просто нотатка про різницю менталітетів.
росіяни схильні героїзувати полководців, державотворців, царів і владних мужів. можливо, це лиш мені так здається, але якщо спитати про героїв Росії, то на думку одразу спадає Петро перший. а за ним чомусь одразу іде Ленін, хоча це, швидше за все, не дуже справедливо - Леніна важко назвати національним героєм. мені здається, що російський народ тягнеться до сильного лідера, тягнеться до доброго царя, тягнеться до міцного кулака, що може захистити (про те, що цей же міцний кулак карає так само жорстоко, як і захищає, зараз не будемо).
в українців у героях завжди були повстанці. важко зробити кращого комплімента українському хлопчині, аніж, поплескавши його по спині, усміхнутися широко: "справжнім козаком ростеш!". повстанцем в Україні бути почесно, а от в Росії серед протестних мужів більш-менш канонізовані хіба декабристи, а й то - не так декабристи, як їхні дружини.
до чого я веду - у нас завжди в пошані були вільнолюбство, зухвальство, мужність, власна гідність, гаряча голова, прагнення свободи. у росіян - вірність, підданість, поміркованість, економічний склад розуму і стратегії державозміцнення (байдуже, якою ціною).
просто нам завжди хотілося вирватися з пригноблення й приниження, росіяни завжди ж боялися у це пригноблення втрапити - тому і боролися з тим найочевиднішим способом (щоб не принизили тебе, принизь першим).
ми такі різні.
мені уже з рік знову дуже хочеться займатися історією, як раніше. ще б знайти для цього час.

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

---

Вночі завжди найгірше.
Мені хочеться зараз зникнути. Мені хочеться від нього сховатися. Мені хочеться не з’являтися вдома цілі вихідні. Мені так хочеться віддячити тим же, що я ледь стримуюсь.
Ну чому він думає, що коли в нього врешті з’явиться час, я точно кинуся йому на шию з радісним вискотом, бо ми ж, бля, стільки не бачились?? Ну чому мені так хочеться його провчити??
Коли маленьким дітям не приділяєш достатньо уваги, вони починають курити в під’їздах і втікають з дому. Здається. я вже тримаю в руках пачку сигарет.
От тільки і кроку з дому не зроблю. Тому що маленьких дітей завжди хочуть повернути додому. А мене ніхто повертати не стане.
Мені дуже, дуже, дуже образливо, що він сьогодні не прийшов, хоч і обіцяв. Мені дуже, дуже і дуже зле від того, що ми бачимось раз на тиждень і це вважається нормальним. Мені дуже, дуже і дуже гірко, що він цього не розуміє, а я не вмію пояснити.
Від цього так тхне жіночою істерикою, що мене зараз знудить. Я ніколи не хотіла до такого опускатися.
Коли знову, вчергове, в сотий і тисячний раз лишаєшся одна, сам на сам із собою, хочеться плакати. І від того гидко.
Я знову не знаходжу розуміння і підтримки. Мені ж ніби небагато треба? Чи я помиляюся, с жиру бєшусь і правда прошу забагато? Бо це тільки зараз я набридливо нию в пустоту Інтернет-мережі, що хочу уваги, а що ж буде потім? Чого мені захочеться далі? Щоб він переїхав до мене, заміж, ти мнє цвєти паслєдній раз даріл єщьо прошлим лєтам, гдє майо брільянтаває кальє, пачіму ти мнє падаріл какоє-то отстойноє золото, развє я нє заслуживаю лучшєго?
У мене схильність до перебільшень.
Коли залишаєшся один, то дні ще півбідово переживаєш. Вночі завжди найгірше.

