Пів на другу ночі, а Віка увімкнула собі старих-добрих ACDC і кайфує. Життя вже дуже скоро стане не просто прекрасним, а ледь не ідеальним.
Доброї всім ночі!!
Доброї всім ночі!!
А ще я дочитала Замятіна. І хочу сказати, що "МЫ" - це вєщь. Це один з найкращих романів російської літератури.
А в рейтингу моїх улюблених антиутопій Замятін посідає горде третє місце, обігнавши Рея Бредбері з його "451 за Фаренгейтом". На першому місці - звісно ж, Оруелл і "1984", ця книга для мене назавжди залишиться найкращою, найсильнішою, першою книгою, від якої мені захотілось викинутись з вікна, да. На другому ж - Берджес і "Механічний апельсин", тому що прочитана в потрібний момент у прекрасному українському перекладі. І я буду ненавидіти Кубріка до останніх днів, напевне, за те, що так познущався з геніальної книги. Не дивіться його фільм, якщо читали книгу. Та і якщо не читали - теж не дивіться, бо після нього вже не захочеться.
Добраніч, рібята. Я пішла читати Хакслі))))
А в рейтингу моїх улюблених антиутопій Замятін посідає горде третє місце, обігнавши Рея Бредбері з його "451 за Фаренгейтом". На першому місці - звісно ж, Оруелл і "1984", ця книга для мене назавжди залишиться найкращою, найсильнішою, першою книгою, від якої мені захотілось викинутись з вікна, да. На другому ж - Берджес і "Механічний апельсин", тому що прочитана в потрібний момент у прекрасному українському перекладі. І я буду ненавидіти Кубріка до останніх днів, напевне, за те, що так познущався з геніальної книги. Не дивіться його фільм, якщо читали книгу. Та і якщо не читали - теж не дивіться, бо після нього вже не захочеться.
Добраніч, рібята. Я пішла читати Хакслі))))
понедельник, 18 июня 2012
Віка дура.
Я сварюсь з батьками до хрипу, бо їй кажуть - щоб 28 червня була вдома, як штик! Ага, щас, губи позакатуйте, хєр я приїду 28 червня, у мене 30 концерт Квінів і Елтона Джона на Майдані. І взагалі. Я велика дівчинка, нє? Я ж грошей у вас не беру уже грьобаних чотири роки, я сама собі заробляю на життя, сама плачу за власне житло/їжу/прожиття. Я вчуся на бюджеті. Я нічого у вас не беру, я самостійна людина уже давно. Я хочу в Київ. Я не можу в Луцьку більше. Я тут задихаюсь.
Але дура я, власне, не тому.
А тому, що тільки зараз почала шаройобитись по тому, які документи мені треба подавати для вступу. І це просто піздєц, нада сказати. І нічого не встигаю, рібята. Мені треба придумати прописку і медичну довідку всього-то за чотири дні. Я не маю поняття, як мені це нарішати.
Ой-йо. Не знаю даже шо дєлать с етім.
Ну нічого, завтра побіжу в паспортний, може, пропишусь. А потім в лікарню. Може, обійду трохи лікарів.
Зате вже в суботу буду засинати поруч з Женькою. Заради цього варто сціпити зуби і потерпіти крикливих злих тітоньок у чергах.
Я сварюсь з батьками до хрипу, бо їй кажуть - щоб 28 червня була вдома, як штик! Ага, щас, губи позакатуйте, хєр я приїду 28 червня, у мене 30 концерт Квінів і Елтона Джона на Майдані. І взагалі. Я велика дівчинка, нє? Я ж грошей у вас не беру уже грьобаних чотири роки, я сама собі заробляю на життя, сама плачу за власне житло/їжу/прожиття. Я вчуся на бюджеті. Я нічого у вас не беру, я самостійна людина уже давно. Я хочу в Київ. Я не можу в Луцьку більше. Я тут задихаюсь.
Але дура я, власне, не тому.
А тому, що тільки зараз почала шаройобитись по тому, які документи мені треба подавати для вступу. І це просто піздєц, нада сказати. І нічого не встигаю, рібята. Мені треба придумати прописку і медичну довідку всього-то за чотири дні. Я не маю поняття, як мені це нарішати.
Ой-йо. Не знаю даже шо дєлать с етім.
Ну нічого, завтра побіжу в паспортний, може, пропишусь. А потім в лікарню. Може, обійду трохи лікарів.
Зате вже в суботу буду засинати поруч з Женькою. Заради цього варто сціпити зуби і потерпіти крикливих злих тітоньок у чергах.
воскресенье, 17 июня 2012
Вике очень грустно.
Вика не знает, почему пишет сейчас этот пост на неродном и таком далеком для нее языке, не знает, почему пишет о себе в третьей особе.
Вике тоскливо. И эта тоска - безграничная, беспросветная, засела в груди ржавыми ножницами, и не вытянешь ее никак. Вике хочется одиночества. Она сбегает из дому, она включает в наушниках музыку погромче и садится на велосипед. Вика едет - куда-нибудь, куда-угодно, только бы подальше от города, подальше от каменного леса, подальше. Вика выезжает в поля, и уже впереди только закатное красное солнце, и пахнет землей и травами, и даже становится чуточку легче дышать. Когда едешь, когда нагружаешь тело упражнениями, когда дышишь, когда в ушах играет рок - забываешь обо всем, да.
Но Вике плохо. И это, наверное, от того, что Вика в Луцке, а Женька уже приближается к Киеву, и Вике очень, очень, очень хочется быть сейчас с ним. Вике за себя стыдно - ей двадцать один год, она циник и скептик, а тут вдруг такие сантименты к парню, которого знает всего-то несколько дней. Женька, ну чего она в тебе такого нашла, а? Ну да, рок-н-рольщик, ну да, на гитаре играешь, ну да, киевлянин украиноязычный, да, целуешься ты прекрасно, но ведь совершенно не ее тип. А она мается без тебя сейчас. Придумывает себе всякого много, курит нервно ночью вместе с Катей, ноет ей: "Кааать, а вдруг он бросит меня, а?" Катя крутит пальцем у виска и щелкает по носу: "Дура, да?" И Вике до одури хочется ей верить.
Вика, наверное, слишком привыкла к тому, что ей абсолютно похуй на всех ее парней и ухажеров, Вика привыкла заниматься сексом, а не любовью, Вике страшно - очень, очень, очень страшно, что она влюбится. Вика не слишком-то верит в любовь на самом деле.
Вика кушает фрукты-ягоды первый раз в году, закрывает глаза и загадывает желание: "Хочу, - думает, - чтобы мы с Женькой были вместе долго-долго-долго". Вика бродит по квартире днем и разговаривает с Женькой вслух, одергивает себя постоянно, шипит сама на себя: "Совсем сбрендила, дура!" Вика ничего не может с собой поделать. Женька ее преследует, не отпускает даже ночью, пролазит в сны ее, и там целует жарко, шепчет: "Девочка моя..." Вика просыпается утром, материт себя, головой об стенки бьется, в душ холодный бежит. Вика с ума сходит.
Вика едет в Киев 23 июня, и думает об этом в сотни раз больше, чем о предстоящем поступлении в магистратуру и концерте Queen и Элтона Джона. Ведь все это будет уже на двоих.
Вика не находит себе места. Вика курить бросит, ведь Женька у нее не курит.
Вика почти что больна.
Как лечиться?
Вика не знает, почему пишет сейчас этот пост на неродном и таком далеком для нее языке, не знает, почему пишет о себе в третьей особе.
