. У всякому разі, серед наших проявів шаленого гафелпафського вірусу поки не помітив.
***
Огидний запах сигаретного диму я відчув здалеку. Цікаво, який дурень додумався курити в шкільному коридорі? У світлі останніх подій я був готовий побачити з сигаретою навіть взірцевого рейвенкловського старосту. Тому, впізнавши Санні, навіть не здивувався.
На язику вже вертілось щось уїдливо-знущальне, коли вона повернулась до мене й усміхнулась — точнісінько як тоді в поїзді. У порівнянні з цією сяючою і радісною усмішкою на мить потьмяніло полум’я факелів, що освітлюють коридор.
- Привіт, Скорпі!
Я навіть розізлитися не встиг на таку фамільярність. Санні вимовила моє скорочене ім’я так природно, ніби ми були друзями дитинства.
- Не боїшся, що застукають? - замість привітання спитав я.
- Ні, - безтурботно кинула Санні й глибоко затягнулась, по-піжонськи випускаючи дим через ніздрі.
- Спіймають — відрахують.
- Ну й що?
Я отетерів.
- Як це “ну й що”?!
- Та ось так, - Санні спустила ноги з підвіконня й всілася до мене обличчям. - Що такого станеться, якщо мене відрахують? Сонце загасне? Небо впаде на землю? Воскресне Темний Лорд?
- Та кому ти треба без освіти?
Мерліне, що я несу? Моя фраза прозвучала, як настанова взірцевого батька неслухняній дитині.
- Салазар з тобою, Скорпі! - розсміялась Санні. - Невже ти віриш у цю дурню? Освіта... Життя... Не став між ними знак рівності. Освіта буде в тебе в дипломі, а життя — воно ось тут...
Санні приклала руку до лівої сторони грудей, і по її радісному обличчю пробігла легка тінь. Чи мені здалось?
Дівчисько загасило недопалок і сховало його в кишеню.
- У каміні спалю, - пояснила вона, зістрибуючи з підвіконня, і знову всміхнулась: - Життя надто коротке, аби витрачати його на те, що треба, мусиш і прийнято. Таке коротке, що ми можемо дозволити собі прожити його так, як нам хочеться, а не так, як вимагають інші.
Слухати такі слова від ровесниці було дико. Але я чомусь не сумнівався — Санні знає, про що говорить. Хто може похвалитись тим, що за п’ятнадцять хвилин двічі увігнав у ступор Скорпіуса Мелфоя? Знайомтесь: божевільна бруднокровка Санні з Гафелпафу.
- Добре, щось загрузила я тебе, - Санні панібратськи штурхонула мене в плече.
Від несподіванки я відхилився вбік, а Санні поглянула на мене з цікавістю:
- Приходь до нас в суботу. Буде весело.
- Куди - “до нас”?
Санні стенула гострим плечиком:
- У нашу вітальню. Пароль - “Don`t worry, be happy”.
І пішла геть, сховавши руки в кишені мішкуватих джинсів. А я дивився на її сутулу спину й з усіх сил намагався згадати ту дурну пісеньку, яку ми співали в поїзді. Але в голові крутилось єхидне: “Його навіть до Санні не запросили!”
Як же я чекав на ту суботу! Тиждень пролетів у тумані хвилюючої цікавості. Що ж такого відбувається по суботах в борсучій норі, що потім половина студентів ходять, ніби накачані Звеселяючим зіллям? А може, вони насправді чимось таким накачуються?.. Терпіння, повторював я собі, скоро про все дізнаєшся!
Мабуть, ніколи я ще не був таким неуважним. На Настійках ледве не підірвав казан і вперше в житті отримав “Ж”. Навіть ричання тверезого (!) і, як наслідок, злющого на весь світ Поттера, навіть уїдливі зауваження професора Грейнджер (“Містере Мелфою, я й не підозрювала у вас такої збоченої фантазії!”), коли я замість курчати трансфігурував їй з курячої пір’їнки незрозуміле зубате лисе дещо, не вразили мене анітрохи.
У Великій залі я несвідомо шукав очима розтріпану маківку й кривувату сяйливу усмішку, відмахуючись від нав’язливих зауважень однокурсників: “Скорп, ти не захворів?”, “Погано виглядаєш, Скорп!”, “Може, тобі до Помфрі сходити, щось ти сам не свій!”
Від душі реготав, коли почув про те, що на відпрацюванні у Залі нагород вічно незграбна Санні розбила якийсь кубок, а при спробі полагодити його простеньким Репаро у неї чомусь вийшла пляшка вогневіскі. Пляшку Філч вилучив, і, думаю, знайшов їй достойне застосування.
І ось — субота. Щоб втекти від набридливих розпитувань і періодичних пропозицій сходити до Лікарняного крила, я одягнувся тепліше і весь час від обіду до вечері бродив околицями замку. За вечерею ковтав шматки, майже не пережовуючи, і навіть не особливо розбираючи, що я їм. І постійно питав себе — з чого це я так хвилююся? Не на побачення ж іду, врешті-решт...
Довго не міг вирішити, коли іти. Часу Санні не назвала, а я, дурна моя голова, не спитав. Почекав годину після вечері, посидів з книгою біля каміна, а обравши момент, коли у вітальні стало менше народу, підхопив мантію і з якомога незалежнішим виглядом пішов до виходу. Ку отовим зором помітив кілька уважних поглядів, що за мною стежили, і вкотре зрадів з того, що маю репутацію пихатого одинака.
До вітальні Гафелпафу йшов дуже повільно, намагаючись зберігати вираз обличчя “та я тут поруч гуляв”. На щастя, знайомих на шляху мені не трапилось.
Товстий монах зустрів мене сварливо:
- Ще один приперся! Ох уже ця Санні, тягне додому усіляку наволоч, троль її побери! Мало мені було грифіндорських недоумків, так тепер ще й Салазарова шпана шастає! Ходять і ходять, ходять і ходять, не відпочинеш ніяк!
- Ходили і ходити будемо! - відрізав я і назвав пароль.
Не припиняючи буркотіти, портрет від’їхав у бік, я ступив крок за поріг... на обличчя понесло спекотним камінним теплом, у ніс вдарив запах пива, кави і ще чогось копченого.
— Oh mother tell your children
Not to do what I have done, — сидячи на підлозі біля каміна, Санні співала незнайому мені пісню, перебираючи пальцями гітарні струни.
Spend your lives in sin and misery
In the House of the Rising Sun! — меланхолійно підтягували кілька голосів.