@темы: ...висновків: життя минає..., опівнічне, діла душевні, біль

---

Оберин Мартелл і Елларія Сенд.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Маю вихідний.
Маю зарплату.
Маю відпустку з 16 по 24 квітня. І квитки до Луцька теж маю.
Маю розклад роботи на травневі свята.
Сьогодні субота і я цілодобово сплю.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Готовлю публикацию о Евромайдане на русском языке. Обещала когда-то Злате сделать ее, да все никак руки не доходили.
Текст будет долгим, сопровождаться будет видео- и фотоматериалами.
Учитывая то, что для некоторых события осени - зимы и не были важными, для кого-то - были, да перестали, еще кто-то не готов снова окунаться в это все, понимаю, что осилят не все.
Но все равно пишу. Обо всем, с самого начала. Я не могу этого не написать.
Тем более, дала обещание. Я пишу это для России. Для тех, кто захочет услышать.

@темы: пишу, з Україною в серці

---

Криза спілкування, порозуміння й емоційного напруження.
Криза весни.
Бажання втечі, підтримки й відпочинку.
Я додому коли повернутися захотів - не було куди іти. (с.)

@темы: діла душевні, біль

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

а ше я надибала випадково на компі фотки мого Тігри, коли я тільки-тільки знайшла його в себе в під’їзді, маленького, облізлого і нещасного. Такиииий страшнючий, капєц)))
Що було і що стало

@темы: опівнічне

---

Я весь вечір думаю: чому ми з Женею так притягуємо незнайомих людей?
Колись стояли на вокзалі, говорили про щось своє. Підійшов дядько, всміхнувся так широко-широко, каже: "Любіть один одного, бо любов - це прекрасно!". Чи в Кам’янці підійшла жіночка - поцілуйтеся, ви такі гарні, аби ви тільки знали!
Ми ніколи не знаємо, як на це реагувати. Тушуємось. Говоримо щось типу "ееее... дякую..." Ну бо як інакше на це ззреагуєш?!
Ми сьогодні за 400 кілометрів один від одної. Ми сьогодні спимо нарізно, та й думаємо, швидше за все кожен про своє. А все одно - так тепло-тепло, як його згадаєш. Ми майже два роки разом. Здуріти можна, стільки не живуть.
Не відпускай сьогодні мої пальці ні на мить.
Коли з тобою, то моє серце не болить. (с.)

@темы: музика, опівнічне, діла душевні

---

на редакційну пошту прийшов лист під вдячних російських читачів з темою "ГОВНО!!!" і текстом "ГОВНО ХОХЛЯЦКОЕ , СРАНЬ ВОНЮЧАЯ !!! ПОДАВИТЕСЬ СВОИМИ ТУХЛЫМИ НОВОСТЯМИ СВИНИ НЕ МЫТЫЕ !!!"
Треба новину про це зробити, ага))) У рубриці "Письма читателей".

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Останнім часом записи тільки про війну, революцію і смерть. Ні про що інше не думається, ніщо інше не сниться, ніщо інше не виходить з голови й не злітає з язика.
Зараз, зрештою, не зовсім про те, але все одно - теми дотичні.
Мені дуже подобається те, що робить зараз Святослав Вакарчук.
З людьми треба говорити. Людей треба слухати. Сьогодні моїй країні як ніколи потрібні ці слова. Святослава Вакарчука люблять і знають по всій країні, на його концерти квитки розкуповують за кілька тижнів, а "Океан Ельзи" досі лишається найпопулярнішою рок-групою України останніх років. До нього прислухаються. Його поважають. Його слухають.
Окрім того, він має доволі високий інтелектуальний рівень, щоб відповісти на запитання чітко й виважено, щоб дати відповідь людям, які не були в Києві й спостерігали Майдан тільки з екранів телевізорів, що відбувалось, як це відбувалось і чому.
Святослав Вакарчук їздить Сходом країни й дає лекції в університетах: вчора - Харків, сьогодні - Донецьк. На черзі ще кілька міст східної України, а після того - Крим. Люди, що хочуть послухати його, не вміщаються в університетські зали, вони ловлять кожне його слово й, можливо, вперше в житті, питають про свою країну, а не про відсутність шлюбного штампу в його паспорті.
Це правильно. Це так, як має бути. Так мусить робити кожен, хто має авторитет, кожен, кого хотітимуть слухати. Не з екранів телевізора, не через відеозвернення чи ефіри на радіо, не через соцмережі. Люди! Їдьте на Схід, дивіться співрозмовникові в очі, спілкуйтеся.
Можливо, це наш єдиний шанс на порозуміння - потрібно просто почати діалог. Справжній, людський і людяний.
Навіть якщо не маєш всеукраїнської відомості й слави, навіть якщо ти просто студент з якогось навіть не столичного університету, навіть якщо ти живеш у звичайній квартирці-хрущовці - запроси до себе в гості когось зі Сходу. Запропонуй екскурсію по Луцьку/Франику/Тернополю/Хмельницькому. Випийте разом гальбу пива, філіжанку кави, келих вина. Говоріть. Покажи своєму гостеві, що ніхто на нього не дивиться вовком і всі розуміють його російську. Покажи, що разом за українську збірну вболівати веселіше. Що разом сміятися з якихось спільних жартів легше. Розкажи йому про те, що тобі болить. Він слухатиме, я знаю точно.
Зрештою, візьми квитки на поїзд і подайся до Харкова. Дніпра. Запоріжжя. Переконайся на власні очі, що там живуть просто люди. Можливо, не такі, як ти, можливо, у них інші погляди, але, зрештою, не надто ви один від одного відрізняєтесь.
Люди! У ваших серцях же стільки любови! Діліться нею, вона для того й була придумана. Шукайте точки дотику. Досить кричати "Смерть ворогам!", кричіть: "Життя друзям!"(с.)

