Рубрика: психанула.
Півроку промучившись над екзестенційним питанням - іти на ОЕ у Києві чи не іти на ОЕ в Києві, я прийшла до висновку, шо таки не іти. ну бо - дорого же! ну бо - я ж зовсім недавно ходила на Вакарчука за 150! Ну бо - ну, будуть же ще концерти, ну йомайо.
І тут вчора, коли ми сиділи з Олькою у Портері і пили собі пивко, я психанула і рішуче так сказала: "ну а чого я мушу собі в чомусь відмовляти?!"
концерт завтра, і ми з Олькою на нього ідемо. взяли квитки за 300 рубасів у третю фан і сидимо довольні, як слони.
От так.

@темы: музика

---

Редакційна пошта така редакційна пошта.
Нам пишуть такі колоритні особистості. Оце сьогодні написав нам Александр Бывшев (Россия, Орловская область, поселок Кромы).
Текст подаю зі збереженням пунктуації і орфографії. Я шось досі перебуваю у легкому шоці. Кровожерливі люди живуть у селищі Кроми, я вам скажу!

лист, вірші, Кримінальний кодекс РФ

Здравствуйте! Посылаю вам новые свои стихотворения из украинского цикла. Может,они вам пригодятся. Дай Бог,чтобы в Украине успешно завершилась антитеррористическая операция против преступных сепаратистов-"колорадов". Между прочим,российское руководство,которое сейчас строит из себя супермиротворцев,в Чечне не очень-то церемонилось с мирными жителями и восстанавливало свою территориальную целостность,невзирая на многочисленные жертвы. Так что Украина,являющаяся субъектом международного права, имеет все основания защищать свой суверенитет и единство без оглядки на лицемерное негодование и "поучения" Эрэфии. Всего вам доброго! Стойкости и крепости духа! Слава Украине!

УКРАИНСКИЕ ПОВСТАНЦЫ.
Ох,не зря раскричались вороны!
Знать,предчувствуют падаль они.
Покидаем опять свои схроны. -
Наступают горячие дни.

Ждёт нас скоро кровавая жатва.
Будь что будет,и Бог нам судья!
Свята наша единая клятва:
Бить проклятых,себя не щадя.

Мы - солдаты Степана Бандеры.
Что фашисты нам,что москали...
Ничего нет сильней нашей веры
И любимей родимой земли.

Мы идём на врагов,смерти в жерло.
Пусть погибнем за рiдну свою.
Україна,вона ще не вмерла.
I до зустрiчi,друзi,в раю!
(14 марта 2014 г.)

ПАМЯТИ ГЕРОЕВ УКРАИНСКОГО СОПРОТИВЛЕНИЯ.
Схватили бедного Остапа
За анекдот про Самого.
Ничуть не хуже.чем в гестапо
Терзали "смершевцы" его.

Удары в зубы - лишь цветочки.
Садисты были мастера:
Отбили парню пах и почки,
Сломали нос и три ребра.

Кричали: "На кого ты,сука,
Хайло раззявил,отвечай!
На душегуба? Блядь,а ну-ка
Ещё по новой получай!.."

И - сапогами по хребтине.
Потом костей раздался хруст.
И с кровью "Слава Украине!"
Успело вылететь из уст.

И командир их полупьяный,
Пнув труп,сказал в сердцах о нём:
"Смотри,какой хохол упрямый! -
Так и остался на своём..."
(6 мая 2014 г.)

РАССКАЗ КРАСНОАРМЕЙЦА.
Украина. Год 49-й.
Вон куда зашвырнула судьба.
Дел солдатам здесь край непочатый.
Против нас насмерть бьётся УПА.

Словно тати,крадёмся уныло
Средь осин с ППШ на весу.
Вдруг меня мысль как пуля пронзила:
"Что забыли мы в этом лесу?"

Мы воюем какого хоть чёрта?
Чужаки мы на львовской земле.
Нам раздали патронов без счёта.
Неужели стать катом и мне?

