Її серце
Частина 2
читать дальше* * *
Усною виховною лекцією Санні, звісно, не відбулась. У якості покарання вона отримала місяць відпрацювань у Філча й заборону іти на Різдвяний бал. Правда, її такий розклад, схоже, зовсім не засмутив. “Не до жиру, буть би живу” - сміялась вона, коли я надумав їй поспівчувати. Думаєте, вона стала обережнішою? Аби ж то! Продовжувала нахабно диміти на своєму улюбленому підвіконні у Східній вежі. Сварити її за це не було жодного сенсу, нагадувати про інстинкт самозбереження — теж.
Філч, до речі, відмовився від її відпрацювань на четвертий день. Причина лишилась таємницею, але, знаючи природну незграбність Санні і її несерйозне ставлення до будь-яких обов’язків, я міг припустити, що вона влаштувала у Філчевому хазяйстві справжній погром. Завгосп обходив її, мов прокажену, і тільки злісно зиркав з-під лоба.
Що ж до мене... Я тепер був у школі як щось на кшталт невідомої величини в арифмантичному рівнянні. Після вибрику в кабінеті директора ставлення оточення до мене вкотре змінилося. Мої нещасні соратники по слизеринському фронту не витримали моєї ганьби і тепер демонстративно сторонились мене, обдаючи льодяним презирством. Мені, за великим рахунком, було начхати. У тісні стосунки з будь-ким з них я й так не збирався вступати, а про температуру презирства і сам можу давати майстер-класи. Деякі навички Мелфої отримують з народження.
Зате грифіндорська ненависть стихла. Правду кажуть - якщо в одному місці зникло, то в іншому стільки ж з’явиться. У цілому, їх теперішній настрій можна було назвати настороженим: так дивляться на мавпу з какобомбою — ніколи не знаєш, куди вона її кине. Зокрема, в очах обох Візлів блимала ще й цікавість. Такий собі інтерес дослідника, що раптом виявив, що мавпа вміє не тільки ловити блощиць, але й метати какобомби.
Борсуки ж возвели мене в ранг національного героя. Звісно, це лестило. Але найвідчутніший плюс їх ставлення полягав у тому, що тепер я міг у будь-який час дня і ночі приходити до їхньої вітальні й проводити там стільки часу, скільки мені захочеться. Привілей я оцінив гідно. Вітальня Слизерина завдяки зрозумілим всім причинам стала для мене не тим місцем, де можна було би спокійно відпочити або позайматися. Правда, домашні завдання я готував зазвичай у бібліотеці, а от за відпочинком завжди йшов до борсуків і чекав на Санні. Якось я навіть заночував у них на традиційно рейвенкловському дивані, коли ми з Санні заговорились до півночі. Повертатись у непривітну й холодно-похмуру слизеринську вітальню у той же вечір ну дуже вже не хотілося, та й перспектива нарватися на Філча зовсім не тішила...
А Різдвяний бал невідворотно наближався. Як і перспектива іти на нього гордим одинаком. Ні, я знайшов би собі пару навіть серед слизеринок, не зважаючи на мій остракізм. Все-таки я Мелфой. Пішли би, як миленькі пішли, не зі мною, так з моїм прізвищем. Але придивляючись до різних дівчат, я оцінював їх тільки за одним критерієм: кого з них Санні запросила би до себе в суботу. А виходило, що нікого. І бовтатись би мені на балу, як лайну в ополонці, якби не мій талант опинятися не в той час не в тому місці й випадкова можливість підслуховувати чужі розмови.
Я шукав Санні. У гафелпафській вітальні сказали, що вона пішла гуляти замком, а це могло означати тільки одне: знову курить у Східній вежі. Піднімаючись крутими сходами, я почув голоси — і рефлекторно завмер. Ех, шпигун мимоволі...
- І хоч би одна сволота запросила на бал! - це Розі. - Санні, я що, потвора?!
- Та ну тебе, Розі! Просто ти донька своєї матері. Усі хочуть тебе запросити, але бояться професора Грейнджер і твоїх братів. І Поттер за тебе будь-кому голову відірве, якщо щось піде не так.
Відчуваю запах сигаретного диму. Курить, зараза...
- Якби ти знала, як мені це все набридло! Мало того, що я повинна вчитися краще за інших, бо ж я донька Герміони Грейнджер, так ще й жоден нормальний хлопець до мене не підійде, не озираючись на мою героїчну мамцю...
Санні робить “пуфф-пуфф-пуфф”, це значить, вона пускає дим кільцями.
- Розі, подивись на це з іншого боку. Якщо вони бояться — то нащо вони тобі такі потрібні? Ось знайдеш того, хто не злякається, тоді й розмовлятимемо.
- Та нема таких!
- Та є! - власний голос здається мені чужим і надто вже нахабним. Хоча, я повинен бути нахабним — я ж Мелфой.
Дівчата здригаються від несподіванки і повертаються до мене. Санні — з усмішкою, а Розі — вирячивши очі і роззявивши рот, як рибка гупі.
- Міс Візлі, я прошу Вас зробити мені ласку й супроводжувати мене на Різдвяному балу! - я нахиляюсь у церемонному поклоні, намагаючись не розсміятися, надто вже смішно виглядає здивована Розі.
Втім, вона швидко прийшла до тями — донька Грейнджер, як-не-як.
- Дійсно — честь, - криво всміхається Розі. - А що? “Ляпас суспільній думці”, так ти казала?
Санні киває, і Розі зістрибує з підвіконня.
- Добре, Мелфою. Я піду з тобою на бал.
Я спіймав її руку і легесенько торкнувся губами тонких тремтячих пальців. Етикет ще ніхто не відміняв.
Розі іронічно підвела брови, прошепотіла: “Докотилась!” і пішла геть з вежі. Я обернувся до Санні:
- “Ляпас суспільній думці” - це вона про що?
Санні зробила останній “пуфф” і загасила недопалок об стіну.
- Був такий російський поет, Маяковський. Назвав свої вірші “ляпасом смаку громадській думці”.
Іншим разом я обов’язково розпитав би про російського поета, але зараз мій мозок був зайнятий іншим.
- Ну, і як ти думаєш, я за такий ляпас по шиї не отримаю?
- А це залежить від того, чи лишиться Розі задоволеною.
Безперечно, сміх Санні - це ліки від усіх сумнівів. Розі буде задоволена або я не Мелфой!
* * *
Ляпас вдався.
Наш з Розі тріумфальний прохід через Велику залу був достойний згадки в “Історії Ґоґвортсу”. Перед нами мовчки розступались, за нашими спинами спантеличено перешіптувались.
- Хлопці, щелепи підберіть! - неголосно скомандувала Розі, коли ми проходили повз її братів.
- Розі, ти збожеволіла? - прошепотів у відповідь Ал.
Якщо хто й збожеволів, то це я. Скорпіус Мелфой веде на Різдвяний бал Розі Візлі. Хоча, ні. Скорпіус Гіперіон лорд Мелфой і Роуз Візлі, донька героїв Війни. Так набагато краще!
Заради справедливості варто сказати, що виглядала Розі надзвичайно. Вона й у повсякденному житті було дуже навіть нічого, а тут перетворилась на справжню королеву. Точно, її матінка постаралась. Я мало що розумію у жіночій моді, але декан Грифіндору вважається серед ґоґвортських дівчат еталоном смаку. Пам’ятаю, коли я згадав про це при батькові, він довго реготав: Герміона Грейнджер у його розповідях завжди була грифіндорським опудалом, забацьканим чорнилом і зі шваброю на голові. Вірилось у це важко. Ось вона стоїть разом з Поттером, холодна, горда, елегантна. Поглянула на появу доньки під руку з головним слизеринським мерзотником — і бровою не повела. Витримка у неї що треба, є чому повчитися. А от у Поттера, здається, навіть окуляри спітніли. Він кілька секунд витріщався на нас, ніби побачив привид Волдеморта, а потім нахилився до Грейнджер і щось прошепотів їй на вухо. Усмішка героїні війни, яку він отримав у відповідь, виявилась сумною...
Далі я нікого не розглядав — оголосили перший тур вальсу. Ми з Розі відкружляли протокольний танець, після чого стримано розкланялись у різні боки. Візлі танцювала терпимо, і я би навіть отримав задоволення, якби посеред вальсу у моєму мозку не спалахнуло: “Санні!”. Ми тут веселимось і об’їдаємось, а вона, певно, курить у Східній вежі, обіймаючи гітару, і добре, якщо не плаче!
Ледве дочекавшись закінчення танцю, я відправив Візлі до її церберів і поспішив до виходу. Краєм ока помітив, як Розі закрутив у танці Поттер-старший... Ось воно, відоме грифіндорське благородство. Розважаються і думати забули про ту, хто створювала їм свято щодня, а зараз цього свята позбавлена сама.
Що ж, серед численних мелфоївських недоліків ніколи не було чорної невдячності. Санні отримає своє свято, або я з’їм родинний герб!
* * *
Спочатку — до себе в спальню. Усі на балу, я спокійно витягнув сховану пляшку вогневіскі і сховав у рукав мантії. Спитаєте, звідки у мене таке добро? Місця треба знати.
Пункт номер два — кухня. Ледве почувши “міс Санні”, ельфи-домовики заметушились, ніби ошпарені, і за лічені секунди зібрали мені гігантський піднос усіляких смаколиків. Тягти його, притискаючи ліктем пляшку, виявилось катастрофічно незручно, до того ж прямо у мене під носом виявився пишний хвіст ананаса, який повністю закривав огляд. Ось так і почнеш поважати роботу домовиків... Добре, що вітальня Гафелпафа недалеко від кухні...