Зрештою, приїжджайте до мене до Києва. Я буду вам рада, правда.

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, з Україною в серці, біль

---

Большой привет русским СМИ, которые рассказывают, что украинцы массово бегут из страны в Россию и показывают очередь на украинско-польской границе (пропускной пункт Шегини).


Большущий привет русским СМИ, которые уверенно вещают о том, что Яценюк позвал на помощь "Аль-Каиду"


Доброго дня, любимые мои русские СМИ, которые показывают февральские кадры киевских противостояний и совершенно уверены, что именно это происходит сейчас в Крыму.


Ну и конечно же, Дмитрию Киселеву привет личный. Спасибо, дорогой, что не забыли о моем родном городе и сняли про него такой замечательный сюжет! Вот прям не знаю, что бы я без вас делала! Сижу в Киеве и даже как-то боюсь ехать в Луцк, "в городе же фактически нет милиции!"


Я бы, знаете, может и пожалела бы вас, но именно сейчас, когда в моей стране идет война, жалеть вас совсем не хочется. Я бы может снисходительно улыбнулась, увидев эти кадры еще несколько недель тому назад, но сейчас это все не вызывает во мне ничего, кроме отвращения. Я бы хотела много сказать вам, но Савик Шустер сказал это намного лучше.

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці, біль

---

Дивлюся пресуху Януковича з Ростова. Взагалі, багато всякого крутиться на язику й у голові, але зібрати все докупи якось не можу.
Залишається лише єдине, напівздивоване-напівобурене, приправлене трошки істеричним сміхом:
ЇБАТЬ ЯНИК ЖЖОТ.

@темы: з Україною в серці, біль

---

І знову, не зовсім у тему, проте...
Пише Сергій Миронович на фейсбуці:

Serhiy Kvit
Києво-Могилянська академія відкриває постійно діючий психологічний кабінет для людей, які пережили травмуючу подію

Перш за все:
Студенти, які потрапили в ситуацію, що становила загрозу вашому життю, або життю близьких
Медики та волонтери, які надавали першу медичну допомогу пораненим
Журналісти, які стали свідками насильства над іншою людиною

БЕЗКОШТОВНА КВАЛІФІКОВАНА АНОНІМНА психологічна консультація ВИКЛЮЧНО за попереднім записом ТЕЛ. [phone]
Богданов Сергій Олександрович, психотерапевт, Dr.scient.med, співробітник НАУКМА
або 044 463 71 13, Бондаренко Наталія Борисівна, психолог НаУКМА
Зверніть увагу, СИМПТОМИ можуть виникнути внаслідок травмуючої події одразу або, наприклад, через місяць:
нав’язливі спогади, фантазії, уявлення про пережите, що постійно повторюються
нічні кошмари, пов’язані з психотравмуючою подією, що постійно повторюються
спалахи негативних емоційних станів, спровокованих якими-небудь подіями, що асоціюються з обставинами «події»
прагнення уникати будь-яких думок або ситуацій, які пробуджують спогади про травму
нездатність відтворити в пам’яті основні, важливі елементи травмуючої ситуації
помітна втрата колишніх інтересів і захоплень
відчуття відчуженості