Вике тоскливо. И эта тоска - безграничная, беспросветная, засела в груди ржавыми ножницами, и не вытянешь ее никак. Вике хочется одиночества. Она сбегает из дому, она включает в наушниках музыку погромче и садится на велосипед. Вика едет - куда-нибудь, куда-угодно, только бы подальше от города, подальше от каменного леса, подальше. Вика выезжает в поля, и уже впереди только закатное красное солнце, и пахнет землей и травами, и даже становится чуточку легче дышать. Когда едешь, когда нагружаешь тело упражнениями, когда дышишь, когда в ушах играет рок - забываешь обо всем, да.
Но Вике плохо. И это, наверное, от того, что Вика в Луцке, а Женька уже приближается к Киеву, и Вике очень, очень, очень хочется быть сейчас с ним. Вике за себя стыдно - ей двадцать один год, она циник и скептик, а тут вдруг такие сантименты к парню, которого знает всего-то несколько дней. Женька, ну чего она в тебе такого нашла, а? Ну да, рок-н-рольщик, ну да, на гитаре играешь, ну да, киевлянин украиноязычный, да, целуешься ты прекрасно, но ведь совершенно не ее тип. А она мается без тебя сейчас. Придумывает себе всякого много, курит нервно ночью вместе с Катей, ноет ей: "Кааать, а вдруг он бросит меня, а?" Катя крутит пальцем у виска и щелкает по носу: "Дура, да?" И Вике до одури хочется ей верить.
Вика, наверное, слишком привыкла к тому, что ей абсолютно похуй на всех ее парней и ухажеров, Вика привыкла заниматься сексом, а не любовью, Вике страшно - очень, очень, очень страшно, что она влюбится. Вика не слишком-то верит в любовь на самом деле.
Вика кушает фрукты-ягоды первый раз в году, закрывает глаза и загадывает желание: "Хочу, - думает, - чтобы мы с Женькой были вместе долго-долго-долго". Вика бродит по квартире днем и разговаривает с Женькой вслух, одергивает себя постоянно, шипит сама на себя: "Совсем сбрендила, дура!" Вика ничего не может с собой поделать. Женька ее преследует, не отпускает даже ночью, пролазит в сны ее, и там целует жарко, шепчет: "Девочка моя..." Вика просыпается утром, материт себя, головой об стенки бьется, в душ холодный бежит. Вика с ума сходит.
Вика едет в Киев 23 июня, и думает об этом в сотни раз больше, чем о предстоящем поступлении в магистратуру и концерте Queen и Элтона Джона. Ведь все это будет уже на двоих.
Вика не находит себе места. Вика курить бросит, ведь Женька у нее не курит.
Вика почти что больна.
Как лечиться?
суббота, 16 июня 2012
Є у мене з моєю Катериною таке поняття, як "алкозабіг". Він трапляється, частіше всього, раптово - просто у мене є настрій, і у Каті є настрій, от тобі і всі умови для того, аби почати волочитися по пабах. Вчора настрій був.
Ми дивились в "Соло Піца" на те, як блискавки розривають небо над Донецьком. Україна попала вчора Франції, і мені стало сумно. Катя рєшитєльна сказала, що треба лишатися і дивитися Англію - Швецію, бо це дуже важливо. Я кивнула і ми взяли по четвертому пиву. Об одинадцятій вечора, за рахунку 1:1 нас з "Соло Піци" вигнали, бо вони, відітє лі, закриваються. Криючи матом весь несправедливий світ, ми бодрєнькімі кабанчиками побігли до "Любе", а коли туди вже прибігли, то рахунок уже був 2:2. Там було п’яте пиво, да. А потім була геніальна Катіна ідея "а давай дрінк!", і був дрінк. О першій ночі нас вигнали з "Любе", і шо ви думаєте, ми побрели додому? НЄТ! Ми вирішили, шо нада купити сигарет і пива і йти до нашої школи - пасідєть і пагаваріть а жизні. Карочє, коли мені пів на четверту подзвонила сонна мама і спитала: "Доча, а ти гдє?", мені і самій стало цікаво - а гдє же я?
)))
Карочє, алкозабєг вчорашній удался. Наш вихід/невихід з групи буде вирішуватись у матчі з Англією (яка, до речі, шведів таки зробила 3:2). Пєчаль, канєшна, але хіба хтось сказав тобі, що буде легко? (с.)
А ше я писала Женьці смсяки вчора. І пообіцяла, що 20 червня буду в Києві. ЯК Я МАЮ ЦЕ ПРОВЕРНУТИ?! Але я проверну, я ж супєр-женщіна. Дивно, що я взагалі йому у вічній любові не зізнавалась, я ж по п’яні магу
Так діла, рібята.
Ми дивились в "Соло Піца" на те, як блискавки розривають небо над Донецьком. Україна попала вчора Франції, і мені стало сумно. Катя рєшитєльна сказала, що треба лишатися і дивитися Англію - Швецію, бо це дуже важливо. Я кивнула і ми взяли по четвертому пиву. Об одинадцятій вечора, за рахунку 1:1 нас з "Соло Піци" вигнали, бо вони, відітє лі, закриваються. Криючи матом весь несправедливий світ, ми бодрєнькімі кабанчиками побігли до "Любе", а коли туди вже прибігли, то рахунок уже був 2:2. Там було п’яте пиво, да. А потім була геніальна Катіна ідея "а давай дрінк!", і був дрінк. О першій ночі нас вигнали з "Любе", і шо ви думаєте, ми побрели додому? НЄТ! Ми вирішили, шо нада купити сигарет і пива і йти до нашої школи - пасідєть і пагаваріть а жизні. Карочє, коли мені пів на четверту подзвонила сонна мама і спитала: "Доча, а ти гдє?", мені і самій стало цікаво - а гдє же я?
)))Карочє, алкозабєг вчорашній удался. Наш вихід/невихід з групи буде вирішуватись у матчі з Англією (яка, до речі, шведів таки зробила 3:2). Пєчаль, канєшна, але хіба хтось сказав тобі, що буде легко? (с.)
А ше я писала Женьці смсяки вчора. І пообіцяла, що 20 червня буду в Києві. ЯК Я МАЮ ЦЕ ПРОВЕРНУТИ?! Але я проверну, я ж супєр-женщіна. Дивно, що я взагалі йому у вічній любові не зізнавалась, я ж по п’яні магу
Так діла, рібята.
пятница, 15 июня 2012
Танцюю ритуальні танці племен Південної Африки. Я спіймала свою музу за хвіст і нарешті написала 13 розділ "Грому і блискавок"!!!
Тішуся, як дитинка.
Якщо завтра не заберуть на дачу - закінчу-таки "Путешествие в лето", яке в мене взагалі вже бозна-скільки висить.
Я давно не була така задоволена написаним текстом, рібята.
Тішуся, як дитинка.
Якщо завтра не заберуть на дачу - закінчу-таки "Путешествие в лето", яке в мене взагалі вже бозна-скільки висить.
Я давно не була така задоволена написаним текстом, рібята.
