Одне з найкоштовніших відчуттів при черговому візитові до Києва - відчуття повертання додому.
я прожила у Луцьку повних 17 років. Я любила це місто, усю його меланхолійну провінційність і повільність, його зелені каштанові вулиці, його старе й нове місто. Там я дорослішала і ставила собі перші свої "ґулі", там була моя школа, яку я теж сильно любила й люблю. Я поїхала звідти юною ідеалісткою, смішним підлітком, який думав, що він уже дорослий. Мабуть, це місто назавжди пам’ятатиме мене такою, адже там досі живуть мої батьки. І кожного разу, коли я засиджуюсь до ночі з єдиною подругою, яка у мене залишилась там, мама не може заснути і розриває мій телефон дзвінками.
У Львові я живу уже півтора роки, і так і не змогла його полюбити. Там є мій чудовий університет, який відновлює віру в людей і професію, там є кілька дивовижно затишних місць, зрештою, там перша наша з Женею спільна квартира. Туди люблять приїжджати мої друзі, і Женя почувається там, як риба в воді, і тільки я дивлюсь на вузькі бруковані вулички з якоюсь тягучою тугою в очах. Надміру цікаві до твого життя люди виснажують мене, і мені хочеться втекти кожного разу, як якась мила бабця вкотре спитає, чому я не перехрестилась біля церкви.
Київ забрав мене у свої обійми у мої 17 - і відпустив у 23. Шість київських років були різними, але назагал - це, мабуть, найщасливіший період мого життя. Він вільний і живий, і кожного разу, коли я вивалююсь зі свого поїзда на залюднений перон столиці, коли таксисти гаркають мені у вухо "Дєвушка, бєрьом таксі!", коли штовхаюсь у переповненому метро, коли виринаю на поверхню на такому світлому Подолі, серце щемить від радості - я вдома. Тут живуть мої друзі, які люблять мене, незважаючи на всі мої "але". Женя завжди мріятиме зліпити з мене мою "кращу версію", для мами я уже давно стала гірким розчаруванням, і тільки друзі готові щиро обіймати мене просто тому, що я є.
Києве лагідний, Києве весняний, Києве усміхнений! Привіт. Я дуже скучила за тобою.
я прожила у Луцьку повних 17 років. Я любила це місто, усю його меланхолійну провінційність і повільність, його зелені каштанові вулиці, його старе й нове місто. Там я дорослішала і ставила собі перші свої "ґулі", там була моя школа, яку я теж сильно любила й люблю. Я поїхала звідти юною ідеалісткою, смішним підлітком, який думав, що він уже дорослий. Мабуть, це місто назавжди пам’ятатиме мене такою, адже там досі живуть мої батьки. І кожного разу, коли я засиджуюсь до ночі з єдиною подругою, яка у мене залишилась там, мама не може заснути і розриває мій телефон дзвінками.
У Львові я живу уже півтора роки, і так і не змогла його полюбити. Там є мій чудовий університет, який відновлює віру в людей і професію, там є кілька дивовижно затишних місць, зрештою, там перша наша з Женею спільна квартира. Туди люблять приїжджати мої друзі, і Женя почувається там, як риба в воді, і тільки я дивлюсь на вузькі бруковані вулички з якоюсь тягучою тугою в очах. Надміру цікаві до твого життя люди виснажують мене, і мені хочеться втекти кожного разу, як якась мила бабця вкотре спитає, чому я не перехрестилась біля церкви.
Київ забрав мене у свої обійми у мої 17 - і відпустив у 23. Шість київських років були різними, але назагал - це, мабуть, найщасливіший період мого життя. Він вільний і живий, і кожного разу, коли я вивалююсь зі свого поїзда на залюднений перон столиці, коли таксисти гаркають мені у вухо "Дєвушка, бєрьом таксі!", коли штовхаюсь у переповненому метро, коли виринаю на поверхню на такому світлому Подолі, серце щемить від радості - я вдома. Тут живуть мої друзі, які люблять мене, незважаючи на всі мої "але". Женя завжди мріятиме зліпити з мене мою "кращу версію", для мами я уже давно стала гірким розчаруванням, і тільки друзі готові щиро обіймати мене просто тому, що я є.
Києве лагідний, Києве весняний, Києве усміхнений! Привіт. Я дуже скучила за тобою.