Сьогодні було погано. Погано настільки, що я, посидівши дві години з рібятами в ботсаду, - а гарно ж сиділи, піцу хавали, пиво пили, на травичці розвалились собі, музичка грає, люди близькі шуткі шутят, шо тобі, блядь, Віка, ше треба?! - втекла від них і пішла валацатись Києвом в гордам адіночєствє. Проходила дві години, поки мені не подзвонив Женя і сказав рєшитєльним тоном, тіпа, дарагая, вали на Поділ, хочу тебе бачити і все!
Мені сумно було. Дуже-дуже сумно. А він обійняв так сильно-сильно, і весь той смуток кудись зник. Він мене рятує, мій Женя. Рятує, сам про то не здогадуючись. Я знову і знову ловлю себе на думці, що тільки з ним почуваюся повністю вільною. Це дивно.
Чорт забирай, я їду від нього через чотири дні, і як же мені дихати одній цілих два тижні?
Я люблю його, чорт забирай. І вже навіть не намагаюсь щось з тим робити.

@темы: опівнічне, діла душевні