Щастя — це коли в тебе не стріляють
Євген Шибалов
Ми швидко звикли жити серед війни. Так швидко, що аж страшно.
Наші діти більше не прокидаються ночами, якщо чути стрілянину. Навіть не здригаються. Звикли.
Зате прокидаємося ми. І відразу роззираємося — чи свої всі вдома. Всі. Можна спати далі.
І провалюємося у тяжке каламут-не забуття без сновидінь. Наш сон — не для картинок. Наш сон — відпочинок перед новим важким днем. Можливо, останнім днем нашого життя.
читать дальше
Діти... Діти стали зовсім інакшими. Це маленькі дорослі. Вони більше не вередують. Вони стали тихими й слухняними.
Коли в небі чути важке гудіння двигуна літака, вони самі вилазять із пісочниць, зістрибують із гойдалок, збирають іграшки й біжать додому.
Коли десь, удалині чи поблизу, чуються гучні вибухи, вони беруть нас за руку й дивляться знизу вгору з дивним спокоєм. Чекають, коли ми скажемо, що робити. Вони вже зрозуміли, що на війні треба виконувати накази.
Школярі більше не втікають із уроків, щоб потусити з друзями. Не свавільничають. Після дзвінка сидять, поки ми не прийдемо по них. Ми приходимо. Інколи навіть прибігаємо — якщо доходять чутки, що біля школи з'явилися озброєні люди.
Дітям здається — ми знаємо, що робити. Що все буде добре.
Ми, звісно, не знаємо. Ми тільки вчимося. Вчимося жити на війні.
— Автобус їде лише до проспекту Панфілова. Далі точаться бойові дії, — повідомляє по гучномовцю водій. Уже без запинок. Навчився.
Всі мовчать. Крім однієї молоденької дівчини, яка каже, звертаючись невідомо до кого:
— Але ж це справді страшно... Напевно...
У голосі — подив. Їй це дивно: має бути страшно, а не страшно.
Ми вчимося.
Перший урок — нікуди не ходити й не їздити без потреби.
Ми навчилися жити без прогулянок, кінотеатрів, кафе. Не вестися на мимолітні забаганки. Не перебувати в людних місцях довше, ніж треба.
Наші маршрути тепер суворо функціональні. Робота, дім, банкомат, магазин.
Просто шопінг та інші радощі суспільства споживання — це тепер не для нас. Ми купуємо не для розваги. Тільки для виживання. Найпотрібніше, за наперед складеним списком.
Головне — швидше.
Треба встигнути повернутися додому до темряви. Чи є комендантська година, чи нема — неясно.
Тому краще просто не ходити вночі. Безпомилкове рішення. Ніч — час війни. І нічного полювання для хижаків кам'яних джунглів.
Ми забули, що таке пробки й година пік. Наші вулиці порожні. Громадський транспорт не забитий пасажирами в будь-яку годину дня.
Безробіття більше не здається трагедією. Навпаки, будь-яка можливість залишитися вдома — за щастя. Ми поки що, на щастя, не голодуємо. Нужда не жене нас на вулицю в пошуках вечері.
Отже, краще посидіти вдома. Благо, вода, світло й газ подаються без перебоїв. Тобто не гірше, ніж завжди. Навіть дивно.
Життя перемістилося у двори. Але кожен вихід за окреслений панельними багатоповерхівками квадрат — лотерея. Далекий і важкий похід. Без гарантії повернутися.
На вечір багатолюдні колись алеї й сквери перетворюються на Silent Hill. Тиша й безмовність. Майже невловимий, ледве відчутний присмак небезпеки.
Другий урок — триматися подалі від людей зі зброєю.
Люди зі зброєю — вісники смерті. Своєї й чужої.
Вони притягують смерть.
Цей урок дався нам нелегко.
Ми — колишні мирні люди. Ми виросли на кінобойовиках, книжках із пафосним героїзмом та відеоіграх, де смерть не страшна, а хороша і зі спецефектами.