Понеслось... Мы ныряем в лощину.
Укокошили "хлопцев" с полста.
Защищают они Батькiвщину,
Не щадя своего живота.

Щёлк! - ещё один "парубок" в яме
Навсегда с дыркой в сердце затих.
Нас недаром зовут "москалями"
За всё "доброе" наше для них.

Не войдёт в благодарную память
Наша краснознамённая рать.
Будут вечно героев здесь славить,
А их правнуки нас проклинать.
(3 июня 2014 г.)

С уважением и самыми наилучшими пожеланиями,Александр БЫВШЕВ,Россия,Орловская обл.,пос.Кромы.

P.S. Кстати,вот выдержка из уголовного кодекса Российской Федерации.
Статья 359. Наемничество

[Уголовный кодекс РФ] [Глава 34] [Статья 359]
1. Вербовка, обучение, финансирование или иное материальное обеспечение наемника, а равно его использование в вооруженном конфликте или военных действиях -

наказываются лишением свободы на срок от четырех до восьми лет с ограничением свободы на срок до двух лет либо без такового.

2. Те же деяния, совершенные лицом с использованием своего служебного положения или в отношении несовершеннолетнего, -

наказываются лишением свободы на срок от семи до пятнадцати лет со штрафом в размере до пятисот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период до трех лет либо без такового и с ограничением свободы на срок от одного года до двух лет либо без такового.

3. Участие наемника в вооруженном конфликте или военных действиях -

наказывается лишением свободы на срок от трех до семи лет с ограничением свободы на срок до одного года либо без такового.

Примечание. Наемником признается лицо, действующее в целях получения материального вознаграждения и не являющееся гражданином государства, участвующего в вооруженном конфликте или военных действиях, не проживающее постоянно на его территории, а также не являющееся лицом, направленным для исполнения официальных обязанностей.

P.P.S. Исходя из этого, вы имеете полное право уничтожать вооружённых негодяев,покусившихся на территориальную целостность вашей страны,тем более наёмников из других государств. И чем больше цинковых гробов с телами этих "солдат удачи" прибудет в том числе и в Россию,тем лучше - чтобы иным ублюдкам не было повадно за пределами своей страны устанавливать в независимом суверенном государстве свои криминальные "порядки".
И да поможет вам Господь!

@темы: пісьма чітатєлєй

---

Ранкове. О п'ятій ранку вже яскраво сяє сонце.
Повернення до Києва, голова обертом і зовсім неробочий настрій.
Поумирай со мной. Поговори со мной.


Прослушать или скачать Мария Чайковская Поговори со мной бесплатно на Простоплеер

@темы: музика, ...висновків: життя минає...

---

Я точно знаю, хтось з вас стопудово знає шось про Машу Чайковську.
Я про неї не знаю нічого. Ну от ващє. Але випадково наткнулась десь в Інтернетіках на її "Поговори со мной".
І після цього - поштовхом - на афішу, 27 вона, виявляється, в Києві. І я, теоретично, можу взяти собі акредитацію і піти послухати.
Ану накидайте мені, поціновувачі, якихось адово ахуєнних її пісень, бо я шось навіть не знаю, варто її слухати чи нє.
Нуууу? будь ласка, рідні!

@темы: музика

---

Тігрокот і його високе почуття прекрасного.


Це я, власне, вишиваю собі сукню.
А якщо зовсім чесно, то я теоретично на роботі пишу новини.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

Я уже більше двох років на дайрі, а досі не знаю, як вставляти сюди музику))))))))

---

Щастя — це коли в тебе не стріляють

Євген Шибалов


Ми швидко звикли жити серед війни. Так швидко, що аж страшно.

Наші діти більше не прокидаються ночами, якщо чути стрілянину. Навіть не здригаються. Звикли.

Зате прокидаємося ми. І відразу роззираємося — чи свої всі вдома. Всі. Можна спати далі.