четверг, 14 июня 2012
Ну, і в продовження футбольної теми. Це я три роки тому дивлюся, як Шахтар виграє у Вердера кубок УЕФА. Багато нервів, матюки і сльози радості - ось і є мій стандартний футбольний матч, де грає команда, за яку я вболіваю ))
Давно було, а згадати приємно
))Давно було, а згадати приємно
Цілий день займаюсь перекладацтвом, да. "Небо на двоих" тепер уже існує в українському варіанті, а зараз оце б’юся над "Громом і блискавками". Рібята, це якийсь жах! Виявляється, в українській мові нема пристойних лайливих слів! А якщо нема лайливих слів - мені шо, інтернаціональними матюками свій весь негатив заміняти?! Це ж застрелитися можна
А ващє - я зараз у ванну, а потім дивитися футбол. Завтра знову грає Україна, цього разу у Донецьку з Францією, і мені страшно уже, уявляю, що буде завтра ближче до вечора)
Всім файного дня, да.
А ващє - я зараз у ванну, а потім дивитися футбол. Завтра знову грає Україна, цього разу у Донецьку з Францією, і мені страшно уже, уявляю, що буде завтра ближче до вечора
)Всім файного дня, да.
среда, 13 июня 2012
Автор: ochi.koloru.neba
Пэйринг: Виктория Уизли (Мари-Виктуар)/Тедди Люпин
Жанр: Drama
Размер: Мини
Статус: Закончен
Саммари: И только в небе полностью отпускаешь себя — носишься шальным бладжером над окрестностями Хогвартса, иногда сам, иногда в компании Виктории Уизли. Ее единственную терпишь возле себя, потому наверное, что она такая же сумасшедшая, как и ты.
Предуп-ние: тут все грустно.
От автора: Бывает, что душу твою разрывают на части, и от одного сочувственного взгляда выть хочется. Терять больно всегда, но когда тебе семнадцать, боль бьет по оголенным нервам с удвоенной силой. Оказывается, мне абсолютно неинтересно писать грустно о любви. Поэтому этот текст - не о любви. Он о потере. О боли. И о небе, да.
Благодар-ти: Спасибо за то, что ты была.
— Ну, чего тебе? — у нее голос хриплый и глаза грустные, она смотрит устало и хмурит лоб. Ты только опираешься небрежно на свою метлу, улыбаешься обворожительно:
— Полетать не хочешь?
— Отвянь, — отмахивается она и удаляется в спальни девочек. Ты только пожимаешь плечами — и идешь летать сам.
Вы не друзья и не родственники, с ней просто хорошо летать, она не заводит глупых девчоночьих разговоров, не хихикает и не кокетничает, она лишь сильнее сжимает древко своей метлы и ныряет в такие виражи, выделывает такие мертвые петли, что думаешь невольно: «А не пытаешься ли ты себя убить, а, Уизли?» Но эта мысль быстро выветривается из головы — ведь маленький чертик на левом плече подстрекает повторить ее маневр, переплюнуть, отпустить метлу, держаться только ногами, повиснуть в воздухе на мгновенье, а затем падать — с бешеной скоростью, с глазами слезящимися, с сердцем, колотящимся в горле, и лишь в последний момент ухватится ладонями в древко и выйти из пике, черкнув ногами траву. Викки Уизли не скажет, что ты сумасшедший, не бросится охать и ахать, проверяя цел ли, не спросит даже, зачем тебе это. Она промолчит — и это хорошо.
Ты посылаешь жизнь к чертям и плюешь на учебу, ты ввязываешься в какие-то нелепые драки, в которых всегда проигрываешь, ты трахаешь чужих девчонок, за что потом снова получаешь по морде. В больничном крыле ты частый гость, мадам Помфри только сокрушенно кивает головой: «Губишь ты себя, парень...» Ты киваешь. Тебе все равно.
МакГонагалл пытается тебя образумить, смотрит строго, шипит зло: «Мистер Люпин, прекратите валять дурака, не то...» Ты только усмехаешься криво: «Не то что? Родителей вызовите? Или бабушку?» Директриса замолкает, смотрит внимательно в глаза твои, что цвет меняют, потом говорит уже спокойно: «Все мы кого-то теряем, мистер Люпин. И часто теряем близких нам людей. Ваша бабушка была отличным человеком...», но ты даже не дослушиваешь до конца, разворачиваешься резко и уходишь. Тебе семнадцать лет. Тебе уже полгода не хочется жить.
И только в небе полностью отпускаешь себя — носишься шальным бладжером над окрестностями Хогвартса, иногда сам, иногда в компании Виктории Уизли. Ее единственную терпишь возле себя, потому наверное, что она такая же сумасшедшая, как и ты.
Викки не станет вызывать на разговор по душам, не станет пытаться утешить и проявить сочувствие, — о, как же оно тебе поперек горла стоит, это их сочувствие! — Викки все равно. И ты ей за это благодарен.
Но сегодня ты летаешь один. Небо забирает тебя в свои холодные объятия, ветер-брат счастливо хлопает тебя по плечу: «Вернулся! Полетаем!» И ты летишь. Небу бездонно темному навстречу, выше и выше, к облакам тяжелым свинцовым, быстрее, чтобы щеки обжигало, а глаза слезились, чтобы пальцы немели от напряжения. Ты несешься с бешеной скоростью и злые слезы смаргиваешь. Ты кричишь во все горло: «Как же так, ба?! Скажи, как же так?!» Она молчит. Она тебе уже никогда ничего не скажет.
Ты летишь и чувствуешь сквозняки в себе, там, где когда-то была душа, теперь лишь рана вечно кровящая, дыра сквозная — не заживет никак, не затянется. Не лечит время, и сочувствие их гребаное тоже не лечит. Думаешь — а хочешь ли ты выздоравливать? Ведь все вокруг — выплакали, выстрадали, выгоревали, и живут дальше, а ты все несешь свою боль, не отдаешь никому, снова и снова рану свою кровоточить заставляешь. С бабушкой разговариваешь вслух, просишь: «Ты только не бросай меня, только приснись!» Она снится. Улыбается грустно. Головой качает. А на утро тебе капельку легче.
Ты отпускаешь метлу и падаешь. Мелькают перед глазами светящиеся окна древнего замка, и ты хватаешь древко — как всегда, в последний момент. И снова взмываешь вверх. И замираешь у одного окна.
А за ним плачет Викки Уизли. Девчонка, которую до слез довести даже на первых курсах было невозможно, теперь рыдает в своей спальне, воет зверем раненным, колотит кулаками каменную стену — уже костяшки пальцев в кровь разбиты. Она кричит что-то, вытирает слезы тыльной стороной ладони, и кровавые разводы остаются на щеках. Викки Уизли очень больно.
Ты раздумываешь всего мгновенье, а затем просто открываешь окно Алохоморой и приземляешься на подоконник.
— Убирайся! — рычит она зло, но ты только спрыгиваешь на пол, подходишь к ней быстрым шагом, сгребаешь ее в свои объятия — совсем маленькую и такую хрупкую, прижимаешь к своей груди сильнее, до боли в ребрах. А она все кричит тебе что-то, бьет кулаками по груди, брыкается, вырывается, но ты не отпускаешь — знаешь ведь, сейчас ей это нужно. Нужно, чтобы кто-то сильный обнял ее крепко и молчал. Ему самому это нужно было, да вот только человека нужного не было рядом, так пусть хоть девчонка выплачется, пусть хоть ей немного легче дышать станет.
И она затихает. Плачет тихо-тихо, всхлипывает —и вздрагивают хрупкие плечи. Ты целуешь волосы ее, ты и слова ей не говоришь, тебе не интересно, что у нее случилось, ей больно — и это единственное, что важно сейчас. Викки начинает говорить, сбивается и начинает сначала, она рассказывает, что бабушка давно болела, полгода почти, что мама во Франции почти безвылазно сидела, что отец туда мотался каждые выходные, а она должна была через четыре дня в Шамони отправится... Не успела.