Барикади, бронетехніка на шляхах, автоматники на вулицях, вертольоти в небі. Це було в новинку, це було цікаво.
Розповідали, що жінка у Слов'янську отримала випадкове поранення через свою цікавість. Вона вийшла ввечері на балкон, щоб подивитися на "війнушку" в бінокль. По відблиску оптики тут-таки вдарили чи то мінометом, чи то гранатометом. Хто саме — невідомо.
Трохи згодом ми зрозуміли — там, де сіють смерть, ніякої точності немає. Випадкова куля чи осколок можуть дістатися кожному.
Троє загиблих мирних жителів у Донецьку й десятеро поранених у Слов'янську. Це тільки за один день, понеділок 28 травня. А за попередній — троє вбитих у Слов'янську й один — у Маріуполі.
А ще — з початку бойових дій було поранено семеро дітей. Від чотирьох до сімнадцяти років. На щастя, ніхто не загинув.
Ми вивчили цей урок. Вулиці миттєво порожніють, якщо ними йде колона. Або гуляє "республіканський" патруль. Або мчать кудись позашляховики без номерів, набиті камуфльованими бороданями.
У людей зі зброєю своє життя, складне й насичене. Вони поділяються на угруповання. Утворюють дивні союзи, хиткі й непостійні.
Спочатку стоять на одних блокпостах під одними прапорами. Потім обзивають одне одного "мародерами" й "зрадниками".
І воюють.
Інколи з українською армією. Інколи — між собою.
Вони, здається, самі не пам'ятають, із чого все почалося. Але вже не можуть зупинитися.
За ними женеться смерть. Але не факт, що наздожене. Можливо, те, що вготоване комусь із них, перепаде комусь із нас.
Тому краще обходити їх стороною.
Урок третій — не довіряти. Нікому. Ніколи.
Ми навчилися тримати свою думку при собі. Колись ми любили сперечатися і гучно доводити свою правоту. Базікати, жартувати й обстоювати безумні теорії.
Тепер ми зважуємо кожне слово. Особливо з малознайомими людьми.
Хто-знає на що і як відреагує твій співрозмовник. Кинеться до найближчого патруля з криком: "Хапайте його, це бандерівець"? Дасть по морді зі словами: "Отримуй, суко сепаратистська"?
Краще не перевіряти. Краще промовчати.
Нам дико чути з телевізора слова "переговори" та "суспільний діалог". Діалог із ким? Із нами?
Але ми не говоритимемо. Ми вже зрозуміли, що мовчання — запорука безпеки.
Останні рештки довіри трощать найближчі люди. Добре тим, у кого друзі й рідні дотримуються однакових поглядів. У кого немає сумнівів, де в цій війні — свої.
Але таке буває рідко. Необережно сказане слово, як сірник, розпалює багаття потворних сварок. Рвуться сімейні узи, розлітається на уламки давня дружба.
А діти тихо й сумно дивляться з кутка на дорослих, які репетують, брудно лаються, бризкають слиною.
Але не плачуть. Уже навчилися. Чи розучилися?
Ми більше не довіряємо публічним словам та офіційним зведенням. Особливо тим словам і зведенням, у яких ідеться про мир та безпеку.
Ми вже зрозуміли: безпека буває тільки тимчасова. А мир був колись. Більше його немає.
Ми телефонуємо друзям, приятелям, знайомим:
— Слухай, мені тут треба у справі в твої краї. У вас там не стріляють?
— Зранку постріляли трохи, тепер начебто тихо.
— Дороги не перекрито?
— На попередньому місці блокпост, нових не з'явилося...
З тими, кому ми недовіряємо трохи менше, ніж іншим, ділимося заповітним — найважливішою й найпотрібнішою інформацією. Про магазини і банкомати, які поки що працюють. Про блокпости.
Про комендантську годину:
— То є вона все-таки чи ні?
— Дідько її знає!
Найбільше ми не довіряємо міліції. Раніше ми їх побоювалися, але вважали представниками влади. А хто вони тепер?