І провалюємося у тяжке каламут-не забуття без сновидінь. Наш сон — не для картинок. Наш сон — відпочинок перед новим важким днем. Можливо, останнім днем нашого життя.

Діти... Діти стали зовсім інакшими. Це маленькі дорослі. Вони більше не вередують. Вони стали тихими й слухняними.

Коли в небі чути важке гудіння двигуна літака, вони самі вилазять із пісочниць, зістрибують із гойдалок, збирають іграшки й біжать додому.

Коли десь, удалині чи поблизу, чуються гучні вибухи, вони беруть нас за руку й дивляться знизу вгору з дивним спокоєм. Чекають, коли ми скажемо, що робити. Вони вже зрозуміли, що на війні треба виконувати накази.

Школярі більше не втікають із уроків, щоб потусити з друзями. Не свавільничають. Після дзвінка сидять, поки ми не прийдемо по них. Ми приходимо. Інколи навіть прибігаємо — якщо доходять чутки, що біля школи з'явилися озброєні люди.

Дітям здається — ми знаємо, що робити. Що все буде добре.

Ми, звісно, не знаємо. Ми тільки вчимося. Вчимося жити на війні.

— Автобус їде лише до проспекту Панфілова. Далі точаться бойові дії, — повідомляє по гучномовцю водій. Уже без запинок. Навчився.

Всі мовчать. Крім однієї молоденької дівчини, яка каже, звертаючись невідомо до кого:

— Але ж це справді страшно... Напевно...

У голосі — подив. Їй це дивно: має бути страшно, а не страшно.

Ми вчимося.

Перший урок — нікуди не ходити й не їздити без потреби.

Ми навчилися жити без прогулянок, кінотеатрів, кафе. Не вестися на мимолітні забаганки. Не перебувати в людних місцях довше, ніж треба.

Наші маршрути тепер суворо функціональні. Робота, дім, банкомат, магазин.

Просто шопінг та інші радощі суспільства споживання — це тепер не для нас. Ми купуємо не для розваги. Тільки для виживання. Найпотрібніше, за наперед складеним списком.

Головне — швидше.

Треба встигнути повернутися додому до темряви. Чи є комендантська година, чи нема — неясно.

Тому краще просто не ходити вночі. Безпомилкове рішення. Ніч — час війни. І нічного полювання для хижаків кам'яних джунглів.

Ми забули, що таке пробки й година пік. Наші вулиці порожні. Громадський транспорт не забитий пасажирами в будь-яку годину дня.

Безробіття більше не здається трагедією. Навпаки, будь-яка можливість залишитися вдома — за щастя. Ми поки що, на щастя, не голодуємо. Нужда не жене нас на вулицю в пошуках вечері.

Отже, краще посидіти вдома. Благо, вода, світло й газ подаються без перебоїв. Тобто не гірше, ніж завжди. Навіть дивно.

Життя перемістилося у двори. Але кожен вихід за окреслений панельними багатоповерхівками квадрат — лотерея. Далекий і важкий похід. Без гарантії повернутися.

На вечір багатолюдні колись алеї й сквери перетворюються на Silent Hill. Тиша й безмовність. Майже невловимий, ледве відчутний присмак небезпеки.

Другий урок — триматися подалі від людей зі зброєю.

Люди зі зброєю — вісники смерті. Своєї й чужої.

Вони притягують смерть.

Цей урок дався нам нелегко.

Ми — колишні мирні люди. Ми виросли на кінобойовиках, книжках із пафосним героїзмом та відеоіграх, де смерть не страшна, а хороша і зі спецефектами.

Барикади, бронетехніка на шляхах, автоматники на вулицях, вертольоти в небі. Це було в новинку, це було цікаво.

Розповідали, що жінка у Слов'янську отримала випадкове поранення через свою цікавість. Вона вийшла ввечері на балкон, щоб подивитися на "війнушку" в бінокль. По відблиску оптики тут-таки вдарили чи то мінометом, чи то гранатометом. Хто саме — невідомо.