Народу було багато. Гафелпаф зібрався, певно, у повному складі. Солідна компанія рейвекловців облюбувала довгий диван біля стіни — сидячи ледь не на головах одне одного, вони неспішно потягували пиво й перемовлялись з дуже глибокодумними фізіономіями. У кріслі біля протилежної стіни сиділа, немов королева, старша Візлі, і тримала пляшку пива, наче царський скіпетр, а її брат й обидва Поттери доберманами розвалились на підлозі біля її ніг. Усі круглі жовті пуфики були зайняті, й більшість народу, в основному хлопці, сиділи на підлозі — якомога ближче до Санні і ящика з пивом.
- And it’s been the ruin of many a poor boy
And God I know I'm one. — Санні завершила пісню і помітила мене: - Скорпі! Ну нарешті! Я вже думала, ти не прийдеш... Проходь, чого стоїш, мов засватаний?
О так, сюди варто було прийти хоча би заради того, щоб побачити розгублені фізіономії Розі й компанії.
- Санні, ти... - від обурення на Х’юго навіть гикавка напала. - Ти... запросила його?!
- Так, а що? - стенула плечима Санні, роблячи ковток з пляшки.
- Здуріла! - зашипіла Розі. - Це Мелфой!
Санні безтурботно розсміялась у відповідь:
- Заспокойся, Розі! Місця для всіх вистачить! Скорпі, ну не стій стовпом, у ногах правди нема, вона в іншому місці, вище! Лови!
Я ледве встиг спіймати пляшку пива, що летіла прямо в мене. Ось так, грифіндорське опудало, ходив і ходитиму!
Санні знову взяла гітару до рук і вдарила по струнам:
- One, Two, Three O’clock, Four O’clock rock,
Five, Six, Seven O’clock, Eight O’clock rock.
Nine, Ten, Eleven O’clock, Twelve O’clock rock…
- We’re gonna rock around the clock tonight! — підхопили всі інші...
А я знову відчув себе в купе Ґоґвортс-експресу...
* * *
Ми розійшлись під ранок. Першими “відвалились” Рейвенкло, заснули на своєму дивані. Борсуки відповзали до своїх спалень поступово — їм добре, вони в себе вдома. Довше за інших протримались грифіндорці, але коли годинник бив четверту ранку, Розі вже мирно сопла, скрутившись калачиком у кріслі, мов велика руда кішка. Молодший Поттер також уже клював носом. У каміна біля Санні лишились добряче накачаний пивом Джеймс, меланхолійний Х’ю, котрий всю ніч пив лише каву, троє гафелпафських старшокурсників і я. Коли світанок був уже десь геть близько, у вітальні стало холодно, і мені довелось виповзти з свого кутка, який я зайняв ще на початку вечірки, ближче до каміна.
Сидячи тісним колом біля вогню, ми тихо, щоб не розбудити сплячих, розмовляли про якісь дурниці. Про музику, погоду, про те, які породи сов швидше літають, про мітли і квідич, про способах приготування кави, про щось ще... Санні мовчки усміхалась, слухаючи нас, і майже беззвучно перебирала струни.
Мені було тепло й радісно. Тепло від каміна і від присутності Санні. Сонячне, шалено веселе створіння, вона випромінювала невидиме для ока, але відчутне для серця світло. Її світло проганяло ненависть, презирство і біль, очищаючи душу ласкавими доторками чистого щастя. А радісно було від того, що у той вечір у Борсучій вітальні не потрібно було тримати обличчя і марку чистокровної мерзоти . Мабуть, я ще ніколи так не відпочивав від себе.
У якийсь момент ми всі замовкли, дивлячись на вогонь і думаючи кожен про своє. У ту ж мить у потріскування дров уплівся голос Санні:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Останній акорд розчинився у нашому диханні.
Санні відклала гітару, залпом допила пиво, що лишалось у пляшці, і, не кажучи і слова, пішла до спальні.
* * *
У неділю я прокинувся з усмішкою. І на резонне запитання: “Ти де був?” відповів цілком безтурботно: “Де я був, там мене вже нема!”
Я усміхався у ванній, вмиваючись, я усміхався, коли спускався на обід, усміхався, коли зловив кілька привітів від присутніх на вчорашній вечірці рейвекловців. Я підхопив гафелпафський вірус. І було чудово! Тому що я взяв у борсучій вітальні свій шматочок камінного тепла і безтурботної свободи. Тому що у мене з’явилось особисте сонце на ім’я Санні.
О ні, я не закохався. Хіба можна закохатися у щастя?
* * *
Я чекав наступної суботи, як не чекав ще нічого і ніколи в житті. Гафелпаф, схоже на те, постановив, що людина, яку Санні запросила на суботні посиденьки, хоч і слизеринський гад, але не кусається, і став дружно зі мною вітатися. Я повертав їм усмішки з усією доступною для мене щирістю. З Рейвенклов установився стабільний нейтралітет. Рідний — три рази ха-ха! - Слизерин шугався від мене, і за моєю спиною побратими і посестри крутили пальцем біля скроні, думаючи, що я не бачу. І плювати я хотів на це з Астрономічної вежі!
А от з кішками стало зовсім вже зле. Після вечора, що ми провели у Санні, вони ніби з ланцюга зірвались. Насмішки й образи “фантастичної четвірки” демонстрували відчайдушну злобу і ненависть, що межує з одержимістю.
Я губився у здогадках — адже всього тиждень тому ми могли абсолютно спокійно пройти повз один одного, не вимовивши і слова. Ігнорував їхні знущання, хоча, бачить Салазар, як мені хотілось деколи порубати Сектумсемпрою усіх чотирьох на дрібне олів’є! Але після суботньої вечірки з Санні у мені щось перемкнулось, щось замкнуло, померло — або, навпаки, з’явилось? Там, біля каміну Жовтої вітальні Гафелпафу, я вперше відчув злагоду зі собою, я вперше відчув себе, без ярмаркового марнотратства аристократичної родини, належності до Зміїного факультету, без маски високородного сноба, що вже зрослась з обличчям, без набридливої необхідності “тримати обличчя”... Мені було добре бути собою вільним, собою спокійним і радісним. Бруднити цей знайдений у самому собі світ брудом обов’язковою і невід’ємною, як і моє прізвище, ненавистю до нащадків грифіндорського Золотого тріо я був не готовий. Невже чари усмішки Санні подіяло на них таким чином? Можливо, вони просто вирішили, що мені не місце під промінням цього Сонця?
Сонце світить для всіх.
