Ми дружили довгих вісімнадцять років.
Він рівно на два місяці старший за мене, він жив у четвертій квартирі, я - у другій. Ми разом зростали, вчилися ходити й вимовляти свої перші слова. Він стягував з мене шапку, коли ми обоє ще сиділи у візочках. Він був задиркуватим, самозакоханим і дуже розумним. Він завжди хотів перемагати і зовсім не вмів програвати. Я завжди була єдиною дівчинкою на його Днях народженнях, він - єдиним хлопцем на моїх. Він міг мене образити, але ніколи не дозволяв ображати мене чужим. Ми гралися у дворі - у війну й сніжки. Ми разом пішли до школи і десять років сиділи за одною партою. Він завжди переганяв мене у всіх рейтингах, хоча час до часу списував у мене на контрольних. Він закінчив школу з золотою медаллю, я - без. Я поїхала вчитися в Києво-Могилянську Академію, він лишився в Луцьку.
Ми майже перестали спілкуватися після мого першого курсу, хоча ще за мій перший рік у Києві ми передзвонювались доволі часто. Кожен з нас пішов своїм шляхом, ми обростали іншими друзями, іншими зацікавленнями. Ми дорослішали - окремо, й бачились вже швидше випадково. Хоча справно вітали один одного з Днями народження й Новими роками.
Він написав мені сьогодні. Ми не бачились уже кілька років, усі новини з його життя я дізнавалась швидше від своїх батьків, і я поняття не маю, з ким він зараз зустрічається, де працює і чи вступив до аспірантури, як хотів колись. Він написав мені сьогодні, бо в його родину прийшла біда. Його бабця, що бавила нас обох у дитинстві, потрапила до реанімації. Йому дуже боляче, і він написав мені, бо йому просто немає кому більше написати. Бо більше - ніхто не зрозуміє. Бо ніхто з його сучасних друзів не знає, яка Галина Василівна світла, тепла, щира людина. Бо ніхто не зрозуміє, чому йому так важко. Бо лишилася тільки я. Бо, можливо, для нього я все ще лишилась дівчинкою, що ділить з ним четверту парту біля вікна. Дівчинкою зі збитими колінами, що супроводжує його на велику битву з сусіднім двором. Дівчинкою у жахливенній зеленій формі, що робить домашнє завдання у нього вдома.
І мене ніби вогнем обпекло. Бо я ота маленька дівчинка з недолугими хвостиками, а він - отой маленький хлопчик, схожий на розтріпаного горобця. Бо покроєні, напівзабуті частинки нашого дитинства під час біди тягнуться один до одного у пошуку розуміння і підтримки.
Він ніколи не дозволяв обіймати його, кого ми були маленькими - звісно, "круті" семирічні хлопці не знаються з дівчатками! - але мені дуже хочеться обійняти його зараз. Думаю, він обійняв би мене у відповідь.
Він рівно на два місяці старший за мене, він жив у четвертій квартирі, я - у другій. Ми разом зростали, вчилися ходити й вимовляти свої перші слова. Він стягував з мене шапку, коли ми обоє ще сиділи у візочках. Він був задиркуватим, самозакоханим і дуже розумним. Він завжди хотів перемагати і зовсім не вмів програвати. Я завжди була єдиною дівчинкою на його Днях народженнях, він - єдиним хлопцем на моїх. Він міг мене образити, але ніколи не дозволяв ображати мене чужим. Ми гралися у дворі - у війну й сніжки. Ми разом пішли до школи і десять років сиділи за одною партою. Він завжди переганяв мене у всіх рейтингах, хоча час до часу списував у мене на контрольних. Він закінчив школу з золотою медаллю, я - без. Я поїхала вчитися в Києво-Могилянську Академію, він лишився в Луцьку.
Ми майже перестали спілкуватися після мого першого курсу, хоча ще за мій перший рік у Києві ми передзвонювались доволі часто. Кожен з нас пішов своїм шляхом, ми обростали іншими друзями, іншими зацікавленнями. Ми дорослішали - окремо, й бачились вже швидше випадково. Хоча справно вітали один одного з Днями народження й Новими роками.
Він написав мені сьогодні. Ми не бачились уже кілька років, усі новини з його життя я дізнавалась швидше від своїх батьків, і я поняття не маю, з ким він зараз зустрічається, де працює і чи вступив до аспірантури, як хотів колись. Він написав мені сьогодні, бо в його родину прийшла біда. Його бабця, що бавила нас обох у дитинстві, потрапила до реанімації. Йому дуже боляче, і він написав мені, бо йому просто немає кому більше написати. Бо більше - ніхто не зрозуміє. Бо ніхто з його сучасних друзів не знає, яка Галина Василівна світла, тепла, щира людина. Бо ніхто не зрозуміє, чому йому так важко. Бо лишилася тільки я. Бо, можливо, для нього я все ще лишилась дівчинкою, що ділить з ним четверту парту біля вікна. Дівчинкою зі збитими колінами, що супроводжує його на велику битву з сусіднім двором. Дівчинкою у жахливенній зеленій формі, що робить домашнє завдання у нього вдома.
І мене ніби вогнем обпекло. Бо я ота маленька дівчинка з недолугими хвостиками, а він - отой маленький хлопчик, схожий на розтріпаного горобця. Бо покроєні, напівзабуті частинки нашого дитинства під час біди тягнуться один до одного у пошуку розуміння і підтримки.
Він ніколи не дозволяв обіймати його, кого ми були маленькими - звісно, "круті" семирічні хлопці не знаються з дівчатками! - але мені дуже хочеться обійняти його зараз. Думаю, він обійняв би мене у відповідь.