Трохи згодом ми зрозуміли — там, де сіють смерть, ніякої точності немає. Випадкова куля чи осколок можуть дістатися кожному.

Троє загиблих мирних жителів у Донецьку й десятеро поранених у Слов'янську. Це тільки за один день, понеділок 28 травня. А за попередній — троє вбитих у Слов'янську й один — у Маріуполі.

А ще — з початку бойових дій було поранено семеро дітей. Від чотирьох до сімнадцяти років. На щастя, ніхто не загинув.

Ми вивчили цей урок. Вулиці миттєво порожніють, якщо ними йде колона. Або гуляє "республіканський" патруль. Або мчать кудись позашляховики без номерів, набиті камуфльованими бороданями.

У людей зі зброєю своє життя, складне й насичене. Вони поділяються на угруповання. Утворюють дивні союзи, хиткі й непостійні.

Спочатку стоять на одних блокпостах під одними прапорами. Потім обзивають одне одного "мародерами" й "зрадниками".

І воюють.

Інколи з українською армією. Інколи — між собою.

Вони, здається, самі не пам'ятають, із чого все почалося. Але вже не можуть зупинитися.

За ними женеться смерть. Але не факт, що наздожене. Можливо, те, що вготоване комусь із них, перепаде комусь із нас.

Тому краще обходити їх стороною.

Урок третій — не довіряти. Нікому. Ніколи.

Ми навчилися тримати свою думку при собі. Колись ми любили сперечатися і гучно доводити свою правоту. Базікати, жартувати й обстоювати безумні теорії.

Тепер ми зважуємо кожне слово. Особливо з малознайомими людьми.

Хто-знає на що і як відреагує твій співрозмовник. Кинеться до найближчого патруля з криком: "Хапайте його, це бандерівець"? Дасть по морді зі словами: "Отримуй, суко сепаратистська"?

Краще не перевіряти. Краще промовчати.

Нам дико чути з телевізора слова "переговори" та "суспільний діалог". Діалог із ким? Із нами?

Але ми не говоритимемо. Ми вже зрозуміли, що мовчання — запорука безпеки.

Останні рештки довіри трощать найближчі люди. Добре тим, у кого друзі й рідні дотримуються однакових поглядів. У кого немає сумнівів, де в цій війні — свої.

Але таке буває рідко. Необережно сказане слово, як сірник, розпалює багаття потворних сварок. Рвуться сімейні узи, розлітається на уламки давня дружба.

А діти тихо й сумно дивляться з кутка на дорослих, які репетують, брудно лаються, бризкають слиною.

Але не плачуть. Уже навчилися. Чи розучилися?

Ми більше не довіряємо публічним словам та офіційним зведенням. Особливо тим словам і зведенням, у яких ідеться про мир та безпеку.

Ми вже зрозуміли: безпека буває тільки тимчасова. А мир був колись. Більше його немає.

Ми телефонуємо друзям, приятелям, знайомим:

— Слухай, мені тут треба у справі в твої краї. У вас там не стріляють?

— Зранку постріляли трохи, тепер начебто тихо.

— Дороги не перекрито?

— На попередньому місці блокпост, нових не з'явилося...

З тими, кому ми недовіряємо трохи менше, ніж іншим, ділимося заповітним — найважливішою й найпотрібнішою інформацією. Про магазини і банкомати, які поки що працюють. Про блокпости.

Про комендантську годину:

— То є вона все-таки чи ні?

— Дідько її знає!

Найбільше ми не довіряємо міліції. Раніше ми їх побоювалися, але вважали представниками влади. А хто вони тепер?

Мій товариш вечеряє вдома. Дзвінок у двері. Заплакана сусідка:

— Мого чоловіка забрали! Ці, з автоматами, чіплялися до когось, а він заступився. І його повели в приміщення СБУ. Що мені робити? Не в міліцію ж телефонувати?