* * *
У середу ми були подавлені звісткою з борсучої вітальні: професор Грейнджер зловила Санні за курінням у школі. “Накаркав!” - ледве не плачучи, гнобив я себе. За правилами, Санні повинні виключити, без варіантів. Я одиноко метався шкільними коридорами, що вмить стали холодними і цинічно-байдужими, не в змозі уявити своє життя без її радісного безтурботного світла... Впершись чолом об стіну якогось невідомого мені раніше провулка, я зрозумів: буду валятися у ногах у директора, у Грейнджер, у чорта лисого, аби тільки Санні лишилась у школі. Я, Мелфой, на колінах буду випрошувати для неї прощення, навіть якщо мені до самого Випускного балу доведеться чистити мешти Поттерам і Візлі!
Чистити мешти не довелось. Як з’ясувалось, у той вечір у директора Макґонаґел були делегації ледве не з усієї школи (за виключенням, звісно, моїх дорогих однокурсників) з одним-єдиним проханням... Рейвенклов, користуючись залізною логікою, доводив, що така сувора міра покарання не відповідає важкості проступку Санні. Гафелпаф мовчки витріщався десятками благальних очей. Грифіндор верещав, що так не можна просто тому, що не можна! Моя поява тільки довершила картину. Пробившись до Макґонаґел крізь щільний натовп студентів, я...
Я опустився на коліна.
Тиша.
Збите з пантелику обличчя директора.
- Містере Мелфой, встаньте негайно!
Глухий стук дверей директорського кабінету.
Дурень.
Думав, що моє приниження чогось вартує. Та хто я такий?! Сміття, син прибічника Волдеморта, чистокровне лайно! Чому мене повинні брати до уваги?! Навіть якщо привілейовані Візлі не змогли...
Ідіот.
Піднімаюсь, стримуючи злі сльози.
Горгулья від’їжджає вбік, з-за неї з’являється Санні. Ні, не так — спочатку з-за горгульї випливає сонячна усмішка, а вслід за нею — Санні.
- Народ... - шепоче вона, відповідаючи на непоставлене питання. - Народ, я піду...
- Санні? - здається, цей голос, повний тривоги, належить Розі Візлі.
- Речі розпакую! - регоче Санні.
Регоче Гафелпаф. Регоче Рейвенкло. Заходить ошалілим сміхом Грифіндор. Санні потрапляє у тісне кільце обіймів і привітань. Я стою біля стіни й з усіх сил намагаюсь справитись з колючим клубком у горлі.
- Скорпі!
Виплутавшись з набридливих рук, Санні йде прямо до мене, студенти розступаються перед нею, як перед олімпійською богинею, що зійшла на землю.
- Скорпі... - сяючі очі, моя рука обплетена тонкими прохолодними пальчиками. - Є приниження, яке підносить.
Автор: Чернокнижница
Перекладач Ochi.koloru.neba
Редактор vidma
Дозвіл на переклад - отримано.
Пейрінг: Новий жіночий персонаж, Скорпіус Мелфой, Розі Візлі, Джеймс Поттер-молодший, Албус Северус Поттер, Х*юго Візлі
Рейтинг: R
Жанр: Romance/Angst/AU
Розмір: Міді
Статус: Завершений
Саммарі: Втомилась від реалових оріджів, вирішила розважитись. Вкрала все, що погано лежало, склеїла рожевими шмарклями. Що виросло, не виросло. Це не АУ. Це не ООС. Це повний ...здець. Що — канон? Де канон? Який канон? Ах, канон... Фтопку канон! Увага — тапки й помідори ловлю на льоту й запускаю назад. Так що краще пробуйте Авадою. Покоління некст. Чорт зна що і збоку Мелфой
Попередження: мат
Від перекладача - Цю річ просто необіхдно читати. Всім. Навіть тим, хто далекий від фандому, книг про Гаррі Поттера чи книг назагал. Я обіцяю - Ви не пошкодуєте.
читать дальшеЇї звали Санні.
Точніше, звали її Саманта Вінкль, але про це не завжди згадували навіть викладачі.
Вона вчилась у Гафелпафі.
Точніше, “вчилась” - голосно сказано. Скажем відверто, була присутня на уроках меблями. Чарувала Санні доволі посередньо, їй ставили Задовільно із жалості.
Та й що вона могла викликати, окрім жалю? Обличчя ніби й не страшненьке, але якесь кривувате, недбале, наче чорнетка. Невизначено-сірого кольору волосся, підстрижене “під хлопчика”, навіть не підстрижене — неакуратно обрізане, ніби вона стриглась сама і без дзеркала. Ніби й не худа, але якась нескладна й незграбна, складалось враження, ніби вона колись переламала усі кістки, й вони неправильно зрослися.
Як згадує більшість моїх однокурсників, до п’ятого курсу її майже ніхто не пам’ятав, ніби її й не існувало. А на п’ятому курсі в Ґоґвортсі вибухнула бомба, і звали її — Санні.
***
Я ледве не спізнився на потяг. А все це матінка з її абсолютно непритаманним для чистокровної леді інстинктом квочки: “Милий, не їж багато солодкого в школі!”, “Рідний, ти обов’язково повинен поснідати!”, “Зачекайте, я, здається, забула свою улюблену брошку!”. От якби ми зачекали, я би точно спізнився. І як її тільки батько терпить?..
У двері Ґоґвортс-експресу я влетів, мов на мітлі. Ледве перевівши подих від швидкого бігу й злості, смикнув двері найближчого купе... воно виявилось порожнім. Дивно. Зазвичай, запіздинцям (чи запіздунам?) доводилось прочісувати вагони в пошуках не те, що купе — вільного місця! Яка приємна дивина!
Насолоджувався тишею я недовго. Віддихався, повитріщався у вікно, подумав про вічне, а саме — про не з'їдений вранці сніданок, від якого би зараз не відмовився. І весь час несвідомо чекав, що відчиняться двері, і зграя нахабних грифіндорців (простодушних гафелпафців, зосереджених рейвенкловців — потрібне підкреслити) ввалиться до купе з криком: “Вільні місця! Фас!” Чекав — але цього не відбувалося. Та й взагалі нічого не відбувалося. Такі звичні для пасажирського вагону звуки — кроки в коридорі, звуки скринь, яких перетягуються з одного купе в інше, сміх, розмови — були відсутні, ніби у всьому вагоні я був один.
Я здригнувся. Не те, щоб мені стало страшно, але трохи незатишно й неспокійно я себе почував.
- Дурня! - голосно сказав я собі.
Власний голос моторошно прозвучав у пустому купе. Підкоряючись бажанню розвіяти цю неприродну самотність, я вийшов у коридор і відчинив двері сусіднього купе.
Нікого.
Я сплю?
Наступні двері. Пусто.