Я ніколи в житті не була у психотерапевта, хоч пережила дуже багато травматичних ситуацій.
Я, здається, вперше цього потребую.
І якщо чесно, я навряд туди піду, бо дуже боюся.

@темы: з Україною в серці, біль

---

Коли ректор твого університету стає раптом міністром освіти, не залишається нічого, як тільки з широченною усмішкою на обличчі жартувати про те, що "а в мене міністр у друзях у фейсбуці! і я його знаю особисто! тепер можна дітей у найкращий вуз по блату влаштовувати!"
Президент Могилянки у міністерському кріслі. Здається, вперше за добрий десяток років Україна матиме міністра освіти, який не матиме жодних претензій до моєї Академії))
Освіту в моїй країні чекає справжній переворот, чує моє серце!
Як влучно підмітила Іванка Войцехович: "Це як Дамблдора Міністром Магії зробили!"

@темы: vivat akademia!, з Україною в серці

---

Взагалі, оці двоє мене сьогодні добряче демотивували.
Ну бо як можна працювати, коли з одного боку тебе міцно обіймає коханий чоловік і так миленько сопить тобі в шию, а з іншого так мирно-мирно муркотить любий кіт, ще й потягається так солодко-солодко??
Провокатори!
Зе бест воркінг дей евер.

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, діла душевні

---

Я не піду більше на Майдан.
Відставка Януковича і звільненн Тимошенко. Усунення від влади Рибака, Азарова й Захарченка. Амністія всіх, хто брав участь у "масових заворушеннях". Тепер все? Можна стрибати під океанівську "Вставай", розливати шампанське прямо посеред згарища у центрі столиці й кричати "Героям слава!"?
Стрибайте, пийте, кричіть. У вас свято - у мене горе. Чорне, безпросвітне горе. У мене в душі - жалоба.
150 життів. 150, ви чуєте?! Цифри приблизні, їх цілком може бути й менше, проте й більше може бути також.
Хлопці, чоловіки, дідусі. Ще зовсім юні, що й не побачили в цьому світі ще нічого. Вже дорослі й зрілі, що встигли покохати й народити дітей. Досвідчені й зморшкуваті, які вже тримали на колінах внуків. Їх немає, ви розумієте? Їх немає. І ніколи вже не буде.
Мій розлючений Майдан, що не міг вчора дати загиблим хвилину тиші. Мій переповнений ненавистю Майдан, що розривав жалобну тишу криками "Герой!!" і "Банду геть!!". Мій Майдан... мені так за тебе болить!
Вони пішли з життя тоді, коли небо вже почало синіти. Я плачу.
Жодне рішення в цьому світі не варте навіть одного невинного убієнного. Ми маємо сьогодні 150. Перемога!!! (?)
Я прийшла на Майдан 21 листопада, тоді, коли нас там було від сили півтисячі. З того самого дощового дня я була там постійно, я жила майданом постійно. Я щаслива - мене не зачепило побиття студентів у ніч на 30 листопада, мене не ув'язнили після подій на Банковій, машина, на якій ми зі Стальним роз'їжджали по Києву, перевозячи шини, досі ціла й неушкоджена. 19 січня на Грушевського мені лиш розірвало гранатою джинси, а не відірвало руку. Я щаслива - я жива.
Я була з Майданом від самого початку до самого кінця. Але святкувати "перемогу" я туди не піду.
Господи, дай нам жити під мирним небом! Господи, зроби так, щоб ніхто більше не помер!

@темы: з Україною в серці, біль

---

Сьогодні я вдома - і абсолютно одна.
Це нестерпно.

