Я говорила про це давно - і дуже давно це мене лякало. Ми з ним надто різні, світоглядно різні, і живемо ми з ним на різних планетах.
Колись десь чула, що справжні закохані повинні дивитися не один на одного, а в одному напрямку. Ми з Женею не дивимось в одному напрямку, ми не дивимось один на одного, ми дивимось кожен у свій бік, і тільки любов змушує нас досі триматися один за одного. Так же не може бути вічно, правда?
Я встигла зненавидіти ведичну культуру за час зустрічання з ним. Він каже - щоб все врятувати, ми повинні ділитись нашими світами, давай я дам тобі якусь свою книжку - ти прочитаєш, зрозумієш і приймеш. А мені гидко її до рук взяти.
Я жалюгідна, заплакана і розтоптана. Кожна наша розмова про серйозне призводить до того, що мені не хочеться жити.
Нам по 24, ми три роки разом, і ми дуже один одного любимо. Ми постійно завдаємо один одному болю.
Це все якась затягнута дурна мелодрама, без сюжетних поворотів і з відкритим кінцем.
Мені чомусь здається, що скоро ми дійдемо до межі. І дуже боюсь цього.
Ми за 400 кілометрів один від одної, ідемо спати в розбурханих почуттях і з купою питань, які не мають вирішення.
Мені дуже важко, мені дуже гірко, мені дуже хочеться втекти кудись подалі. Бажано - від себе самої.