Мій товариш вечеряє вдома. Дзвінок у двері. Заплакана сусідка:
— Мого чоловіка забрали! Ці, з автоматами, чіплялися до когось, а він заступився. І його повели в приміщення СБУ. Що мені робити? Не в міліцію ж телефонувати?
— Звісно, яка міліція! Слухай, та ж "республіка" публікувала телефони, куди треба повідомляти про викрадених людей...
Телефонувати терористам, щоб вони просили своїх товаришів відпустити заручника. Тут і тепер ця думка не здається божевільною.
Можливо, це єдиний шанс на порятунок. А міліція — тут без шансів взагалі.
Ми тепер просто не розуміємо, хто ці дивні люди в безглуздій синій формі. Кажуть, їм платять зарплату. Ходять чутки, що вони за ці гроші повинні підтримувати правопорядок і забезпечувати безпеку мирних громадян. Смішно...
Утім, від них є користь. Така ж, як від білих мишей на підводному човні: коли бракує повітря, першою починає задихатися миша.
А коли в Донецьку наближається перестрілка або нові погроми "ім'ям республіки", першими зникають із вулиць міліціонери.
Отже, час розбігатися й нам.
…Ми на превелику силу зберігаємо рештки людяності. Ми поки що не вриваємося натовпами у відчинені мародерами магазини. Нам це здається ганебним. Але тільки тому, що наші сім'ї поки що не на межі вбогості й голоду.
Найсовісніші клянуть себе за те, що промовчали, коли слово ще могло щось змінити.
Найчесніші визнають, що були дурнями, коли вважали свої уявлення про щастя достатнім приводом схопитися за зброю.
Ми все ще утримуємося від скочування в повний хаос.
А ще ми нарешті знайшли те, що нас усіх поєднує. Незалежно від уподобань та симпатій.
Усі ми, приховуючи це одне від одного, дивимося вечорами в зоряне небо через зашторені вікна й молимося: "Господи, хай це швидше закінчиться..."
Євген Шибалов
Ми швидко звикли жити серед війни. Так швидко, що аж страшно.
Наші діти більше не прокидаються ночами, якщо чути стрілянину. Навіть не здригаються. Звикли.
Зате прокидаємося ми. І відразу роззираємося — чи свої всі вдома. Всі. Можна спати далі.
І провалюємося у тяжке каламут-не забуття без сновидінь. Наш сон — не для картинок. Наш сон — відпочинок перед новим важким днем. Можливо, останнім днем нашого життя.
читать дальше
Діти... Діти стали зовсім інакшими. Це маленькі дорослі. Вони більше не вередують. Вони стали тихими й слухняними.
Коли в небі чути важке гудіння двигуна літака, вони самі вилазять із пісочниць, зістрибують із гойдалок, збирають іграшки й біжать додому.
Коли десь, удалині чи поблизу, чуються гучні вибухи, вони беруть нас за руку й дивляться знизу вгору з дивним спокоєм. Чекають, коли ми скажемо, що робити. Вони вже зрозуміли, що на війні треба виконувати накази.
Школярі більше не втікають із уроків, щоб потусити з друзями. Не свавільничають. Після дзвінка сидять, поки ми не прийдемо по них. Ми приходимо. Інколи навіть прибігаємо — якщо доходять чутки, що біля школи з'явилися озброєні люди.
Дітям здається — ми знаємо, що робити. Що все буде добре.
Ми, звісно, не знаємо. Ми тільки вчимося. Вчимося жити на війні.
— Автобус їде лише до проспекту Панфілова. Далі точаться бойові дії, — повідомляє по гучномовцю водій. Уже без запинок. Навчився.
Всі мовчать. Крім однієї молоденької дівчини, яка каже, звертаючись невідомо до кого:
— Але ж це справді страшно... Напевно...
У голосі — подив. Їй це дивно: має бути страшно, а не страшно.
Ми вчимося.
Перший урок — нікуди не ходити й не їздити без потреби.