Я йшов повільно, обережно, молячи Мерліна тільки про те, аби ненароком не спіткнутися. І, звісно, за законом підлості, налетів на когось в кухонних дверях. Я ледве встиг міцніше притиснути до боку пляшку, піднос у моїх руках підстрибнув, глечик зі соком розлетівся на друзки по підлозі, ананас описав надзвичайний пірует і прилетів... прямісінько в руки Джеймсу Поттеру.
- Ого! Мелфой! Ти, я дивлюся, до ельфів-домовиків записався!
- Хріновий з тебе домовик, - Ал критично подивився на те, що лишилось від глечика у калюжі соку. - Затисни собі вуха камінними дверцятами!
Спокійно. Якщо зараз з ними зчеплюся, до Санні точно не дійду.
- Дай пройти, - процідив я, плечем намагаючись відтиснути в бік Джеймса. Ананас вирішив не відвойовувати, хрін з ним, з ананасом. Пляшку би не розтрощити.
- Хлопці, ну що ви там застрягли?!
Прямо на мене по коридору з загрозливою для підноса швидкістю летіла хмаринка персикового шифону.
- Візлі, стій! - заверещав я не своїм голосом, подумки прощаючись з пляшкою.
Мені й пляшці пощастило, Розі встигла загальмувати.
- Мелфой?
- Уже п’ятнадцять років як, - огризнувся я. - Поттер, не тулися до мене, я надаю перевагу дівчатам.
Навіщо, ну навіщо я це сказав?! Поттер почав повільно червоніти, а я встиг уявити, як буде виглядати ананас на моїх плечах замість голови.
- Джиме! - Розі незадоволено витріщилась на ананас. - Це все, що ви добули? Санні, звісно, екстремалка, але навіть вона не стане заїдати пиво ананасами!
Он як! Схоже, я поспішив у деяких своїх оцінках...
- Мелфою, будь людиною, поділись смакотою, га? - Візлі підступно усміхнулась. - У пам’ять про те, що між нами було!
Я на мить оторопів: про що це вона? Потім дійшло.
- Ну тільки якщо в пам’ять про те, що між нами було, - я повернув їй єхидну посмішку. - Взагалі-то, я теж до Санні.
Якщо Розі й здивувалась, то нічим себе не зрадила, а тільки по-діловому спитала, кивнувши на кухню:
- А там ще хоч щось лишилось?
Я роздратовано стенув плечем: пляшка вогневіскі повільно, але впевнено виповзала з-під ліктя.
- Мелфою, та що ти крючишся, ніби тиждень не срав?
Відповідати не було часу. Я сунув піднос спантеличеному від такого нахабства Поттеру-молодшому й спіймав пляшку біля самої підлоги.
Поттер-старший присвиснув:
- Ого!
- Ага! - мстиво агакнув я у відповідь. - Ледь не розбив через тебе.
- А я тут до чого? Це твої батьки винні, що в тебе руки криві!
- Мовчааати!
Розі стояла, стиснув кулачки, і буквально тремтіла від злості.
- Знайшли час сваритися, ідіоти! Відбій через п’ятнадцять хвилин! Ми ще навіть подарунки з вітальні не забрали! Ану марш на кухню, і щоб з пустими руками не повертались!
Поттери зникли у закутках кухні, а я стояв, мов прибитий: подарунок! Подарунок для Санні! Я забув!
- Мелфою, ти чого завмер? Ховай контрабанду й ходімо! Не вистачало нам з вогневіскі попастись!
Командувати Візлі явно вчилась у матері...
* * *
- Натюрморт! - схрестивши руки на грудях, Ал Поттер розглядав наспіх накритий нами стіл. - Хоч картину пиши!
Врятована пляшка гордовито вивищувалась посеред гастрономічного розмаїття поруч з багатостраждальним ананасом.
Розі встала між мною і Поттерами, вперши руки в боки.
- Значить так, хлопці. Якщо вже ми тут всі опинились тієї ж причини, віднині й надалі я оголошую цю вітальню територією миру. Не вистачало ще зіпсувати Санні свято нашою гризнею! Якщо почнете задиратись — врахуйте, прокляну так, що й Гаррі не розчаклує! Я ясно висловилась?
Куди вже ясніше...
- Якщо ясно, потисніть руки.
Дружній протестний вигук Поттерів був обірваний лютим поглядом синіх очей.
У мертвій тиші ми обмінялись рукостисканнями, і вираз обличчя Джеймса при цьому був таким, ніби він з’їв цілий лимон, посипаний чилійським перцем.
У цей момент портрет тихенько від’їхав убік, і у вітальні пролунав дзвінкий голос Санні:
- Х’ю, ну який сенс порушувати правила, якщо про це ніхто не дізнається? Це все одно, що влаштовувати концерт і не продавати квитки...
- З Різдвом! - не домовляючись, гаркнули ми в один голос.
Від несподіванки Санні підстрибнула, наступила на ногу молодшому Візлі, що йшов слідом, зачепилась грифом гітари за портьєру... Гуркіт, тріск, ображений бреньк гітарних струн.
- Твою маму! Здається, струна тріснула! - донісся приглушений голос Санні з-під портьєри.
Ми в десять рук кинулися виплутувати її з цупкої тканини. Вишпортавши з портьєри гітару, Санні знову тихенько вилаялась:
- Точно тріснула...
Х’ю перезирнувся з Розі і урочисто промовив:
- Тоді наш подарунок тобі точно знадобиться! Тримай, з Різдвом!
Санні обвела нас розгубленим поглядом:
- Ой... народ... а що ви тут ро... тобто, там же бал, а...
- Та треба нам той бал без тебе! - реготнув Х’ю. - Ну, відкривай!
Санні нерішуче розірвала блискучу обгортку маленького пакетика, і гафелпафська вітальня знову здригнулась від вереску, тепер вже радісним:
- Ой, мамо! D`Addario! Срібні!!!
Санні бережно витягнула з пакета щось, що нагадувало моток дроту, погладила пальцями:
- Здуріти! Народ, це ж... вони ж коштують, як крило від літака! Народ, дякую!
Санні кинулась обіймати спочатку Х’ю, потім Розі. Старший Поттер виплутався з її рук:
- Зажди, мені поки що дякувати немає за що. Наш з Алом подарунок он там.
Призначення великої коробки біля столу мене також цікавило. Коли Поттери, віддихуючись, півгодини тому притягли її у вітальню, у ній щось підозріло подзенькувало. Санні розв’язала подарункову стрічку...
- Ох, ну нічого ж собі!
- Я глянув через її плече. У коробці у три ряди акуратно сиділи у гніздах невеликі пляшки темного скла. Санні витягнула одну, подивилась на світло.
- Та ви збожеволіли!
- А що? - було помітно, як Поттери напружились. - Ти ж казала, що любиш “Гінес”...
- Я не люблю “Гінес”! - Поттери нажахано перезирнулись. - Я обожнюю “Гінес”! Але де ви його?..
- Нема нічого неможливого, коли для цього є все необхідне! - задоволено заявив Ал.
І тут всі, як по команді, повернулись до мене. Мерлін, дай мені провалитися крізь землю!
- Ну, взагалі-то... - і тут мене в голові сяйнула думка, - пташенята в нашій родинній сов’ярні ) тільки що вилупились. Через кілька місяців вони підростуть, поїдемо з тобою до маєтку — і вибереш собі совеня, яке сподобається.
Хтось захоплено зітхнув, здається, Розі. Ще б пак! Сова — королівський подарунок.
А я видихнув. Викрутився!
Санні подивилась на нас засмучено:
- Народ... а мені.. зовсім немає чого вам подарувати...
- Санні, ти сама — один величезний подарунок! - розсміялась Розі. - Давайте святкувати вже! Мелфою, відкорковуй контрабанду!
Санні раптом розсміялась і плеснула в долоні:
- Є у мене для вас подарунок! Тільки струни потрібно переставити!
Поки Санні возилась зі струнами, поки наново настроювала гітару, блаженно мружачись про кожному звукові нових струн, ми встигли не тільки налити, але й випити, й знову налити.
- Лишенько наше! - реготав над Розі старший Поттер, дубасячи її по спині. - Я ж тобі казав, спочатку видихни, потім ковтай, потім закусуй!
Візлі кашляла й змахувала з очей сльози: як виявилось, раніше вона вогневіскі не куштувала. Я мовчки витягнув з її пальців склянку і подав іншу — зі соком, за що був нагороджений вдячним поглядом, на усмішку Розі не розщедрилась. Загалом, не дуже-то й хотілось. Я обійшов її і Поттера, думаючи влаштуватися ближче до Санні, і помітив краєм ока... на оголеній спині Розі (і як їй Грейнджер не навтикала за відкриту майже до самих сідниць спину?!) кілька слідів від послужливого поттерівського кулака. От же ж дурень, прости, Мерліне! Вони з Розі, звісно, росли разом, але вона ж ДІВЧИНА! У них же шкіра ніжна, плюнь — і синець буде...
Голос Санні змусив завмерти й прислухатись:
— Another red letter day,
So the pound has dropped and the children are creating,
The other half run away,
Taking all the cash and leaving you with the lumber,
Got a pain in the chest,
Doctors on strike what you need is a rest.
It's not easy love, but you've got friends you can trust,
Friends will be friends,
When you're in need of love they give you care and attention.
Friends will be friends,
When you're through with life and all hope is lost,
Hold out your hand cos friends will be friends right till the end!
Це й був її подарунок. Усю свою радість, усе щастя, усю вдячність і все тепло вклала Санні в пісню, яку співала для друзів.
Для друзів — а значить, і для мене також. Пісня розтікалась моїми венами, і від неї я хмілів більше, ніж від вогневіскі. Я ще не зрозумів тоді, що відчув: ця смішна незграба з величезним серцем-сонцем зробила мені щедрий подарунок на все життя.
Сані подарувала мені — мене.
Пісня замовкла. Санні піднялась з пуфа, взяла бокал з вогневіскі:
- Народ! Дякую, що ви є! Ви — сенс, ви — життя. За вас, друзі!