Я нервово хіхікнув.
Ще одні двері, і ще...
Та що за дурня?!
У вагоні не було ні душі.
Готовий повірити у що завгодно, від чийогось ідіотського жарту до чергового воскресіння Волдеморта, я кинувся у сусідній вагон...
- We`re happy family!
We`re happy family!
we`re happy family!
Me, mom and daddy! - обвалився на мене злагоджений рев з відчинених дверей міжвагонних дверей. На секунду я втратив слух, а коли побачив, що відбувається у вагоні, у мене зник ще й голос.
Біля одного з купе юрмилися учні від найменших до найстарших, ледь не залазячи одне одному на спини, і цей загальний хор чотирьох факультетів натхненно горланив незнайому мені пісню.
Я збожеволів?
Як мене втягнули у цей захоплений натовп, як у мене в руках опинилась пляшка маслопива, я й сам не надто зрозумів. А коли після нелегкої боротьби все-таки протиснувся вперед, я не повірив своїм очам: епіцентром усього цього безладу була... Санні!
Все така ж неладно скроєна, безглуздо зшита. У маглівському одязі, з гітарою в руках. У мене не лишилось сумнівів — це все якийсь дикий сон. У реальності такого театру абсурду статися не може просто тому, що це не може трапитися ніколи!
А гафелпафське опудало підвело на мене очі й усміхнулось, як довгожданому ліпшому другові.
...Що відбувається? Звідки ця нестримна радість, що пташкою-колібрі б’ється в мене в грудях? Гаряча хвиля шаленого щастя накриває мене з головою, і хочеться танцювати, стрибати до стелі, кружляти, сміятися... Мені здається, зараз я можу навіть літати — без будь-якої мітли, на крилах свого захвату! І на обличчі моєму розпливається усмішка від вуха до вуха, і я підхоплюю разом з усіма:
- We`re happy family!
we`re happy family!
We`re happy family!
Me, mom and daddy!
А потім була кінцева зупинка, Санні зачохлила гітару, і марево розвіялось. Ніби хтось вимкнув світло. Усі ми, хто зібрались у цьому купе, ніби метелики біля лампи, розгублено дивилися одне на одного. Кокетлива слизеринка сповзає з колін семикурсника-грифіндорця, презирливо кривлячи губи. Два серйозних рейвенкловця здивовано дивляться на пляшки з-під маслопива: “Ми що, також пили?”... У мене під ребрами тягуча туга, і мені хочеться вити так само, як всього кілька хвилин тому хотілося сміятися.
***
Навчання звалилось на нас сніговою лавиною з перших же днів вересня, і я не особливо роздумував над випадком у Ґоґвортс-експресі. Подробиці внутрішнього життя інших факультетів абсолютно мене не цікавили. Звична гризня з Грифіндором, форпости якого захищали двоє Поттерів і ціла ватага Візлі, почала втомлювати: сутички набули буденного характеру, нових тем для образ не з’являлось, а “чистота крові”, “хто розумніший”, “хто сильніший” і “хто швидший у квідичі” давно вичерпали себе. Ми сварились швидше за інерцією, для підтримки традиції, так би мовити. Влаштовувати одне одному підлості було зовсім вже лінь.
Скоро я почав помічати, що з Гафелпафом відбувається щось дивне. Вони і раніше не особливо запарювались особистими й світовими проблемами, а тепер же у них зовсім зірвало дах. От взяти хоча б те, що вони постійно усміхались. Всі. Без виключень. Завжди. Певно, навіть уві сні. А вже коли вони збирались разом у Великій Залі, регіт і крик від них стояв такий, що рев трибун на матчі “Гармат з Чадлі” можна вважати шепотом.
Кількість витівок “Made in Hufflpuff” зростала з кожним днем. У такому ж неймовірному темпі танули їхні бали. Викладачі хапались за голови: втримати неконтрольований Гафелпаф було просто неможливо. Складалось враження, що весь факультет знаходився під дією якогось невідомого закляття. Його можна було б назвати, до прикладу, “Пофігісімус”...
- “Всіхзадовбаціус”, - виправила мене Аманда Забіні, коли я озвучив свою версію одного разу під час сніданку.
- “Одурініус” тричі й масове розрідження мозку, - похмуро вимовила її сестра-близнючка Алісія, споглядаючи, як божевільні гафелпафці вибудовують на столі піраміду із кубків з гарбузовим соком.
Сьомий поверх, восьмий... Незграбно видершись на стіл, Санні ставить свій кубок, починаючи дев’ятий ряд піраміди, і... О так!!! Трохи нахилившись, вежа на секунду завмирає, а потім стрімко обвалюється. Регіт, шум, крики, калюжі гарбузового соку, декан Гафелпафу Ханна Лонгботом, що завмерла з роззявленим ротом, і щасливий сміх її підопічних, з голови до ніг заляпаних соком.
- П’ятдесят балів з Гафелпафу, - рівно проговорила Макґонаґел, піднімаючись з-за учительського столу. - Усьому факультету відпрацювання у Великій залі. Без застосування магії. Негайно.
Лонгботом нагородила своїх учнів злим поглядом і ринулась вслід за директором. Точно — буде випрошувати помилування для борсучат...
А Санні, яку, як на мене, за таку підставу потрібно було порізати у дрібний фарш і згодувати Гігантському кальмарові, сидить на столі у калюжі соку, схожа на величезного коника-стрибунця, і щасливо всміхається:
- Народ, тут ще трохи соку лишилось, хтось хоче?
Народ радісно регоче у відповідь і стягає Санні зі столу.
А через півгодини нам пощастило спостерігати винуватців обіднього інциденту, які рівною колоною крокували до Великої зали. Маршируючи, вони трусили в повітрі швабрами, ніби прапорами, і під гуркіт відер дружно співали: “We are warriors, warriors of the world!”
Точно, борсуки збожеволіли повним складом.
***
Поганий настрій — не найкращий товариш для вільного часу. Але в той вечір я вибрав саме його. Мене мучила глуха, безпричинна туга.
Можливо, я тужив за тими часами, про які так яскраво розповідав батько: коли Слизерин був блискучим зібранням благородних магічних родів, еліти чарівницього суспільства... Коли Зміїний факультет знаменував благородство й могутність, осередок чарівної аристократії... Жалюгідна купка вигнанців, нащадків колись поважних, а тепер обмежених у правах і збанкрутілих сімей, діти Смертежерів, в чию сторону й плюнути огидно — ось хто ми тепер. У нас немає нічого, окрім голосних титулів, чистої крові й одержимості повернути минулу велич наших родин.