И ты стискиваешь зубы так сильно, словно алмазы в пыль дробишь ими, ты обнимаешь Викки еще сильнее, и в голове твоей складывается мозаика — полгода совместных полетов, полгода крутых виражей и падений, полгода рискованных поворотов и пике. Ведь она тоже в небе боль свою забыть пыталась!
И ты целуешь ее, находишь губами ее соленые губы, целуешь настойчиво и жарко, забирая у нее хоть часть ее боли. И она отвечает.
— Вик, давай полетаем, — шепчешь ей прямо в губы, а она лишь головой отрицательно качает:
— Я сейчас метлы не удержу, наверное.
— Но я же рядом буду, — и она вздыхает, отходит от тебя, тянется за своей метлой и взлетает, оттолкнувшись от подоконника. И ты взлетаешь следом за ней.
И небо ночное хмурое принимает вас двоих, небо манит и зовет, и вы летите к нему, отдаете ему себя. И ветер треплет волосы и сушит слезы, и остается взмыть как можно выше, а потом отпустить метлу и падать — вдвоем. Падать, чтобы у самой земли выровнять древко и выйти из пике. Падать, чтобы вернуться в небо снова.
Пэйринг: Виктория Уизли (Мари-Виктуар)/Тедди Люпин
Жанр: Drama
Размер: Мини
Статус: Закончен
Саммари: И только в небе полностью отпускаешь себя — носишься шальным бладжером над окрестностями Хогвартса, иногда сам, иногда в компании Виктории Уизли. Ее единственную терпишь возле себя, потому наверное, что она такая же сумасшедшая, как и ты.
Предуп-ние: тут все грустно.
От автора: Бывает, что душу твою разрывают на части, и от одного сочувственного взгляда выть хочется. Терять больно всегда, но когда тебе семнадцать, боль бьет по оголенным нервам с удвоенной силой. Оказывается, мне абсолютно неинтересно писать грустно о любви. Поэтому этот текст - не о любви. Он о потере. О боли. И о небе, да.
Благодар-ти: Спасибо за то, что ты была.
— Ну, чего тебе? — у нее голос хриплый и глаза грустные, она смотрит устало и хмурит лоб. Ты только опираешься небрежно на свою метлу, улыбаешься обворожительно:
— Полетать не хочешь?
— Отвянь, — отмахивается она и удаляется в спальни девочек. Ты только пожимаешь плечами — и идешь летать сам.
Вы не друзья и не родственники, с ней просто хорошо летать, она не заводит глупых девчоночьих разговоров, не хихикает и не кокетничает, она лишь сильнее сжимает древко своей метлы и ныряет в такие виражи, выделывает такие мертвые петли, что думаешь невольно: «А не пытаешься ли ты себя убить, а, Уизли?» Но эта мысль быстро выветривается из головы — ведь маленький чертик на левом плече подстрекает повторить ее маневр, переплюнуть, отпустить метлу, держаться только ногами, повиснуть в воздухе на мгновенье, а затем падать — с бешеной скоростью, с глазами слезящимися, с сердцем, колотящимся в горле, и лишь в последний момент ухватится ладонями в древко и выйти из пике, черкнув ногами траву. Викки Уизли не скажет, что ты сумасшедший, не бросится охать и ахать, проверяя цел ли, не спросит даже, зачем тебе это. Она промолчит — и это хорошо.
Ты посылаешь жизнь к чертям и плюешь на учебу, ты ввязываешься в какие-то нелепые драки, в которых всегда проигрываешь, ты трахаешь чужих девчонок, за что потом снова получаешь по морде. В больничном крыле ты частый гость, мадам Помфри только сокрушенно кивает головой: «Губишь ты себя, парень...» Ты киваешь. Тебе все равно.
МакГонагалл пытается тебя образумить, смотрит строго, шипит зло: «Мистер Люпин, прекратите валять дурака, не то...» Ты только усмехаешься криво: «Не то что? Родителей вызовите? Или бабушку?» Директриса замолкает, смотрит внимательно в глаза твои, что цвет меняют, потом говорит уже спокойно: «Все мы кого-то теряем, мистер Люпин. И часто теряем близких нам людей. Ваша бабушка была отличным человеком...», но ты даже не дослушиваешь до конца, разворачиваешься резко и уходишь. Тебе семнадцать лет. Тебе уже полгода не хочется жить.
И только в небе полностью отпускаешь себя — носишься шальным бладжером над окрестностями Хогвартса, иногда сам, иногда в компании Виктории Уизли. Ее единственную терпишь возле себя, потому наверное, что она такая же сумасшедшая, как и ты.
Викки не станет вызывать на разговор по душам, не станет пытаться утешить и проявить сочувствие, — о, как же оно тебе поперек горла стоит, это их сочувствие! — Викки все равно. И ты ей за это благодарен.
Но сегодня ты летаешь один. Небо забирает тебя в свои холодные объятия, ветер-брат счастливо хлопает тебя по плечу: «Вернулся! Полетаем!» И ты летишь. Небу бездонно темному навстречу, выше и выше, к облакам тяжелым свинцовым, быстрее, чтобы щеки обжигало, а глаза слезились, чтобы пальцы немели от напряжения. Ты несешься с бешеной скоростью и злые слезы смаргиваешь. Ты кричишь во все горло: «Как же так, ба?! Скажи, как же так?!» Она молчит. Она тебе уже никогда ничего не скажет.
Ты летишь и чувствуешь сквозняки в себе, там, где когда-то была душа, теперь лишь рана вечно кровящая, дыра сквозная — не заживет никак, не затянется. Не лечит время, и сочувствие их гребаное тоже не лечит. Думаешь — а хочешь ли ты выздоравливать? Ведь все вокруг — выплакали, выстрадали, выгоревали, и живут дальше, а ты все несешь свою боль, не отдаешь никому, снова и снова рану свою кровоточить заставляешь. С бабушкой разговариваешь вслух, просишь: «Ты только не бросай меня, только приснись!» Она снится. Улыбается грустно. Головой качает. А на утро тебе капельку легче.
Ты отпускаешь метлу и падаешь. Мелькают перед глазами светящиеся окна древнего замка, и ты хватаешь древко — как всегда, в последний момент. И снова взмываешь вверх. И замираешь у одного окна.
А за ним плачет Викки Уизли. Девчонка, которую до слез довести даже на первых курсах было невозможно, теперь рыдает в своей спальне, воет зверем раненным, колотит кулаками каменную стену — уже костяшки пальцев в кровь разбиты. Она кричит что-то, вытирает слезы тыльной стороной ладони, и кровавые разводы остаются на щеках. Викки Уизли очень больно.
Ты раздумываешь всего мгновенье, а затем просто открываешь окно Алохоморой и приземляешься на подоконник.
— Убирайся! — рычит она зло, но ты только спрыгиваешь на пол, подходишь к ней быстрым шагом, сгребаешь ее в свои объятия — совсем маленькую и такую хрупкую, прижимаешь к своей груди сильнее, до боли в ребрах. А она все кричит тебе что-то, бьет кулаками по груди, брыкается, вырывается, но ты не отпускаешь — знаешь ведь, сейчас ей это нужно. Нужно, чтобы кто-то сильный обнял ее крепко и молчал. Ему самому это нужно было, да вот только человека нужного не было рядом, так пусть хоть девчонка выплачется, пусть хоть ей немного легче дышать станет.