“З Різдвом!!!” - прогриміло біля дверей, я ледве не впустив бокал, а бідна Розі знову поперхнулась.
Біля входу у вітальню синьо-чорною хмарою коливався натовп рейвекловців. Староста Воронячого Дому виступив наперед і почав урочистий спіч, за час якого ми всі встигли би напитися й протверезіти, а Поттер — зламати Розі хребет, старанно дубасячи її по спині.
Нарешті Форвік припинив перелічувати всі чесноти Санні й описувати ступінь її неоціненного впливу на оздоровлення атмосфери шкільного життя. У його руках з’явились два великих зошити у чорних обкладинках з жовтим орнаментом.
- ... і прийняти від нашого факультету скромний різдвяний подарунок! Ось цей нотний зошит програє мелодію одразу, як ти її запишеш, а ця — сама записує нотами мелодію, яку ти граєш.
Оніміла й щаслива Санні притиснула зошити до грудей, дивлячись на нас підозріло вологими очима. Не встигла вона прийти до тями від цього презента, коли у вітальню шумною зграєю ввалились гафелпафці, і під їхній дружній вереск: “З Різдвом!!!” зі стелі на Санні посипались сріблисті сніжинки...
А мене знову зійшло прозріння.
- Дозвольте Вас запросити! - я відвісив Санні набагато нижчий уклін, ніж напередодні Розі.
Хто начаклував музику, я не помітив. Санні зовсім не вміла танцювати, і, можливо, через це ми зіткнулись з Розі й Алом, що вальсували поруч, перевернули банкетку і всі дружно повалились на підлогу, засипану сніжинками.
- Мелфою, ти слон! - зовсім необразливо образилась Візлі, кидаючи в мене пригоршню сніжинок.
- Від слонихи чую! - у мою руку сніжинок помістилось набагато більше.
- Усі слони! - залилась сміхом Санні, піднімаючи навколо нас справжній сріблястий вихор.
- Снігопааааад! - заверещали борсуки й почали обсипати всіх підряд несправжнім снігом.
Рейвенкловці зайняли глуху оборону за своїм улюбленим диваном і звідти почали організований обстріл сніжками. Борсуки відчайдушно намагались взяти диван штурмом, але кожна їхня атака захлиналась у лавині сріблястої фольги. Санні й обидва Поттера просувались до дивану короткими перебіжками, ховаючись за пуфами, а Х’ю, схоже, уособлював таран: він пер на рейвенкловський диван, пхаючи перед собою засипане “снігом” крісло, і зовсім скоро повинен був неминуче врізатись... Візлі, здається, вирішила мене поховати — повалила на підлогу, всілась верхи мені на спину і з вереском засипала грудами сніжинок. Я безпомічно борсався під нею, відпльовуючись від фольги, поки не зміг, нарешті, перевернутися і в свою чергу перекинути її у “кучугур”. Розі брикалась і верещала щось про “слизеринського гада”, поки я старанно закопував її у фольгу.
- Сволота! - виплюнула Розі разом з сніжинкою, що потрапила в рот, і боляче заїхала коліном мені в копчик .
- Заррраза!!! - заверещав я у відповідь, зловивши її руки, щоб не барабанила по плечах...
Світ обвалився.
Оглушливим гуркотом — важке дихання...
Запаморочливим божевіллям — несамовита синь здивованих очей...
Тягучим розпусним маревом — звабливі груди в оманливо-легкодумній димці персикового шифону...
Теплим таємничим шепотінням мені в долоню — тук-тук... тук-тук... тук-тук...
Ажурна сніжинка переливається на рожевій щічці й не тане... не тане...
- Мелфою, ти здурів?!
Ччччорт!!!
Ривок за шкірку остаточно привів мене до тями.
- Ти що робиш, козел!!! - розлючений Джеймс Поттер, що тримав мене за барки, цілком міг бути грізним прообразом Немезіди, якби не розпатлане волосся, добряче пошарпана мантія і дурні сніжинки на голові й плечах.
Я зміг тільки фиркнути у відповідь, хоч і розумів, що в Поттера є цілком суттєвий привід станцювати лезгінку на моїх ребрах.
- Оголошую урочистий перекур! - проголосила Санні, вибираючись з “кучугура”. - Хто зі мною, той герой!
Розчарований Поттер відпустив мене. Свято під назвою “Замісити Мелфоя” не відбулось.
- Треба буде подарувати тобі книгу “Про шкідливістькуріння”, - криво всміхнувся Х’юго, допомагаючи сестрі піднятися.
Санні розреготалась:
- Ой, не треба! Там багато літер! До речі, про шкоду від куріння...
Вона на чотирьох підповзла до забутої біля каміну гітари.
— Sittin' in the classroom thinkin' it's a drag
Listening to the teacher rap — just ain't my bag
When two bells ring you know it's my cue
Gonna meet the boys on floor number two!
— Smokin' in the boys room!
Smokin' in the boys room! — дружно підхопили борсуки. Видно, цю пісню вони чули не вперше...
А після другого куплета я вже радісно кричав разом з усіма:
— Teacher don't you fill me up with your rules
Everybody knows that smokin' ain't allowed in school!
Хто б знав, що з відтепер ця пісенька старого маглівського рок-гурту стане гімном усіх, хто порушує шкільні правила...
* * *
Вогневіскі закінчилось швидко. Закуска — ще швидше. Захмеліла і, як наслідок, знахабніла Санні курила прямо у вітальні, кидаючи недопалки в камін.
Ми зустріли ранок п’яні, втомлені й щасливі. Сніжним побоїщем наше буйство не закінчилось: були пісні, танці на столі (стриптиз у виконанні обох Поттерів — ще те видовище!), випивання пива на швидкість, і знову пісні, пісні, танці, пісні...
З рейвенкловського дивану чувся розмірене хропіння. Санні тихенько торкалась струн і в півголоса розповідала трагічну історію кохання і смерті Сіда Вішеза й Ненсі Спанджен. Х’ю Візлі сидів за спиною у Санні й подзвякував ложкою, розмішуючи цукор у горнятку кави. Потріскували поліна в каміні, а штучний сніг сріблився і пахнув, як справжній. Ми сиділа на підлозі біля самих камінних ґратів, притиснувшись одне до одного — так тепліше й тілу, й душі. Не мало значення у той момент, що прізвище Джеймса — Поттер, а моє — Мелфой, що перша розумниця й красуня Грифіндору Розі Візлі кутається в мантію першого слизеринського мерзотника, що рейвенкловський староста Форвік — чистокровніший за всіх чистокровних, а центр нашого маленького Всесвіту - Санні — з роду маглів і зовсім слабенька чаклунка.
Слабенька? О ні. Санні володіла іншими чарами, казково-прекрасними і величними у своїй силі. Дивна некрасива дівчинка випромінювала стільки світла й радості, стільки веселого й безтурботного тепла, і ми тягнулись до неї, як втомлені мандрівники тягнуть змерзлі руки до ватри, що переможно горить в заледенілій пустелі. Її щедре серце зігрівало кожного, її кривувата усмішка цілком могла би замінити сонце, якби воно раптом загасло. Це були найкращі, найсильніші в світі чари...
Я би ще довго літав у хмільних хмарах і дзен-буддистських роздумах про природу унікальності Санні, але реальність нагадала про себе захриплим від випивки і співів голосом Джеймса:
- Санні, а які в тебе плани на канікули?
- Ну, є деякі, - Санні з шипінням випрямила ногу, що затекла. - А що?
- Ми просто хотіли запропонувати... - Джеймс критично позирнув у бік Ала, що вже солодко сопів, обійнявши порожню пивну пляшку. - Ну, тобто, уже не зовсім ми... ну, ти не хочеш поїхати на канікули до нас у Годрикову Долину?
- Хочу! - тут же відповіла Санні. - Але не можу. Чесно, я би з радістю, але...
- Батьки не відпустять? Так тато попросить, йому ж не відмовлять! Санні...
- Джиме, я не можу, і батьки тут ні до чого.
Поттер уже зібрався заперечувати, але Санні знову провела пальцями по струнам:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Її тихий замріяний голос знову ввів мене в транс. Шалено хотілось спати, я проти волі сповзав у чарівний теплий напівсон.
- Many thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by — days gone by…
In the night the seawinds are calling
And the city is far far away
Soon the sea turns to darkness
It is night and the seawinds are calling
Seawinds call — seawinds call…
Мені снилися Сід і Ненсі, що відпливали по зеленому морю до золотого заходу сонця у човні під вітрилами з персикового шифону, а величезна літаюча риба біля корми сумно зітхала:
— Ten thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by…
Мені снилося — я чайка. Змерзлий від безкінечного польоту над рівним морським плесом, втомлений від постійної боротьби з крижаним вітром, змоклий від мільярдів солоних бризків, я сів перепочити на рею грот-мачти серед вантів, що гули на вітрі. Вітрило надималось, огортаючи мене персиковим шифоновим теплом...
— I've been told so many stories
And dreams my friends have made
So it's no illusions
Sail away sail away…
* * *
Як я пережив ті канікули? Сам не знаю...
У перший же день, що я провів вдома, я зробив жахливе відкриття. Світ змінився. Мій дім став холодним складом дорогих витребеньок, а я в ньому — чужим. Мої ідеальні чистокровні батьки перетворились на механічних ляльок, що існували за заданим сценарієм: обов’язковий поцілунок в щоку від матері, обов’язковий сухий кивок батька, обов’язковий сімейний обід, обов’язкова кінна прогулянка за обов’язковим маршрутом...
Я спантеличено бродив будинком, відмовляючись приймати усе це. Мої улюблені закутки маєтку не здавались більше затишними. Знайомі з дитинства обличчя, голоси, речі... усе чуже, все несправжнє, ніби на картинці з глянцевого журналу. Усе статично, вивірено й ідеально красиво. Усе неживе. В саду виникло відчуття, що навіть кущі троянд колихаються за розкладом. Я ніби опинився у світі фотографій з циклу “Життя простих чарівників-аристократів”.
