...Не можна довго засиджуватися в тому місті, де ти покінчив із собою. Слід обов'язково кудись пересуватися.
А я пересуваюся додому, Ваша Гідносте. (с.)
У Києві я вчинила самогубство.
Я запірнула у Дніпро і не виринула.
Я змила з себе все, що налипло у Луцьку. За довгих сімнадцять років. Змила все, чого вчили мене батьки і школа. Я приїхала в Київ. Я почала з чистого аркуша.
Я чотири роки тому приїхала до Києва закоханою романтичною дівчинкою. Тепер я їду звідси впевненою вільною жінкою. Цинічною. Сильною. Самотньою.
Я вбила себе у собі. Я зробила себе заново. Зібрала по шматочкам. Я стала такою, якою завжди мріяла бути.
Я люблю Київ. Люблю Поділ і центр, люблю Дніпро і Набережну, люблю мости і проспекти, я люблю метро і спальність Троєщини, я люблю кожен будинок тут. Але не можна довго засиджуватися в тому місті, де ти покінчив із собою.
А я пересуваюся додому. Додому, де мене чекають. Де у мене знову є друзі. Де я мушу бути.
І я вже майже люблю оте своє майбутнє тамтешнє життя. Я вже уявляю собі його до дрібничичок - одна у своїй трикімнатці, трошки навчання у магістерці, трошки викладання у своїй рідній школі, пішки до університету з навушниками у вухах, холодне пиво у Старому місті, вірші Чубая на Лесиному ясені з Марисею - нечасто, зате ностальгічно. Якісь нові однокурсники, старі знайомі вчителі - тепер уже колеги, мої перші діти - неслухняні і ліниві, зате живі, яскраві, справжні. Багато музики. Багато праці. Інтернет. Рідкі дзвінки від вас, київських - по спадній, вони майже зникнуть до кінця року. Ну і друзі. Старі-нові. Катя-Маша - найближчі зі школи. Вєталь - бо хлопець Каті, без нього нікуди. Бодя - бо хлопець Маші, і він має всі шанси на "найкращого друга" мені. Олег... бо їх друг, бо брат Боді, бо має всі шанси на "чергового хлопця". Вони мене чекають.
Це буде прекрасне життя. Я до нього звикла. Я на нього чекаю.
Іноді мені снитиметься Європа. Приходитиму вночі на берег Стиря. Щось таке пригадуватиметься: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триватиме. Там, у Європі живе уже не мій брат.
Я їздитиму на кладовище і розмовлятиму з бабусиним хрестом вголос. Я завжди так роблю, знаєш.
Я куритиму на своєму балконі, уже не намагатимусь гримати тихіше дверима - сама-бо.
У моєму місті. У місті, з яким так багато чого пов'язано.
Там не буде Абби - власне, його уже нема, я не бачила його вже добрих тижні три, і це при тому, що ми все ще в одному місті. Ми уже не любимо, не любимо давно. І ось уже недавно - не намагаємося робити вигляд, що любимо.
І останні київські місяці я намагаюся пити - спрагло. Аби запам'ятати - як це, гуляти нічною Оболонню з навушниками у вухах. Як це - вболівати на оновленому Олімпійському за "Динамо". Як це - співати на Троєщині під гітару. Як це - сміятися до сліз з "Мафії" у "Чорному квадраті". Як це - дивитися "Московіаду" в Молодому вп'яте. Як це - не спати вночі зовсім. Як це - писати роботу про Андруховича і отримувати від того задоволення.
Тому сьогодні я не втікаю, а повертаюся.
І не зрозуміло, як все у мене складеться в цьому житті. І залишається мені найпереконливіша з надій, заповідана славними предками: якось то воно буде. Головне - дожити до завтра.
Дотягнути до станції ...
А я пересуваюся додому, Ваша Гідносте. (с.)
У Києві я вчинила самогубство.
Я запірнула у Дніпро і не виринула.
Я змила з себе все, що налипло у Луцьку. За довгих сімнадцять років. Змила все, чого вчили мене батьки і школа. Я приїхала в Київ. Я почала з чистого аркуша.
Я чотири роки тому приїхала до Києва закоханою романтичною дівчинкою. Тепер я їду звідси впевненою вільною жінкою. Цинічною. Сильною. Самотньою.
Я вбила себе у собі. Я зробила себе заново. Зібрала по шматочкам. Я стала такою, якою завжди мріяла бути.
Я люблю Київ. Люблю Поділ і центр, люблю Дніпро і Набережну, люблю мости і проспекти, я люблю метро і спальність Троєщини, я люблю кожен будинок тут. Але не можна довго засиджуватися в тому місті, де ти покінчив із собою.
А я пересуваюся додому. Додому, де мене чекають. Де у мене знову є друзі. Де я мушу бути.
І я вже майже люблю оте своє майбутнє тамтешнє життя. Я вже уявляю собі його до дрібничичок - одна у своїй трикімнатці, трошки навчання у магістерці, трошки викладання у своїй рідній школі, пішки до університету з навушниками у вухах, холодне пиво у Старому місті, вірші Чубая на Лесиному ясені з Марисею - нечасто, зате ностальгічно. Якісь нові однокурсники, старі знайомі вчителі - тепер уже колеги, мої перші діти - неслухняні і ліниві, зате живі, яскраві, справжні. Багато музики. Багато праці. Інтернет. Рідкі дзвінки від вас, київських - по спадній, вони майже зникнуть до кінця року. Ну і друзі. Старі-нові. Катя-Маша - найближчі зі школи. Вєталь - бо хлопець Каті, без нього нікуди. Бодя - бо хлопець Маші, і він має всі шанси на "найкращого друга" мені. Олег... бо їх друг, бо брат Боді, бо має всі шанси на "чергового хлопця". Вони мене чекають.
Це буде прекрасне життя. Я до нього звикла. Я на нього чекаю.
Іноді мені снитиметься Європа. Приходитиму вночі на берег Стиря. Щось таке пригадуватиметься: теплі моря, мармурові брами, гарячі камені, виткі рослини півдня, самотні вежі. Але довго це не триватиме. Там, у Європі живе уже не мій брат.
Я їздитиму на кладовище і розмовлятиму з бабусиним хрестом вголос. Я завжди так роблю, знаєш.
Я куритиму на своєму балконі, уже не намагатимусь гримати тихіше дверима - сама-бо.
У моєму місті. У місті, з яким так багато чого пов'язано.
Там не буде Абби - власне, його уже нема, я не бачила його вже добрих тижні три, і це при тому, що ми все ще в одному місті. Ми уже не любимо, не любимо давно. І ось уже недавно - не намагаємося робити вигляд, що любимо.
І останні київські місяці я намагаюся пити - спрагло. Аби запам'ятати - як це, гуляти нічною Оболонню з навушниками у вухах. Як це - вболівати на оновленому Олімпійському за "Динамо". Як це - співати на Троєщині під гітару. Як це - сміятися до сліз з "Мафії" у "Чорному квадраті". Як це - дивитися "Московіаду" в Молодому вп'яте. Як це - не спати вночі зовсім. Як це - писати роботу про Андруховича і отримувати від того задоволення.
Тому сьогодні я не втікаю, а повертаюся.
І не зрозуміло, як все у мене складеться в цьому житті. І залишається мені найпереконливіша з надій, заповідана славними предками: якось то воно буде. Головне - дожити до завтра.
Дотягнути до станції ...