И она затихает. Плачет тихо-тихо, всхлипывает —и вздрагивают хрупкие плечи. Ты целуешь волосы ее, ты и слова ей не говоришь, тебе не интересно, что у нее случилось, ей больно — и это единственное, что важно сейчас. Викки начинает говорить, сбивается и начинает сначала, она рассказывает, что бабушка давно болела, полгода почти, что мама во Франции почти безвылазно сидела, что отец туда мотался каждые выходные, а она должна была через четыре дня в Шамони отправится... Не успела.
И ты стискиваешь зубы так сильно, словно алмазы в пыль дробишь ими, ты обнимаешь Викки еще сильнее, и в голове твоей складывается мозаика — полгода совместных полетов, полгода крутых виражей и падений, полгода рискованных поворотов и пике. Ведь она тоже в небе боль свою забыть пыталась!
И ты целуешь ее, находишь губами ее соленые губы, целуешь настойчиво и жарко, забирая у нее хоть часть ее боли. И она отвечает.
— Вик, давай полетаем, — шепчешь ей прямо в губы, а она лишь головой отрицательно качает:
— Я сейчас метлы не удержу, наверное.
— Но я же рядом буду, — и она вздыхает, отходит от тебя, тянется за своей метлой и взлетает, оттолкнувшись от подоконника. И ты взлетаешь следом за ней.
И небо ночное хмурое принимает вас двоих, небо манит и зовет, и вы летите к нему, отдаете ему себя. И ветер треплет волосы и сушит слезы, и остается взмыть как можно выше, а потом отпустить метлу и падать — вдвоем. Падать, чтобы у самой земли выровнять древко и выйти из пике. Падать, чтобы вернуться в небо снова.
вторник, 12 июня 2012
Ох, рібята, що творилось цієї ночі в Україні!!
Це був той вибух, на який чекали. Це було те, чого всі прагнули. Після останніх провальних товариських у мене в душі холодною змією скрутився страх - а що, як не витягнуть? Але збірна витягла. Збірна зробила це. Україна - Швеція 2:1 !!!
І хто ж забивав - Шева, старічок, любий мій! Я ж завжди у тебе вірила, навіть коли ти лажав, навіть коли батько бухтів, що пора вже тобі на пакой, я знала, що ти ще вистрелиш! Шева, Шева, Шева!!! Дякую!
П’ятов, дядька, я не дуже тобі довіряю, але чорт, у цьому матчі навіть ти був на висоті! Дякую за сейви!
Хачеріді і Михалик - ну рібята, ну маладца! Шведи високі амбали, під два метри кожен, ідуть в атаку - ніби тараном б’ють, а ви - витримали, вибили, видряпали. Звісно, кілька провалів по флангах було, але чорт із ними, з тими провалами. Дякую!
Гусєв, Ярмола!!!! Ви то, шо нада! У мене навіть слів нема!
Ворона - ти мав вчора забити, чувак. Ти крут нєімавєрна. Не пощастило - але заб’єш лягушатнікам, я точно знаю!
Тімоха - радасть моя, мій земляче! Вкотре дав привід пишатись собою, вкотре задираю носа і кажу - ти найсильніший півзахисник країни.
Сєлін, Назаренко, Коноплянка - і вам пасіба, пацани!
У Луцьку ейфорія, тут всі розмови лише про футбол, тут купа людей з жовто-блакитними стрічками. Луцьк майже не спав - я собі уявляю, що творилось в Києві! Хлопці, ви взяли хороший старт, але про цю гру вже треба забувати. Потрібно дивитись далі - попереду Франція і Англія, попереду Донецьк, попереду важкі ігри. Я вірю в тебе, Україно! Я дуже сильно в тебе вірю!!
Це був той вибух, на який чекали. Це було те, чого всі прагнули. Після останніх провальних товариських у мене в душі холодною змією скрутився страх - а що, як не витягнуть? Але збірна витягла. Збірна зробила це. Україна - Швеція 2:1 !!!
І хто ж забивав - Шева, старічок, любий мій! Я ж завжди у тебе вірила, навіть коли ти лажав, навіть коли батько бухтів, що пора вже тобі на пакой, я знала, що ти ще вистрелиш! Шева, Шева, Шева!!! Дякую!
П’ятов, дядька, я не дуже тобі довіряю, але чорт, у цьому матчі навіть ти був на висоті! Дякую за сейви!
Хачеріді і Михалик - ну рібята, ну маладца! Шведи високі амбали, під два метри кожен, ідуть в атаку - ніби тараном б’ють, а ви - витримали, вибили, видряпали. Звісно, кілька провалів по флангах було, але чорт із ними, з тими провалами. Дякую!
Гусєв, Ярмола!!!! Ви то, шо нада! У мене навіть слів нема!
Ворона - ти мав вчора забити, чувак. Ти крут нєімавєрна. Не пощастило - але заб’єш лягушатнікам, я точно знаю!
Тімоха - радасть моя, мій земляче! Вкотре дав привід пишатись собою, вкотре задираю носа і кажу - ти найсильніший півзахисник країни.
Сєлін, Назаренко, Коноплянка - і вам пасіба, пацани!
У Луцьку ейфорія, тут всі розмови лише про футбол, тут купа людей з жовто-блакитними стрічками. Луцьк майже не спав - я собі уявляю, що творилось в Києві! Хлопці, ви взяли хороший старт, але про цю гру вже треба забувати. Потрібно дивитись далі - попереду Франція і Англія, попереду Донецьк, попереду важкі ігри. Я вірю в тебе, Україно! Я дуже сильно в тебе вірю!!
воскресенье, 10 июня 2012
Я вляпалась в нього так, ніби мені 15.
Такого не було грьобаних 5 років.
Женька-Женька-Женька, чому все так невчасно, чому ми зустрілись не у травні? Тепер у нас з тобою лиш літо, поділене на відстані і дні, літо з поцілунками на вокзалах і дурними повідомленнями вконтакті, літо втеч до тебе і від тебе, літо, яке пахнутиме тобою. І все що в нас зараз є - лиш сон на двох, переплітаючись руками-ногами-волоссям-диханням, лише очікування, поки я - в Луцьку, а ти - десь у Криму. Є лише мій клятий реалізм, який не дозволив зірватися з тобою до нелюбого моря.
Женько! Повертайся зі свого Меганому, я зірвуся з дому, я пролечу автостопно 400 кеме і зустріну тебе в Києві. Ти тільки повертайся, а? І поруч будь - довго-довго-довго.
Такого не було грьобаних 5 років.
Женька-Женька-Женька, чому все так невчасно, чому ми зустрілись не у травні? Тепер у нас з тобою лиш літо, поділене на відстані і дні, літо з поцілунками на вокзалах і дурними повідомленнями вконтакті, літо втеч до тебе і від тебе, літо, яке пахнутиме тобою. І все що в нас зараз є - лиш сон на двох, переплітаючись руками-ногами-волоссям-диханням, лише очікування, поки я - в Луцьку, а ти - десь у Криму. Є лише мій клятий реалізм, який не дозволив зірватися з тобою до нелюбого моря.
Женько! Повертайся зі свого Меганому, я зірвуся з дому, я пролечу автостопно 400 кеме і зустріну тебе в Києві. Ти тільки повертайся, а? І поруч будь - довго-довго-довго.
понедельник, 04 июня 2012
Я знову помиляюсь?
Люди, скажіть, я знову помиляюсь?
У всякому разі я зараз хоча б щось роблю. Щось, що, можливо, і буде помилкою, але, чорт забирай, не можна завжди боятися помилитись. Вже краще помилятись, вставати і йти далі.