Мене ламало. Хотілось до борсучої вітальні, випити пляшку пива, потріщати з Санні, завалитися спати на килимі біля каміну... Хоча ні. На килимі біля каміну краще не треба. Тому що зранку після різдвяної вечірки у Санні я прокинувся на цьому місці й перше, що я побачив — персиковий шифон. А потім тихенько витягував руку з-під голови Розі Візлі, ще обережніше забирав її ногу зі свого стегна, і вже зовсім навшпиньки втікав до себе досипати. Мені було очевидно, що Візлі просто замерзла й уві сні підповзла до найближчого джерела тепла, яким, ніби в насмішку, виявився я. Але в той момент я був впевненим, що її брати не виявляться такими ж проникливими й тямущими.
Два тижні тягнулись, як жуйки Жартівників Візлі. Я всі канікули просидів у бібліотеці, мотивуючи все це тим, що нам задали ну просто нереальні домашні завдання, і виходив тільки на ритуальні прийоми їжі... Як на мене, батьків це влаштовувало.
Не витримав, зірвався до школи на два дні раніше. Батько на моє бажання поїхати тільки запитально припідняв брови, але заперечувати не став. У Ґоґвортсі було легше. Але і там єдине, що мені лишалось — тинятися з коридору в коридор без цілі й годинами сидіти на підвіконні в Східній вежі...
Санні не приїхала. Ні ввечері напередодні початку занять, ні зранку. І наступного ранку її теж не було на сніданку. Я не знаходив собі місця, вештався школою й околицям у марних намаганнях заспокоїтись. Ну не приїхала і не приїхала, хтозна, які могли бути причини! “От і я про те ж! - єхидно підтакував внутрішній голос. – Хтозна, яка причина!” Я голосно лаявся і намотував кола навколо озера. Вперше пошкодував, що завжди тримався з однокурсниками холодно. Зараз би компанія не завадила би, аби відволіктися.
Спав... майже не спав. Тривога стискала груди, перехоплювала горло. Чомусь мені вперто в голову лізли думки про те, що з Санні відбувається щось нехороше, хоч вона цілком могла затриматись з бажання довше побути з батьками. Я цілі ночі переконував себе, що з нею все добре, і тільки ближче до ранку забувався у неспокійному сні. Благослови, Мерліне, історію магії і професора Бінза! Не спати на його лекціях завжди було ознакою поганого виховання.
Так минуло чотири дні.
У п’ятницю зранку я приплівся на сніданок, засинаючи на ходу. Автоматично штовхнув двері Великої зали... Вистроївшись довжелезним лев’ячо-орлино-борсучим ланцюжком, студенти витанцьовували між столами, співаючи: «We all live in a Yellow Submarine! Yellow Submarine! Yellow Submarine!»
Вона приїхала.
Напруга відпустила мене, ніби з тіла висмикнули всі кості. Я притулився плечем до одвірка, борючись з бажаннями розревітись від полегшення. Вона приїхала. З нею все добре. Вона приїхала. І чого я, дурень, істерив?
- Скорпі!!! - відділившись від танцюючої “змії”, Санні кинулась до мене з усіх ніг, повисла на шиї, обхопила ногами, притиснулась до мене так сильно, що я на мить задихнувся. - Скорпі! Я так скучила!
А я забув усі страхи і сумніви, слухаючи, як тихо й довірливо б’ється її серце.
* * *
Два місяці зими пролетіли у хмільному й шаленому вирі. Ми жили від суботи до суботи, навіть вилазки до Гоґсміту тепер мали для нас одне-єдине призначення — затаритись спиртним. Звісно, спиртне було забороненим у школі, і я раптово відкрив у собі талант контрабандиста. Ех, якби викладачі знали для чого ми використовуємо Чари і Трансфігурацію!
До речі, у цій нелегкій справі ми спрацювались з Х’юго Візлі. Він через напівмаглівське походження чудово орієнтувався у немагічному Лондоні, а виглядав так серйозно і глибокодумно, що в продавців у маглівських магазинах не виникало сумнівів, чи має він право купувати сигарети. Звісно, старший Поттер теж цілком міг роздобути для Санні куриво, але перша ж його спроба проникнути до магазину в мантії-невидимці і стирити кілька пачок ледве не привела до провалу через крайню імпульсивність горе-злодія. Тому обом нащадками Героя війни було заборонено під страхом Авади й близько підходити до тонкого мистецтва постачання заборонених задоволень до Борсучої вітальні. Розі особисто зі всією відповідальністю стежила за дотриманням табу й брала участь в “операціях”, готуючи для нас з Х’юго Багатозільну настійку у туалеті Плакси Міртл. Де вона діставала потрібні інгредієнти, я не мав зеленого поняття, але підозрював, що в цьому замішаний наш шановний професор Захисту...
До Дня святого Валентина ми готувались тиждень. Свято обіцяло ознаменуватись грандіозною пиятикою і не менш грандіозним балаганом, для чого потрібно було докласти чималих зусиль. Загалом, усі наші клопоти обіцяли бути винагородженими.
Поки Розі намагалась приборкати своїх нестерпних кузенів, закінчуючи підготовку до вечірки, я полетів до кабінету Захисту, аби зустріти Санні з відпрацювання і ескортувати до вітальні. Кабінет виявився зачиненим. Лаючись, я кинувся до Східної вежі, Санні там також не було. Я вибіг з вежі, ніби викотився, і ледве встигнув загальмувати, аби не зіткнутись з Розі, що бігла мені на зустріч.
- Мелфою, тебе тільки за Волдемортом посилати! Де Санні?
- Поняття не маю! - огризнувся я. - Ноги по коліна стоптав, поки шукав!
- Думки?
От чого в Розі не забереш, так це конструктивності.
- Астрономічна вежа.
- Бігом.
Видряпатись бігом на Астрономічну вежу — це не в тапки нагадити, скажу я вам. І нічого немає дивного у тому, що до середини сходів ми з Розі суттєво збавили швидкість, а на передостанньому прольоті ) ледве не повзли.
- ... та який доксі тебе вкусив?!
Дежа вю.
Рефлекторно притискаю Розі до стіни, одночасно затискаючи їй рота долонею і одними губами вимовляю: “Тихо!” Розі киває і запитально піднімає брови. Я хитаю головою, не в стані повірити у те, що секунду тому я чув голос свого батька.
- Ніхто мене не кусав.
Тепер Розі витріщає очі й сама затискає собі рота обома руками. І я її розумію!
- Поясни, що відбувається нарешті! - точно, батько. Що він тут забув?!
- Для глухих і дебільних повторюю, - хрипкий грудний голос професора Грейнджер ні з чим не переплутаєш. - Ти мені набрид, Мелфою. Відстань.
- Мерлін тебе дери, Грейнджер...
- Думаю, Мерлін не відмовився б.
- Чорт! Тобто все, що було за ці два місяці... це...
Щоб МІЙ БАТЬКО так мямлив?! У Забороненому лісі точно щось здохло...
- Це просто секс, Мелфою. Нічого особистого.
- Лярва!
- Легше на поворотах, Мелфою. Я тобі нічого не обіцяла.
- Бруднокровна сука!
- О! Лорд Мелфой повертається до своєї системи цінностей? Вчасно. Пусти мне вже, нам не по п’ятнадцять років, щоб по куткам цілуватись
- Гррррейнджерррр!
Ніколи б не подумав, що мій батько вміє так ричати.
- Я незрозуміло висловилась? Відпусти!
Шурхіт, метушня, дзвінкий хлопок. Ляпас?
- Чорт забирай, Грейнджер!
- Досить, Мелфою. Пора вже припинити це божевілля. Погралися і досить.
- Добре, нехай так.
Чого це раптом він став таким покірним?!
- Я здихаю без тебе, Грейнджер...
Знову шурхіт.
- Прошу тебе... Тільки сьогодні...
Тихий стогін.
- Тільки зараз... або я збожеволію... я благаю тебе, Грейнджер... Тут, зараз...
- Вмієш же просити, лорде Мелфою... Коли дуже хочеш...
- Навіть не уявляєш, як сильно...
- Ох... вже уявляю...
Розі здивовано дивиться на мене величезними, майже чорними у напівтемряві сходової клітки очиськами. Ми чуємо вологі стогони, важке дихання і гарячий шепіт: “Ще... ще... давай... ось так...”
Світ обвалився.
Там, на Астрономічній вежі, мій батько трахає її матір, а ми стоїмо в дюжині кроків від них, тісно притиснувшись одне до одного, і Розі тихенько дихає мені в шию, і її пальці стискають мантію на моїх плечах, і мої руки все сильніше обіймають її талію... сильніше, сильніше... пухнасті руді кучері лоскочуть мої губи... сильніше...
Придушений схлип.
Розі досі дивиться на мене, але тепер в її очах паніка.
Твою ж маму через плече!
- Валимо! - ледь чутно шепочу я, відпускаючи руки.
Вилітаємо з вежі швидше за бладжери, Розі тут же відскакує від мене на добрих два метри.
- Розі, я... - роблю крок назад, примирливо піднімаючи руки.
- Блін, ну де вас носить?! Ми вже обшукались!
Санні й Х’юго вискочили з-за повороту, як чортенята з табакерки.
- Нічого не мав на увазі, - приречено закінчив я у спину Розі, що швидко втікала по коридору.