Слава, влада, гроші, повага — це все дано належить іншим. Юрбі Поттерів, одне прізвище яких викликає благоговіння. Натовпу Візлі, перед якими кланяються і яким лестять, хіба що на колінах не повзають. А ми... а нам лишається тільки презирство.
Я ображено знизав плечима. Думки стрибнули в інше русло.
Герої війни, грифіндорське тріо... Тепер уже дует. Рон Візлі загинув чотири роки тому — з аврорами таке трапляється. Його люба дружина поплакала, повбивалась трошки, змінила прізвище на дівоче і заявилась у Ґоґвортс викладати Трансфігурацію. Поклавши руку на слизеринський герб, викладає добре... Та що там, чудово викладає! І, до речі, світ ще не бачив такого уїдливого декана Грифіндору. Батько каже, що інколи професор Грейнджер так нагадує його покійного хресного, що він готовий повірити у переселення душ. Правда, коли я вдавано безтурботним тоном розповів йому шкільну чутку про те, що у професора Грейнджер був роман зі Северусом Снейпом, батько аж надто різко попросив не говорити дурниць.
Ну й Гаррі Поттер... якого-ніяким-ломом-не-проломиш. Здавалось би, після розлучення з дружиною, що було підкріплене тисячею і одним скандалом, і не менш голосного звільнення з посту начальника Аврорату він повинен був потонути в морі загального розчарування і, як наслідок, презирства. Волдеморта з два! Вийшов з двотижневого запою, поголився, начепив чисту мантію — і подався до Ґоґвортсу, зализувати рани під крилом своєї бойової подруги і у вільний час викладати Захист від Темних Мистецтв. В тому то і справа, що у вільний час. Те, що Герой війни, Кавалер Ордену Мерліна першого ступеню, тисячу-разів-заслужений-і-вічноживий аврор — гіркий п’яничка, ні для кого не було таємницею. Скільки разів професор Грейнджер заміняла його на заняттях (до речі, Захист їй також вдавався пречудово), а він з’являвся на вечері з червоними очима і тремтячими руками, блідий, пом’ятий, з винуватим виглядом вислуховував люте шипіння Грейнджер, і ховав погляд від мовчазного осудження професорів і учнів. Обидва його сини не знали, куди подіти очі зі сорому... а наступного дня його знову замінювала декан Грифіндору. Ідеальна, красива, холодно-спокійна Герміона Грейнджер, колишня Візлі. Так і чую її льодяний хрипкий голос: “Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...”
- Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...
Я потрусив головою. Слухові галюцинації прийшли, ласкаво просимо?
- Ну що мені з тобою робити? Якщо завтра знову не з’явишся на урок — я тебе звільню, клянусь Мерліновими трусами!
Опа... Про вовка промовка, а вовк — і в хату... У роздумах не помітив, як дійшов до Астрономічної вежі, а там Грейнджер вичитує Поттера за п’янку. Картина маслом. Усе життя мріяв. Як би тепер не спалитися. Поттер-то сп'яну може й промахнутися, а ось Грейнджер — ніколи в житті, розмаже по стіні тонким шаром, ніхто потім не віддере.
- Гаррі, я серйозно. Більше я не можу тебе прикривати. Мінерва мене перетворить у мишу й з’їсть заживо, якщо ти не кинеш пити.
- Кину не раніше, ніж ти.
Два рази опа! Грізна професор Грейнджер — алкоголічка?!
- Я, на відміну від деяких, уроки не прогулюю і на дітей перегаром не дихаю! І руки в мене не тремтять.
- Я що, винний, що мене антипохмільне не бере?
- Звісно. У тебе ж вже замість крові вогневіскі. Яке вже тут антипохмільне...
- Добре. Можеш вважати, я зрозумів. Давай... за упокій, чи що...
Зітхання.
- Давай...
Тихий дзенькіт.
Чітко чую шурхіт власного плавно від’їжджаючого даху. Професор Захисту Гаррі Поттер і декан Грифіндору, професор Трансфігурації Герміона Грейнджер напиваються на Астрономічній вежі. Я сплю?
- Невже все це — наш приз за перемогу у війні?
- Гаррі, не починай. І без тебе тяжко...
- Сумуєш за ним?
Це він про Рона Візлі? Ага, звісно, сумує вона. На неї без трему не поглянеш — заморожена, як бурулька.
- Ох, Гаррі...
- А за Роном?
Три рази опа. Ні, я відмовляюсь хоч щось розуміти.
Грейнджер красномовно мовчить.
- Зрозуміло, - зітхає Поттер. - Наливай.
Звалювати. Терміново звалювати. П’яні герої війни... брррр... чому ніхто не придумав заклинання злиття зі стінами? От би знадобилось.
- Що Джині?
- Не згадуй на даремно. Поняття не маю. Перед дітьми не з’являється, і слава Моргані. Від такої мамці чого завгодно можна очікувати...
- Ти також не фея Драже.
- Я, у всякому разі, не залишаю доньку, якій тільки-тільки рочок виповнився, одну на ніч!!!
Здивований видих:
- Гаррі...
- Що — Гаррі?! Повертаюсь з операції, вже давно за північ, Лілі одна вдома в істериці б’ється... Я ледве зі страху не помер — а раптом щось сталося? А Джині, бачите, до подруги пішла в гості! Засосів на шиї їй тоді, схоже на те, також подруга наставила...
Мерлін...
- Мерлін...
- Мовчи й наливай.
- Мовчу. Наливаю.
Кашель. Здавлене сопіння:
- Погано пішла...
Підібравши поли мантії, аби не спіткнутися ненароком, я дрібними кроками рушив геть, молячись, щоб викладачі не засікли мене на відкритому повороті сходів. Хоча, не помітили ж, коли я йшов сюди, значить, шанси є. Але все-таки не стримався і поглянув нагору, на майданчик Астрономічної вежі.
Вони сидять на холодній підлозі. Забились у куток, притулились одне до одного, як затравлені звірі у лігвищі. Через широкі мантії вони здаються однією великою безформною купою, над якою біліють два обличчя. Тьмяне світло палички, втиснутої у щілину між древніми каменями підлоги. Напівпорожня пляшка вогневіскі блимає ялинковою прикрасою. Дві фігури, що вже майже зрослись, одна тінь на стіні. Зламані, втомлені, знесилені, чіпляються один за одного, намагаючись зберегти жалюгідні крихти тепла, і глушать алкоголем біль скалічених душ... Герої війни. Живі легенди.
На душі тяжко. Обережно спускаючись вниз, чую за спиною:
- До речі, передай Ханні, щоб втихомирила свою ненормальну Вінкль.