Люди, скажіть, я знову помиляюсь?
У всякому разі я зараз хоча б щось роблю. Щось, що, можливо, і буде помилкою, але, чорт забирай, не можна завжди боятися помилитись. Вже краще помилятись, вставати і йти далі.
четверг, 31 мая 2012
Сьогодні взяла в Академії мантію на Конвокацію.
Малюємо з Дарцею емблеми Слизерину, щоб порадувати викладачів кафедри літератури))
А взагалі - дивно. Я 4 роки думала про цей день. А він уже так скоро. Впевнена на всі сто відсотків, що випуск пройде зім'ято і ніяк, як, загалом, і всі випуски ну але. то пусте.
А не пусте те, що на моїй Конвокації не буде нікого з моєї родини. Я думала, що за останні десять років я звикла, що є важливіші справи за мої спектаклі/концерти/нагородження/останні дзвоники/випускні/вступні іспити/випуски з універу, а виявляється, що ні. Мені образливо. І це дуже по-дитячому, так. Мені за себе соромно.
Малюємо з Дарцею емблеми Слизерину, щоб порадувати викладачів кафедри літератури
))А взагалі - дивно. Я 4 роки думала про цей день. А він уже так скоро. Впевнена на всі сто відсотків, що випуск пройде зім'ято і ніяк, як, загалом, і всі випуски
ну але. то пусте.А не пусте те, що на моїй Конвокації не буде нікого з моєї родини. Я думала, що за останні десять років я звикла, що є важливіші справи за мої спектаклі/концерти/нагородження/останні дзвоники/випускні/вступні іспити/випуски з універу, а виявляється, що ні. Мені образливо. І це дуже по-дитячому, так. Мені за себе соромно.
среда, 30 мая 2012
Якщо я пишу в блозі кожного дня, значить, зі мною не все добре.
Мнє хуйово, пацани. Мені дуже хуйово.
Мнє хуйово, пацани. Мені дуже хуйово.
вторник, 29 мая 2012
У мене питання. Абсолютно серйозне. Чому на мій флаффовий, гарний, смішний, легкий текст, який писався абсолютно несерйозно і від нема-чого-робити, над яким я реально не працювала, так - сіла і написала, всі пускають слюні і кричать, як це геніально і прекрасно, а тяжкий, серйозний, печальний, тягучий "Грім" ігнорують? Ну, так, я розумію, що це Драміон, що він не ідеальний, що в ньому деколи проскакують штампи, але він хороший! Він мене мучає, він мені болить, я цей текст через себе пропускаю так, як давним-давно вже не пропускала жодну з своїх речей. ПАЧІМУ? Може, і справді все погано? Мнє абідна. І від того всього я буквально змушую себе його писати (а як горіла в березні ним, а? ні дня без рядка не проходило) А тут ще й пишуть деколи, що Герміона у мене пафосна і нєіскрєння (?!), так взагалі хочеться втопитися у глибокому Дунаю.
От тільки Марічка бореться за цей текст, шипить на мене і на всіх інших, ричить, щоб я терміново писала 13 розділ і навіть не заморочувала собі голову дурницями.
А в 13 розділі повинна бути битва. А я не маю про неї слів у голові.
Але це дурня, це про фанфікшн.
Недавно наткнулась вконтакті на новий перл Яника, про те, що треба зробити Україну небезпечною. Усміхнулась, звісно, але Яник уже нє тот. Як згадаєш, бувало, "йолку" чи "пора для України жить" чи ще щось з ізбранного, то усмішка на всі тридцять два. А назагал - він, канєшна, мудак.
Наш ідіот-хом'як виявився не таким-то вже ідіотом. Він якимось дивом вибирається з клітки і я кожного разу натикаюсь на нього в іншому кінці квартири. Як він це робить - не панятно, Оля каже, що він насправді анімаг (точніше, вона каже "Пєтігрю, урод, я знаю, шо ета ти!"), але це ні разу не пояснює його телепортації з клітки. ЯК ТИ ЦЕ РОБИШ, МАРЛІ?! Магія.
Я таскаю речі з Лівого берегу на Правий. Це сумно.
Знайшла серед купи інших непотрібних речей диск з записом власного останнього дзвоника. Подивилась. Обридалась. Бо Світлани Єрофіївни вже немає, та і мого 11-А немає теж. Остання зустріч випускників пройшла повз мене, але не тому, що мене там не було, бо я була. Просто ми сіли вчотирьох (я, Паша, Маша і Метр) і напились так, що в мене вперше за життя були прояви локальної амнезії. Точніше - я потім позгадувала ті всі розмови, але тільки з часом. А назагал, школа - це так світло. І я би, певно, багато би віддала, аби опинитися зараз в 11 класі. Або на початку 2 курсу.
Мені таскліва і унила. Я сиджу адин савсем адин вдома, і Олька приїде тільки 30 числа. Я хочу до Луцька. І навіть не зупиняє те, що в Луцьку, певно, теж буде унила, але там хоч є вєлік, і Катька, з якою хочеться напитися до зелених чортів, і Бодька, з яким теж хочеться напитися і пагаваріть па душам. І ше там є куми і мій синочок. Туди, до них, теж хочеться, бо те життя - зовсім інше, таке несхоже на моє. Мені хочеться до Луцька, бо в Києві мені зараз одиноко.
Я гражданін нікто. У мене забрали паспорт, аби поміняти прописку, і студак теж забрали, ібо я уже не студент, виявляється. До Луцька я поїду автостопом, бо інакше - дорого, без студака-то. А ще в Академії мені видали мій шкільний атестат і сертифікати ЗНО, і я умілілась від того, яка я була колись розумна. У мене дев'ятка тільки з фізики, креслення і трудового навчання (гиги, а на 2 курсі я почала вишивати картини і сорочки, да...) А сертифікати у мене - так ващє заєбісь, 197 з мови-літератури і 199 з історії України. Я добряче деградувала за останні чотири роки. Зараз, певно, і найпростішого інтеграла не розв'яжу
Я іду на The Cavern Beatles 6 червня. За 330 рубасів. Сама в шоці, як це я не зажлобилась. Але я дуже тому радію - я давно-давно хотіла на щось таке потрапити. І в ідеалі це мав би бути рок-н-рольний концерт ОЕ, але кавери Бітлів також підуть.
А ващє - мнє плоха-плоха-плоха!!! Скучна. Грустна. І хочеться накідатися до зелених чєртєй. І я думаю про те, що цей рік був багатим на смерть. Що я вже якось не дуже думаю про бабушку, хоч мені її і не вистачає. Не думаю - і це погано. Я хочу, щоб вона була зі мною. Завжди. Або хоча б як на протязі оцих півроку - щоб вона мені часто снилась. Я раніше часто приїжджала до неї на кладовище. А тепер - якось ні. Тому що я її там не відчуваю, біля того хреста. Я краще так з нею в думках поговорю. Вона ж чує.
Фу, ну шо за діпрєснякі у мене тут серед ночі? Давайте щось веселеньке на закуску.
У мами сталося запалення ока - ну, крововилив невеличкий. Стоїть вона коло дзеркала, дивитися на своє червоне око і каже до мене: "Я вже як цей твій, Волдеморт". ЧУВАКІ, ЕТА ПАБЄДА!!!
А назагал - на добраніч або ж доброго ранку, якщо ви вже прокинулись.