У борсучій вітальні я забився у куток з пляшкою пива й просидів там усю гулянку, періодично вилізаючи за добавкою і серйозно думаючи про Забуттятус. У тому кутку й заснув, не дочекавшись, поки Санні заспіває свою улюблену “Seawinds”
Частина 2
читать дальше* * *
Усною виховною лекцією Санні, звісно, не відбулась. У якості покарання вона отримала місяць відпрацювань у Філча й заборону іти на Різдвяний бал. Правда, її такий розклад, схоже, зовсім не засмутив. “Не до жиру, буть би живу” - сміялась вона, коли я надумав їй поспівчувати. Думаєте, вона стала обережнішою? Аби ж то! Продовжувала нахабно диміти на своєму улюбленому підвіконні у Східній вежі. Сварити її за це не було жодного сенсу, нагадувати про інстинкт самозбереження — теж.
Філч, до речі, відмовився від її відпрацювань на четвертий день. Причина лишилась таємницею, але, знаючи природну незграбність Санні і її несерйозне ставлення до будь-яких обов’язків, я міг припустити, що вона влаштувала у Філчевому хазяйстві справжній погром. Завгосп обходив її, мов прокажену, і тільки злісно зиркав з-під лоба.
Що ж до мене... Я тепер був у школі як щось на кшталт невідомої величини в арифмантичному рівнянні. Після вибрику в кабінеті директора ставлення оточення до мене вкотре змінилося. Мої нещасні соратники по слизеринському фронту не витримали моєї ганьби і тепер демонстративно сторонились мене, обдаючи льодяним презирством. Мені, за великим рахунком, було начхати. У тісні стосунки з будь-ким з них я й так не збирався вступати, а про температуру презирства і сам можу давати майстер-класи. Деякі навички Мелфої отримують з народження.
Зате грифіндорська ненависть стихла. Правду кажуть - якщо в одному місці зникло, то в іншому стільки ж з’явиться. У цілому, їх теперішній настрій можна було назвати настороженим: так дивляться на мавпу з какобомбою — ніколи не знаєш, куди вона її кине. Зокрема, в очах обох Візлів блимала ще й цікавість. Такий собі інтерес дослідника, що раптом виявив, що мавпа вміє не тільки ловити блощиць, але й метати какобомби.
Борсуки ж возвели мене в ранг національного героя. Звісно, це лестило. Але найвідчутніший плюс їх ставлення полягав у тому, що тепер я міг у будь-який час дня і ночі приходити до їхньої вітальні й проводити там стільки часу, скільки мені захочеться. Привілей я оцінив гідно. Вітальня Слизерина завдяки зрозумілим всім причинам стала для мене не тим місцем, де можна було би спокійно відпочити або позайматися. Правда, домашні завдання я готував зазвичай у бібліотеці, а от за відпочинком завжди йшов до борсуків і чекав на Санні. Якось я навіть заночував у них на традиційно рейвенкловському дивані, коли ми з Санні заговорились до півночі. Повертатись у непривітну й холодно-похмуру слизеринську вітальню у той же вечір ну дуже вже не хотілося, та й перспектива нарватися на Філча зовсім не тішила...
А Різдвяний бал невідворотно наближався. Як і перспектива іти на нього гордим одинаком. Ні, я знайшов би собі пару навіть серед слизеринок, не зважаючи на мій остракізм. Все-таки я Мелфой. Пішли би, як миленькі пішли, не зі мною, так з моїм прізвищем. Але придивляючись до різних дівчат, я оцінював їх тільки за одним критерієм: кого з них Санні запросила би до себе в суботу. А виходило, що нікого. І бовтатись би мені на балу, як лайну в ополонці, якби не мій талант опинятися не в той час не в тому місці й випадкова можливість підслуховувати чужі розмови.
Я шукав Санні. У гафелпафській вітальні сказали, що вона пішла гуляти замком, а це могло означати тільки одне: знову курить у Східній вежі. Піднімаючись крутими сходами, я почув голоси — і рефлекторно завмер. Ех, шпигун мимоволі...
- І хоч би одна сволота запросила на бал! - це Розі. - Санні, я що, потвора?!
- Та ну тебе, Розі! Просто ти донька своєї матері. Усі хочуть тебе запросити, але бояться професора Грейнджер і твоїх братів. І Поттер за тебе будь-кому голову відірве, якщо щось піде не так.
Відчуваю запах сигаретного диму. Курить, зараза...
- Якби ти знала, як мені це все набридло! Мало того, що я повинна вчитися краще за інших, бо ж я донька Герміони Грейнджер, так ще й жоден нормальний хлопець до мене не підійде, не озираючись на мою героїчну мамцю...
Санні робить “пуфф-пуфф-пуфф”, це значить, вона пускає дим кільцями.
- Розі, подивись на це з іншого боку. Якщо вони бояться — то нащо вони тобі такі потрібні? Ось знайдеш того, хто не злякається, тоді й розмовлятимемо.
- Та нема таких!
- Та є! - власний голос здається мені чужим і надто вже нахабним. Хоча, я повинен бути нахабним — я ж Мелфой.
Дівчата здригаються від несподіванки і повертаються до мене. Санні — з усмішкою, а Розі — вирячивши очі і роззявивши рот, як рибка гупі.
- Міс Візлі, я прошу Вас зробити мені ласку й супроводжувати мене на Різдвяному балу! - я нахиляюсь у церемонному поклоні, намагаючись не розсміятися, надто вже смішно виглядає здивована Розі.
Втім, вона швидко прийшла до тями — донька Грейнджер, як-не-як.
- Дійсно — честь, - криво всміхається Розі. - А що? “Ляпас суспільній думці”, так ти казала?
Санні киває, і Розі зістрибує з підвіконня.
- Добре, Мелфою. Я піду з тобою на бал.
Я спіймав її руку і легесенько торкнувся губами тонких тремтячих пальців. Етикет ще ніхто не відміняв.
Розі іронічно підвела брови, прошепотіла: “Докотилась!” і пішла геть з вежі. Я обернувся до Санні:
- “Ляпас суспільній думці” - це вона про що?
Санні зробила останній “пуфф” і загасила недопалок об стіну.
- Був такий російський поет, Маяковський. Назвав свої вірші “ляпасом смаку громадській думці”.
Іншим разом я обов’язково розпитав би про російського поета, але зараз мій мозок був зайнятий іншим.
- Ну, і як ти думаєш, я за такий ляпас по шиї не отримаю?
- А це залежить від того, чи лишиться Розі задоволеною.
Безперечно, сміх Санні - це ліки від усіх сумнівів. Розі буде задоволена або я не Мелфой!
* * *
Ляпас вдався.
Наш з Розі тріумфальний прохід через Велику залу був достойний згадки в “Історії Ґоґвортсу”. Перед нами мовчки розступались, за нашими спинами спантеличено перешіптувались.
- Хлопці, щелепи підберіть! - неголосно скомандувала Розі, коли ми проходили повз її братів.
- Розі, ти збожеволіла? - прошепотів у відповідь Ал.
Якщо хто й збожеволів, то це я. Скорпіус Мелфой веде на Різдвяний бал Розі Візлі. Хоча, ні. Скорпіус Гіперіон лорд Мелфой і Роуз Візлі, донька героїв Війни. Так набагато краще!
Заради справедливості варто сказати, що виглядала Розі надзвичайно. Вона й у повсякденному житті було дуже навіть нічого, а тут перетворилась на справжню королеву. Точно, її матінка постаралась. Я мало що розумію у жіночій моді, але декан Грифіндору вважається серед ґоґвортських дівчат еталоном смаку. Пам’ятаю, коли я згадав про це при батькові, він довго реготав: Герміона Грейнджер у його розповідях завжди була грифіндорським опудалом, забацьканим чорнилом і зі шваброю на голові. Вірилось у це важко. Ось вона стоїть разом з Поттером, холодна, горда, елегантна. Поглянула на появу доньки під руку з головним слизеринським мерзотником — і бровою не повела. Витримка у неї що треба, є чому повчитися. А от у Поттера, здається, навіть окуляри спітніли. Він кілька секунд витріщався на нас, ніби побачив привид Волдеморта, а потім нахилився до Грейнджер і щось прошепотів їй на вухо. Усмішка героїні війни, яку він отримав у відповідь, виявилась сумною...
Далі я нікого не розглядав — оголосили перший тур вальсу. Ми з Розі відкружляли протокольний танець, після чого стримано розкланялись у різні боки. Візлі танцювала терпимо, і я би навіть отримав задоволення, якби посеред вальсу у моєму мозку не спалахнуло: “Санні!”. Ми тут веселимось і об’їдаємось, а вона, певно, курить у Східній вежі, обіймаючи гітару, і добре, якщо не плаче!
Ледве дочекавшись закінчення танцю, я відправив Візлі до її церберів і поспішив до виходу. Краєм ока помітив, як Розі закрутив у танці Поттер-старший... Ось воно, відоме грифіндорське благородство. Розважаються і думати забули про ту, хто створювала їм свято щодня, а зараз цього свята позбавлена сама.
Що ж, серед численних мелфоївських недоліків ніколи не було чорної невдячності. Санні отримає своє свято, або я з’їм родинний герб!
* * *
Спочатку — до себе в спальню. Усі на балу, я спокійно витягнув сховану пляшку вогневіскі і сховав у рукав мантії. Спитаєте, звідки у мене таке добро? Місця треба знати.
Пункт номер два — кухня. Ледве почувши “міс Санні”, ельфи-домовики заметушились, ніби ошпарені, і за лічені секунди зібрали мені гігантський піднос усіляких смаколиків. Тягти його, притискаючи ліктем пляшку, виявилось катастрофічно незручно, до того ж прямо у мене під носом виявився пишний хвіст ананаса, який повністю закривав огляд. Ось так і почнеш поважати роботу домовиків... Добре, що вітальня Гафелпафа недалеко від кухні...
Я йшов повільно, обережно, молячи Мерліна тільки про те, аби ненароком не спіткнутися. І, звісно, за законом підлості, налетів на когось в кухонних дверях. Я ледве встиг міцніше притиснути до боку пляшку, піднос у моїх руках підстрибнув, глечик зі соком розлетівся на друзки по підлозі, ананас описав надзвичайний пірует і прилетів... прямісінько в руки Джеймсу Поттеру.