Ми навчилися жити без прогулянок, кінотеатрів, кафе. Не вестися на мимолітні забаганки. Не перебувати в людних місцях довше, ніж треба.
Наші маршрути тепер суворо функціональні. Робота, дім, банкомат, магазин.
Просто шопінг та інші радощі суспільства споживання — це тепер не для нас. Ми купуємо не для розваги. Тільки для виживання. Найпотрібніше, за наперед складеним списком.
Головне — швидше.
Треба встигнути повернутися додому до темряви. Чи є комендантська година, чи нема — неясно.
Тому краще просто не ходити вночі. Безпомилкове рішення. Ніч — час війни. І нічного полювання для хижаків кам'яних джунглів.
Ми забули, що таке пробки й година пік. Наші вулиці порожні. Громадський транспорт не забитий пасажирами в будь-яку годину дня.
Безробіття більше не здається трагедією. Навпаки, будь-яка можливість залишитися вдома — за щастя. Ми поки що, на щастя, не голодуємо. Нужда не жене нас на вулицю в пошуках вечері.
Отже, краще посидіти вдома. Благо, вода, світло й газ подаються без перебоїв. Тобто не гірше, ніж завжди. Навіть дивно.
Життя перемістилося у двори. Але кожен вихід за окреслений панельними багатоповерхівками квадрат — лотерея. Далекий і важкий похід. Без гарантії повернутися.
На вечір багатолюдні колись алеї й сквери перетворюються на Silent Hill. Тиша й безмовність. Майже невловимий, ледве відчутний присмак небезпеки.
Другий урок — триматися подалі від людей зі зброєю.
Люди зі зброєю — вісники смерті. Своєї й чужої.
Вони притягують смерть.
Цей урок дався нам нелегко.
Ми — колишні мирні люди. Ми виросли на кінобойовиках, книжках із пафосним героїзмом та відеоіграх, де смерть не страшна, а хороша і зі спецефектами.
Барикади, бронетехніка на шляхах, автоматники на вулицях, вертольоти в небі. Це було в новинку, це було цікаво.
Розповідали, що жінка у Слов'янську отримала випадкове поранення через свою цікавість. Вона вийшла ввечері на балкон, щоб подивитися на "війнушку" в бінокль. По відблиску оптики тут-таки вдарили чи то мінометом, чи то гранатометом. Хто саме — невідомо.
Трохи згодом ми зрозуміли — там, де сіють смерть, ніякої точності немає. Випадкова куля чи осколок можуть дістатися кожному.
Троє загиблих мирних жителів у Донецьку й десятеро поранених у Слов'янську. Це тільки за один день, понеділок 28 травня. А за попередній — троє вбитих у Слов'янську й один — у Маріуполі.
А ще — з початку бойових дій було поранено семеро дітей. Від чотирьох до сімнадцяти років. На щастя, ніхто не загинув.
Ми вивчили цей урок. Вулиці миттєво порожніють, якщо ними йде колона. Або гуляє "республіканський" патруль. Або мчать кудись позашляховики без номерів, набиті камуфльованими бороданями.
У людей зі зброєю своє життя, складне й насичене. Вони поділяються на угруповання. Утворюють дивні союзи, хиткі й непостійні.
Спочатку стоять на одних блокпостах під одними прапорами. Потім обзивають одне одного "мародерами" й "зрадниками".
І воюють.
Інколи з українською армією. Інколи — між собою.
Вони, здається, самі не пам'ятають, із чого все почалося. Але вже не можуть зупинитися.
За ними женеться смерть. Але не факт, що наздожене. Можливо, те, що вготоване комусь із них, перепаде комусь із нас.
Тому краще обходити їх стороною.
Урок третій — не довіряти. Нікому. Ніколи.
Ми навчилися тримати свою думку при собі. Колись ми любили сперечатися і гучно доводити свою правоту. Базікати, жартувати й обстоювати безумні теорії.
Тепер ми зважуємо кожне слово. Особливо з малознайомими людьми.
