У мене питання. Абсолютно серйозне. Чому на мій флаффовий, гарний, смішний, легкий текст, який писався абсолютно несерйозно і від нема-чого-робити, над яким я реально не працювала, так - сіла і написала, всі пускають слюні і кричать, як це геніально і прекрасно, а тяжкий, серйозний, печальний, тягучий "Грім" ігнорують? Ну, так, я розумію, що це Драміон, що він не ідеальний, що в ньому деколи проскакують штампи, але він хороший! Він мене мучає, він мені болить, я цей текст через себе пропускаю так, як давним-давно вже не пропускала жодну з своїх речей. ПАЧІМУ? Може, і справді все погано? Мнє абідна. І від того всього я буквально змушую себе його писати (а як горіла в березні ним, а? ні дня без рядка не проходило) А тут ще й пишуть деколи, що Герміона у мене пафосна і нєіскрєння (?!), так взагалі хочеться втопитися у глибокому Дунаю.
От тільки Марічка бореться за цей текст, шипить на мене і на всіх інших, ричить, щоб я терміново писала 13 розділ і навіть не заморочувала собі голову дурницями.
А в 13 розділі повинна бути битва. А я не маю про неї слів у голові.
Але це дурня, це про фанфікшн.
Недавно наткнулась вконтакті на новий перл Яника, про те, що треба зробити Україну небезпечною. Усміхнулась, звісно, але Яник уже нє тот. Як згадаєш, бувало, "йолку" чи "пора для України жить" чи ще щось з ізбранного, то усмішка на всі тридцять два. А назагал - він, канєшна, мудак.
Наш ідіот-хом'як виявився не таким-то вже ідіотом. Він якимось дивом вибирається з клітки і я кожного разу натикаюсь на нього в іншому кінці квартири. Як він це робить - не панятно, Оля каже, що він насправді анімаг (точніше, вона каже "Пєтігрю, урод, я знаю, шо ета ти!"), але це ні разу не пояснює його телепортації з клітки. ЯК ТИ ЦЕ РОБИШ, МАРЛІ?! Магія.
Я таскаю речі з Лівого берегу на Правий. Це сумно.
Знайшла серед купи інших непотрібних речей диск з записом власного останнього дзвоника. Подивилась. Обридалась. Бо Світлани Єрофіївни вже немає, та і мого 11-А немає теж. Остання зустріч випускників пройшла повз мене, але не тому, що мене там не було, бо я була. Просто ми сіли вчотирьох (я, Паша, Маша і Метр) і напились так, що в мене вперше за життя були прояви локальної амнезії. Точніше - я потім позгадувала ті всі розмови, але тільки з часом. А назагал, школа - це так світло. І я би, певно, багато би віддала, аби опинитися зараз в 11 класі. Або на початку 2 курсу.
Мені таскліва і унила. Я сиджу адин савсем адин вдома, і Олька приїде тільки 30 числа. Я хочу до Луцька. І навіть не зупиняє те, що в Луцьку, певно, теж буде унила, але там хоч є вєлік, і Катька, з якою хочеться напитися до зелених чортів, і Бодька, з яким теж хочеться напитися і пагаваріть па душам. І ше там є куми і мій синочок. Туди, до них, теж хочеться, бо те життя - зовсім інше, таке несхоже на моє. Мені хочеться до Луцька, бо в Києві мені зараз одиноко.
Я гражданін нікто. У мене забрали паспорт, аби поміняти прописку, і студак теж забрали, ібо я уже не студент, виявляється. До Луцька я поїду автостопом, бо інакше - дорого, без студака-то. А ще в Академії мені видали мій шкільний атестат і сертифікати ЗНО, і я умілілась від того, яка я була колись розумна. У мене дев'ятка тільки з фізики, креслення і трудового навчання (гиги, а на 2 курсі я почала вишивати картини і сорочки, да...) А сертифікати у мене - так ващє заєбісь, 197 з мови-літератури і 199 з історії України. Я добряче деградувала за останні чотири роки. Зараз, певно, і найпростішого інтеграла не розв'яжу
Я іду на The Cavern Beatles 6 червня. За 330 рубасів. Сама в шоці, як це я не зажлобилась. Але я дуже тому радію - я давно-давно хотіла на щось таке потрапити. І в ідеалі це мав би бути рок-н-рольний концерт ОЕ, але кавери Бітлів також підуть.
А ващє - мнє плоха-плоха-плоха!!! Скучна. Грустна. І хочеться накідатися до зелених чєртєй. І я думаю про те, що цей рік був багатим на смерть. Що я вже якось не дуже думаю про бабушку, хоч мені її і не вистачає. Не думаю - і це погано. Я хочу, щоб вона була зі мною. Завжди. Або хоча б як на протязі оцих півроку - щоб вона мені часто снилась. Я раніше часто приїжджала до неї на кладовище. А тепер - якось ні. Тому що я її там не відчуваю, біля того хреста. Я краще так з нею в думках поговорю. Вона ж чує.