От тільки Марічка бореться за цей текст, шипить на мене і на всіх інших, ричить, щоб я терміново писала 13 розділ і навіть не заморочувала собі голову дурницями.
А в 13 розділі повинна бути битва. А я не маю про неї слів у голові.
Але це дурня, це про фанфікшн.
Недавно наткнулась вконтакті на новий перл Яника, про те, що треба зробити Україну небезпечною. Усміхнулась, звісно, але Яник уже нє тот. Як згадаєш, бувало, "йолку" чи "пора для України жить" чи ще щось з ізбранного, то усмішка на всі тридцять два. А назагал - він, канєшна, мудак.
Наш ідіот-хом'як виявився не таким-то вже ідіотом. Він якимось дивом вибирається з клітки і я кожного разу натикаюсь на нього в іншому кінці квартири. Як він це робить - не панятно, Оля каже, що він насправді анімаг (точніше, вона каже "Пєтігрю, урод, я знаю, шо ета ти!"), але це ні разу не пояснює його телепортації з клітки. ЯК ТИ ЦЕ РОБИШ, МАРЛІ?! Магія.
Я таскаю речі з Лівого берегу на Правий. Це сумно.
Знайшла серед купи інших непотрібних речей диск з записом власного останнього дзвоника. Подивилась. Обридалась. Бо Світлани Єрофіївни вже немає, та і мого 11-А немає теж. Остання зустріч випускників пройшла повз мене, але не тому, що мене там не було, бо я була. Просто ми сіли вчотирьох (я, Паша, Маша і Метр) і напились так, що в мене вперше за життя були прояви локальної амнезії. Точніше - я потім позгадувала ті всі розмови, але тільки з часом. А назагал, школа - це так світло. І я би, певно, багато би віддала, аби опинитися зараз в 11 класі. Або на початку 2 курсу.
Мені таскліва і унила. Я сиджу адин савсем адин вдома, і Олька приїде тільки 30 числа. Я хочу до Луцька. І навіть не зупиняє те, що в Луцьку, певно, теж буде унила, але там хоч є вєлік, і Катька, з якою хочеться напитися до зелених чортів, і Бодька, з яким теж хочеться напитися і пагаваріть па душам. І ше там є куми і мій синочок. Туди, до них, теж хочеться, бо те життя - зовсім інше, таке несхоже на моє. Мені хочеться до Луцька, бо в Києві мені зараз одиноко.
Я гражданін нікто. У мене забрали паспорт, аби поміняти прописку, і студак теж забрали, ібо я уже не студент, виявляється. До Луцька я поїду автостопом, бо інакше - дорого, без студака-то. А ще в Академії мені видали мій шкільний атестат і сертифікати ЗНО, і я умілілась від того, яка я була колись розумна. У мене дев'ятка тільки з фізики, креслення і трудового навчання (гиги, а на 2 курсі я почала вишивати картини і сорочки, да...) А сертифікати у мене - так ващє заєбісь, 197 з мови-літератури і 199 з історії України. Я добряче деградувала за останні чотири роки. Зараз, певно, і найпростішого інтеграла не розв'яжу
Я іду на The Cavern Beatles 6 червня. За 330 рубасів. Сама в шоці, як це я не зажлобилась. Але я дуже тому радію - я давно-давно хотіла на щось таке потрапити. І в ідеалі це мав би бути рок-н-рольний концерт ОЕ, але кавери Бітлів також підуть.
А ващє - мнє плоха-плоха-плоха!!! Скучна. Грустна. І хочеться накідатися до зелених чєртєй. І я думаю про те, що цей рік був багатим на смерть. Що я вже якось не дуже думаю про бабушку, хоч мені її і не вистачає. Не думаю - і це погано. Я хочу, щоб вона була зі мною. Завжди. Або хоча б як на протязі оцих півроку - щоб вона мені часто снилась. Я раніше часто приїжджала до неї на кладовище. А тепер - якось ні. Тому що я її там не відчуваю, біля того хреста. Я краще так з нею в думках поговорю. Вона ж чує.
Фу, ну шо за діпрєснякі у мене тут серед ночі? Давайте щось веселеньке на закуску.
У мами сталося запалення ока - ну, крововилив невеличкий. Стоїть вона коло дзеркала, дивитися на своє червоне око і каже до мене: "Я вже як цей твій, Волдеморт". ЧУВАКІ, ЕТА ПАБЄДА!!!
А назагал - на добраніч або ж доброго ранку, якщо ви вже прокинулись.
понедельник, 28 мая 2012
Я тут прошвирнулась по Біліву, одним оком прочитала те, що Альтер викинула у свій топ.
І знаєте що? Мені майже нічого не пішло.
Не пішов Тедді Люпин/Скорпіус Малфой, і навіть знаю, чого не пішов - Люпин-бо там кльовий, а от Скорп посередній, да. Зате там кльова Лілі, от у неї я би закохалась, да. І вони би з Люпином були би більш виправданими, чи шо.
Не дуже пішла "Половинка", де Джордж Візлі/Герміона Грейнджер. І навіть не в тому сенсі, що "не пішло", а просто - нічого особливого. Історія як історія, стиль як стиль. Непогано, але і не "заєбісь-дайтє-двє".
Трошки краще - "Жизнь за двоих", де Джинні Візлі/Блейз Забіні, але знову ж таки - добре, але не супер.
От хіба "Я - Алиса" зачепила - стилем, бо непоганий і гостренький. З усіх вищезазначених цей - найкращий, однозначно.
А от на Поттер-фанфікшені наткнулась на "По течению" з того ж Біліва, і от це, рібята, вєщь. Справжня, прониклива, болюча, терпка, колюча, річкова така річ. Надзвичайна. І стиль - це просто оргазм. І я би поставила за це все всі бали на землі, сиділа і раділа життю.
А чого я, власне, полізла на Білів - захотілося безнадійного, печального і трепетного тексту. Тексту вдало і смачно написаного. І, найголовніше, аби цей текст по-справжньому болів. Щоби стримів у грудях іржавими ножицями, щоби рана від нього кровила і не заживала кілька годин-днів-тижнів після прочитання. І тут уже плювати на пейрінг, жанр (ну і шо, шо я гетниця, але ж є і слеші такі, і феми!), рейтинг (хоча, бажано, звісно виправдану R), тут плювати на все, аби тільки текст був вартісним. І аби від стилю написання збивало подих. Ви знаєте щось таке? Порадьте, я дуже прошу. Мені від необхідний, такий текст.
Сама-бо зараз пишу один сонячний флафф, і він мені вже поперек горла стоїть.
Хочу зневіри, болю, пристрасті, темряви, вогню, безнадії, приреченості. Хочу сили. Хочу удару. Хочу.
І знаєте що? Мені майже нічого не пішло.
Не пішов Тедді Люпин/Скорпіус Малфой, і навіть знаю, чого не пішов - Люпин-бо там кльовий, а от Скорп посередній, да. Зате там кльова Лілі, от у неї я би закохалась, да. І вони би з Люпином були би більш виправданими, чи шо.
Не дуже пішла "Половинка", де Джордж Візлі/Герміона Грейнджер. І навіть не в тому сенсі, що "не пішло", а просто - нічого особливого. Історія як історія, стиль як стиль. Непогано, але і не "заєбісь-дайтє-двє".
Трошки краще - "Жизнь за двоих", де Джинні Візлі/Блейз Забіні, але знову ж таки - добре, але не супер.
От хіба "Я - Алиса" зачепила - стилем, бо непоганий і гостренький. З усіх вищезазначених цей - найкращий, однозначно.