- Ого! Мелфой! Ти, я дивлюся, до ельфів-домовиків записався!
- Хріновий з тебе домовик, - Ал критично подивився на те, що лишилось від глечика у калюжі соку. - Затисни собі вуха камінними дверцятами!
Спокійно. Якщо зараз з ними зчеплюся, до Санні точно не дійду.
- Дай пройти, - процідив я, плечем намагаючись відтиснути в бік Джеймса. Ананас вирішив не відвойовувати, хрін з ним, з ананасом. Пляшку би не розтрощити.
- Хлопці, ну що ви там застрягли?!
Прямо на мене по коридору з загрозливою для підноса швидкістю летіла хмаринка персикового шифону.
- Візлі, стій! - заверещав я не своїм голосом, подумки прощаючись з пляшкою.
Мені й пляшці пощастило, Розі встигла загальмувати.
- Мелфой?
- Уже п’ятнадцять років як, - огризнувся я. - Поттер, не тулися до мене, я надаю перевагу дівчатам.
Навіщо, ну навіщо я це сказав?! Поттер почав повільно червоніти, а я встиг уявити, як буде виглядати ананас на моїх плечах замість голови.
- Джиме! - Розі незадоволено витріщилась на ананас. - Це все, що ви добули? Санні, звісно, екстремалка, але навіть вона не стане заїдати пиво ананасами!
Он як! Схоже, я поспішив у деяких своїх оцінках...
- Мелфою, будь людиною, поділись смакотою, га? - Візлі підступно усміхнулась. - У пам’ять про те, що між нами було!
Я на мить оторопів: про що це вона? Потім дійшло.
- Ну тільки якщо в пам’ять про те, що між нами було, - я повернув їй єхидну посмішку. - Взагалі-то, я теж до Санні.
Якщо Розі й здивувалась, то нічим себе не зрадила, а тільки по-діловому спитала, кивнувши на кухню:
- А там ще хоч щось лишилось?
Я роздратовано стенув плечем: пляшка вогневіскі повільно, але впевнено виповзала з-під ліктя.
- Мелфою, та що ти крючишся, ніби тиждень не срав?
Відповідати не було часу. Я сунув піднос спантеличеному від такого нахабства Поттеру-молодшому й спіймав пляшку біля самої підлоги.
Поттер-старший присвиснув:
- Ого!
- Ага! - мстиво агакнув я у відповідь. - Ледь не розбив через тебе.
- А я тут до чого? Це твої батьки винні, що в тебе руки криві!
- Мовчааати!
Розі стояла, стиснув кулачки, і буквально тремтіла від злості.
- Знайшли час сваритися, ідіоти! Відбій через п’ятнадцять хвилин! Ми ще навіть подарунки з вітальні не забрали! Ану марш на кухню, і щоб з пустими руками не повертались!
Поттери зникли у закутках кухні, а я стояв, мов прибитий: подарунок! Подарунок для Санні! Я забув!
- Мелфою, ти чого завмер? Ховай контрабанду й ходімо! Не вистачало нам з вогневіскі попастись!
Командувати Візлі явно вчилась у матері...
* * *
- Натюрморт! - схрестивши руки на грудях, Ал Поттер розглядав наспіх накритий нами стіл. - Хоч картину пиши!
Врятована пляшка гордовито вивищувалась посеред гастрономічного розмаїття поруч з багатостраждальним ананасом.
Розі встала між мною і Поттерами, вперши руки в боки.
- Значить так, хлопці. Якщо вже ми тут всі опинились тієї ж причини, віднині й надалі я оголошую цю вітальню територією миру. Не вистачало ще зіпсувати Санні свято нашою гризнею! Якщо почнете задиратись — врахуйте, прокляну так, що й Гаррі не розчаклує! Я ясно висловилась?
Куди вже ясніше...
- Якщо ясно, потисніть руки.
Дружній протестний вигук Поттерів був обірваний лютим поглядом синіх очей.
У мертвій тиші ми обмінялись рукостисканнями, і вираз обличчя Джеймса при цьому був таким, ніби він з’їв цілий лимон, посипаний чилійським перцем.
У цей момент портрет тихенько від’їхав убік, і у вітальні пролунав дзвінкий голос Санні:
- Х’ю, ну який сенс порушувати правила, якщо про це ніхто не дізнається? Це все одно, що влаштовувати концерт і не продавати квитки...
- З Різдвом! - не домовляючись, гаркнули ми в один голос.
Від несподіванки Санні підстрибнула, наступила на ногу молодшому Візлі, що йшов слідом, зачепилась грифом гітари за портьєру... Гуркіт, тріск, ображений бреньк гітарних струн.
- Твою маму! Здається, струна тріснула! - донісся приглушений голос Санні з-під портьєри.
Ми в десять рук кинулися виплутувати її з цупкої тканини. Вишпортавши з портьєри гітару, Санні знову тихенько вилаялась:
- Точно тріснула...
Х’ю перезирнувся з Розі і урочисто промовив:
- Тоді наш подарунок тобі точно знадобиться! Тримай, з Різдвом!
Санні обвела нас розгубленим поглядом:
- Ой... народ... а що ви тут ро... тобто, там же бал, а...
- Та треба нам той бал без тебе! - реготнув Х’ю. - Ну, відкривай!
Санні нерішуче розірвала блискучу обгортку маленького пакетика, і гафелпафська вітальня знову здригнулась від вереску, тепер вже радісним:
- Ой, мамо! D`Addario! Срібні!!!
Санні бережно витягнула з пакета щось, що нагадувало моток дроту, погладила пальцями:
- Здуріти! Народ, це ж... вони ж коштують, як крило від літака! Народ, дякую!
Санні кинулась обіймати спочатку Х’ю, потім Розі. Старший Поттер виплутався з її рук:
- Зажди, мені поки що дякувати немає за що. Наш з Алом подарунок он там.
Призначення великої коробки біля столу мене також цікавило. Коли Поттери, віддихуючись, півгодини тому притягли її у вітальню, у ній щось підозріло подзенькувало. Санні розв’язала подарункову стрічку...
- Ох, ну нічого ж собі!
- Я глянув через її плече. У коробці у три ряди акуратно сиділи у гніздах невеликі пляшки темного скла. Санні витягнула одну, подивилась на світло.
- Та ви збожеволіли!
- А що? - було помітно, як Поттери напружились. - Ти ж казала, що любиш “Гінес”...
- Я не люблю “Гінес”! - Поттери нажахано перезирнулись. - Я обожнюю “Гінес”! Але де ви його?..
- Нема нічого неможливого, коли для цього є все необхідне! - задоволено заявив Ал.
І тут всі, як по команді, повернулись до мене. Мерлін, дай мені провалитися крізь землю!
- Ну, взагалі-то... - і тут мене в голові сяйнула думка, - пташенята в нашій родинній сов’ярні ) тільки що вилупились. Через кілька місяців вони підростуть, поїдемо з тобою до маєтку — і вибереш собі совеня, яке сподобається.
Хтось захоплено зітхнув, здається, Розі. Ще б пак! Сова — королівський подарунок.
А я видихнув. Викрутився!
Санні подивилась на нас засмучено:
- Народ... а мені.. зовсім немає чого вам подарувати...
- Санні, ти сама — один величезний подарунок! - розсміялась Розі. - Давайте святкувати вже! Мелфою, відкорковуй контрабанду!
Санні раптом розсміялась і плеснула в долоні:
- Є у мене для вас подарунок! Тільки струни потрібно переставити!
Поки Санні возилась зі струнами, поки наново настроювала гітару, блаженно мружачись про кожному звукові нових струн, ми встигли не тільки налити, але й випити, й знову налити.
- Лишенько наше! - реготав над Розі старший Поттер, дубасячи її по спині. - Я ж тобі казав, спочатку видихни, потім ковтай, потім закусуй!
Візлі кашляла й змахувала з очей сльози: як виявилось, раніше вона вогневіскі не куштувала. Я мовчки витягнув з її пальців склянку і подав іншу — зі соком, за що був нагороджений вдячним поглядом, на усмішку Розі не розщедрилась. Загалом, не дуже-то й хотілось. Я обійшов її і Поттера, думаючи влаштуватися ближче до Санні, і помітив краєм ока... на оголеній спині Розі (і як їй Грейнджер не навтикала за відкриту майже до самих сідниць спину?!) кілька слідів від послужливого поттерівського кулака. От же ж дурень, прости, Мерліне! Вони з Розі, звісно, росли разом, але вона ж ДІВЧИНА! У них же шкіра ніжна, плюнь — і синець буде...
Голос Санні змусив завмерти й прислухатись:
— Another red letter day,
So the pound has dropped and the children are creating,
The other half run away,
Taking all the cash and leaving you with the lumber,
Got a pain in the chest,
Doctors on strike what you need is a rest.
It's not easy love, but you've got friends you can trust,
Friends will be friends,
When you're in need of love they give you care and attention.
Friends will be friends,
When you're through with life and all hope is lost,
Hold out your hand cos friends will be friends right till the end!
Це й був її подарунок. Усю свою радість, усе щастя, усю вдячність і все тепло вклала Санні в пісню, яку співала для друзів.
Для друзів — а значить, і для мене також. Пісня розтікалась моїми венами, і від неї я хмілів більше, ніж від вогневіскі. Я ще не зрозумів тоді, що відчув: ця смішна незграба з величезним серцем-сонцем зробила мені щедрий подарунок на все життя.
Сані подарувала мені — мене.
Пісня замовкла. Санні піднялась з пуфа, взяла бокал з вогневіскі:
- Народ! Дякую, що ви є! Ви — сенс, ви — життя. За вас, друзі!