— Звісно, яка міліція! Слухай, та ж "республіка" публікувала телефони, куди треба повідомляти про викрадених людей...

Телефонувати терористам, щоб вони просили своїх товаришів відпустити заручника. Тут і тепер ця думка не здається божевільною.

Можливо, це єдиний шанс на порятунок. А міліція — тут без шансів взагалі.

Ми тепер просто не розуміємо, хто ці дивні люди в безглуздій синій формі. Кажуть, їм платять зарплату. Ходять чутки, що вони за ці гроші повинні підтримувати правопорядок і забезпечувати безпеку мирних громадян. Смішно...

Утім, від них є користь. Така ж, як від білих мишей на підводному човні: коли бракує повітря, першою починає задихатися миша.

А коли в Донецьку наближається перестрілка або нові погроми "ім'ям республіки", першими зникають із вулиць міліціонери.

Отже, час розбігатися й нам.

…Ми на превелику силу зберігаємо рештки людяності. Ми поки що не вриваємося натовпами у відчинені мародерами магазини. Нам це здається ганебним. Але тільки тому, що наші сім'ї поки що не на межі вбогості й голоду.

Найсовісніші клянуть себе за те, що промовчали, коли слово ще могло щось змінити.

Найчесніші визнають, що були дурнями, коли вважали свої уявлення про щастя достатнім приводом схопитися за зброю.

Ми все ще утримуємося від скочування в повний хаос.

А ще ми нарешті знайшли те, що нас усіх поєднує. Незалежно від уподобань та симпатій.

Усі ми, приховуючи це одне від одного, дивимося вечорами в зоряне небо через зашторені вікна й молимося: "Господи, хай це швидше закінчиться..."

@темы: читаю, з Україною в серці, біль

---

Це так безмежно красиво і так болючо гірко.
Сергій Татчин. Так дивно - донедавна навіть не чула про нього. А він, виявляється, пише ТАКІ вірші.

НІ
Господи,
ну, хоч зрідка, Ти чуєш мене.
я зарані готуюся до Твого ужинку
і хочу попросити лише про одне:
як зіницю ока, бережи цю жінку.
можеш мені не вірити, але, їй-бо,
серед люду, ласого до жіночих сліз,
вона заслуговує на таку любов,
до якої я іще не доріс.
і дотепер вона має мене за бога,
але це, Ти ж знаєш, колись мине.
з-поміж інших чоловіків дай їй такого,
який у всьому перевершить мене.
голуб її і пестуй, люби й лелій,
пристав до неї неусипну сторожу,
щоб від краю до краю – на всій землі,
її не торкнулося ніщо вороже.
від вечора до рання і з рання до ночі
наглядай за нею, сповідай, пильнуй.
хай вона живе тільки так, як хоче, –
не свари її часто за цю вину.
здавалося б, що Тобі – до мене, до неї?
просто бережи її, і нічого більше.
я почуваюся вінницьким Енеєм,
що ніяк не спроможеться на достойні вірші.
слова не даються, як риба у воді,
як пташки у небі – полохливі, вільні.
мій український Божечку, я б хотів
написати про цю жінку з Тобою спільно.
ще нічого не сталося, нічого не скоїлось.
але якось тривожно між лівих ребер.
захисти її, Господи, своєю рукою, –
більше нічого не проситиму в Тебе.
ну, хіба що оцю перестиглу ніч,
із блискучими цятками над головою,
що буяє і квітне, – довір мені
розгортати цей безмір Чумацьким Сувоєм,
де б Твій коник щоразу губив підкову,
прямо серед неба – коштовну, гнуту.
і нехай я складу таку колискову,
щоб вона без неї не могла заснути.
а хто її тихенько для неї співатиме,
це питання, як водиться, вже не до мене.
навчи її оглядатися й забувати
все, що стосується нас – поіменно.
навчи її берегтися серед зваби й згуби,
поведи її за Собою у цій борні.
і коли я востаннє питатиму: "любиш?",
врозуми її твердо
сказати
"ні".