Фу, ну шо за діпрєснякі у мене тут серед ночі? Давайте щось веселеньке на закуску.
У мами сталося запалення ока - ну, крововилив невеличкий. Стоїть вона коло дзеркала, дивитися на своє червоне око і каже до мене: "Я вже як цей твій, Волдеморт". ЧУВАКІ, ЕТА ПАБЄДА!!!
А назагал - на добраніч або ж доброго ранку, якщо ви вже прокинулись.
От тільки Марічка бореться за цей текст, шипить на мене і на всіх інших, ричить, щоб я терміново писала 13 розділ і навіть не заморочувала собі голову дурницями.
А в 13 розділі повинна бути битва. А я не маю про неї слів у голові.
Але це дурня, це про фанфікшн.
Недавно наткнулась вконтакті на новий перл Яника, про те, що треба зробити Україну небезпечною. Усміхнулась, звісно, але Яник уже нє тот. Як згадаєш, бувало, "йолку" чи "пора для України жить" чи ще щось з ізбранного, то усмішка на всі тридцять два. А назагал - він, канєшна, мудак.
Наш ідіот-хом'як виявився не таким-то вже ідіотом. Він якимось дивом вибирається з клітки і я кожного разу натикаюсь на нього в іншому кінці квартири. Як він це робить - не панятно, Оля каже, що він насправді анімаг (точніше, вона каже "Пєтігрю, урод, я знаю, шо ета ти!"), але це ні разу не пояснює його телепортації з клітки. ЯК ТИ ЦЕ РОБИШ, МАРЛІ?! Магія.
Я таскаю речі з Лівого берегу на Правий. Це сумно.
Знайшла серед купи інших непотрібних речей диск з записом власного останнього дзвоника. Подивилась. Обридалась. Бо Світлани Єрофіївни вже немає, та і мого 11-А немає теж. Остання зустріч випускників пройшла повз мене, але не тому, що мене там не було, бо я була. Просто ми сіли вчотирьох (я, Паша, Маша і Метр) і напились так, що в мене вперше за життя були прояви локальної амнезії. Точніше - я потім позгадувала ті всі розмови, але тільки з часом. А назагал, школа - це так світло. І я би, певно, багато би віддала, аби опинитися зараз в 11 класі. Або на початку 2 курсу.
Мені таскліва і унила. Я сиджу адин савсем адин вдома, і Олька приїде тільки 30 числа. Я хочу до Луцька. І навіть не зупиняє те, що в Луцьку, певно, теж буде унила, але там хоч є вєлік, і Катька, з якою хочеться напитися до зелених чортів, і Бодька, з яким теж хочеться напитися і пагаваріть па душам. І ше там є куми і мій синочок. Туди, до них, теж хочеться, бо те життя - зовсім інше, таке несхоже на моє. Мені хочеться до Луцька, бо в Києві мені зараз одиноко.
Я гражданін нікто. У мене забрали паспорт, аби поміняти прописку, і студак теж забрали, ібо я уже не студент, виявляється. До Луцька я поїду автостопом, бо інакше - дорого, без студака-то. А ще в Академії мені видали мій шкільний атестат і сертифікати ЗНО, і я умілілась від того, яка я була колись розумна. У мене дев'ятка тільки з фізики, креслення і трудового навчання (гиги, а на 2 курсі я почала вишивати картини і сорочки, да...) А сертифікати у мене - так ващє заєбісь, 197 з мови-літератури і 199 з історії України. Я добряче деградувала за останні чотири роки. Зараз, певно, і найпростішого інтеграла не розв'яжу
Я іду на The Cavern Beatles 6 червня. За 330 рубасів. Сама в шоці, як це я не зажлобилась. Але я дуже тому радію - я давно-давно хотіла на щось таке потрапити. І в ідеалі це мав би бути рок-н-рольний концерт ОЕ, але кавери Бітлів також підуть.
А ващє - мнє плоха-плоха-плоха!!! Скучна. Грустна. І хочеться накідатися до зелених чєртєй. І я думаю про те, що цей рік був багатим на смерть. Що я вже якось не дуже думаю про бабушку, хоч мені її і не вистачає. Не думаю - і це погано. Я хочу, щоб вона була зі мною. Завжди. Або хоча б як на протязі оцих півроку - щоб вона мені часто снилась. Я раніше часто приїжджала до неї на кладовище. А тепер - якось ні. Тому що я її там не відчуваю, біля того хреста. Я краще так з нею в думках поговорю. Вона ж чує.
Фу, ну шо за діпрєснякі у мене тут серед ночі? Давайте щось веселеньке на закуску.
У мами сталося запалення ока - ну, крововилив невеличкий. Стоїть вона коло дзеркала, дивитися на своє червоне око і каже до мене: "Я вже як цей твій, Волдеморт". ЧУВАКІ, ЕТА ПАБЄДА!!!
А назагал - на добраніч або ж доброго ранку, якщо ви вже прокинулись.