- А що таке?
- Борсуки зовсім здуріли. Буває, що в людини не всі вдома, а тут наступна стадія — всі пішли. Ти хіба не чула? Вони вчора на практичному занятті виявили, що Ступефаями можна рухати предмети, і весь урок грали в квача. Стільцями. Половина рейвенкловців у лікарняному крилі, а цим землерийкам хоч би що.
- А ти-то на уроці для чого?
- А як ти думаєш, можна піднятися з підлоги, коли на головою тридцять придурків Ступефаями кидаються? Про летючі стільці я взагалі мовчу.
До слизеринської вітальні я вже біг, ніби хтось мене в зад підганяв. У спальні, віддихавшись, зрозумів одне: я більше ніколи не зможу назвати Поттера “синьою пикою”, а Грейнджер - “бруднокровною вискочкою”.
А це значить, треба думати, чим тепер діставати Розі Візлі й Джеймса Поттера.
***
Одного сонячного недільного грудневого ранку стало зрозуміло: гафелпафська зараза перекинулась на Грифіндор. Ті нечисленні кішки, що спустилися на сніданок, виглядали дуже пошарпано й патологічно радісно. “Санні”, “От так гульнули!”, “Фантастика!”, і знову “Санні” - долітало до нашого столу. Борсуки, яких на сніданок прийшло ще менше, відповідали тріумфально: “Ми ж казали!” й “А ви не вірили!”
Зіткнувшись з нерозлучною четвіркою — двоє Візлі і двоє Поттерів, нічний кошмар Северуса Снейпа! - я зверхньо пробурчав щось про загальне отупіння і зникнення залишків бруднокровного мозку. Геройські нащадки перезирнулись, перемигнулись — і розреготались, мов табун коней.
- Ох, я ж забув, вас же не запросили до Санні, лорде Мелфою! - реготав Джеймс.
- Бідненький, у них же там нудьга в тих підземеллях! - фиркнула Розі.
- Але ж самі подумайте, що йому робити в Санні? - Х’ю Візлі з усіх сил намагався зберігати традиційну глибокодумну фізіономію. - Круті слизеринські хлопці не танцюють... їм навіть ходити важко!
- О так! - аж зігнувся Ал. - Від такої пики пиво — і те скисне!
Я не встиг відкрити рота, аби відпустити достойну відповідь, коли з-за повороту з’явилась Санні на чолі натовпу борсуків. Сяючи, мов новенький галеон, вона заверещала:
- Народ, ну де ви там? Давайте скоріш, Форвік усе вже придумав!
Форвік? Староста Рейвенкло?
Розі Візлі переможно всміхається і спішить за своїми божевільними родичами до борсучого натовпу. Зі секундного ступору мене виводить голос Санні:
- Скорпі, ти з нами?
Презирливо піднімаю брову. Якщо у мене виходить хоч вполовину так, як у батька, вони всі повинні убитися об стіну. Судячи з того, що реготливе стадо ніяк не реагує, виходить не дуже. Ну, можливо, хоч піти так само ефектно, як батько, мені вдалося.
***
За обідом вислухав зневажливу розповідь про те, як Гафелпаф, Грифіндор і Рейвенкло влаштували на засніженому шкільному подвір’ї битву сніговиків. Борсуки (точніше, одна божевільна борсучиха, не будемо показувати пальцем, але це Санні) згенерувала ідею, кішки наліпили сніжних монстрів, а рейвекловці всю ніч з суботи на неділю винаходили закляття, за допомогою якого можна було би цими монстрами керувати.
Пропав Рейвенкло. Хто казав, що вони найрозумніші й найрозважливіші?
Найрозумніші — це ми, тобто, Слизерин. У всякому разі, серед наших проявів шаленого гафелпафського вірусу поки не помітив.
***
Огидний запах сигаретного диму я відчув здалеку. Цікаво, який дурень додумався курити в шкільному коридорі? У світлі останніх подій я був готовий побачити з сигаретою навіть взірцевого рейвенкловського старосту. Тому, впізнавши Санні, навіть не здивувався.
На язику вже вертілось щось уїдливо-знущальне, коли вона повернулась до мене й усміхнулась — точнісінько як тоді в поїзді. У порівнянні з цією сяючою і радісною усмішкою на мить потьмяніло полум’я факелів, що освітлюють коридор.
- Привіт, Скорпі!
Я навіть розізлитися не встиг на таку фамільярність. Санні вимовила моє скорочене ім’я так природно, ніби ми були друзями дитинства.
- Не боїшся, що застукають? - замість привітання спитав я.
- Ні, - безтурботно кинула Санні й глибоко затягнулась, по-піжонськи випускаючи дим через ніздрі.
- Спіймають — відрахують.
- Ну й що?
Я отетерів.
- Як це “ну й що”?!
- Та ось так, - Санні спустила ноги з підвіконня й всілася до мене обличчям. - Що такого станеться, якщо мене відрахують? Сонце загасне? Небо впаде на землю? Воскресне Темний Лорд?
- Та кому ти треба без освіти?
Мерліне, що я несу? Моя фраза прозвучала, як настанова взірцевого батька неслухняній дитині.
- Салазар з тобою, Скорпі! - розсміялась Санні. - Невже ти віриш у цю дурню? Освіта... Життя... Не став між ними знак рівності. Освіта буде в тебе в дипломі, а життя — воно ось тут...
Санні приклала руку до лівої сторони грудей, і по її радісному обличчю пробігла легка тінь. Чи мені здалось?
Дівчисько загасило недопалок і сховало його в кишеню.
- У каміні спалю, - пояснила вона, зістрибуючи з підвіконня, і знову всміхнулась: - Життя надто коротке, аби витрачати його на те, що треба, мусиш і прийнято. Таке коротке, що ми можемо дозволити собі прожити його так, як нам хочеться, а не так, як вимагають інші.
Слухати такі слова від ровесниці було дико. Але я чомусь не сумнівався — Санні знає, про що говорить. Хто може похвалитись тим, що за п’ятнадцять хвилин двічі увігнав у ступор Скорпіуса Мелфоя? Знайомтесь: божевільна бруднокровка Санні з Гафелпафу.
- Добре, щось загрузила я тебе, - Санні панібратськи штурхонула мене в плече.
Від несподіванки я відхилився вбік, а Санні поглянула на мене з цікавістю:
- Приходь до нас в суботу. Буде весело.
- Куди - “до нас”?
Санні стенула гострим плечиком:
- У нашу вітальню. Пароль - “Don`t worry, be happy”.