@темы: читаю, опівнічне

---

Вы меня конечно простите, но конкурсы на Фанфиксе становятся все дебильнее.

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу

---

ностальгічне

Трошки про юність, школу й Україну. Зі сльозами зворушення на очах.
Севастополь
Дніпропетровськ
Марш у Дніпрі


Де мої сімнадцять, де мій останній дзвоник? Шість років тому, а здається - цілу вічність.
Ми тоді також одягли свої вишиванки і пов'язали синьо-жовті стрічки.
Чому ж зараз мені так хочеться плакати від захвату й розчулення, коли я дивлюся на це торжество юності й гордо піднятих голів - "ми українці!"

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

---

А мені трохи артів прислали по When the Levee Breaks.
Джин і Сіріус у небі

Сіріус, Люпін і Тонкс, схожа на хлопчика, у будинку Блеків

Джин, Сіріус і браслет на пам'ять)

@темы: фанфи, обогі, я тоже це пишу

---

Нерозділені кохання - це завжди гірко.
Я, знаєш, завжди закохуюсь з першого погляду. От, буває, побачу - і розумію, все пропала, у мене дуже великі проблеми. Так було і з Києвом.
Я закохалась у нього в день свого шістнадцятого дня народження. З низького темного неба падав мокрий сніг, погода була просто бридотна - а я дивилась на це місто широко розплющеними від захвату і якогось дивовижного відчуття піднесеності. Для мене Київ завжди був одним - свободою. Смак Києва - смак свободи, і це найсмачніше з усього, що я пила за все своє життя.
Я прожила в Києві шість років. Важких, часами - просто нестерпних. Проте деколи - піднесених, щасливих, усміхнених. Я любила його, а на взаємність тоді було плювати. Мені не потрібен був ніхто, крім мого великого, мого надійного, мого вільнолюбного такого міста. Я так любила його, як вміють любити тільки жінки - самозречено й захлано, віддаючись місту доостанку, і вимагаючи від нього мінімум. Чи то лиш мені здавалось, що мінімум?
Коли в закоханих починаються відкриватися очі? Мабуть, з початку отого самого "справжнього подружнього життя". Мій Київ, так трепетно і так палко коханий, почав викидати коники, боляче б'ючи мене своєю байдужістю. Усе навалювалось заразом, та зазвичай все мало одну і ту ж причину - мені вічно не було де жити. З житлом катастрофічно не щастило усе моє київське життя, за шість років я змінила 7 помешкань, постійні переїзди виснажували, проте я судомно хапалася за руку Києва, вперто не бажаючи помічати, що він роздратовано висмикує свою долоню з моїх побілілих пальців.
З часом він почав бити ще сильніше - постійно не вистачало грошей. Постійні розтягування двадцятки до стипендії/зарплати, постійні думки про те, що треба заплатити за світло і воду, постійні пошуки додаткових халтур, недосипання - і відчуття самотності, те, що переслідує мене ще, мабуть, з дитинства. Після смерті бабушки і від'їзду з Києва брата це стало чи не лейтмотивом, одинокість жила в мені - і я нічого, зовсім нічого не могла з цим зробити. Мені було важко.
Рік тому все, здається. почало налагоджуватись - з'явилась добре оплачувана робота! Проте я все одно встигла змінити два помешкання - одне навесні, інше - на початку літа. З житлом нещастило й далі. Але я кохала. У мене ще були сили думати про те, що все якось налагодиться, все якось зв'яжеться, все рано чи пізно буде добре, я ж сильна, я витримаю, а разом з Києвом ми зможемо все!
Взимку почав дертися вгору долар - у мене нарешті з'явились вільні гроші! З'явились думки про Грузію чи Європу влітку, з'явились можливості думати і відчувати все інакше, життя налагоджувалось - аж поки Аня зі Стальним не сказали в травні, що збираються з'їжджати - а ти, люба, шукай нову квартиру.
Я борсалась в пошуках житла місяць. Квартири на Сландо пропонували мені які завгодно варіанти, але розпач хапав за душу все сильніше й сильніше - дорого! Знову треба буде заплатити за два місяці наперед, та ще й комісію агентству відгрохати. Долар тримається на стабільних 11 гривнях - дешевшого житла за 2,5 тисячі+ комунальні - у межах більш-менш близького району міста знайти нереально. Сім з половиною тисяч заплатити одразу. І ще три - щомісяця. Про якесь там відкладання можна забути. І про Європу разом з Грузією теж.
Знаєш, будь-яке кохання, навіть найбільше і найщиріше, яке тільки може бути, завжди висушує душу. Коли це кохання нерозділене, душа в'яне швидше. Нав'язливе з Земфіри стукає в голові - я стала старше на жизнь, наверно, надо учесть...
Я втомилась. Це місто, так щиро і так безнадійно мною кохане, зовсім не хоче, щоб я в ньому жила. Воно відштовхує мене, повертається спиною, втомлено кривиться на будь-яке проявлення ніжності з мого боку.
Це, знаєш, як Герміона з Драко у "Громах". Мабуть, брехати собі, що це буде вічно було неправильно. Мабуть, треба набратися сили і припинити це все. Я і будь-яка закохана жінка, я не можу терпіти зневажливе ставлення до себе вічно.
Ми думаємо переїхати до Львова. Я не люблю міста Лева, ти ж знаєш. Але моя мама колись казала, що треба жити не з тим, кого любиш ти, а з тим, хто любить тебе. Бо той, хто любить тебе, ніколи не завдасть тобі болю, а той, кого любиш ти, тільки тим і займатиметься. Моя мама мудра жінка. А Львів мене ніби любить. Хоч теж, на жаль, нерозділено.
Якщо вся наша чудо-ідея вигорить, якщо Женя знайде роботу в Львові, якщо йому вдасться вступити на магістеріум до Львівської політехніки, якщо у на все вдасться, і наприкінці серпня ми почнемо пакувати клунки для переїзду на 500 кілометрів західніше, Марічко, люба моя, допоможеш нам знайти якесь страшенно концептуальне житло в старому районі з ідеальним поєднанням ціна/якість?
Закохана жінка, доведена до відчаю, здатна до доленосних рішень.