@темы: з Україною в серці, біль

---

"Не стріляй у спину, я - поет" (с.)
Нам було по вісімнадцять, ми були майже-на-кордоні, і надписи на футболках "Останньої барикади" були для нас тільки дуже і дуже яскравою метафорою. Ми не підозрювали, що колись слово "барикада" у нас асоціюватиметься зовсім не з ніччю поезії під час Форуму видавців і Олесем Донієм. Ми тоді і уявити не могли, що оце "не стріляй у спину" сприйматимемо буквально.

Останні дні мені більш за все хочеться прокинутися.
Натомість - майже не сплю.
Я жива, я все ще жива. Я, здається, ніколи так близько не підходила впритул до смерті.
Нічні порожні вулиці Києва викликають асоціації з постапокаліпсисом. Нічний Київ з вікон машини здається на диво спокійним, якби не радіо 24, що щоп’ятнадцять хвилин повідомляє про загибель ще однієї людини. У Михайлівському пахне кров’ю і спиртом і там безліч прекрасних мужніх жінок у медичних халатах і не менш прекрасних і мужніх чоловіків з перебинтованими головами й ногами.
Ми їздимо Києвом. Лікарня на бульварі Шевченка, лікарня на Дружби народів, лікарня у Лабораторному провулку. Яких треба ліків? Кого можна забрати додому? Кого відвезти у травмпункт? Запишіть наш телефон, ми не спатимемо, дзвоніть!
Ми їздимо Києвом. Он, Стальний, дивися, тут ще один шиномонтаж, лежать покришки, грузим!
Ми їздимо Києвом. Володимирська перекрита, патрулі ДАІшників стоять на кошжному перехресті й світофорі. "Дайте проїхати до Михайлівського!" - "Двіженіє пріостоновлєно" - "Чому?!" - "Потомушо двіженіє пріостановлєно" - "Хлопці, ми веземо теплі речі, дайте проїхати, там люди мерзнуть!" - "Ніхто там не мьорзнєт, заварачівай". Стальний спересердя стукає по керму - "Та ви заїбали вже!", на що отримує не менш щире: "Да пошел ти нахуй!". Я - жінка, я можу дозволити собі тремтіння в руках, сльози на очах і розпачливе "мені страшно!", у нього ж усе виходить нервами, похмурою складкою між брів і таким важким поглядом, якого я ще й не бачила у нього ніколи, напевно.
Ми їздимо Києвом. Стальний паркує машину майже на Львівській площі, коли вкотре вже піднімаємося до машини з Майдану по Великій Житомирській, минаємо гурт молодих хлопців спортивної зовнішності. "Гиги, кажу я, цікаво, це тітуні чи нє? Вони ж зараз всі якось однаково одягаються, не відрізниш навіть.." Через годину по радіо чуємо, що там з вогнепальної зброї вбили людину.
Горять Профспілки, і те, що відбувається всередині зовсім не схоже на евакуацію, швидше на паніку й хаос. Вова намагається сунутись на третій поверх, допомогти винести з палаючої будівлі поранених, за що ледве не отримує по обличчю: "куда сунєшь?! нам єщьо трупи нє нужни!"
Хитке перемир’я наступної ночі, впродовж якої все ще де-не-де чуються вибухи. На ранок - відновлені позиції і відвойовані Український дім і Жовтневий палац. Ціна - за різними даними від 67 до 100 життів. Переможний наступ (?)
Дні, наповнені гарячковістю й тривожними дзвінками від усіх знайомих й ледь знайомих - ти жива? ти ціла? з тобою все добре? Дні, повні новин, фотографій і кривавих відео. Дні, коли мені ледь не щогодини хочеться плакати.
А потім ночі, у яких немає місця сну. Ночі на колесах. Ночі в намаганні хоч чимось допомогти, зробити хоч щось.
У Києві пів на сьому вечора. Я трошки подрімаю, добре? За три години - в дорогу.

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці, біль

---

Мне очень сложно, правда.
Обнимите меня, возьмите на руки, отгоните от меня эти ночные кошмары.
Помогите.
Мне тяжело.

@темы: ...висновків: життя минає..., діла душевні, біль