Згадавши про Пінк Флойд, не можу не викинути цього. Написане давно-давно, уже більш, ніж рік тому, але саме до цієї "пісні" мого "Плейлиста" ставлюся чомусь з особливим трепетом.
Pink Floyd “High Hopes”
Не можеш відірватися від вікна. Електричка повзе повільно-повільно, але ж у цьому теж є свій шарм, у цьому теж є щось таке, що тримає тебе. У вухах — Pink Floyd, у руках — пляшка червоного напівсолодкого, у голові — хміль. Ти просто дивишся у вікно, у цей туманно-рожевий ранок, ти навіть не думаєш особливо, ти просто безнадійно хмикаєш. І робиш ще один ковток з пляшки.
Вагон пустий, тільки в протилежному кутку дрімає якийсь дідусь. Ти їдеш геть. Ти їдеш у нікуди. Ти їдеш сама з собою. Бо єдина людина, яку б тобі хотілося бачити поряд, ніколи нікуди з тобою не поїде.
Пів на восьму ранку, а ти вже п’яненька, дівчинко. Тобі ледве-ледве двадцять, і ці двадцять років болять зараз у душі такою невимовною раною, що хочеш вити цьому травневому ранку в обличчя, хочеш кинути йому у примружені очі криком, риком, гуком... А натомість — ще один ковток.
Ти йдеш курити в тамбур, там до тебе враз чіпляється якийсь надто балакучий жевжик, ти вгощаєш його сигаретою, але не чуєш і слова з того неперервного тріщання, що виривається з його рота. Дякуєш Богу, що є навушники, вмикаєш музику голосніше. І тебе вже тут немає, ти там, ти за вікном, ступаєш босими ногами у ранішню траву. Ти пливеш, ти летиш, ти десь там...
Ти повільно випускаєш дим з легенів. Running before time took our dreams away...
Повертаєшся до вагону, заплющуєш очі і бачиш все-все надто чітко: похмурий чорний львівський вокзал о шостій ранку і ще чорніших циган, що намагалися щось у тебе випросити. Добре, що не чула їх. Бачиш злу й знервовану після безсонної ночі касирку, бачиш свій квиток. Бачиш це з такою чіткістю, що починає різати очі. Різко розплющуєш очі, струшуєш головою. Ні, спати — це не найкраще рішення зараз.
Зірватись з місця і летіти геть було дуже просто. Лише й взяла з собою, що плеєр (Nirvana, The Doors, Pink Floyd, Jimmi Hendrix, Queen, Janis Joplin, John Lennon — скільки ж можна слухати покійників, а?) й останні гроші. І безнадію, звісно. Останнім часом ти зовсім не розлучаєшся з нею. Вино й сигарети купила в цілодобовому кіоску, опухлі очі, що дивилися на тебе з малесенького віконця, бажали тобі повільної смерті в страшенних муках, ти всміхалася й взяла ще одну пляшку. А потім ще одну, щоб потім не бігати.
Ковток. І погляд синьо-зелених очей кудись за брудне подвійне скло.
Ти їдеш до Славського, бо ж там була такою щасливою. Сидиш в електричці, п’єш вино, слухаєш Pink Floyd, дивишся у вікно — ти їдеш до гір. До тих гір, де колись збирала ожину, де спала в наметі, де сиділа коло вогнища, де збирала гарячі зорі долонями й ховала їх за пазуху — мамі в подарунок. Ти їдеш до Славського.
І зупинка твоя вже зовсім-зовсім скоро, за якихось-там хвилин двадцять. Не проїхати-б тобі, дівчинко. Може, не варто пити ще?
Де там. Ковток. І погляд уже майже сивих очей. Вони ж у тебе змінюють колір, ге?
Непевним кроком по вагону, туди, до виходу. Пляшку, пляшку не забудь!
І геть з вокзалу знайомими вулицями, геть з провінційного містечка, туди, вище, у гори, на Верхній Кут, швидше, швидше! Там же колись хтось рідний обіймав тебе чорними від чорниці руками. І ти усміхалася чорною від чорниці усмішкою.
Ти підкурюєш ще одну сигарету й повільно піднімаєшся стежкою вгору. Ось уже й не видно тебе серед дерев. Добрі древні сосни обійняли тебе своїм гіллям, захистили від поглядів цікавих і липких. Так і має бути. Не бійся, дівчинко.