@темы: ...висновків: життя минає..., відчувати життя на дотик, діла душевні, біль

---

Коротка наблдюдашка про російські ЗМІ.)
У розпал робочого дня на одному з головних новинарних порталів Росії - РИА Новости - у стрічці новин усе про Україну, і тільки одна єдина самотня публікація про Папу Римського.
Жодної - про Росію. Жодної, уявляєте?
Рібяяята, у вас там що, геть нічо не відбувається?)
Стабільність, мабуть.

@темы: ...висновків: життя минає...

---

і ще два слова про вибори - ну ніяк не можу стриматись
Екзит-пол до виборів у Київраду.
не є фанаткою Львова - надто вже стара, цинічна і скептична для напівмрійливого захоплення і екстазійного захвату від львів’ян, але Андрій Садовий видається мені мудрою людиною. Тому те, що його "Самопоміч" у Київраді - це хороший початок, як на мене.
Хоча, знову ж так - не йде мені з голови, що партія і її лідер - таки різні речі.
Але я все ж хочу стати оптимісткою, то чому не на цьому прикладі?

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

---

Простіть мені, росіяни, але... як, рібята? як ви могли показувати таке по центральному телебаченню?

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

---

Йшла десята година мого виборчого марафона. Ми пашем, аж пальці димлять уже.
Це не вибори, а жесть, рібята.
Але я все одно думала, що буде гірше.
А ви уже проголосували? А за кооооого?