І пішла геть, сховавши руки в кишені мішкуватих джинсів. А я дивився на її сутулу спину й з усіх сил намагався згадати ту дурну пісеньку, яку ми співали в поїзді. Але в голові крутилось єхидне: “Його навіть до Санні не запросили!”
Як же я чекав на ту суботу! Тиждень пролетів у тумані хвилюючої цікавості. Що ж такого відбувається по суботах в борсучій норі, що потім половина студентів ходять, ніби накачані Звеселяючим зіллям? А може, вони насправді чимось таким накачуються?.. Терпіння, повторював я собі, скоро про все дізнаєшся!
Мабуть, ніколи я ще не був таким неуважним. На Настійках ледве не підірвав казан і вперше в житті отримав “Ж”. Навіть ричання тверезого (!) і, як наслідок, злющого на весь світ Поттера, навіть уїдливі зауваження професора Грейнджер (“Містере Мелфою, я й не підозрювала у вас такої збоченої фантазії!”), коли я замість курчати трансфігурував їй з курячої пір’їнки незрозуміле зубате лисе дещо, не вразили мене анітрохи.
У Великій залі я несвідомо шукав очима розтріпану маківку й кривувату сяйливу усмішку, відмахуючись від нав’язливих зауважень однокурсників: “Скорп, ти не захворів?”, “Погано виглядаєш, Скорп!”, “Може, тобі до Помфрі сходити, щось ти сам не свій!”
Від душі реготав, коли почув про те, що на відпрацюванні у Залі нагород вічно незграбна Санні розбила якийсь кубок, а при спробі полагодити його простеньким Репаро у неї чомусь вийшла пляшка вогневіскі. Пляшку Філч вилучив, і, думаю, знайшов їй достойне застосування.
І ось — субота. Щоб втекти від набридливих розпитувань і періодичних пропозицій сходити до Лікарняного крила, я одягнувся тепліше і весь час від обіду до вечері бродив околицями замку. За вечерею ковтав шматки, майже не пережовуючи, і навіть не особливо розбираючи, що я їм. І постійно питав себе — з чого це я так хвилююся? Не на побачення ж іду, врешті-решт...
Довго не міг вирішити, коли іти. Часу Санні не назвала, а я, дурна моя голова, не спитав. Почекав годину після вечері, посидів з книгою біля каміна, а обравши момент, коли у вітальні стало менше народу, підхопив мантію і з якомога незалежнішим виглядом пішов до виходу. Ку отовим зором помітив кілька уважних поглядів, що за мною стежили, і вкотре зрадів з того, що маю репутацію пихатого одинака.
До вітальні Гафелпафу йшов дуже повільно, намагаючись зберігати вираз обличчя “та я тут поруч гуляв”. На щастя, знайомих на шляху мені не трапилось.
Товстий монах зустрів мене сварливо:
- Ще один приперся! Ох уже ця Санні, тягне додому усіляку наволоч, троль її побери! Мало мені було грифіндорських недоумків, так тепер ще й Салазарова шпана шастає! Ходять і ходять, ходять і ходять, не відпочинеш ніяк!
- Ходили і ходити будемо! - відрізав я і назвав пароль.
Не припиняючи буркотіти, портрет від’їхав у бік, я ступив крок за поріг... на обличчя понесло спекотним камінним теплом, у ніс вдарив запах пива, кави і ще чогось копченого.
— Oh mother tell your children
Not to do what I have done, — сидячи на підлозі біля каміна, Санні співала незнайому мені пісню, перебираючи пальцями гітарні струни.
Spend your lives in sin and misery
In the House of the Rising Sun! — меланхолійно підтягували кілька голосів.
Народу було багато. Гафелпаф зібрався, певно, у повному складі. Солідна компанія рейвекловців облюбувала довгий диван біля стіни — сидячи ледь не на головах одне одного, вони неспішно потягували пиво й перемовлялись з дуже глибокодумними фізіономіями. У кріслі біля протилежної стіни сиділа, немов королева, старша Візлі, і тримала пляшку пива, наче царський скіпетр, а її брат й обидва Поттери доберманами розвалились на підлозі біля її ніг. Усі круглі жовті пуфики були зайняті, й більшість народу, в основному хлопці, сиділи на підлозі — якомога ближче до Санні і ящика з пивом.
- And it’s been the ruin of many a poor boy
And God I know I'm one. — Санні завершила пісню і помітила мене: - Скорпі! Ну нарешті! Я вже думала, ти не прийдеш... Проходь, чого стоїш, мов засватаний?
О так, сюди варто було прийти хоча би заради того, щоб побачити розгублені фізіономії Розі й компанії.
- Санні, ти... - від обурення на Х’юго навіть гикавка напала. - Ти... запросила його?!
- Так, а що? - стенула плечима Санні, роблячи ковток з пляшки.
- Здуріла! - зашипіла Розі. - Це Мелфой!
Санні безтурботно розсміялась у відповідь:
- Заспокойся, Розі! Місця для всіх вистачить! Скорпі, ну не стій стовпом, у ногах правди нема, вона в іншому місці, вище! Лови!
Я ледве встиг спіймати пляшку пива, що летіла прямо в мене. Ось так, грифіндорське опудало, ходив і ходитиму!
Санні знову взяла гітару до рук і вдарила по струнам:
- One, Two, Three O’clock, Four O’clock rock,
Five, Six, Seven O’clock, Eight O’clock rock.
Nine, Ten, Eleven O’clock, Twelve O’clock rock…
- We’re gonna rock around the clock tonight! — підхопили всі інші...
А я знову відчув себе в купе Ґоґвортс-експресу...
* * *
Ми розійшлись під ранок. Першими “відвалились” Рейвенкло, заснули на своєму дивані. Борсуки відповзали до своїх спалень поступово — їм добре, вони в себе вдома. Довше за інших протримались грифіндорці, але коли годинник бив четверту ранку, Розі вже мирно сопла, скрутившись калачиком у кріслі, мов велика руда кішка. Молодший Поттер також уже клював носом. У каміна біля Санні лишились добряче накачаний пивом Джеймс, меланхолійний Х’ю, котрий всю ніч пив лише каву, троє гафелпафських старшокурсників і я. Коли світанок був уже десь геть близько, у вітальні стало холодно, і мені довелось виповзти з свого кутка, який я зайняв ще на початку вечірки, ближче до каміна.
Сидячи тісним колом біля вогню, ми тихо, щоб не розбудити сплячих, розмовляли про якісь дурниці. Про музику, погоду, про те, які породи сов швидше літають, про мітли і квідич, про способах приготування кави, про щось ще... Санні мовчки усміхалась, слухаючи нас, і майже беззвучно перебирала струни.