Хто-знає на що і як відреагує твій співрозмовник. Кинеться до найближчого патруля з криком: "Хапайте його, це бандерівець"? Дасть по морді зі словами: "Отримуй, суко сепаратистська"?
Краще не перевіряти. Краще промовчати.
Нам дико чути з телевізора слова "переговори" та "суспільний діалог". Діалог із ким? Із нами?
Але ми не говоритимемо. Ми вже зрозуміли, що мовчання — запорука безпеки.
Останні рештки довіри трощать найближчі люди. Добре тим, у кого друзі й рідні дотримуються однакових поглядів. У кого немає сумнівів, де в цій війні — свої.
Але таке буває рідко. Необережно сказане слово, як сірник, розпалює багаття потворних сварок. Рвуться сімейні узи, розлітається на уламки давня дружба.
А діти тихо й сумно дивляться з кутка на дорослих, які репетують, брудно лаються, бризкають слиною.
Але не плачуть. Уже навчилися. Чи розучилися?
Ми більше не довіряємо публічним словам та офіційним зведенням. Особливо тим словам і зведенням, у яких ідеться про мир та безпеку.
Ми вже зрозуміли: безпека буває тільки тимчасова. А мир був колись. Більше його немає.
Ми телефонуємо друзям, приятелям, знайомим:
— Слухай, мені тут треба у справі в твої краї. У вас там не стріляють?
— Зранку постріляли трохи, тепер начебто тихо.
— Дороги не перекрито?
— На попередньому місці блокпост, нових не з'явилося...
З тими, кому ми недовіряємо трохи менше, ніж іншим, ділимося заповітним — найважливішою й найпотрібнішою інформацією. Про магазини і банкомати, які поки що працюють. Про блокпости.
Про комендантську годину:
— То є вона все-таки чи ні?
— Дідько її знає!
Найбільше ми не довіряємо міліції. Раніше ми їх побоювалися, але вважали представниками влади. А хто вони тепер?
Мій товариш вечеряє вдома. Дзвінок у двері. Заплакана сусідка:
— Мого чоловіка забрали! Ці, з автоматами, чіплялися до когось, а він заступився. І його повели в приміщення СБУ. Що мені робити? Не в міліцію ж телефонувати?
— Звісно, яка міліція! Слухай, та ж "республіка" публікувала телефони, куди треба повідомляти про викрадених людей...
Телефонувати терористам, щоб вони просили своїх товаришів відпустити заручника. Тут і тепер ця думка не здається божевільною.
Можливо, це єдиний шанс на порятунок. А міліція — тут без шансів взагалі.
Ми тепер просто не розуміємо, хто ці дивні люди в безглуздій синій формі. Кажуть, їм платять зарплату. Ходять чутки, що вони за ці гроші повинні підтримувати правопорядок і забезпечувати безпеку мирних громадян. Смішно...
Утім, від них є користь. Така ж, як від білих мишей на підводному човні: коли бракує повітря, першою починає задихатися миша.
А коли в Донецьку наближається перестрілка або нові погроми "ім'ям республіки", першими зникають із вулиць міліціонери.
Отже, час розбігатися й нам.
…Ми на превелику силу зберігаємо рештки людяності. Ми поки що не вриваємося натовпами у відчинені мародерами магазини. Нам це здається ганебним. Але тільки тому, що наші сім'ї поки що не на межі вбогості й голоду.
Найсовісніші клянуть себе за те, що промовчали, коли слово ще могло щось змінити.
Найчесніші визнають, що були дурнями, коли вважали свої уявлення про щастя достатнім приводом схопитися за зброю.
Ми все ще утримуємося від скочування в повний хаос.
А ще ми нарешті знайшли те, що нас усіх поєднує. Незалежно від уподобань та симпатій.
Усі ми, приховуючи це одне від одного, дивимося вечорами в зоряне небо через зашторені вікна й молимося: "Господи, хай це швидше закінчиться..."
@темы: читаю, з Україною в серці, біль