“З Різдвом!!!” - прогриміло біля дверей, я ледве не впустив бокал, а бідна Розі знову поперхнулась.
Біля входу у вітальню синьо-чорною хмарою коливався натовп рейвекловців. Староста Воронячого Дому виступив наперед і почав урочистий спіч, за час якого ми всі встигли би напитися й протверезіти, а Поттер — зламати Розі хребет, старанно дубасячи її по спині.
Нарешті Форвік припинив перелічувати всі чесноти Санні й описувати ступінь її неоціненного впливу на оздоровлення атмосфери шкільного життя. У його руках з’явились два великих зошити у чорних обкладинках з жовтим орнаментом.
- ... і прийняти від нашого факультету скромний різдвяний подарунок! Ось цей нотний зошит програє мелодію одразу, як ти її запишеш, а ця — сама записує нотами мелодію, яку ти граєш.
Оніміла й щаслива Санні притиснула зошити до грудей, дивлячись на нас підозріло вологими очима. Не встигла вона прийти до тями від цього презента, коли у вітальню шумною зграєю ввалились гафелпафці, і під їхній дружній вереск: “З Різдвом!!!” зі стелі на Санні посипались сріблисті сніжинки...
А мене знову зійшло прозріння.
- Дозвольте Вас запросити! - я відвісив Санні набагато нижчий уклін, ніж напередодні Розі.
Хто начаклував музику, я не помітив. Санні зовсім не вміла танцювати, і, можливо, через це ми зіткнулись з Розі й Алом, що вальсували поруч, перевернули банкетку і всі дружно повалились на підлогу, засипану сніжинками.
- Мелфою, ти слон! - зовсім необразливо образилась Візлі, кидаючи в мене пригоршню сніжинок.
- Від слонихи чую! - у мою руку сніжинок помістилось набагато більше.
- Усі слони! - залилась сміхом Санні, піднімаючи навколо нас справжній сріблястий вихор.
- Снігопааааад! - заверещали борсуки й почали обсипати всіх підряд несправжнім снігом.
Рейвенкловці зайняли глуху оборону за своїм улюбленим диваном і звідти почали організований обстріл сніжками. Борсуки відчайдушно намагались взяти диван штурмом, але кожна їхня атака захлиналась у лавині сріблястої фольги. Санні й обидва Поттера просувались до дивану короткими перебіжками, ховаючись за пуфами, а Х’ю, схоже, уособлював таран: він пер на рейвенкловський диван, пхаючи перед собою засипане “снігом” крісло, і зовсім скоро повинен був неминуче врізатись... Візлі, здається, вирішила мене поховати — повалила на підлогу, всілась верхи мені на спину і з вереском засипала грудами сніжинок. Я безпомічно борсався під нею, відпльовуючись від фольги, поки не зміг, нарешті, перевернутися і в свою чергу перекинути її у “кучугур”. Розі брикалась і верещала щось про “слизеринського гада”, поки я старанно закопував її у фольгу.
- Сволота! - виплюнула Розі разом з сніжинкою, що потрапила в рот, і боляче заїхала коліном мені в копчик .
- Заррраза!!! - заверещав я у відповідь, зловивши її руки, щоб не барабанила по плечах...
Світ обвалився.
Оглушливим гуркотом — важке дихання...
Запаморочливим божевіллям — несамовита синь здивованих очей...
Тягучим розпусним маревом — звабливі груди в оманливо-легкодумній димці персикового шифону...
Теплим таємничим шепотінням мені в долоню — тук-тук... тук-тук... тук-тук...
Ажурна сніжинка переливається на рожевій щічці й не тане... не тане...
- Мелфою, ти здурів?!
Ччччорт!!!
Ривок за шкірку остаточно привів мене до тями.
- Ти що робиш, козел!!! - розлючений Джеймс Поттер, що тримав мене за барки, цілком міг бути грізним прообразом Немезіди, якби не розпатлане волосся, добряче пошарпана мантія і дурні сніжинки на голові й плечах.
Я зміг тільки фиркнути у відповідь, хоч і розумів, що в Поттера є цілком суттєвий привід станцювати лезгінку на моїх ребрах.
- Оголошую урочистий перекур! - проголосила Санні, вибираючись з “кучугура”. - Хто зі мною, той герой!
Розчарований Поттер відпустив мене. Свято під назвою “Замісити Мелфоя” не відбулось.
- Треба буде подарувати тобі книгу “Про шкідливістькуріння”, - криво всміхнувся Х’юго, допомагаючи сестрі піднятися.
Санні розреготалась:
- Ой, не треба! Там багато літер! До речі, про шкоду від куріння...
Вона на чотирьох підповзла до забутої біля каміну гітари.
— Sittin' in the classroom thinkin' it's a drag
Listening to the teacher rap — just ain't my bag
When two bells ring you know it's my cue
Gonna meet the boys on floor number two!
— Smokin' in the boys room!
Smokin' in the boys room! — дружно підхопили борсуки. Видно, цю пісню вони чули не вперше...
А після другого куплета я вже радісно кричав разом з усіма:
— Teacher don't you fill me up with your rules
Everybody knows that smokin' ain't allowed in school!
Хто б знав, що з відтепер ця пісенька старого маглівського рок-гурту стане гімном усіх, хто порушує шкільні правила...
* * *
Вогневіскі закінчилось швидко. Закуска — ще швидше. Захмеліла і, як наслідок, знахабніла Санні курила прямо у вітальні, кидаючи недопалки в камін.
Ми зустріли ранок п’яні, втомлені й щасливі. Сніжним побоїщем наше буйство не закінчилось: були пісні, танці на столі (стриптиз у виконанні обох Поттерів — ще те видовище!), випивання пива на швидкість, і знову пісні, пісні, танці, пісні...
З рейвенкловського дивану чувся розмірене хропіння. Санні тихенько торкалась струн і в півголоса розповідала трагічну історію кохання і смерті Сіда Вішеза й Ненсі Спанджен. Х’ю Візлі сидів за спиною у Санні й подзвякував ложкою, розмішуючи цукор у горнятку кави. Потріскували поліна в каміні, а штучний сніг сріблився і пахнув, як справжній. Ми сиділа на підлозі біля самих камінних ґратів, притиснувшись одне до одного — так тепліше й тілу, й душі. Не мало значення у той момент, що прізвище Джеймса — Поттер, а моє — Мелфой, що перша розумниця й красуня Грифіндору Розі Візлі кутається в мантію першого слизеринського мерзотника, що рейвенкловський староста Форвік — чистокровніший за всіх чистокровних, а центр нашого маленького Всесвіту - Санні — з роду маглів і зовсім слабенька чаклунка.
Слабенька? О ні. Санні володіла іншими чарами, казково-прекрасними і величними у своїй силі. Дивна некрасива дівчинка випромінювала стільки світла й радості, стільки веселого й безтурботного тепла, і ми тягнулись до неї, як втомлені мандрівники тягнуть змерзлі руки до ватри, що переможно горить в заледенілій пустелі. Її щедре серце зігрівало кожного, її кривувата усмішка цілком могла би замінити сонце, якби воно раптом загасло. Це були найкращі, найсильніші в світі чари...
Я би ще довго літав у хмільних хмарах і дзен-буддистських роздумах про природу унікальності Санні, але реальність нагадала про себе захриплим від випивки і співів голосом Джеймса:
- Санні, а які в тебе плани на канікули?
- Ну, є деякі, - Санні з шипінням випрямила ногу, що затекла. - А що?
- Ми просто хотіли запропонувати... - Джеймс критично позирнув у бік Ала, що вже солодко сопів, обійнявши порожню пивну пляшку. - Ну, тобто, уже не зовсім ми... ну, ти не хочеш поїхати на канікули до нас у Годрикову Долину?
- Хочу! - тут же відповіла Санні. - Але не можу. Чесно, я би з радістю, але...
- Батьки не відпустять? Так тато попросить, йому ж не відмовлять! Санні...
- Джиме, я не можу, і батьки тут ні до чого.
Поттер уже зібрався заперечувати, але Санні знову провела пальцями по струнам:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Її тихий замріяний голос знову ввів мене в транс. Шалено хотілось спати, я проти волі сповзав у чарівний теплий напівсон.
- Many thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by — days gone by…
In the night the seawinds are calling
And the city is far far away
Soon the sea turns to darkness
It is night and the seawinds are calling
Seawinds call — seawinds call…
Мені снилися Сід і Ненсі, що відпливали по зеленому морю до золотого заходу сонця у човні під вітрилами з персикового шифону, а величезна літаюча риба біля корми сумно зітхала:
— Ten thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by…
Мені снилося — я чайка. Змерзлий від безкінечного польоту над рівним морським плесом, втомлений від постійної боротьби з крижаним вітром, змоклий від мільярдів солоних бризків, я сів перепочити на рею грот-мачти серед вантів, що гули на вітрі. Вітрило надималось, огортаючи мене персиковим шифоновим теплом...
— I've been told so many stories
And dreams my friends have made
So it's no illusions
Sail away sail away…
* * *
Як я пережив ті канікули? Сам не знаю...
У перший же день, що я провів вдома, я зробив жахливе відкриття. Світ змінився. Мій дім став холодним складом дорогих витребеньок, а я в ньому — чужим. Мої ідеальні чистокровні батьки перетворились на механічних ляльок, що існували за заданим сценарієм: обов’язковий поцілунок в щоку від матері, обов’язковий сухий кивок батька, обов’язковий сімейний обід, обов’язкова кінна прогулянка за обов’язковим маршрутом...
Я спантеличено бродив будинком, відмовляючись приймати усе це. Мої улюблені закутки маєтку не здавались більше затишними. Знайомі з дитинства обличчя, голоси, речі... усе чуже, все несправжнє, ніби на картинці з глянцевого журналу. Усе статично, вивірено й ідеально красиво. Усе неживе. В саду виникло відчуття, що навіть кущі троянд колихаються за розкладом. Я ніби опинився у світі фотографій з циклу “Життя простих чарівників-аристократів”.