А от на Поттер-фанфікшені наткнулась на "По течению" з того ж Біліва, і от це, рібята, вєщь. Справжня, прониклива, болюча, терпка, колюча, річкова така річ. Надзвичайна. І стиль - це просто оргазм. І я би поставила за це все всі бали на землі, сиділа і раділа життю.
А чого я, власне, полізла на Білів - захотілося безнадійного, печального і трепетного тексту. Тексту вдало і смачно написаного. І, найголовніше, аби цей текст по-справжньому болів. Щоби стримів у грудях іржавими ножицями, щоби рана від нього кровила і не заживала кілька годин-днів-тижнів після прочитання. І тут уже плювати на пейрінг, жанр (ну і шо, шо я гетниця, але ж є і слеші такі, і феми!), рейтинг (хоча, бажано, звісно виправдану R), тут плювати на все, аби тільки текст був вартісним. І аби від стилю написання збивало подих. Ви знаєте щось таке? Порадьте, я дуже прошу. Мені від необхідний, такий текст.
Сама-бо зараз пишу один сонячний флафф, і він мені вже поперек горла стоїть.
Хочу зневіри, болю, пристрасті, темряви, вогню, безнадії, приреченості. Хочу сили. Хочу удару. Хочу.
воскресенье, 27 мая 2012
Ми надто сильно прив'язуємось до речей. Навіть не так до речей, як до всіляких дрібничок.
Я переїжджаю і по-трохи перевожу речі з Лівого берега на Героїв Дніпра. І сьогодні мені боляче дивитися на порожню стіну моєї кімнати. Я зняла звідти всі фотографії, всі малюнки і всі мої квитки. Я жила тут чотири роки. Тут все так просякнуте спогадами, що дихати важко. І хоч я і сама захотіла цих змін, я все одно трохи ностальгую.
У цій кімнаті я сміялась і плакала. Я тут кохала. І злилась теж. Я тут пережила і розчарування, і захват, і щастя, і біль. Ці стіни багато чого пам'ятають.
У цій кімнаті багато моїх книжок, які я колись купила або "зачитала". Тут платівки мого улюбленого Моррісона, Бітлів і Роллінгів, яких, насправді, не надто люблю. Тут мій старенький програвач для тих самих платівок. Тут все таке знайоме-знайоме, що стискаються зуби.
Я їду звідси.
Прощавай, Харківське шосе, 17.
Я переїжджаю і по-трохи перевожу речі з Лівого берега на Героїв Дніпра. І сьогодні мені боляче дивитися на порожню стіну моєї кімнати. Я зняла звідти всі фотографії, всі малюнки і всі мої квитки. Я жила тут чотири роки. Тут все так просякнуте спогадами, що дихати важко. І хоч я і сама захотіла цих змін, я все одно трохи ностальгую.
У цій кімнаті я сміялась і плакала. Я тут кохала. І злилась теж. Я тут пережила і розчарування, і захват, і щастя, і біль. Ці стіни багато чого пам'ятають.
У цій кімнаті багато моїх книжок, які я колись купила або "зачитала". Тут платівки мого улюбленого Моррісона, Бітлів і Роллінгів, яких, насправді, не надто люблю. Тут мій старенький програвач для тих самих платівок. Тут все таке знайоме-знайоме, що стискаються зуби.
Я їду звідси.
Прощавай, Харківське шосе, 17.
суббота, 26 мая 2012
Я завершила "Сесії", рібята. Я молодець.
Страшенно собою пишаюсь, хоч в кінці кінців у мене вийшло не зовсім те, що я задумувала, адже історія про життя студентське скотилася до історії про життя сімейне. Але то дрібниці. Текст вийшов легким, повітряним і веселим - і то є найголовніше!
Текст написаний в подарунок для Lenny Cosmos, без приводу, адже подарунки потрібно дарувати і просто так.
Страшенно собою пишаюсь, хоч в кінці кінців у мене вийшло не зовсім те, що я задумувала, адже історія про життя студентське скотилася до історії про життя сімейне. Але то дрібниці. Текст вийшов легким, повітряним і веселим - і то є найголовніше!
Текст написаний в подарунок для Lenny Cosmos, без приводу, адже подарунки потрібно дарувати і просто так.
пятница, 25 мая 2012
Сьогодні мене не покидає впевненість, що все буде добре.
Всі, навіть ті, хто дуже добре знають мене, впевнені - я точно знаю, що все буде добре завжди. Я багато про це говорю, багато про це думаю і багато що для цього роблю. Я зовсім не вмію говорити про власні проблеми, не вмію просити про допомогу і жалітися. І фраза "я справлюсь, це ж я" - вже просто моя візитка. Я ставлю перед собою непідйомні завдання і завжди їх виконую. Але насправді я далеко не завжди впевнена у своїх словах.
Але сьогодні я точно знаю, що все. буде. добре.
Я не знаю, що тому виною. Те, що мені таки дадуть диплом (а десь глибоко всередині, я не вірила у таке шалене везіння)? Можливо, можливо.
Я знаю, що в мене все вийде.
Що цього літа я вступлю на магістратуру. Що ми таки поїдемо на Шипіт і на Світязь з журавлями. Що у мами з татом все обов'язково хоч трошки налагодиться. Що Славкова Оксана народить у вересні йому доньку, а мені племінницю, і пологи будуть легкими. Що мені вистачить сил писати і залишатися справжньою. Що Катя таки згодиться жити з Метром, Машка помириться з Бодьою, а Руслан таки вжениться. І навіть блимає в мозку думка про червоний магістерський диплом, але тут вже я тихенько сміюся сама з себе - заб'ю-бо точно. Що мені вдасться влаштуватися на роботу в школі під час навчання в магістеріумі. Що я не втрачу себе.
Я точно знаю, що все буде. Я впевнена в тому навіть більше, аніж на всі сто.
Життя прекрасне. Я знаю це точно.
Всі, навіть ті, хто дуже добре знають мене, впевнені - я точно знаю, що все буде добре завжди. Я багато про це говорю, багато про це думаю і багато що для цього роблю. Я зовсім не вмію говорити про власні проблеми, не вмію просити про допомогу і жалітися. І фраза "я справлюсь, це ж я" - вже просто моя візитка. Я ставлю перед собою непідйомні завдання і завжди їх виконую. Але насправді я далеко не завжди впевнена у своїх словах.
Але сьогодні я точно знаю, що все. буде. добре.
Я не знаю, що тому виною. Те, що мені таки дадуть диплом (а десь глибоко всередині, я не вірила у таке шалене везіння)? Можливо, можливо.
Я знаю, що в мене все вийде.
Що цього літа я вступлю на магістратуру. Що ми таки поїдемо на Шипіт і на Світязь з журавлями. Що у мами з татом все обов'язково хоч трошки налагодиться. Що Славкова Оксана народить у вересні йому доньку, а мені племінницю, і пологи будуть легкими. Що мені вистачить сил писати і залишатися справжньою. Що Катя таки згодиться жити з Метром, Машка помириться з Бодьою, а Руслан таки вжениться. І навіть блимає в мозку думка про червоний магістерський диплом, але тут вже я тихенько сміюся сама з себе - заб'ю-бо точно. Що мені вдасться влаштуватися на роботу в школі під час навчання в магістеріумі. Що я не втрачу себе.
Я точно знаю, що все буде. Я впевнена в тому навіть більше, аніж на всі сто.
Життя прекрасне. Я знаю це точно.