У мене є друг. Його звати Вова Стальний, та ми, здається, ніколи його так не називали. Сталік - та й все.
Два роки тому ми жили разом. Я, Сталік і його дівчина. У нас була прекрасна трьохкімнатна квартира поблизу метро "Берестейська", старий єврейський дім, високі стелі, піаніно у вітальні, великі ліжка, здоровенна кухня. Вечорами ми дивилися серіали й кіно, готували їсти і багато сміялися. Ми назагал любили сміятися - у нас трьох на диво схоже почуття гумору.
У Сталіка був автомобіль. Кожної неділі ми виїжджали рано з дому і їхали на Майдан, такий однаково важливий для нас. Коли 18 лютого на Шовковичній почали вбивати людей, ми обоє були на роботі. Не працювали метро і мобільний зв’язок, до Майдану кожен добирався на перекладних, місто завмерло в колапсі - нажахане, здивоване, зболене.
Ми дісталися Майдану й зустрілися там. Обійнялися з усієї сили. І сіли в автомобіль.
Ми, насправді, обоє не були створені для війни. У мене надто мало фізичної сили, Сталік - переконаних пацифіст. Але у нас був автомобіль, який у ті часи значив більше, ніж будь-коли.
За ту ніч ми проїхали 400 кілометрів. Гасали Києвом, збирали шини на шиномонтажах, підвозили додому Майданівців, возили поранених з однієї лікарні в іншу. Коли ми вчергове заїжджали на Майдан з порцією покришок, виявилось, що горять Профспілки. Серце на мить завмерло - шпиталь! Сталік ринувся туди, проте на другому поверсі його відкинули назад афганці: "Ты куда, блядь, прешь?! Нам еще трупы не нужны!!!"
Ці три дні були схожі на затягнутий кошмар. Але Сталік завжди був поруч. Коли ми привезли додому трьох поранених хлопців (які, насправді, були не найкращими представниками Майдану), коли пили з ними втомлено коньяк о сьомій ранку, коли тривожно вдивлялися у нічну трасу почервонілими від втоми очима. Коли я плакала й майже билась в істериці, коли закривали очі вбитим хлопцям.
З усіх моїх друзів він єдиний, хто пройшов зі мною хрещення воєнним станом. На Майдані було багато моїх друзів - ледве не всі, але тільки він завжди був зі мною, був зі мною для того, щоб заспокоїти, щоб відбити ногою світлошумову гранату подалі від мене, щоб повалити мене в потрібний момент на землю й накрити своїм тілом. Щоб захистити.
Ми обоє, насправді, не були створені для війни. Але обоє були там, не зважаючи ні на що.
Дякую, що ти в мене є. Цей день мені би хотілося зустріти з тобою.
Два роки тому ми жили разом. Я, Сталік і його дівчина. У нас була прекрасна трьохкімнатна квартира поблизу метро "Берестейська", старий єврейський дім, високі стелі, піаніно у вітальні, великі ліжка, здоровенна кухня. Вечорами ми дивилися серіали й кіно, готували їсти і багато сміялися. Ми назагал любили сміятися - у нас трьох на диво схоже почуття гумору.
У Сталіка був автомобіль. Кожної неділі ми виїжджали рано з дому і їхали на Майдан, такий однаково важливий для нас. Коли 18 лютого на Шовковичній почали вбивати людей, ми обоє були на роботі. Не працювали метро і мобільний зв’язок, до Майдану кожен добирався на перекладних, місто завмерло в колапсі - нажахане, здивоване, зболене.
Ми дісталися Майдану й зустрілися там. Обійнялися з усієї сили. І сіли в автомобіль.
Ми, насправді, обоє не були створені для війни. У мене надто мало фізичної сили, Сталік - переконаних пацифіст. Але у нас був автомобіль, який у ті часи значив більше, ніж будь-коли.
За ту ніч ми проїхали 400 кілометрів. Гасали Києвом, збирали шини на шиномонтажах, підвозили додому Майданівців, возили поранених з однієї лікарні в іншу. Коли ми вчергове заїжджали на Майдан з порцією покришок, виявилось, що горять Профспілки. Серце на мить завмерло - шпиталь! Сталік ринувся туди, проте на другому поверсі його відкинули назад афганці: "Ты куда, блядь, прешь?! Нам еще трупы не нужны!!!"
Ці три дні були схожі на затягнутий кошмар. Але Сталік завжди був поруч. Коли ми привезли додому трьох поранених хлопців (які, насправді, були не найкращими представниками Майдану), коли пили з ними втомлено коньяк о сьомій ранку, коли тривожно вдивлялися у нічну трасу почервонілими від втоми очима. Коли я плакала й майже билась в істериці, коли закривали очі вбитим хлопцям.
З усіх моїх друзів він єдиний, хто пройшов зі мною хрещення воєнним станом. На Майдані було багато моїх друзів - ледве не всі, але тільки він завжди був зі мною, був зі мною для того, щоб заспокоїти, щоб відбити ногою світлошумову гранату подалі від мене, щоб повалити мене в потрібний момент на землю й накрити своїм тілом. Щоб захистити.
Ми обоє, насправді, не були створені для війни. Але обоє були там, не зважаючи ні на що.
Дякую, що ти в мене є. Цей день мені би хотілося зустріти з тобою.