Мене ламало. Хотілось до борсучої вітальні, випити пляшку пива, потріщати з Санні, завалитися спати на килимі біля каміну... Хоча ні. На килимі біля каміну краще не треба. Тому що зранку після різдвяної вечірки у Санні я прокинувся на цьому місці й перше, що я побачив — персиковий шифон. А потім тихенько витягував руку з-під голови Розі Візлі, ще обережніше забирав її ногу зі свого стегна, і вже зовсім навшпиньки втікав до себе досипати. Мені було очевидно, що Візлі просто замерзла й уві сні підповзла до найближчого джерела тепла, яким, ніби в насмішку, виявився я. Але в той момент я був впевненим, що її брати не виявляться такими ж проникливими й тямущими.
Два тижні тягнулись, як жуйки Жартівників Візлі. Я всі канікули просидів у бібліотеці, мотивуючи все це тим, що нам задали ну просто нереальні домашні завдання, і виходив тільки на ритуальні прийоми їжі... Як на мене, батьків це влаштовувало.
Не витримав, зірвався до школи на два дні раніше. Батько на моє бажання поїхати тільки запитально припідняв брови, але заперечувати не став. У Ґоґвортсі було легше. Але і там єдине, що мені лишалось — тинятися з коридору в коридор без цілі й годинами сидіти на підвіконні в Східній вежі...
Санні не приїхала. Ні ввечері напередодні початку занять, ні зранку. І наступного ранку її теж не було на сніданку. Я не знаходив собі місця, вештався школою й околицям у марних намаганнях заспокоїтись. Ну не приїхала і не приїхала, хтозна, які могли бути причини! “От і я про те ж! - єхидно підтакував внутрішній голос. – Хтозна, яка причина!” Я голосно лаявся і намотував кола навколо озера. Вперше пошкодував, що завжди тримався з однокурсниками холодно. Зараз би компанія не завадила би, аби відволіктися.
Спав... майже не спав. Тривога стискала груди, перехоплювала горло. Чомусь мені вперто в голову лізли думки про те, що з Санні відбувається щось нехороше, хоч вона цілком могла затриматись з бажання довше побути з батьками. Я цілі ночі переконував себе, що з нею все добре, і тільки ближче до ранку забувався у неспокійному сні. Благослови, Мерліне, історію магії і професора Бінза! Не спати на його лекціях завжди було ознакою поганого виховання.
Так минуло чотири дні.
У п’ятницю зранку я приплівся на сніданок, засинаючи на ходу. Автоматично штовхнув двері Великої зали... Вистроївшись довжелезним лев’ячо-орлино-борсучим ланцюжком, студенти витанцьовували між столами, співаючи: «We all live in a Yellow Submarine! Yellow Submarine! Yellow Submarine!»
Вона приїхала.
Напруга відпустила мене, ніби з тіла висмикнули всі кості. Я притулився плечем до одвірка, борючись з бажаннями розревітись від полегшення. Вона приїхала. З нею все добре. Вона приїхала. І чого я, дурень, істерив?
- Скорпі!!! - відділившись від танцюючої “змії”, Санні кинулась до мене з усіх ніг, повисла на шиї, обхопила ногами, притиснулась до мене так сильно, що я на мить задихнувся. - Скорпі! Я так скучила!
А я забув усі страхи і сумніви, слухаючи, як тихо й довірливо б’ється її серце.
* * *
Два місяці зими пролетіли у хмільному й шаленому вирі. Ми жили від суботи до суботи, навіть вилазки до Гоґсміту тепер мали для нас одне-єдине призначення — затаритись спиртним. Звісно, спиртне було забороненим у школі, і я раптово відкрив у собі талант контрабандиста. Ех, якби викладачі знали для чого ми використовуємо Чари і Трансфігурацію!
До речі, у цій нелегкій справі ми спрацювались з Х’юго Візлі. Він через напівмаглівське походження чудово орієнтувався у немагічному Лондоні, а виглядав так серйозно і глибокодумно, що в продавців у маглівських магазинах не виникало сумнівів, чи має він право купувати сигарети. Звісно, старший Поттер теж цілком міг роздобути для Санні куриво, але перша ж його спроба проникнути до магазину в мантії-невидимці і стирити кілька пачок ледве не привела до провалу через крайню імпульсивність горе-злодія. Тому обом нащадками Героя війни було заборонено під страхом Авади й близько підходити до тонкого мистецтва постачання заборонених задоволень до Борсучої вітальні. Розі особисто зі всією відповідальністю стежила за дотриманням табу й брала участь в “операціях”, готуючи для нас з Х’юго Багатозільну настійку у туалеті Плакси Міртл. Де вона діставала потрібні інгредієнти, я не мав зеленого поняття, але підозрював, що в цьому замішаний наш шановний професор Захисту...
До Дня святого Валентина ми готувались тиждень. Свято обіцяло ознаменуватись грандіозною пиятикою і не менш грандіозним балаганом, для чого потрібно було докласти чималих зусиль. Загалом, усі наші клопоти обіцяли бути винагородженими.
Поки Розі намагалась приборкати своїх нестерпних кузенів, закінчуючи підготовку до вечірки, я полетів до кабінету Захисту, аби зустріти Санні з відпрацювання і ескортувати до вітальні. Кабінет виявився зачиненим. Лаючись, я кинувся до Східної вежі, Санні там також не було. Я вибіг з вежі, ніби викотився, і ледве встигнув загальмувати, аби не зіткнутись з Розі, що бігла мені на зустріч.
- Мелфою, тебе тільки за Волдемортом посилати! Де Санні?
- Поняття не маю! - огризнувся я. - Ноги по коліна стоптав, поки шукав!
- Думки?
От чого в Розі не забереш, так це конструктивності.
- Астрономічна вежа.
- Бігом.
Видряпатись бігом на Астрономічну вежу — це не в тапки нагадити, скажу я вам. І нічого немає дивного у тому, що до середини сходів ми з Розі суттєво збавили швидкість, а на передостанньому прольоті ) ледве не повзли.
- ... та який доксі тебе вкусив?!
Дежа вю.
Рефлекторно притискаю Розі до стіни, одночасно затискаючи їй рота долонею і одними губами вимовляю: “Тихо!” Розі киває і запитально піднімає брови. Я хитаю головою, не в стані повірити у те, що секунду тому я чув голос свого батька.
- Ніхто мене не кусав.
Тепер Розі витріщає очі й сама затискає собі рота обома руками. І я її розумію!
- Поясни, що відбувається нарешті! - точно, батько. Що він тут забув?!
- Для глухих і дебільних повторюю, - хрипкий грудний голос професора Грейнджер ні з чим не переплутаєш. - Ти мені набрид, Мелфою. Відстань.
- Мерлін тебе дери, Грейнджер...
- Думаю, Мерлін не відмовився б.
- Чорт! Тобто все, що було за ці два місяці... це...
Щоб МІЙ БАТЬКО так мямлив?! У Забороненому лісі точно щось здохло...
- Це просто секс, Мелфою. Нічого особистого.
- Лярва!
- Легше на поворотах, Мелфою. Я тобі нічого не обіцяла.
- Бруднокровна сука!
- О! Лорд Мелфой повертається до своєї системи цінностей? Вчасно. Пусти мне вже, нам не по п’ятнадцять років, щоб по куткам цілуватись
- Гррррейнджерррр!
Ніколи б не подумав, що мій батько вміє так ричати.
- Я незрозуміло висловилась? Відпусти!
Шурхіт, метушня, дзвінкий хлопок. Ляпас?
- Чорт забирай, Грейнджер!
- Досить, Мелфою. Пора вже припинити це божевілля. Погралися і досить.
- Добре, нехай так.
Чого це раптом він став таким покірним?!
- Я здихаю без тебе, Грейнджер...
Знову шурхіт.
- Прошу тебе... Тільки сьогодні...
Тихий стогін.
- Тільки зараз... або я збожеволію... я благаю тебе, Грейнджер... Тут, зараз...
- Вмієш же просити, лорде Мелфою... Коли дуже хочеш...
- Навіть не уявляєш, як сильно...
- Ох... вже уявляю...
Розі здивовано дивиться на мене величезними, майже чорними у напівтемряві сходової клітки очиськами. Ми чуємо вологі стогони, важке дихання і гарячий шепіт: “Ще... ще... давай... ось так...”
Світ обвалився.
Там, на Астрономічній вежі, мій батько трахає її матір, а ми стоїмо в дюжині кроків від них, тісно притиснувшись одне до одного, і Розі тихенько дихає мені в шию, і її пальці стискають мантію на моїх плечах, і мої руки все сильніше обіймають її талію... сильніше, сильніше... пухнасті руді кучері лоскочуть мої губи... сильніше...
Придушений схлип.
Розі досі дивиться на мене, але тепер в її очах паніка.
Твою ж маму через плече!
- Валимо! - ледь чутно шепочу я, відпускаючи руки.
Вилітаємо з вежі швидше за бладжери, Розі тут же відскакує від мене на добрих два метри.
- Розі, я... - роблю крок назад, примирливо піднімаючи руки.
- Блін, ну де вас носить?! Ми вже обшукались!
Санні й Х’юго вискочили з-за повороту, як чортенята з табакерки.
- Нічого не мав на увазі, - приречено закінчив я у спину Розі, що швидко втікала по коридору.
У борсучій вітальні я забився у куток з пляшкою пива й просидів там усю гулянку, періодично вилізаючи за добавкою і серйозно думаючи про Забуттятус. У тому кутку й заснув, не дочекавшись, поки Санні заспіває свою улюблену “Seawinds”
@темы: пишу, фанфи, обогі, я тоже це пишу, піднімаю український фандом