Ти приїхала вмирати від раку легень. Ще ковток. І музику голосніше.
Pink Floyd “High Hopes”
Не можеш відірватися від вікна. Електричка повзе повільно-повільно, але ж у цьому теж є свій шарм, у цьому теж є щось таке, що тримає тебе. У вухах — Pink Floyd, у руках — пляшка червоного напівсолодкого, у голові — хміль. Ти просто дивишся у вікно, у цей туманно-рожевий ранок, ти навіть не думаєш особливо, ти просто безнадійно хмикаєш. І робиш ще один ковток з пляшки.
Вагон пустий, тільки в протилежному кутку дрімає якийсь дідусь. Ти їдеш геть. Ти їдеш у нікуди. Ти їдеш сама з собою. Бо єдина людина, яку б тобі хотілося бачити поряд, ніколи нікуди з тобою не поїде.
Пів на восьму ранку, а ти вже п’яненька, дівчинко. Тобі ледве-ледве двадцять, і ці двадцять років болять зараз у душі такою невимовною раною, що хочеш вити цьому травневому ранку в обличчя, хочеш кинути йому у примружені очі криком, риком, гуком... А натомість — ще один ковток.
Ти йдеш курити в тамбур, там до тебе враз чіпляється якийсь надто балакучий жевжик, ти вгощаєш його сигаретою, але не чуєш і слова з того неперервного тріщання, що виривається з його рота. Дякуєш Богу, що є навушники, вмикаєш музику голосніше. І тебе вже тут немає, ти там, ти за вікном, ступаєш босими ногами у ранішню траву. Ти пливеш, ти летиш, ти десь там...
Ти повільно випускаєш дим з легенів. Running before time took our dreams away...
Повертаєшся до вагону, заплющуєш очі і бачиш все-все надто чітко: похмурий чорний львівський вокзал о шостій ранку і ще чорніших циган, що намагалися щось у тебе випросити. Добре, що не чула їх. Бачиш злу й знервовану після безсонної ночі касирку, бачиш свій квиток. Бачиш це з такою чіткістю, що починає різати очі. Різко розплющуєш очі, струшуєш головою. Ні, спати — це не найкраще рішення зараз.
Зірватись з місця і летіти геть було дуже просто. Лише й взяла з собою, що плеєр (Nirvana, The Doors, Pink Floyd, Jimmi Hendrix, Queen, Janis Joplin, John Lennon — скільки ж можна слухати покійників, а?) й останні гроші. І безнадію, звісно. Останнім часом ти зовсім не розлучаєшся з нею. Вино й сигарети купила в цілодобовому кіоску, опухлі очі, що дивилися на тебе з малесенького віконця, бажали тобі повільної смерті в страшенних муках, ти всміхалася й взяла ще одну пляшку. А потім ще одну, щоб потім не бігати.
Ковток. І погляд синьо-зелених очей кудись за брудне подвійне скло.
Ти їдеш до Славського, бо ж там була такою щасливою. Сидиш в електричці, п’єш вино, слухаєш Pink Floyd, дивишся у вікно — ти їдеш до гір. До тих гір, де колись збирала ожину, де спала в наметі, де сиділа коло вогнища, де збирала гарячі зорі долонями й ховала їх за пазуху — мамі в подарунок. Ти їдеш до Славського.
І зупинка твоя вже зовсім-зовсім скоро, за якихось-там хвилин двадцять. Не проїхати-б тобі, дівчинко. Може, не варто пити ще?
Де там. Ковток. І погляд уже майже сивих очей. Вони ж у тебе змінюють колір, ге?
Непевним кроком по вагону, туди, до виходу. Пляшку, пляшку не забудь!
І геть з вокзалу знайомими вулицями, геть з провінційного містечка, туди, вище, у гори, на Верхній Кут, швидше, швидше! Там же колись хтось рідний обіймав тебе чорними від чорниці руками. І ти усміхалася чорною від чорниці усмішкою.
Ти підкурюєш ще одну сигарету й повільно піднімаєшся стежкою вгору. Ось уже й не видно тебе серед дерев. Добрі древні сосни обійняли тебе своїм гіллям, захистили від поглядів цікавих і липких. Так і має бути. Не бійся, дівчинко.
Ти приїхала вмирати від раку легень. Ще ковток. І музику голосніше.