п.с. Мустафа написав, що за даними коньячників Шоколадний лікер випили 51% виборців, коньяк "Арарат" – 17%, а настійку "Вила" – 7%. За національними даними Шоколадний лікер – 56,9%, коньяк "Арарат" – 13,1%, настійка "Вила" – 7,9%. Хто зна, може таки обійдемося без другого туру? ну пажалуста-пажалуста-пажалуста-пажалуста, Боженько!

@темы: ...висновків: життя минає..., з Україною в серці

---

Чим далі в ліс, тим товщі партизани.
Ну, себто, чим ближче до виборів, тим більше Тані зносить голову і тим важче працювати ет ол.
Можливо, це все через напругу, можливо, просто ми всі втомились. А може і те, й інше.
Насправді, навіть не знаю, що ще написати - виснажена, а зараз тільки половина робочого дня. На Луганщині бойові дії, у Києві безперервні брифінги, дівчата-кореспондентки замахуються диктуватися, а я замахуюсь їх приймати.
А на вулиці - таке літо! Та-па-ліний-пух-жара-іюль, бомкає нав'язливо в голові, і я усміхаюсь - який іюль, про що ви - ще й травень не скінчився. Можливо, Київ нарешті перестане заливати грозами і буде більше сонечка...
Хоча, мені-то що? я ж у редакції просиджуюю днями і ночами.
думала вчора перед сном, що хочу написати фічок по Драко-Асторію, і шось пробувала продумувати сюжет, але шось далі трьох розділів справа не йде. повний швах у мене з детективними сюжетами. от я ніби і кінець уже знаю більш-менш, і кульмінацію, і любов усю бачу - чітко-чітко, а як вибудувати логічну лінію пошуку і розслідування - а хз.
життя тривожне.

@темы: ...висновків: життя минає..., фанфи, обогі, я тоже це пишу

---

ох, я сьогодні шось актівнічаю)
але цього не можу не запостити!
Я ВИКРИЛА СХЕМУ ЯРОША!!

СХЕМА ЯРОША

Вікуська
ахах)) женщіна з мега-розумним телефоном, на який можна зафігачить Бендера
)))
Марья
дааааа) а шо
Вікуська
буржуйка)
Марья
я в расстроєних чувствах - мені тепер можна все
Вікуська
ярош нє адабряє) він же за пралітарієв) за абіжений люд
Марья
чуєш буржуйка рік ходила з телефоном який мені возлюбленний в інстику подарував
Вікуська
він ше покаже вам буржуям 17 год
ооо, це так мімімі!!!
Марья
а ярош небось с айфоном)
Вікуська
якрош год на стіпєндію дочєрі жив)
Марья
альфонс! ярош в смислі
Вікуська
ахаха)) а ше національний гєрой, блін)
Марья
ну я думаю прожити на чужу стипендію це правда героїзм
Вікуська
і сім’ю прокормить!
і арганізацию піднять)
от якби його доча балотірувалась, я б за неї голосувала. оце героїня!
Марья
ну кормить можно на майдані
Вікуська
так майдан же не круглий год)
ооо!
а може
ярош придумав майдан
шоб кормить сім’ю!!!
Марья
))))) Віка)
Вікуська
сірйозно!
Марья
тіки свою?
Вікуська
і арганізацию підняв
і сім’ю прокормив
Марья
шо ти пила?)
Вікуська
і з шиї дочі зліз
по-моєму чудо-ідея
Марья
госдеп помагав придумувать?
Вікуська
я викрила схему яроша

@темы: опівнічне, з Україною в серці

---

А як ви ставитесь до такої обговорюваної на сьогодні української моди на двомов’я?

@темы: з Україною в серці

---

А ше я подумала, що в мене знову багато нових ПЧ, так шо привіт, народ!
вмощуйтесь зручніше, розказкуйте, звідки ви, шо ви, як сюди потрапили?) Шо хочете почитати - ну не вічно ж мені всякі сльози-соплі постити?)
І Пінк Флойда вам в подарунок, тримайте, от.