Мені було тепло й радісно. Тепло від каміна і від присутності Санні. Сонячне, шалено веселе створіння, вона випромінювала невидиме для ока, але відчутне для серця світло. Її світло проганяло ненависть, презирство і біль, очищаючи душу ласкавими доторками чистого щастя. А радісно було від того, що у той вечір у Борсучій вітальні не потрібно було тримати обличчя і марку чистокровної мерзоти . Мабуть, я ще ніколи так не відпочивав від себе.
У якийсь момент ми всі замовкли, дивлячись на вогонь і думаючи кожен про своє. У ту ж мить у потріскування дров уплівся голос Санні:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Останній акорд розчинився у нашому диханні.
Санні відклала гітару, залпом допила пиво, що лишалось у пляшці, і, не кажучи і слова, пішла до спальні.
* * *
У неділю я прокинувся з усмішкою. І на резонне запитання: “Ти де був?” відповів цілком безтурботно: “Де я був, там мене вже нема!”
Я усміхався у ванній, вмиваючись, я усміхався, коли спускався на обід, усміхався, коли зловив кілька привітів від присутніх на вчорашній вечірці рейвекловців. Я підхопив гафелпафський вірус. І було чудово! Тому що я взяв у борсучій вітальні свій шматочок камінного тепла і безтурботної свободи. Тому що у мене з’явилось особисте сонце на ім’я Санні.
О ні, я не закохався. Хіба можна закохатися у щастя?
* * *
Я чекав наступної суботи, як не чекав ще нічого і ніколи в житті. Гафелпаф, схоже на те, постановив, що людина, яку Санні запросила на суботні посиденьки, хоч і слизеринський гад, але не кусається, і став дружно зі мною вітатися. Я повертав їм усмішки з усією доступною для мене щирістю. З Рейвенклов установився стабільний нейтралітет. Рідний — три рази ха-ха! - Слизерин шугався від мене, і за моєю спиною побратими і посестри крутили пальцем біля скроні, думаючи, що я не бачу. І плювати я хотів на це з Астрономічної вежі!
А от з кішками стало зовсім вже зле. Після вечора, що ми провели у Санні, вони ніби з ланцюга зірвались. Насмішки й образи “фантастичної четвірки” демонстрували відчайдушну злобу і ненависть, що межує з одержимістю.
Я губився у здогадках — адже всього тиждень тому ми могли абсолютно спокійно пройти повз один одного, не вимовивши і слова. Ігнорував їхні знущання, хоча, бачить Салазар, як мені хотілось деколи порубати Сектумсемпрою усіх чотирьох на дрібне олів’є! Але після суботньої вечірки з Санні у мені щось перемкнулось, щось замкнуло, померло — або, навпаки, з’явилось? Там, біля каміну Жовтої вітальні Гафелпафу, я вперше відчув злагоду зі собою, я вперше відчув себе, без ярмаркового марнотратства аристократичної родини, належності до Зміїного факультету, без маски високородного сноба, що вже зрослась з обличчям, без набридливої необхідності “тримати обличчя”... Мені було добре бути собою вільним, собою спокійним і радісним. Бруднити цей знайдений у самому собі світ брудом обов’язковою і невід’ємною, як і моє прізвище, ненавистю до нащадків грифіндорського Золотого тріо я був не готовий. Невже чари усмішки Санні подіяло на них таким чином? Можливо, вони просто вирішили, що мені не місце під промінням цього Сонця?
Сонце світить для всіх.
* * *
У середу ми були подавлені звісткою з борсучої вітальні: професор Грейнджер зловила Санні за курінням у школі. “Накаркав!” - ледве не плачучи, гнобив я себе. За правилами, Санні повинні виключити, без варіантів. Я одиноко метався шкільними коридорами, що вмить стали холодними і цинічно-байдужими, не в змозі уявити своє життя без її радісного безтурботного світла... Впершись чолом об стіну якогось невідомого мені раніше провулка, я зрозумів: буду валятися у ногах у директора, у Грейнджер, у чорта лисого, аби тільки Санні лишилась у школі. Я, Мелфой, на колінах буду випрошувати для неї прощення, навіть якщо мені до самого Випускного балу доведеться чистити мешти Поттерам і Візлі!
Чистити мешти не довелось. Як з’ясувалось, у той вечір у директора Макґонаґел були делегації ледве не з усієї школи (за виключенням, звісно, моїх дорогих однокурсників) з одним-єдиним проханням... Рейвенклов, користуючись залізною логікою, доводив, що така сувора міра покарання не відповідає важкості проступку Санні. Гафелпаф мовчки витріщався десятками благальних очей. Грифіндор верещав, що так не можна просто тому, що не можна! Моя поява тільки довершила картину. Пробившись до Макґонаґел крізь щільний натовп студентів, я...
Я опустився на коліна.
Тиша.
Збите з пантелику обличчя директора.
- Містере Мелфой, встаньте негайно!
Глухий стук дверей директорського кабінету.
Дурень.
Думав, що моє приниження чогось вартує. Та хто я такий?! Сміття, син прибічника Волдеморта, чистокровне лайно! Чому мене повинні брати до уваги?! Навіть якщо привілейовані Візлі не змогли...
Ідіот.
Піднімаюсь, стримуючи злі сльози.
Горгулья від’їжджає вбік, з-за неї з’являється Санні. Ні, не так — спочатку з-за горгульї випливає сонячна усмішка, а вслід за нею — Санні.
- Народ... - шепоче вона, відповідаючи на непоставлене питання. - Народ, я піду...
- Санні? - здається, цей голос, повний тривоги, належить Розі Візлі.
- Речі розпакую! - регоче Санні.
Регоче Гафелпаф. Регоче Рейвенкло. Заходить ошалілим сміхом Грифіндор. Санні потрапляє у тісне кільце обіймів і привітань. Я стою біля стіни й з усіх сил намагаюсь справитись з колючим клубком у горлі.
- Скорпі!
Виплутавшись з набридливих рук, Санні йде прямо до мене, студенти розступаються перед нею, як перед олімпійською богинею, що зійшла на землю.
- Скорпі... - сяючі очі, моя рука обплетена тонкими прохолодними пальчиками. - Є приниження, яке підносить.
@темы: пишу, фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом
І свічки - афігєнні свічки, треба сказати. І два шарфи, ги. І светрик. Ну і косметики нової якісної теж додалося. Звісно, Петренко з її панчохами (панчохи, уявляєте? Дві пари! Червоні й чорні!) ніхто не переплюнув. Але склянки для віскі теж дуже кльові.